![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
БИБЛИОГРАФИЯ 3 страница
Тут актуальною є думка Льва Виготського про необхідність орієнтування педагогіки не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого розвитку. Тільки тоді вона зможе в процесі навчання здійснювати психічний розвиток. Він запропонував спеціальне поняття — «зона найближчого розвитку», в якому відображено внутрішній зв'язок між навчанням і психічним розвитком індивіда. Смисл цього поняття полягає в тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може розв'язувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або спільно з більш розвинутими дітьми. Потім ці завдання і дії вона виконуватиме самостійно, але здатність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, актуальний зміст, прийоми, способи та форми якого зібрані саме у «зоні найближчого розвитку». Основним механізмом такого переходу зовнішніх, розгорнутих і колективних форм діяльності до внутрішніх, згорнутих та індивідуальних форм їх виконання людиною є інтеріоризація. Отже, навчання як різновид діяльності має безпосередній вплив на формування особистості людини і тому його слід вважати формою розвитку психіки людини. Виховання і навчання, як цілеспрямована педагогічна діяльність, скеровують психічний розвиток людини.
2.1.4. Особистість, індивідуальність, суб'єкт
Поняття «особистість» психологи тлумачать як сукупність індивідуальних властивостей психіки, що керують соціальною активністю людини. Особистість — це специфічне людське утворення, породжене соціальним середовищем і вихованням у процесі активної трудової діяльності людини. Та обставина, що при цьому змінюються й деякі її риси та якості як індивіда становить не причину, а результат формування особистості. Щодо терміну «індивідуальність» слід сказати, що у вітчизняній психології немає чітко визначених співвідношень особистості та індивідуальності. Так, Борис Ананьев вважав індивідуальність вищим рівнем розвитку особистості [3], Вольф Мерлін — поняття особистості й індивідуальності — близькими [64], Сергій Рубінштейн розрізняв властивості особистості та її індивідуальні особливості [104]. Лев Фридман та Ірина Кулагіна індивідуальність розглядають як сукупність особливостей, які відрізняють одну людину від іншої, і особистість вважають вищою, ніж індивідуальність [123, с. 126]. Автор дотримується думки, що особистість неповторна у своїй індивідуальності, і тому під індивідуальністю розуміє неповторне поєднання психічних рис і властивостей особистості, що безпосередньо впливають на її поведінку й діяльність. Як висновок можна навести такі слова Олександра Асмолова: «Індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальності набувають» [5, с. 9]. Вони найповніше відображають зміст цих понять. Щодо поняття «суб'єкт». У філософських і психологічних словниках можна зустріти такі визначення цього поняття: «Істота, яка має свідомість і волю і здатна діяти цілеспрямовано»; «носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт»; «суспільний організм, чия практична і пізнавальна активність спрямована на об'єкт»; «індивід або група як джерело пізнання і перетворення дійсності, носій активності»; «носій певного роду діяльності, свідома істота, що пізнає». Сергій Рубінштейн говорив про «утворення в бутті суб'єктів — центрів перебудови буття». Таким чином, суб'єктом є певна людина, яка розглядається у бутті і разом з пізнанням буття суб'єкт її творить. Зміни в бутті ведуть до зміни суб'єкта як частини буття. Отже, ця взаємодія діалектична: буття творить суб'єкт, а суб'єкт творить буття. Таке розуміння суб'єкта надзвичайно важливе для військової практики, тобто у процесі навчально-пізнавальної діяльності воїн стає суб'єктом, а ставши суб'єктом, він змінює дійсність, у тому числі й військову. Формування свідомості та самосвідомості є основними умовами перетворення військовослужбовця із об'єкта в суб'єкт педагогічного процесу. Суттєвою ознакою об'єктивного «Я», що опосередковує всі дії військовослужбовця, є цілеспрямоване самовдосконалення (самоосвіта і самовиховання), яке спрямовано, з одного боку, на розвиток, поглиблення та систематизацію військово-професійних і загальнонаукових знань, моральних цінностей, формування якостей, які відповідають його ідеалам, життєвим настановам, суспільним цінностям, з іншого — на усування певних пустот у знаннях, нівелювання негативних звичок поведінки. Змінюючи себе як суб'єкт військово-педагогічного процесу, військовослужбовець змінює умови та обставини власної життєдіяльності й розвитку. Тому самовдосконалення є вищою формою розвитку особистості, її духовного саморуху Узагальнюючи відомі підходи, визначимо, що особистість — це стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених залученням її до системи суспільних стосунків і сформованих у процесі спільної діяльності та спілкування з іншими людьми. Людина особистістю не народжується, а стає нею, тому однією з центральних проблем, безпосередньо пов'язаних з питаннями сутності особистості, її становлення та розвитку, є соціалізація індивіда. Воїн як особистість сам створює суспільні стосунки, в яких продовжується процес його соціалізації. Але залежно від ролі та місця, яке він посідає в них, формуються певний тип особистості та її структура.
2.1.5. Розвиток психіки і розвиток особистості
«Особистість — суб'єкт діяльності, інтегратор психічних процесів людини, системна властивість індивіда як соціальної істоти; особлива соціальна якість, що формується у системі соціальних стосунків, яку не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро особистості — система мотивів, спрямованість» [122, с. 186]. Таке розуміння особистості передбачає її дослідження і розуміння у всій сукупності найрізноманітніших зв'язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдності зі становленням, формуванням і розвитком особистості та її основних компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих, вольових і мотиваційних). У психології розвитку немає єдиної точки зору щодо психічного розвитку. Дж. Дасей і Дж. Траверс запропонували порівнювати теорії психічного розвитку за такими проблемами психології розвитку: а) що важливіше в психічному розвитку — біологічне (Б), психічне (П) чи соціальне (С)? б) рівномірний (Р) чи нерівномірний (Н) перебіг розвитку? в) він стабільний (Ст) чи мінливий (М)? г) є сенситивні періоди (СП) у розвитку чи розвиток є розгортанням «повного потенціалу» (ПП)?
Табл. 2-1. Основні характеристики теорії психічного розвитку
На основі цих проблем провідні теорії психічного розвитку дістали таку характеристику (табл. 2-1) [6.2, с. 6]. Таким чином, всі вищезазначені теорії виходять із загальнонаукового принципу детермінізму, який спровідною ознакою світової психології розвитку. Вони визначають можливі причини психічного розвитку: біологічні, психічніта соціальні. Але між ними немає єдності в поглядах на основні детермінанти розвитку людини взагалі та логіки психічного розвитку зокрема. Дж. Дасей і Дж. Траверс з метою виходу з цієї безвихідної ситуації та на основі систематизації кількох тисяч досліджень і ґрунтовної характеристики кожного віку психічного розвитку створили біопсихосоцісільну модель всевікового розвитку людини (табл. 2-2) [62, с. 7]. Відповідну інтерпретацію отримали й теорії психічного розвитку, зокрема, теорії Зиґмунда Фройда і Жана Піаже визначаються як б'юпснхосоціальні, Льва Виготського і Ерика Ериксона—як біо-психосоціальні, Береса Скінера і Альберта Бандури — біопсихо-соціальні. Табл. 2-2. Біопсихосоціальна модель всевікового розвитку людини
Для усунення різних тлумачень проблеми розвитку деякі автори, зокрема представниця школи Л.С. Виготського Л.Ф. Обухова, створили узагальнювальну схему аналізу психічного розвитку (табл. 2-3) [62, с. 7]. Табл. 2-3. Основні параметри психічного розвитку
Якщо для переважної кількості теорій психічний розвиток є процесом соціалізації дитини, тобто переходом від біологічного до соціального, то для Льва Виготського — якісними змінами у психіці в ході ускладнення зв'язків дитини з дійсністю. Таким чином, у сферу дітей потрапляє і біологічне, і соціальне. Це означає вихід за межі постулату безпосередності (коли психічний розвиток є наслідком впливу на психіку біологічних або ж соціальних чинників) і перехід у радянській психології до постулату опосередкування. Такий підхід означає: «психічний розвиток слід розглядати крізь призму зв'язків людини зі світом, в які вона вступає протягом свого життя. Він здійснюється в ході цих зв'язків і, як і психіка взагалі, опосередковує їх» [62, с. 8-9]. Формою таких зв'язків, на думку представників школи Л.С. Виготського, є діяльність — динамічна система стосунків, що опосередковуються психікою. Постулат опосередкування чітко простежується в дослідженнях Олексія Леонтьева, Петра Гальперина, Данила Ельконіна, Артура Пет-ровського, Маї Лісіної та ін. Григорій Костюк розумів психічний розвиток як вияв єдності біологічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, бо вони змінюються у зв'язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових видів діяльності. Чинниками психічного розвитку він вважав дозрівання, навчання і виховання. Він відбувається нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над вже утвореними. В процесі такої надбудови виникають суперечності—.рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомістю, несвідомим, самосвідомістю„активністю, що виявляються через спілкування та діяльність [47]. Отже, процеси опосередкування є багатофункціональним механізмом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювальна й інструментальна, які забезпечують, з одного боку, діяльність, а з другого — разом з діяльністю розвиток і саморозвиток психіки людини. Таким чином, у сучасній психології під поняттям «розвиток» розуміють: 1) складний системноорганізований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, сторони, рівні, що мають спіралеподібний і багатоступінчастий, дискретний і неперервний, диференційований та інтегрований характер; 2)перехід кількості в якість і навпаки, тенденцію руху від нижчого до вищого, що має повторювальний, спадковий і неповоротний характер; 3) розвиток, що відбувається в єдності і боротьбі протилежностей; 4) вищий тип руху. Він має такі основні закономірності. «Процес розвитку має, по-перше, поступальний характер, коли пройдені вже ступені ніби повторюють відомі риси, властивості нижчих, але повторюють їх.на вищій базі. По-друге, розвиток характеризується неповоротністю, тобто не копіюванням, а рухом на новому рівні, на новому закруті спіралі, коли реалізуються результати попереднього розвитку. По-третє, розвиток являє собою єдність протилежностей, що борються та які є внутрішньою рушійною силою процесу розвитку. Йдеться про протилежність у самій сутності предметів, як принципу будь-якого саморуху. Власне розв'язання внутрішніх суперечностей і призводить через стрибок до нового етапу розвитку, переводячи його на новий закрут спіралі, при взаємозалежності та нерозривному зв'язку всіх сторін розвитку» [122, с. 9]. Отже, розвиток людини — це процес кількісних і якісних змін в її організмі під впливом різноманітних детермінант: зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих. Результат розвитку людини — це становлення людини як біологічного виду і як соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком і включає морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни. Соціальні зміни в людині передбачають її активне опанування соціальним досвідом, їх перехід у внутрішній світ, усвідомлену Отже, основними напрямами розвитку людини є: —анатомо-фізіологічний (збільшення і розвиток кісткової та м'язової систем); —психічний (формування свідомості, самосвідомості, провідних рис, властивостей особистості, когнітивних, почуттєвих і вольових процесів тощо); —соціальний (набуття соціального досвіду, у тому числі насамперед духовного, опанування соціальними функціями тощо). Основні тенденції розвитку особистості в онтогенезі: перша — це єдиний цілісний процес неперервного дорослішання; друга полягає у неповторності окремих вікових періодів, що роблять свій специфічний внесок у загальний процес формування особистості. Опанування людиною духовним досвідом людства у взаємодії з іншими компонентами її розвитку є предметом зацікавлення педагогіки як науки. Психологічні й педагогічні науки мають обґрунтувати шляхи, механізми вдосконалення процесу виховання особистості, процесу, який, на думку Льва Виготського, має сприяти «завтрашньому дню дитячого розвитку», випереджаючи цей розвиток, який відбувається протягом усього життя людини, але особливо інтенсивно — у дитячому і юнацькому віці. Сукупність цих змін сприяє переходу індивіда в категорію особистості та набуттю нею своєрідної неповторності й оригінальності, тобто індивідуальності. Отже, розвиток людини як особистості має два боки: об'єктивний і суб'єктивний. Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. На думку Івана Підласого, «формування передбачає певну закінченість людської особистості, досягнення рівня зрілості та стійкості. Поняття «формування» ми вважаємо такою педагогічною категорією, яка ще не встановилась...» [88, с. 28-29]. Виділяють види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і самоформування. Отже, розвиток особистості являє собою прогресивно направлений соціально обумовлений процес становлення людини як суспільної істоти. Основним способом буття людини є розвиток. На думку Василя Давидова, розвиток особистості включений у загальний психічний розвиток людини. Відповідно, формулюється принцип єдності психічного розвитку з розвитком особистості (Л.С. Виготський, СЛ. Рубінштейн, О.М. Леонтьев, Л.І. Божович, Д.Б. Ельконін, Б.Ф. Ломов, В.В. Давидов, М.Г. Яро-шевський та ін.). При цьому необхідно розрізняти специфіку розвитку як власне психіки, так і особистісного розвитку. Наприклад, на думку Сергія Рубінштейна, індивідуальні властивості — це не одне і те ж, що і особистісні властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особистість. У процесі психічного розвитку «дитина стає... членом суспільства... Послідовні стадії в її розвитку і є не чим іншим, як окремими ступенями цього перетворення», — наголошував Олексій Леонтьев [58, т. 1, с. 302]. Але, водночас, ці два види розвитку взаємообумовлені, складають нероздільний і цілісний процес. Тому вони взаємно детермінують розвиток як психіки, так і особистості. «Розвиток особистості — процес закономірних діалектичних змін, формування і перетворення суб'єкта діяльності, його свідомості, системи мотивів і потреб, взаємин. Розвиток психіки — закономірні необоротні зміни структури і змісту психічних процесів у часі: у філогенезі — в ході біологічної еволюції виду, в онтогенезі— у процесі індивідуального розвитку» [122, с. 187-188]. Розвиток дитини як особистості та головний напрям цього розвитку залежить від основних факторів її формування, тому що дитина є учасником різноманітних соціальних зв'язків і взаємин, які включаються у процесі своєї діяльності та спілкування. При цьому вона вчиться бути особистістю, розвивається як особистість і утверджується як особистість. Безперечно, основні напрями та зміст цього розвитку, в основному, визначені конкретними суспільно-історичними умовами. Але, враховуючи активність розвитку дитини як особистості в цьому процесі, важливе значення має її здатність до самовираження, самовияву, саморегуляції, самоутвердження, самовизначення, самоіснування і самоактуалізації. Все це відбувається в діяльності, бо основою і суттю процесу становлення особистості є характер і зміст діяльності, яка служить сталим субстратом розвитку особистості, забезпечуючи їй вихід за межі власних можливостей. Тому сучасна науково-педагогічна думка має цілеспрямовано проектувати розвиток особистості вихованця.
2.2. Психологічна структура особистості
Особистість — це складна система, в якій диференціюються та інтегруються всі психічні явища, що розвиваються в індивіді під впливом різноманітних факторів. Тому особистість можна визначати, кажучи словами Г.С. Костюка, «системою систем», і це буде правильно. У свою чергу, індивідуальність кожної людини визначається і характеризується психологічною структурою її особистості. Сучасні дослідження свідчать, що окремі риси та властивості особистості не просто об'єднані в єдину суцільну структуру, а ще й утворюють певну ієрархію. Вся структура, у свою чергу, визначається кожною її складовою. І взагалі, що'таке структура? Структура будь-якого психологічного явища— це Єдність елементів та їхніх всебічних зв'язків. Поняття «структура» запровадив у психологію в 1890 р. німецький вчений К. Еренфельс. Структура протистоїть аморфності. Вперше у вітчизняній психології це поняття застосував 1959 р. С.Л. Рубінштейн. Сучасна вітчизняна психологія має кілька підходів до психологічного структурування особистості, яке здійснено у дослідженнях О.М. Леонтьева, С.Л. Рубінштейна, О.Г. Ковальова, Г.С. Костюка, К.К. Платонова, B.C. Мерліната інших. Можна виділити три основні аналітичні напрями щодо побудови цілісної психологічної структури особистості: 1) со-ціально-психолого-індивідуальний, 2) діяльнісний і 3) генетичний. Стисло охарактеризуємо погляди деяких учених щодо побудови психологічної структури особистості. Олександр Ковальов розглянув п'ять підструктур особистості: 1) спрямованість, 2) здібності, 3) характер, 4) система управління і 5) психічні процеси [42, 52]. Вольф Мерлім відокремив дві підструктури особистості: властивості індивіда (темперамент та індивідуально-психологічні особливості психічних процесів) і властивості індивідуальності (мотиви і ставлення, характер і здібності). Професор Костянтин Платонов (1906-1983) також дотримувався цієї самої ідеї і пропонував динамічну функціональну психологічну структуру особистості. В її основі у властивостях особистості лежать критерії відношення соціального і біологічного, в її психологічній структурі він відокремив чотири ієрархічні підструктури (табл. 2-4). Табл. 2-4. Динамічна функціональна психологічна структура особистості
Крім цих чотирьох підструктур, у структурі особистості він виокремлює дві загальні інтегративні підструктури: характер і здібності [68]. Ці властивості створюють риси, які є не тільки складовою особливої підструктури, а й можуть компенсувати якийсь недолік у інших підструк-турах. Із застосуванням принципу накладання одного ряду підструктур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психологічної структури особистості. Формування і розвиток особистості згідно К.К. Платонова відбувається у послідовності, зображеній на рис. 2-1. Головними в його кон Військові психологи Микола Феденко, Михайло Дьяченко основними компонентами психологічної структури особистості вважають: 1) психічні процеси; 2) психічні стани; 3) психічні властивості; 4) психічні утворення. У підручниках з військової психології, виданих у колишньому Радянському Союзі, подано здебільшого їхній підхід. У 30-50 pp. XX ст. німецький психолог Ф. Лерш запропонував цікавий варіант синтезу двох напрямів дослідження психологічної структури особистості: соціально-психолого-індивідуального і діяльнісного аспектів особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Ці два виміри складають єдність, перебувають у взаємозв'язку і, відповідно, є взаємообумовленими. Цей варіант побудови психологічної структури особистості підтримували Г.С. Костюк і П.М. Пелех. Горизонтальний вимір особистості, за Ф. Лершем, утворюють психічні процеси та функції, що виникають і розвиваються в особистості на основі «закону комунікації». Цей вимір складається з мотиваційного, чуттєвого, пізнавального і діяльнісного «членів». Вертикальний параметр особистості, відповідно до нього, є внутрішнім результатом «горизонтальної» діяльності, які утворюють нашарування у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок тощо. Вони динамічні, тому що беруть участь у горизонтальній діяльності особистості. Основними складовими вертикальної структури особистості є: особистісна надбудова; ендотимна основа особистості; відчуття, сприймання, уява, пам'ять, мислення, діяльна поведінка тощо; життєва основа особистості. 2.2. Психологічна структура особистості
Український психолог Валентин Рибалка на основі аналізу вищена-ведених підходів до струкгурування'психологічної структури особистості стверджує, що в основі цієї структури лежать три базові виміри: I — соціально-психолого-індивідуольний — вертикальний; II— діяльнісний — горизонтальний; III— генетичний — віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості (рис. 2-2). Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структури особистості. Вони пов'язані між собою за ортогональним (гр.: прямокутний, той, що має прямий кут) принципом, за яким співвідносяться три виміри простору. Взаємозв'язок між цими трьома вимірами зображений на рис. 2-2. В.В. Рибалка пропонує здійснити аналіз і синтез системної психологічної структури особистості на конкретному рівні узагальнення. Найвищий рівень узагальнення поняття «психологічна структура», з якого починається його конкретизація — це системна характеристика особистості як складної соціально-психолого-індивідуальної за своєю природою системи з певними властивостями, що постійно розвивається і реалізується у формі діяльності та спілкування. На другому рівні здійснюється аналіз і синтез трьох вимірів — соцільно-психолого-індивідуального, діяльнісного, генетичного — як базових параметрів психологічної структури особистості. На третьому рівні здійснюється диференційований та інтегративний аналіз і синтез складових кожного з трьох вимірів. Наприклад, соціаль-но-психолого-індивідуального виміру: спілкування, спрямованості, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелектуальних процесів і психофізіологічних якостей. Четвертий рівень конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості утворюють психічні властивості, функції і процеси. На п'ятому рівні конкретизації аналізу та синтезу психологічної структури стає можливою класифікація конкретних властивостей і власне здібностей особистості до певних видів діяльності (наприклад, до військово-професійної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської, технічної тощо) або виконуваних людиною ролей (наприклад, командира, підлеглого, чоловіка, жінки тощо). Перші чотири рівні конкретизації психологічної структури особистості можна розглядати як такі, що характеризують її макроструктуру, а інші рівні (починаючи з п'ятого) — як такі, що належать до мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури пов'язаний з вимогами, які висуваються до особистості конкретними видами діяльності та поведінки, ролями, соціальним статусом, рангом, які обирає, застосовує і реалізує людина в конкретних умовах життя. Цей підхід має наукову перспективу, але вимагає ретельного дослідження взаємодії між підструктурами, компонентами та рівнями розвитку психологічної структури особистості із застосуванням найсучасніших досягнень різних галузей наукової думки. Розв'язанню цієї актуальної проблеми сприяють методологічні роботи Б.Г. Ананьева, О.Г. Асмолова, Г.С. Костюка, О.М. Леонтьева, Ф. Лерша, К.К. Платонова, С.Л. Рубінштейна та інші щодо сутності особистості, основних методологічних принципів і методик її дослідження. Автор дотримується думки, що структура особистості є цілісним утворенням, сукупністю соціальнозначущих психічних властивостей, відношень та дій індивіда, яких набуто у процесі онтогенезу і які визначають його поведінку як соціального суб'єкта дії та спілкування. Тому при визначенні психологічної структури особистості слід постійно мати на увазі, що особистість — це саморегулювальна динамічна розвиваль-но-функціональна система. Також зрозуміло й інше: безглуздо розглядати психологічну структуру особистості лише на основі деяких психічних властивостей або як механічне об'єднання різних психічних явищ та рис у деяких структурах. Адже будь-яку якість, властивість особистості військовослужбовця слід розглядати тільки в контексті особистості. При цьому виявлення кожної окремої риси буде змінюватися залежно від мети, ідеалів, життєвих настанов, загальних і професійних інтересів, потреб, мотивів, мотивацій, стану, віку особистості. Таким чином, індивідуальність особистості військовослужбовця характеризується змістом її структури. Вивчати своїх підлеглих — означає знайти ключ до їх розуміння. Офіцерові необхідно мати на увазі, що особистість являє собою єдине ціле всіх її різноманітних рис. При цьому кожна риса особистості невід'ємно пов'язана з іншими і тому набуває різного, інколи протилежного, значення, залежно від усього загалу рис цієї особистості. Звідси випливає, що коли йдеться про якість рис особистості, то не можна говорити, добра чи погана вона сама по собі. Щоб правильно оцінити ту чи іншу рису особистості, слід розглядати її лише у взаємозв'язку з іншими рисами цієї особистості. Наприклад, така риса особистості, як наполегливість — уміння досягати мети, долати перешкоди — може бути позитивною, лише коли вона поєднується з такими рисами, як моральна чистота, відчуття соціальної справедливості. У цьому випадку можна чекати, що наполегливість військовослужбовців слугуватиме досягненню благородної мети. Якщо ж наполегливість поєднується з такими рисами, як егоїзм, неохайність, то ця наполегливість військовослужбовця стає негативною рисою, бо її буде спрямовано лише на власний добробут за рахунок інших і вона буде на заваді всьому військовому колективу.
|