Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Недержавні суди Литовсько-Руської держави






1. Копні суди – (“копи”, пізніше “купи”) – давні народні суди сільських громад, громадські судові сходки. Вони були започатковані ще за давньоруської доби й ведуть своє походження від віча часів Київської Русі. Копний суд був найдавнішим, споконвічним інститутом українського права, який базувався на багатовіковій судово-правовій традиції українського права.

Підсудність копним судам базувалася на територіальних засадах. Його компетенція поширювалася на все населення (незалежно від станової приналежності), яке проживало в межах, так званого, копного округу. Площа копного округу дорівнювала 115-225 квадратним кілометрам. Злочин, скоєний на цій землі, навіть вбивство, розглядався копним правом як “змаза грунту”. До суду зверталися всі суспільні верстви і навіть інородці. Хоча вказаний суд традиційно вважався селянським, відповідачами у копному судочинстві були міщани міст, шляхта та іноземці.

Мешканці копного округу були прив’язані круговою порукою. Відповідальність за челядь ніс господар оселі, за кожний двір несло село. Копний округ відповідав за всіх своїх мешканців.

Копному суду були підсудні всі справи, що виникали на території копного округу – цивільні та кримінальні. Копне право розглядало злочин як “шкоду”, тобто як збиток, завданий потерпілому. Тому основною метою правосуддя було не покарання винного, а відшкодування потерпілому збитку. Кримінальні справи, у тому числі і вбивство, можна було вирішити шляхом договору з родичами вбитого. У справах про вбивство, копа могла провести попереднє слідство і встановити того, хто повинен сплачувати “головщину” – платню за голову вбитого його родичам. Приватноправовий погляд на злочин зумовив ще одну особливість копного судочинства: копа шукала не злочинця, а того, хто мав сплатити вартість збитків потерпілого.

Копне судочинство характеризувалося спрощеною процедурою. При виявленні злочину на території громади, члени її повинні були зробити все можливе для найшвидшого викриття злочинця по “гарячих слідах”. Негайно скликалася “гаряча копа” – група сусідів до 15 осіб, яка проводила перші слідчі дії (опитування потерпілих, обшуки підозрюваних, гоніння сліду).

Після закінчення попереднього слідства скликалася “велика”, “вальна”, “генеральна” копа. Її могли скликати потерпілий або його близькі родичі, власник землі, на якій сталася подія, уряд, винний, самі копники. На людних місцях усно або письмово оголошувалися час і місце зборів. Копи звичайно збиралися під відкритим небом на усталених місцях, так званих коповищах. Траплялися випадки, коли копний суд відбувався на місці скоєння злочину.

Копний суд знав судове представництво. Родина, двір, село могли виставити на копу виборних представників з найбільш почесних і поважних селян, “людей чесних, вірі гідних”. Обрані не тільки представляли суспільну одиницю, а й несли за неї відповідальність. Згодом встановлюється представництво по дві особи від села.

Явка на копу була обов’язковою для всіх. Судове засідання починалося з перевірки присутніх. На того, хто не став на копу без поважних причин, покладалася “вина”, тобто саме він мав відшкодувати збитки. Окрім “повинних”, тобто тих, чиєї присутності вимагав позивач, як відповідачів або свідків, звичай вимагав присутності на копі “людей сторонних”, спостерігачів. Присутність сторонніх осіб була обов’язковою і була гарантією справедливості та неупередженості судового процесу.

З поширенням писаного права копні суди привертають до себе увагу уряду. Держава починає контролювати копні суди. На судові процеси почали запрошувати вижів, возних, людей шляхетського стану. Останні мали уважно слідкувати за судовим процесом і скласти по його закінченню “реляцію” – донесення для місцевого державного гродського суду, який заносив реляцію до актових книг. Оскільки більшість копних суддів були неписьменними, їхні вироки виносилися усно, а реляція урядовців була єдиним офіційним документом про суть та рішення справи.

Копними суддями могли бути особи “зацні” (поважні), “віри гідні” і такі, що мають бездоганну репутацію, обізнані з копного права та порядку судочинства. У звичаєвому українському праві суддя виступав або як посередник обраний сторонами, або як суддя, який діяв за допомогою обраних сторонами представників.

Для остаточного вирішення справи скликалася третя копа “завита копа”. У разі, якщо справу не було закінчено на трьох копах, призначалася четверта. При неможливості виявити злочинця копа передавала справу гродському суду. Держаний суд вважався зверхнім над копним.

Копні суди визнавали не тільки самі копники, але й пануючі верстви, уряд і закон. Вони були настільки правосильними, що не тільки ухваляли вироки про відшкодування збитків, а й присуджували до страти і самі виконували смертні вироки. Статут 1529 р. офіційно визнав копу за суд і забезпечував копним суддям таку ж недоторканність, як і суддям урядовим.

2. Церковні суди – існували на українських землях з часів Київської Русі. Їх було запроваджено Уставом князя Володимира Святославича (поч. ХІ ст.) під впливом візантійського канонічного права. Даний документ визначав коло осіб, які підлягали юрисдикції церковного суду. Це були особи духовного сану та їхні сім’ї; особи, які знаходилися під патронатом церкви (паломники, задушні люди, холопи, особи з фізичними вадами). У випадках виникнення справ між вказаними особами та іншими людьми, створювався “обчій” суд – князя та єпископа.

Церковні суди розглядали справи про злочини проти моралі (перелюбство, інцест, зґвалтування, насильство дітей над батьками, вбивство позашлюбного немовля тощо); шлюбно-сімейні справи (викрадення нареченої, суперечки про спадщину дітей або братів, майнові суперечки подружжя); злочини проти віри (єретицтво, крадіжка з церкви, віровідступництво, виготовлення зілля, чаклунство, знищення хрестів тощо). За цими справами церковній юрисдикції підлягало все без винятку населення Київської Русі.

За відправлення судочинства церква отримувала платню від сторін, які змагалися. Крім того, 1/10 прибутків від світського суду йшла на користь церкви. Церковні суди, були свого роду доменіальними судами, оскільки мали право суду над людьми, які проживали на їх території. При відправленні суду церковні доменіальні суди керувалися світським правом. Якщо священики нехтували своїми обов’язками карати винних підданих, потерпілі могли вимагати правосуддя на копах чи у гродських судах.

За часів Київської Русі світській владі категорично заборонялося втручатись у справи церковних судів під загрозою покарання. Ця заборона зберігалася до початку ХV ст. і у ВКЛ. Згодом Земський привілей великого князя Олександра від 1492 р. проголосив, що світський суд не змішується з духовним. А сейм 1565 р. вирішив передати всі світські справи церкви у світські суди, а церкві залишив тільки релігійні справи. Духовні суди мали розглядати справи про порушення догматів християнської віри, недотримання церковних обрядів, справи про розірвання шлюбу, перелюбство та деякі інші.

Судові функції в духовних судах виконували протопопи, єпископи, владники монастирів. Джерелами канонічного права для православної церкви у ВКЛ, як і в КР, були запозичені візантійські кодекси: Номоканон, “Кормчі книги”, “Книги законні”, “Мерила праведні”, церковні устави князів Володимира і Ярослава.

Канонічне право не передбачало судового представництва, однак під впливом світського права духовні суди визнавали представників сторін. Нерідко траплялися випадки суду панів над сільськими священиками, які мешкали на панських землях. А в судових актах відповідного періоду знаходяться відомості і проте, що спори між духовними особами вирішувалися і світськими судами. Апеляційною інстанцією для духовних церковних судів був суд митрополита. Часто траплялося, що такі звернення були мало ефективними, тому зверталися і до суду великого князя.

Отже, у ЛРД судова влада церкви не розглядалась як непорушна і недоторканна. Однією з причин було те, що православна церква не перебувала у зоні інтересів, а отже і уваги держави.

3. Третейські і мирові (полюбовні) суди. Перші документи, що фіксують діяльність третейських судів на українських землях ВКЛ належать до ХV ст. Третейські суди виникли при дворі великого князя і розглядали переважно цивільні та земельні, іноді кримінальні справи. Сторони заявляли про свою згоду вирішувати справу полюбовно у великокнязівську канцелярії, яка призначала склад суду. Третейський суд не був постійно діючою судовою установою, а утворювався окремо для кожної справи.

Третейські суди не можна ототожнювати із маршалківськими чи комісарськими, оскільки склад останніх судів не залежав від волі або згоди сторін. Маршалківський чи комісарський суди відбувалися з волі великого князя, тоді як третейський за згодою сторін. Третейськими суддями мали бути особи, що відповідали певним вимогам.

До кінця ХV ст. у третейських судах відбулися певні зміни. По-перше, до них почали вдаватись і регіональні державні суди; по-друге, судді не призначались, як раніше, а стали обиратись самими сторонами. Однак передача суспільству права суду стосувалася лише магнатів та шляхти.

Третейський суд мав дотримуватись існуючої судової процедури. Як і державний суд, він мав право висилати позови через посильних за рахунок позивача, виносити рішення і вироки, видавати судові листи. Листи підписувались третейськими суддями, свідками та обома сторонами. За бажання сторони могли просити великокнязівського підпису.

Процес судового засідання протоколювався і надсилався до відповідного суду – центрального або місцевого. Рішення та листи третейського суду вважалися таким же обов’язковим для виконання і офіційними, як і рішення та листи державного суду.

Оскільки третейські суди розглядали переважно цивільні справи, то їхня діяльність певною мірою контролювалася земськими судами. Останні мали забезпечувати виконання вироку третейського суду при відмові однієї із сторін виконувати його. Справи переносились у земський суд, якщо третейські судді не могли дійти згоди чи компромісу. А Статут 1588 р. визначив земський суд апеляційною інстанцією для третейських судів.

Полюбовні (мирові) суди – були подібними до третейських і діяли за статутами та Саксонським Зерцалом. Мирові судді обирались сторонами з-поміж осіб сумлінних, повнолітніх, без фізичних вад, обізнаних у праві, як правило однієї соціальної приналежності із сторонами. Різниця між третейськими і полюбовними судами полягала у тому, що сторони вдавалися до мирового суду без повідомлення про це державного суду і до офіційного порушення справи у державному суді.

Як і третейські, мирові суди розглядали здебільшого цивільні і дрібні кримінальні спарви. Значна частина мирових угод стосувалась земельних суперечок шляхти. Заборонялося укладати мирову угоду із злодіями.

Постанова мирового суду приймалась більшістю голосів. При невиконанні вироку мирового суду однією із сторін, інша мала право звернутися до земського чи гродського суду.

4. Суд в українських містах з магдебурзьким правом. Вперше на українських землях магдебурзьке право з’явилося ще при Данилі Галицькому, але ним користувались лише німці-колоністи, які мешкали в руських містах. У 1339 р. останній галицький князь Болеслав-Юрій вперше надав магдебурзьке право цілому місту – Сяноку. Після загарбання Галичини Польщею магдебурзьке право одержали майже всі українські міста краю. Після Кревської унії 1385 р. магдебурзьке право почало інтенсивно насаджуватись в українських містах ВКЛ.

Надання місту магдебурзького права передбачало заміну на його території руського права німецьким, вилучення міста з-під юрисдикції воєвод, старост, намісників та інших представників державної влади на місцях; запровадження самоврядування.

На чолі магдебургій стояв війт (від нім. назви відповідного чиновника), він мав широкі права та привілеї. Спочатку влада війта була спадковою, потім могла бути, наприклад, подарованою великим князем. В подальшому ця посада стає виборною, а його функції переходять до органів самоврядування – раді. Влада війта у місті, у тому числі і судова, була необмеженою. Це породжувало чисельні випадки зловживання владою.

Рада і лава складали магістрат. Рада виконувала адміністративні функції, лава – судові, але в українських магдебургіях чіткого розмежування між ними не було. Війту підпорядковувалися і рада і лава.

Рада складалася із бурмістрів та колегії радців, яких призначав війт з кандидатів, визначених міщанами. Вона здійснювала нагляд за дотримання правил торгівлі та порядку у місті. У деяких містах рада мала право суду у цивільних справах та найважливіших кримінальних справах, але вирок виносився тільки війтом.

Лава була судовим органом, до її складу входили війт і присяжні лавники, яких війт обирав разом із міщанами. Лавників було 11, війт був 12-м. Однак на практиці засідало від 6 до 7 лавників і навіть три. Лава засідала в суді, розглядала справу й виносила вирок. Державні суди мали право втручатися в суди магдебургій.

В українських магдебургіях склалася своя система судів, відмінна від класичної. Існувало три види судів: бурграфський – був головною судовою інстанцією і розглядав найбільш тяжкі кримінальні злочини. Апеляційної інстанції для цього суду не існувало, його рішення було остаточним; суд виложений – розглядав майнові справи; суд поточний – мав ту саму компетенцію що і суд виложений. Перші два суди діяли в усталенні терміни судових сесій, останній за потребою в інтервалах між сесіями. Всі три суди мали однаковий склад. До них входили присяжні – шеффени (обирались “до життя”) і голова – фогт (обирався на 1 рік). Присяжні вели попереднє розслідування: вислуховували показання сторін та свідків, оцінювали докази та передавали справу на остаточне рішення фогта.

Крім лави і ради судову компетенцію мали також цехи. Вони розглядали дрібні справи, що виникали в процесі трудової діяльності членів цеху. У разі виникнення конфліктів з указаних приводів звертання до цехового суду було обов’язковим. Звертатись до інших судів заборонялося під загрозою штрафу або арешту. Цеховий суд не розглядав кримінальні справи. Він зазвичай відбувався на загальних зборах або на раді майстрів цеху, рішення виносили або старші члени цеху, або цехмістер одноосібно.

5. Суди для іновірців. Міста, особливо великі торгівельні центри, стали місцем проживання великої кількості іновірців, які утворили діаспори. Джерела зберегли відомості про купців вірмен, німців, волохів, росіян, турків, які мешкали у Вільно, Києві, Полоцьку.

Як відомо, німецьке населення ЛРД користувалося магдебурзьким правом, існували села на німецькому і волоському праві. Окрім німців найчисельнішими етнічними групами, які мешкали в князівстві були євреї, вірмени і татари.

Першим документом, що регулював юридичний статус євреїв у князівстві, був привілей великого князя Вітовта від 1388 р. наприкінці ХІV – початку ХV ст.ст. в ЛРД існувало 5 єврейських общин. Згодом єврейська община виникла у Києві. Євреям було надане право створювати свої суди, які мали судити згідно з національним правом.

Суди були одноступеневими, виборними, діяли на засадах колегіальності. Суддями обиралися представники кагалу. Звідси і назва суддів – “кагальні судді”, або “старші судді єврейські”, “школьники”. На чолі колегії стояв рабин, затверджений місцевим гродським урядом або війтом. Суд відбувався за єврейським звичаєвим правом або за Талмудом.

До компетенції колегії відносилися релігійні, цивільні та дрібні кримінальні справи. У тяжких кримінальних справах євреї мали звертатись до державного суду. У всіх справах, що не стосувалися релігії, євреї могли звертатися до інших судів.

Крім єврейських, на українських землях литовсько-руської доби, існували й суди вірменських общин. Найкрупнішими з яких були Львівська та Кам’янець-Подільська.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал