Державний лад Великого князівства Литовського

У період ранньофеодальної монархії (XIII-XIV ст.), Литва була федеративним комплексом, до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства. Взаємини між великим князем і місцевими князями мали васальний характер, тобто місцеві князі повинні були на вимогу вели­кого князя брати участь у воєнних походах, у великокняжій раді, платити данину.

1. Великий князь – очолював Литовсько-Руську державу. Його укази, розпоряджен­ня були обов'язковими для місцевих князів і намісників. Пре­стол переходив у спадок до старшого або молодшого сина. Протягом XIV-XV ст.ст. він безпосередньо здійснював законо­давчу, виконавчу та судову владу. Очолював збройні сили, відав дипломатичними відносина­ми з іноземними державами, призначав і звільняв державних урядовців, оголошував війну, укладав мир.

Великі князі активно втручатися у роздачу земель місцевими князями і в призначення ними місцевої адміністрації (урядників). У подальшому, місцеві князівства були перетворені на провінції єдиної держави (воєводства і староства). Литва внесла ґрунтовні зміни у державний устрій цих земель, позбавивши влади українських князів і передавши її своїм намісникам. Цю політику дуже чітко проводив Ольгерд (1341-1377 pp.).

2. Пани-Рада – спочатку це був дорадчий орган при великому князеві, в подальшому значно розширив свою компетенцію та обмежив владу великого князя. Пани-Рада складалась із найзнатніших та найвпливовіших васалів князя: удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпископи. Рада постійно збільшувалась, вона поповнилась урядниками, які обіймали високі посади у державному управлінні (канцлер і підканцлер, гетьман, маршалок та ін.) та намісники (правителі) земель.

3. Таємна рада. Збільшення кількості членів Панів-Ради призвело до виділе­ння вузького органу – Таємної ради, члени якої стали називатися старшими панами. Вона стала постійно діючим органом, а Пани-Рада скликалася тільки князем у разі потреби.

До прийняття у 1492 р. особливого привілея, рішення Ради не мали обов’язкового значення для Великого князя. Після його прийняття, він мав узгоджува­ти з Радою: всі питання зовнішньої політики, питання про видання і скасування законів, призначення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з радою вино­сити важливі судові рішення; у разі відсутності великого князя Рада от­римала право керувати всією внутрішньою і зовнішньою політи­кою країни, навіть оголошувати мобілізацію, починати війну.

4. Великий вальний сейм. Посилення контактів з Польщею зумовило появу нового ко­легіального, більш представницького органу (за прикладом Польщі) – Великого вального сейму. Незабаром він повністю замінив Панів-Раду. Це трапилося після Люблінської унії. До нього входили магнати і урядовці, шляхта. Литовський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм держав­ним органом. Після утворенням Речі Посполитої, Великі вальні сейми стали об’єднаними для всієї держави. Сейм вирішував усі найважливіші питан­ня у державі, зокрема на ньому обирали й королів.

Центральна адміністрація призначалася спочатку особисто великим князем, потім у погодженні з Панами-Радою і Великим вальним сеймом:

Ø маршалки (маршалок земський, який відав князівським двором і головував за відсутності князя на засіданнях Панів-Ради; марша­лок двірський, який відав князівськими дворянами; маршалок із судових справ; маршалок дипломатії та ін.);

Ø канцлер, який відав державною канцелярією (заступником його був підканцлер);

Ø земський підскарбій, який завідував фінансами (заступник – двірський підскарбій);

Ø гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний (після утворення РП це була найвища посада військового керівника).

Місцева адміністрація. Обмежуючи владу удільних князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З посиленням впливу польської адміністративної системи, територія Литвовсько-Руського князівства поділялась на землі, воєводства, повіти та волості.

Воєвод і старост призначали великі князі. Вони від імені великого князя здійснюва­ли державне управління, збирали податки, чинили суд, обороняли свою територію, стежили за фортецями, забезпеченням їх зброєю та припасами, за тим, щоб не пустували землі, за поряд­ком.

Тіуни (державці) очолювали повіти і волості.

У се­лах певний час існували самоуправлінські общини – волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними сотниками, сорочин­ками, десятниками. Найважливіші питання вирішувалися на сходках, вічах. Згодом, у зв'язку з централізацією держави, а та­кож збільшенням ролі шляхти, селянське самоуправління було ліквідоване.

У складі Корони Польської українські землі поділялися на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і Чернігівське. Очолювали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни.