Суспільний лад на українських землях у складі Речі Посполитої

Польські магнати, шляхта, католицьке духовенство посилили в Україні соціальний і національний гніт, гальмували розвиток культури, насаджували католицизм. Вони зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. З кінця XVI ст. на початку XVIІ ст. Україною прокотилася хвиля козацько-селянських повстань (1591-1638 рр.) на чолі з К. Косинським, С. Наливайком та Г.Лободою та ін. І хоча всі вони зазнали по­разки, їх роль в українській історії, зокрема в державотворенні, є незаперечною.

Польська експансія та татарська загроза наклали певний відбиток не тільки на державно-правову традицію але й соціальну еволюцію українського суспільства. Природне прагнення людей до особистої і духовної, політичної і господарської свободи та необхідність захисту південноукраїнських земель від загарбників стимулювали виникнення і поширення козацтва.

Панівною верхівкою у Речі Посполитій протягом ХVII-XVIII ст.ст. залишалася шляхта. Її статус підносився широкими соціально-економічними та політичними правами. Шляхта посідала всі воєводські державні уряди, хоч її кількість не перевищувала 2, 5 % загальної чисельності населення українських земель Корони Польської. Загалом на всій території Польсько-литовської держави до шляхетського стану належало до 8 % усього населення.

Перерозподіл земельних багатств на користь польських, литовських та українських феодалів прискорив процес формування великих землевласників – магнатів. Землі роздавалися королівськими універсалами та постановами сейму. Зростають володіння таких польських магнатів, як Вишневецьких, Потоцьких, Острозьких тощо. Наприкінці ХVІ ст. – першій половині XVIІ ст. українські землі Брацлавщина (Вінницька, Черкаська, Кіровоградська та Одеська області України), Київщина, Лівобережна Украї­на перетворилися на величезні латифундії, де безконтрольно пану­вали магнати, які називали себе «короликами», «віце-короля­ми».

На фоні польських феодалів, українська шляхта виглядала бідною і не могла навіть здобути освіту, і це єднало її з народними масами. Така шляхта називалася дрібною – роди Драгомирецьких, Гошовських, Яворських, Чайковських, Хмельницьких. На політику Речі Посполитої вона не впливала. Але з дрібної шляхти вийшли гетьмани – Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, митрополит Петро Могила та ін.

Духовенство. Окрім украй тяжкого феодального, український народ зазнав і принизливого культурно-національного та релігійного гноблення. Польська влада примусово насаджувала католицизм, закривала православні церкви й монастирі, осередки української культури та освіти. Православна церква опинилася перед загрозою знищення. Польські королі, дотримуючись тогочасної західної практики, виробили собі право протегування церквою, призначали єпископів і митрополита.

Надзвичайно широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі. Вони звертали особливу увагу на людей заможних, талановитих, видатних, намагаючись залучити їх до католицької церкви.

Священики одержували на утримання землі, а також різні данини в натуральній формі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію (нижча церковно-адміністративна організація у християнських церквах на чолі з церковною радою, що об’єднує віруючих, яких обслуговують служителі одного храму) приймав син.

Селяни. Від проведення Волочної Реформи (1557 р.) і до середини ХVII ст. становище селян значно погіршилося. Вони сформувалися в єдиний клас кріпаків, а селянські роботи на пана стали називатись «панщиною».

Селяни поділялися на приватно­власницьких (проживали на землях магнатів, шляхти, духовенства) і державних (мешкали на королівських землях). Державні селяни – складали меншу частину селянства України, проживали на землях, які називались «королівщина», або «королівські староства». Державним селянам спершу жилося порівняно легше, але з появою на цих землях фільварків, на державних селян було покладено ті ж повинності, що і на панських.

Загородниками називали селян, які мали невеличкі садиби, городи та орну землю у розмірі не більше трьох моргів (близько 1, 8 га); ха­лупниками – селян, які мали лише будиночок і город.

Міське населення станови­ло три основні групи: міський патриціат (впливові сім’ї багатіїв, заможні купці, ремісники, чиновники), міщанство (середні торговці, власне мешканці міста) і міські низи (позацехові ремісники, підмайстри та ін.).

У другій пол. XVI – першій пол. XVII ст. вдосконалюються ремісництво, промис­ли, торгівля і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування міського населення. Збільшується кількість міст з магдебурзькою системою управлін­ня.