Судоустрій Великого князівства Литовського

Історії розвитку судоустрою українських земель ВКЛ можна виділити три етапи. Перший, охоплює період від другої половини ХІV ст. – до початку 70-х рр. ХV ст.– від входження Київщини, Волині і Поділля до складу Литовської держави до скасування удільної системи у князівстві. Суспільне і державне життя було подібним часів Київської Русі. Продовжували існувати суд великого князя, суди його намісників, вотчинні, вервні та церковні суди.

Другий етап припадає на останню третину ХV ст. – 60-ті роки ХVI ст. – від ліквідації удільної системи і утворення централізованої держави до судової реформи 1564-1566 рр. ранньофеодальна монархія трансформується у станову-представницьку, інтенсифікується процес консолідації станів. Виникають третейські суди, суди для інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних суді. Великі князі практикують передачу право судити комісарам, маршалку, Пані-Раді. Подібним чином воєводи і старости доручають право суду своїм намісникам. Як у ранньофеодальний, так і в станово-представницькій монархії судова функція влади поглиналася адміністративною. У державі була відсутня судова влада як окрема владна гілка. Спеціальних судових установ до судової реформи 1564-1566 рр. к державі не було, суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню і зовнішню державну політику. Відправлення суду об’єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником.

Третій етап розвитку судоустрою ВКЛ розпочався із проведенням судової реформи 1564-1566 рр. Він пов’язаний із скасуванням судів воєвод, старост і їхніх намісників і впровадженням принципово нових видів судів – земських, гродських і підкоморських. Подібні суди виникли ще на початку ХІV ст. у 1435 р. в Польському королівстві. В межах воєводства існувала три галузева система судового та адміністративного устрою: земські (адміністративні) повіти; повіти земських судів; повіти гродських судів. Наприклад, Краківське воєводство містило 7 адміністративних повітів, 6 повітів судів земських і 3 повіти судів гродських.

Саме судова реформа започаткувала формування окремої судової влади в Литовсько-Руській державі. Враховуючи велику кількість різних судів Литовсько-Руської держави, що іноді утворювалися стихійно, по мірі необхідності або у зв’язку з появою нових явищ у державі, їх можна класифікувати за двома групами.

Першу групу складають державні суди): центральні суди – суд великого князя; суди за його дорученням (суд панів-ради, суд маршалка, маршалківський суд, комісарський суд).

Регіональні суди – суд воєвод, старост, намісників; суд за їхнім дорученням.

Доменіальні суди.

Другу групу складають недержавні суди: церковні, копні, третейські та полюбовні суди; суди в містах з магдебурзьким правом; суди для іновірців.

Через відсутність судової влади до проведення судової реформи 1564-1566 рр. державні і недержавні суди були не досить чітко розмежовані: в судах судили особи, які отримували на це право від великого князі і не були професіоналами, від них не вимагалося навіть знання права; суди не були постійно діючими установами, а здійснювали судочинство в разі потреби; судді керувалися як звичаєвим, згодом писаним, канонічним та магдебурзьким правом; сторони могли на будь-якій стадії процесу перенести справу з недержавного суду до державного і мали альтернативного вибору суду.

Існували і принципові відмінності між судами державними і недержавними: у державних судах правосуддя відправляли посадові особи, представники державної адміністрації і несли безпосередню відповідальність перед владою; державні суди утворювались за територіальним принципом, недержавні – за станово-територіальним; держава залишала за собою право контролю над недержавними судами (наприклад, апеляційною інстанцією для духовних, третейських та судів магдебургій був центральний державний суд, а місцеві державні суди (гродські) контролювали копні суди і суди для іновірців).