Суспільний лад Литовського-Руської держави

В умовах складної політичної ситуації XIV-XV ст.ст., активі­зується внутрішня і зовнішня торгівля. Відбуваються великі ярмарки у Києві, Кам'янці, Луцьку, Ярославі, Львові, на які приїжджали купці з Німеччини, Балкан, Туреччини, Криму. В Україну привозили шовк, килими, вироби зі шкіри, зброю, ювелірні вироби, південні овочі та фрукти, вино, ліки, метали, тютюн.

Формуються три ос­новні стани: дворянство (шляхта), духовенство і міщани.

1. Великий князь – знаходився на вершині соціальної драбини і належав до литовської правлячої династії. Інші князі (українські та білоруські) хоч і були позбавлені політичних прав, зберегли великі земельні володіння.

2. Удільні князі (Київської Русі та Білорусії) – створювали могутню верству маг­натів, “княжат”, аристократію – роди Острозьких, Сангушків, Чарторийських, Вишневецьких, Корецьких та ін. Були знатного похо­дження та мали велику земельну власність, васалів – шляхту, дружинників, багато слуг. Близькою них була верхівка бояр або панів.

З магнатів та шляхти ком­плектувався державний апарат – великий князь призначав їх на всі вищі посади, вони входили до складу великокняжої ради і підлягали тільки суду великого князя.

3. Дрібні бояри – становили більшість у пануючому класі. Дрібне боярство в Україні налічувало кількасот ро­дин, мало маєтки з 10-15 сіл і монополізувало все місцеве управління. Було зобов'язане великому князеві військо­вою службою, будувати фортеці, дороги, мости, платити данину. Титул боярина можна було отримати від великого кня­зя і людям інших верств – міщанам, духовникам, навіть селянам. Згодом верства бояр­ства зникає і зрівнюється із польською шляхтою.

4. Шляхта – основна маса дворянства, з середини XV ст. ма­ла панівне становище у Польщі, а згодом – і в Литві. Шляхетсь­кий титул був спадковим або надавався королем чи великим кня­зем. У сумнівних випадках існував спеціальний порядок так зва­ного виводу у шляхетство – подання письмових доказів і показів декількох шляхтичів.

Правовий статус шляхти: володіла вотчинними та удільними землями; звільнялася від податків і повинностей, окрім так званої земської служби (була зобов’язана виставляти кінних воїнів на захист держави); отримувала зі своїх маєтків від населення по­датки, вимагала несення повинностей; вважалася недоторканною і каралася лише за вироком особ­ливих шлях. трибуналів; мала право обіймати державні посади; повинні були мати свої герби або приписуватися до тих польських і литовських родів, які вже мали свої герби.

Однак серед шляхти було чимало дрібної, бідної, зокрема у Га­личині, Волині. Нерідко їх земель ледве вистачало на те, щоб про­годуватися. Життя такої так званої ходачкової шляхти мало чим відрізнялося від життя селян. Проте загалом шляхта у Литві і Польщі XVІ-XVІІ ст. була впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була основною опорою королівської та ве­ликокнязівської влади.

5. Духовенство становило окрему суспільну верству населення, куди належали не тільки священики та їх родини, а й весь церковний причет (церковні люди, ігумен, піп, диякон, попадя, чернець та ін.). Вони підпорядковувались не світському суду, а суду єпископа. Духовен­ство поділялося на біле і чорне. Біле духовенство – світські священики, чор­не – монахи і монашки. Воно було в Україні численним: навіть малі села, присілки мали свої церкви, а у великих селах – по дві й три, містах – декілька.

Правовий статус церкви. В Україні значення духовенства було величезним. Церква дба­ла про духовне життя, моральний стан людей, відігравала важливу роль у культурі, освіті. Школа впродовж тривалого періоду знаходилася під наглядом й опікою духовенства. За існування Київської і Галицької держав та у Литві церква була під опікою Держави, мала великі привілеї, авторитет у суспільстві. З приходом польської влади становище радикально змінилося: православ­на церква опинилася перед загрозою знищення. До 1458 р. Українська церква знаходилась під верховенством Московського митрополита, після вона підпорядковувалася безпосередньо Констан­тинопольському Патріарху і налічувала 10 єпископств.

В останні часи існування Великого князівства Литовсько­го та під владою Польщі ситуація церкви, як уже зазначалося, різко погіршилась: великі князі та польські королі почали призначати єпископів і навіть митрополита та розв’язувати за них церковні питання; послабився авторитет митрополита, єпископи діяли на свій розсуд. На ви­сокі духовні посади призначалися шукачі поживи, хабарники, які навіть не мали духовної освіти; посилився тиск католицької церкви. Вже XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, були засновані католицькі єпископства у Кам'янці, Луцьку, Києві. На східних землях України, виникає багато латинських кляшторів-монастирів.

Берестейська унія 1596 р. Наприкінці XVI ст. православні владики розглядають доцільність злуки православної та католицької церков – унії між ними. Ініціато­рами унії виступили православні єпископи – Львівський Гедеон Балабан, Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма і Леонтій Пелчицький з Турова. Мета унії – оздоровити церковну атмосферу; православні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, ніхто з них не буде зазнавати зневаги, дискримінації; православну знать перестануть ігнорувати при розподілі служ­бових посад тощо.

Наприкінці 1595 р. Папа Климент VIII погодився на унію, урочисто прий­нявши під свою владу українську православну церкву з гарантією збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків одружуватись тощо.

У Бересті (Бресті) 1596 р. був скликаний церковний собор. Зібралося вище духовенство, численні високопоставлені гості, по­над 200 священиків, миряни. На соборі розгорнулася гостра по­леміка щодо унії, настільки гостра, що учасники собору розділили­ся. Прихильники унії, відокремившись, засідали у церкві Святого Миколая. Це були, зокрема, митрополит України Михаїл Рогоза, 5 єпископів (з 7, які прибули) – Володимирський, Луцький, Полоцький, Холмський та Пинський та ін.

Отже, проводилося два паралельних собори. Уніатський собор проголосив публічно унію з католицькою церквою, на що право­славний відповів протестом. Король затвердив рішення першого, а рішення другого оголо­сив неправильним. Так Україна розділилася у релігійному плані на дві частини. Чимало віруючих поставились до унії негативно, хоч більшість шляхти і немало міщан підтримали її.

Отже, Берестейська унія не поєднала церков, не внесла спокою. Крім двох церков – православної та католицької – в Україні з'явилась третя – уніатська. Влада вважала її єдиною правною ук­раїнською церквою.

6. Міщани в українських містах, становили до 15 % населення. Через посилений наплив польсь­ких та німецьких міщан та ремісників, значення міст починає зростати. Центром економічного життя, вироб­ництва (сільськогосподарського, ремісничого та ін.) стали, панські, шляхетські фільварки (майстерні з найманої праці, добування меду, спирту, горілки).

Польські королі та литовські великі князі нада­ють більшим містам привілейоване магдебурзьке право, що роби­ло міста самостійними організаціями зі своїм самоуправлінням, не підлеглими магнатам. У 1356 р. магдебурзьке право отримав Львів, 1374 р. – Кам'янець-Подільський, 1432 р. – Луцьк, 1497 p. – Київ.

Магдебурзьке право: передбачало рівність усіх міщан перед за­коном; керівництво справами в усіх містах захо­пив міський патриціат (міська знать, багатії, а в національному контексті – німців і поляків, які не допускали до управління середнє та незаможне міщанство, самі комплектували міські органи влади – бургомістра, міську раду, суд.

У статутах багатьох міст зазначалося, що вони, як і вся міська влада, захищають тільки тих, хто визнає римську віру. Українців, вірмен, євреїв та людей іншої національності вважали громадяна­ми другорядними, виділяючи їм для поселення невеликі відокрем­лені квартали, переважно за містом.

Всі категорії населення об'єднувалися в цехи: зброярів, будівельників, золотарів, лікарів, шевців, аптекарів тощо. Цех мав свій статут, суд, органи уп­равління з виборними “цех майстрами” на чолі. Домінували цехові майстри, їм підпорядковувалися підмайстри та учні. Цехи мали свої свята, ікони, прапори. Вони платили місту і державі податки, виставляли у випадку війн певну кількість воїнів.

7. Селянство становило 80 % населення України. Спочатку були три основні категорії – смерди (вільні ), невільники (слуги, раби), напіввільні (закупи). Вільні селяни мали власні землі.

З поширенням польського права селянську землю вважають належ­ною державі або панам – шляхті. Селяни залежно від повинностей стали ділити на три категорії:

1) тяглі селяни – вони працювали на пана зі своєю худобою (8-10 днів на рік, потім 2-4 дні на тиждень). Окрім праці у полі, сплачували різні податки – грошові та натуральні. Пани сплачу­вали з населення державі податок натурою: збіжжям (рослини, гречка), медом, худо­бою.

2) ремісники й службові селяни – були цілі села ковалів, колісників, ткачів, пекарів та ін. Вони створювали сотні, які очо­лював сотник. До службових селян належали рибалки, бортники, конюхи, які жили здебільшого біля фортець;

3) чиншові селяни, або данники – платили чинш або данину з власної землі медом, збіжжям, шкірою, птицею тощо.

Меншою частиною селянства в Україні були державні селяни, які проживали на землях, які до 1569 р. були власністю (доменом) великого князя литовського, а після Люблінської унії – ко­роля польського. Такі землі називались “королівщина” або “ко­ролівські староства”. У них переважно були створені великі маєтки-фільварки, а прибутки надходили на особисті потреби короля та на державні потреби. На державних селянах лежав той самий комплекс повинностей, що й на приватних.

З часом всі категорії селян сформувалися у єди­ний клас кріпаків. Селянські роботи на пана стали нази­вати “панщиною”. У XV ст. панщина тривала 14-15 днів на рік, потім збільшилася до двох разів на тиждень. Селяни втрачали грома­дянські права – право власності на землю, право суду, право вихо­ду. Пани отримали право судити селян у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах.

Польське законодавство визнавало право землеволодіння тільки за князями, панами, шляхтою, церквою. Це право перейшло і до Литви. А сейм 1505 р. заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана. Селяни стали повністю залежними від пана людьми, підне­вільними, кріпаками, їхнє правове становище мало чим відрізня­лося від рабського. Наприклад, феодали давали чи не давали дозвіл на шлюб, похорон (беручи за дозвіл плату); примушували селян користуватися тільки пансь­кими млинами та шинками, які часто здавали в оренду євреям; селян зневажали, не вважаючи за повноцінних людей. Польське панство та шляхта називали їх “худобою”, “бидлом”.