БИБЛИОГРАФИЯ 2 страница

У психології є понад 90 визначень особистості, що пояснюється її унікальністю. Навряд чи серед 5 млрд. населення нашої планети можна знайти двох однакових людей — у тому числі й серед однояйцевих близ­нюків. Але водночас особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є в людини надприродного, історичного. Особистість не є вродже­ною, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку, — наголошував Лев Виготський. У більшості вітчизняних авторів є загальне розуміння особистості як соціалізованого індивіда. Розгляне­мо докладніше основні теорії особистості у вітчизняній психологічній науці.

Типологія особистостей Олексадра Лазурського, яка здійснена ним на початку XX ст., хоч і не була закінчена, але істотно вплинула на по­дальші дослідження особистості. В основі запропонованої ним класи­фікації лежить принцип активного пристосування особистості до на­вколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, моральні, релігійні та естетичні цінності. На ос­нові цього принципу він класифікує два основні розділи: за психічним рівнем (нижчий, середній і вищий рівні) і за психічним змістом. На ос­нові цих критеріїв він виділяє чисті, комбіновані, спотворені та пере­хідні типи особистостей різного рівня.

Лев Виготський є творцем культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. Він виділяє три основні закони розвитку особистості. Перший заторкує розвиток та побудову вищих психічних функцій, які складають основне ядро особистості. Це закон переходу від безпосеред­ніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що ви­никають у процесі культурного розвитку психічних функцій. Другий закон стосується відношень між вищими психічними функціями, які були колись реальними стосунками між людьми. Колективні стосунки та форми поведінки у процесі розвитку людини стають засобом індиві­дуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психічні функції виникають із колективних соціальних форм по­ведінки. Третій закон — це закон переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план, тобто будь-яка психічна функція в процесі свого роз­витку переходить із зовнішньої«чрорми у внутрішню. Основним меха­нізмом такого переходу є інтеріоризація. Основою особистості, на його думку, є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Центральним пунктом перехідного віку є усвідомлення себе певною єдністю, коли поведінка стає поведінкою для себе.

Сергій Рубінштейн писав: «Особистістю є людина зі своєю пози­цією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навко­лишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно вияв­ляється в усій її сутності» [84, с. 676-679].

Таким чином, особистість він розглядав у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму та єдності свідомості й діяльності. За ним.

особистість у з'ясуванні психічних процесів виступає як взаємозв'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні дії. До цих внутрішніх умов належать психічні явища — психічні властиво­сті та стани особистості.

Рішучий вплив на розвиток і формування особистості, за Рубін-штейном, мають:

—історична зумовленість;

—соціальне оточення, місце і роль людини в ньому;

—змістовна й мотивована діяльність;

—багатоплановий психічний світ і багаторівневий перебіг психічних процесів.

СЛ. Рубінштейн зазначав мотивацію як детермінацію поведінки людини взагалі: мотивація — це опосередкована процесом її відбиття суб'єктивна детермінація поведінки людини світом. Через свою моти­вацію людина вплетена у контекст дійсності.

СЛ. Рубінштейн говорив про «утворення в бутті суб'єктів — центрів перебудови буття». Отже, будь-яка особистість включає «Я» як суб'єкт діяльності, якому властиві мотиви свідомої діяльності. Суб'єктом є пев­на людина, яка розглядається в бутті й разом з пізнанням буття творить її суб'єкт. Зміни у бутті ведуть до зміни суб'єкта як частини буття.

Активно підтримував цю позицію Костянтин Платонов, який під особистістю розумів певну людину, котра є суб'єктом перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього [87, с. 15]. Це його визначення можна сформулювати лаконічніше: особистість — це людина як носій свідомості. При цьому свідомість розуміють не як пасивне знання про навколишній світ, а як активну психічну форму ві­дображення реальної дійсності, властиву тільки особистості.

Олексій Леонтьев визначав особистість як цілісне утворення, від­носно пізній продукт соціально-історичного розвитку і особливий рі­вень онтогенетичного розвитку людини [57]. Особистість виступає як результат інтеграції процесів, які здійснюють життєві відношення суб'єк­та до об'єктивної дійсності. Ці відношення передбачають наявність сві­домості та самосвідомості суб'єкта.

Реальною основою особистості людини є, на його думку, сукупність її відношень до світу, що є суспільним за своєю суттю і реалізуються разом. Особистість характеризують ті психічні явища людини, які сприя­ють здійсненню її діяльності. Ієрархії діяльності утворюють ядро осо­бистості.

Він виокремлював три основні параметри особистості: 1) широта зв’язків зі світом:) ступінь їхньоїієрархічності та 3) загальна струк­тура. Власне, багатство зв'язків індивіда породжує особистість. Ієрар­хія мотивів і діяльність особистості утворюють її ядро, визначають життєві настанови, ідеали, зміст діяльності та характеризують загальний «психологічний профіль» особистості. Психологічними підструктурами особистості, за Леонтьєвим, є темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й інтереси, навички та знання, моральні риси характеру та ін.

Борис Ананьев вважав особистість суспільним індивідом, об'єктом і суб'єктом історичного процесу. Він пропонував вивчати зв'язок між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого нале­жить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Саме багатство і різноманітність зв'язків із соціальним оточенням визна­чає внутрішню (інтраіндивідуальну) структуру особистості, специфіку її психічного світу, а, з іншого боку, ця специфіка внутрішнього психічно­го світу визначає характер і зміст взаємин особистості із соціальним оточенням.

Інтраіндивідуальна структура особистості формується протягом житгя, являє собою цілісне утворення та певну організацію психічних властивостей особистості. На функціонування такого утворення мають вплив генетичні, функціональні, казуальні та інші фактори. У структурі особистості взаємодіють соціальні, соціально-психологічні та психо­фізіологічні характеристики людини. Вона будується за двома основ­ними типами взаємозв'язків — субординаційним і координаційним, які забезпечують збереження цілісності особистості при її взаємодії із со­ціальним і природним середовищем.

Григорій Костюк розробив власну концепцію особистості, згідно з якою індивід стає суспільною істотою, тобто особистістю, в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється систе­ма психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати основні соціальні функції.

Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб'єк­тивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається через інтеграцію психічних процесів і властивостей та здійснюється за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіоло­гічним існують складні зв'язки, вони взаємно обумовлені, тобто, на­приклад, характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

Костюк чітко розрізняє поняття «індивід» і «особистість». Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати нею бути. Він наголошує на єдності природного і су­спільного, біологічного і соціального в житії особистості. На його дум­ку, природне в розвитку особистості не усувається, а діє на всіх етапах життя особистості.

За Костюком, структура особистості — це стійка і динамічна система психічних властивостей, яка безпосередньо обумовлена характером її діяльності. Ця структура є ієрархічним утворенням і включає свідомість, самосвідомість, спрямованість, психічні процеси.

Отже, у вітчизняній психологічній науці під особистістю розуміють соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, що розгляда­ється з огляду на найсуттєвіші соціально значущі властивості, які ви­значають його поведінку і діяльність.

Багатство особистості та її психологічна структура залежать від кон­кретних історичних, соціальних і культурних взаємин. Вона формуєть­ся і розвивається безпосередньо в процесі свідомої діяльності і спілку­вання. Можна виділити чотири аналітичні підходи до тлумачення по­няття особистості: 1) соціально-психологічний, 2) індивідуально-психо­логічний, 3) діяльнісншї та 4) генетичний.

Головними психічними рисами особистості є:

—ступінь сформованості провідних психічних властивостей та якостей (насамперед свідомості, самосвідомості);

—належність до системи суспільних стосунків та включеність до них;

—саморегуляція поведінки й діяльності;

—спроможність нести усвідомлено відповідальність за свої дії, поведінку і діяльність;

— активність, що виражена в певній діяльності. Співвідношення біологічного та соціального в особистості — важ­лива проблема, на яку існують різні погляди у західній і вітчизняній психологічній науці. Узагальнюючи їх, можна виокремити такі тенден­ції:

1) особистість формує суспільство, біологічні особливості людини не справляють на цей процес суттєвого впливу;

2) особистість визначають біологічні, спадкові фактори; ніяке суспільство не може змінити того, що закладено в людину природою;

3) особистість є феноменом суспільного розвитку людини; складний процес розвитку і формування особистості зумов­лений єдністю біологічного і соціального. (У цьому проце­сі біологічні фактори виступають як природні передумови, а соціальні — як рухома сила психічного розвитку людини, формування її особистості.)

Яку з наведених точок зору слід вважати правильною? — відповідь на це запитання дістанемо, розглянувши основні фактори формування особистості.

2.1.3. Основні фактори формування особистості

Психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується один раз, але як особистість — двічі. Вперше тоді, коли дитина починає говорити «Я», відокремлюючись з оточення, протиставляючи себе ін­шим людям та порівнюючи себе з іншими (це відбувається десь на тре­тьому році життя). Друге народження особистості відбувається, коли у людини сформувався світогляд, власні моральні потреби та оцінки, про­відні соціально значущі якості, властивості іриси, які роблять її відносно стійкою щодо переконань інших. Це дає їй можливість набути відносної автономності, 'змогу керувати своєю поведінкою і діяльністю згідно зі своїми переконаннями і моральними нормами.

Які ж дії сприяють «другому народженню» особистості? На що слід звертати увагу офіцерові в роботі з особовим складом?

Першим фактором є біологічна зумовленість особистості. За Пет­ром Гальпериним, це — будова головного мозку, що є передумовою її розвитку

Середня вага мозку людини — 1360 г. Проте вага головного мозку є не єдиним показником розумових здібностей людини, які зумовлені не лише його побудовою, а й діяльністю. Межа ваги головного мозку, поза якою ро­зумові здібності різко знижуються, становить для чоловіків 1000 г, для жі­нок — 900 г. У людини вага головного мозку в 45-49 разів більшу за вагу спинного мозку.

Головний мозок — один із найскладніших і найдивовижніших витворів природи на землі. Тільки у двох тварин мозок більший за людський — у слона й кита, але їхня загальна вага в багато разів більша від ваги людини. Найсуттєвіше значення має кора великих півкуль головного мозку, основну масу яких утворює біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі вкриті тонким шаром нервових клітин завтовшки 2, 5-3 мм, який називається корою великих півкуль.

Якби згладити всі борозни кори великих півкуль, розпрямити їх і роз­вернути на площині цієї звивини, то кора головного мозку людини зайняла б площу близько 2200 см², орангутанга— лише 500 см², а коня — трохи більше 300 см².»

За своєю будовою кора великих півкуль людського мозку набагато склад­ніша, ніж у будь-якої тварини. У складі кори великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідні, зірчасті та веретеноподібні, які розташову­ються у сім шарів. Якщо в корі людського мозку нараховується 14-16 млрд. нервових клітин, то в корі мозку орангутанга — тільки близько 1 млрд. На­скільки ця цифра величезна, можна судити з того, що на перелік цих клітин (по клітині на секунду) людині знадобилося би п'ять століть. Кору великих півкуль за характером побудови й локалізації функцій розподіляють, за Брод-маном, на 52 поля або більш як на 200 полів, за C. і О. Фогтами.

За Олександром Лурією, мозок як саморегулювальна система скла­дається з трьох основних блоків. Енергетичний блок підтримує тонус, необхідний для нормальної роботи вищих відділів кори головного моз­ку. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, сіт­частої формації, а також утворення давньої кори. Другий блок забезпе­чує приймання, переробку та зберігання інформації різної модальності. До нього входять задні відділи обох півкуль, тім'яні та потиличні відді­ли кори. Останній блок забезпечує програмні дії та рухи, регуляцію активних процесів і порівняння ефекту дій з початковими намірами. Всі три беруть участь у психічній діяльності людини, в регуляції поведінки. Порушення роботи одного з них призводить до порушень пси­хічної діяльності. Наприклад, ненормальна робота першого блоку здат­на викликати нестійкість уваги, швидку виснаженість, сонливість, силь­не занепокоєння тощо. Порушення другого блоку спричиняє відхилен­ня у прийманні та переробці інформації різної модальності. Порушен­ня третього блоку призводять, наприклад, до безглуздих повторів ру­хів, які не спрямовані заданою метою, тощо..

За даними Григорія Костюка, онтогенез людського організму визна­чається біологічною спадковістю, онтогенез особистості — соціальною спадковістю.

Сутність біологічного фактора полягає в тому, що він забезпечує ге­нетичні передумови подальшого розвитку людини як соціальної істоти. Становлення людського організму відбувається за конкретною програ­мою, яка задана в його генотипі. Генотип визначає людський тип анато-мо-фізіологічної структури організму, його морфологічних і фізіологіч­них ознак, будови нервової системи, статі, характеру дозрівання тощо. Генотип також визначає динамічні властивості нервових процесів, без­умовно-рефлекторні мозкові зв'язки, з якими народжується дитина і які регулюють перші акти поведінки. Найголовніше — це спадково обумов­лені величезні можливості утворення нових потреб і форм поведінки нервової системи людини, тобто це задатки людини. Вони реалізують­ся тільки в умовах суспільного життя. Дослідження Григорія Костюка, Олександра Лурії, Бориса Теплова, Володимира Небиліцина, Миколи Малкова свідчать, що психічні властивості людей не можна безпосе­редньо і прямолінійно виводити з їхніх задатків. Вони, за Г.С. Костюком, є результатом індивідуальної історії розвитку зумовленим не тільки природними даними, а й суспільними обставинами і діяльністю самої дитини.

Отже, особистістю не народжуються, а стають в онтогенезі віднос­но пізно. При цьому особливо важливо, що термін «особистість» має передусім соціальний зміст. Тому слід виділити такий фактор форму­вання особистості, як соціальний. Тільки в суспільстві можливе форму­вання особистості, за його межами цс неможливо.

Для доказу цієї тези звернімося до історії. У стародавньому Римі, а також у Швеції, Литві, Бельгії, Угорщині, Німеччині, Ірландії, Франції були відомі випадки, коли людських немовлят вигодовували тварини. Таких випадків зареєстровано понад півтора десятки [54]. Усі ці діти видавали нечленороздільні звуки, не вміли ходити на двох ногах, мали велику м'язову силу та енергію, швидко бігали, прекрасно лазили й стрибали. Зір, слух і нюх у них були розвинені добре, проте далеко не всі з них навіть після тривалого перебування в людському суспільстві на­вчилися говорити.

Наприклад,! 920 р. в Індії доктор Дж. Синг знайшов у вовчому лігвищі разом із вовченятами двох дівчаток. Одній з вигляду було років 7-8, дру­гій — два роки. Молодша незабаром померла, а старша — її звали Кама-лою — прожила близько 10 років. Увесь цей час доктор Дж. Синг вів до­кладний щоденник спостережень за нею. Камала повзала, спираючись на руки та ступні. М'ясо їла тільки з підлоги, з рук не брала. Коли під час їжі до неї підходили, гарчала. Дівчинка добре бачила в темряві й боялася силь­ного світла, вогню і води, не давала себе помити. Вдень вона спала, сидячи в кутку обличчям до стіни, вночі вила. Одяг із себе зривала і навіть у холод­нечу скидала ковдру.

Через два роки Камала хоч і погано, але навчилась стояти й через шість років — ходити, та бігала все ж так, як і раніше. Протягом чотирьох років вона вивчила тільки шість слів, а через сім років —45. До цього часу дівчи­на залюбки вже перебувала в товаристві людей, перестала боятися темряви й навчилася їсти руками, пити зі склянки тощо. У 17 років вона мала розу­мовий розвиток чотирирічної дитини.

1923 р. в Індії у лігві леопарда разом із двома його звірятками знайшли п'ятирічного хлопчика. Хвороба очей, а згодом повна сліпота неймовірно ускладнили його «олюднення», і через три роки він загинув, так і не оволо­дівши мовою. 1956 p., знову в Індії, знайшли 9-річного хлопчика, який про­жив 6-7 років у вовчій зграї. Рівень його розумового розвитку був, як у 9-місячної дитини, і тільки після чотирьох років життя серед людей він ви­вчив кілька простих слів і команд.

Усі наведені випадки доводят^, що фізично діти розвиваються одна­ково. Хоч би де росла дитина, у неї у певний час прорізаються, а потім випадають молочні зуби. Але психічні якості людини без людського середовища не можуть розвиватись, і людина залишається твариною.

Все це свідчить про те, що провідну роль у формуванні особистості відіграє соціальний фактор, оскільки особистість є мірою соціального розвитку людини. Біологічний фактор є лише передумовою розвитку особистості. Тому останнє слово у розвитку особистості належить со­ціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних перед­умов. Природні (анатомічні, фізіологічні й інші якості) та соціальні фактори утворюють єдність і не можуть протиставлятись одне одному. Біологічні передумови реалізуються тільки в суспільних умовах житгя. Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються протягом життя через спілкування, виховання, активну ді­яльність, в процесі яких відбувається соціалізація індивіда.

Соціалізація — це процес засвоєння індивідом знань, соціального досвіду, норм і цінностей, включення його до системи соціальних зв'яз­ків і взаємин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в пев­ному суспільстві. Вона характеризується двома важливими момента­ми: засвоєнням соціального досвіду та його «перерозподілом» до рівня особистісних настанов і орієнтацій. Визначальними в цьому процесі є активність індивіда і варіативність його поведінки, що пов'язане з по­ширенням, ускладненням соціальних зв'язків і взаємин та з певною спрямованістю його діяльності.

Процес соціалізації суто індивідуальний і, відповідно, передбачає індивідуалізацію формування особистісних якостей індивіда та охоп­лює всі етапи життєвого шляху, протягом якого він засвоює і викорис­товує культурні цінності. Кожен етап соціалізації має свої особливості. Зміна вікових стадій супроводжується відповідними психічними меха­нізмами засвоєння культури, спрямованістю нахилів і інтересів, сприй­няттям і переробкою різноманітної інформації. Спочатку головним со­ціальним середовищем для дитини є родина, родичі, які доглядають її, згодом — це товариство однолітків, шкільні групи, вихователі та вчи­телі освітньо-виховних установ, пізніше — трудовий колектив тощо.

Існують різноманітні засоби та способи соціалізації індивіда. Соці­альне середовище, в яке потрапляє дитина і в якому розвивається — це об'єкти і різні явища природи, це створене людством штучне предмет­не середовище, а передусім — це люди, їхні взаємини, створені ними речі, засоби життєдіяльності, мовні засоби, культура людської цивіліза­ції. За Володимиром Вернадським, це ноосфера, що має планетар­ний характер.

Усі засоби та способи соціалізації спрямовані на засвоєння норм і приписів поведінки індивідом, які встановлені суспільством. Таке за­своєння відбувається шляхом вироблення стереотипів, думок про ті чи інші властивості людини або явищ, що склалися на основі стандартизо­ваних уявлень і очікувань. Водночас стереотипи є не тільки засобом та умовою соціалізації, а й її продуктом.

Процес соціалізації історично зумовлений. В результаті цього про­цесу формуються певні соціальні риси особистості, які необхідні для життєдіяльності в конкретному суспільстві. Зміст, стадії, конкретні ме­ханізми соціалізації також визначаються структурою цього суспільства.

Найважливішими інститутами соціалізації є родина, школа, товари­ство однолітків, засоби масової інформації, трудовий (військовий) ко­лектив тощо. Впливи соціального середовища мають, у першу чергу, опосередкуватися рівнем власної активності індивіда у діяльності та поведінці, характером стосунків з іншими людьми, рівнем освіченості та вихованості, індивідуальними рисами характеру, життєвими настановами тощо.

У зв'язку з цим слід виділити такий важливий фактор формування особистості, як виховання. У вітчизняній психологічній науці розроб­лена система наукових поглядів, за якою психічний розвиток людини є опосередкований, організований і спрямований вихованням, навчанням і самовдосконаленням. Суттєвий внесок в обґрунтування цієї проблеми зробили такі вчені, як Павло Блонський, Лев Виготський, Петро Галь­перин, Василь Давидов, Олександр Запорожець, Григорій Костюк, Олек­сій Леонтьев, Олександр Лурія, Данило Ельконін та ін.

Наприклад, конкретизуючи зв'язок психічного розвитку дитини з вихованням і навчанням, Григорій Костюк показав складні зв'язки між ними — залежно від того, як виховується людина взагалі, які взаємини складаються в процесі навчання і виховання між вчителем і учнем, між учнями в колективі, як виховання, навчання і розвиток пов'язуються із життям.

Отже, виховується дитина в безпосередньому спілкуванні з дорос­лими. Так само слід розуміти і думку Сергія Рубінштейна про те, що виховання впливає на психічний розвиток тільки за умови вмілого спря­мування дорослими діяльності дитини. Дорослі розповідають їй, «що є добре і що є погано», заохочують ті дії дитини, які відповідають мо­ральним нормам поведінки, і карають за провину. З часом цей зовніш­ній контроль замінюється самоконтролем.

Кожен офіцер має пам'ятати, що виховання — це надзвичайно важ­лива справа, від якої залежить доля людини. Недаремно французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері (1900-1944) наголошував, що виховання має перевагу над освітою, оскільки воно формує людину. Тому офіцер має так впливати на підлеглих, щоб допомог™ їм засвоїти за­гальнолюдські моральні звички та. цінності, любов до військової праці, Вітчизни, батьків тощо.

Також слід пам'ятати про предмети виховного впливу. Наприклад, Антон Макаренко вважав добір і виховання людських потреб най­важливішими завданнями виховної роботи. Слід намагатися формува­ти та розвивати не тільки матеріальні, а й вищі людські потреби, що характеризують особистість як творця матеріальних і духовних ціннос­тей. Це — необхідність у спілкуванні з іншими людьми, у співпраці з ними, у моральній поведінці, у знаннях, у творчій діяльності тошо.

Розвиток цих потреб веде до формування змістовних мотивів і мо­тивацій поведінки людини. На необхідність такої виховної роботи звер­тав увагу Григорій Костюк, коли він наголошував на необхідності пе­ретворення позитивних ситуаційних спонук на стійкі мотиви поведінки.

Отже, формування мотиваційної сфери особистості — складна і важка справа, але нею вирішується доля людини, тому що визначаються життє­ві настанови, формується загальна і професійна спрямованість особис­тості.

Також слід пам'ятати про інші предмети виховного впливу. Це знан­ня, ідеали, цілі, підсвідомість, емоції, воля людини, які разом з вищеза­значеними предметами виховного впливу формують єдність, створю­ють струнку систему і, врешті-решт, лежать в основі цілісної системи систем — особистості.

Усе це сприяє духовному, інтелектуальному, моральному, громадян­ському і фізичному розвитку воїна, його перетворенню в суб'єкта вій­ськово-педагогічного процесу Розвиток особистості воїна відбувається гуманно і успішно, якщо він є активним і зацікавленим учасником цьо­го процесу, коли враховуються його власні мотиви, цілі, прагнення, якщо командир уважно стежить за ставленням воїна до військової служби та бойового навчання, до його думок і життєвих настанов. Це, безумовно, вимагає перебудови технології навчання і виховання військовослужбов­ців, відмови від принципів і методик авторитарної педагогіки. Напри­клад, сьогодні найгуманнішою є особистісно-орієнтована педагогіка, яка грунтується на приматі суб'єктності учня, визнанні за ним права на самовизначення і самореалізацію в пізнанні через опанування способа­ми навчальної роботи.

Отже, особистість не є пасивним результатом впливу ззовні на дити­ну, вона розвивається в процесі її власної активної діяльності. Зв'язок між поведінкою, діяльністю й особистістю був найчіткіше виокремле­ний Олексієм Леонтьєвим, Сергієм Рубінштейном, Григорієм Костю-ком, Василем Давидовим, Олександром Асмоловим та ін. Вони особли­во наголошують на власній активній діяльності як одному з основних факторів формування особистості. Під діяльністю мається на увазі: для дитини — гра та учіння, а для дорослої людини — учіння й праця; для військовослужбовця — військова праця.

Так, Григорій Костюк особливо підкреслював зв'язок виховання з працею, з життям і вважав це одним із основних джерел формування в учнів повноцінної особистості. Він вважав, що найбільш продуктив­ним у процесі розкриття психологічної проблеми особистості є підхід, що спирається на аналіз її діяльності. На його думку, суспільні умови визначають психічні властивості особистості не самі по собі, а завдяки її діям, загалом —діяльності. Він робить дуже важливий висновок про те, що структура особистості мас розглядатися не лише в діяльнісному, а й соціально-психолого-індивідуальному плані. Особистість, на його думку, є дуже складним ієрархічним утворенням, до якого входять підструктури різної онтогенетичної давності, що включаються в загальну організацію особистості як «суб'єкта діяльності різних видів». Тому ве­ртикальні соціально-психолого-індивідуальні властивості особистості мають загальні горизонтальні діяльнісні риси. Він виділяє структурні ком­поненти діяльності — мотиви, знання, засоби дій тощо.

За психологічними теоріями Сергія Рубінштейна та Олексія Леон­тьева, особистість формується в діяльності та народжується з діяльно­сті. Особистість, на їхню думку, виступає, з одного боку, як умова ді­яльності, а з іншого — як продукт діяльності.

Так, Олексій Леонтьев у межах свого діяльнісного підходу до осо­бистості визначав її основу як сукупність суспільних за своєю приро­дою відношень людини до світу, що реалізуються діяльністю. На його думку, тільки завдяки діяльності особистість стає суб'єктом пізнання та перетворення об'єктивної дійсності. Сукупність діяльностей, що ре­алізує особистість, є основним параметром особистості.

Другим параметром особистості Олексій Леонтьев вважав ступінь ієрархічності мотивів діяльностей. Серед них виділяється головний мотив, який формує сенс життя особистості. Реалізація смислу життя особистості відбувається у тому разі, коли головний мотив людини під­німає її до розуміння загальнолюдських цінностей і поєднує життя лю­дини з життям людства.

Однією з головних ознак розвитку особистості в діяльності він вва­жав здатність до творчості, до творчої діяльності, досягнення суспіль­но і особистісно значущих результатів у ній, а не просте задоволення потреб.

Таким чином, діяльність у Олексія Леонтьева є універсальною ос­новою, наскрізним виміром уявлення про особистість, який охоплює всі підструктури соціально-психолого-індивідуального виміру особис­тості. У зв'язку з цим справжня основа особистості полягає в «системі діяльностей». Тому там, де процес бойового навчання і військова праця реально поєднуються у життєдіяльності воїна, де вони наповнюються інтелектуальним змістом, створюються сприятливі умови для всебіч­ного розвитку особистості військовослужбовця, для задоволення різ­номанітних її потреб і запитів, для формування психологічно і духовно насиченої військової праці.

Узагальнюючи вищенаведені погляди провідних психологів на роль діяльності у формуванні особистості, слід наголосити, що діяльність становить вимір багатоярусної структури особистості, який можна ди­ференціювати на такі компоненти, як метотворний, потребнісно-моти-ваційний, інформаційно-пізнавальний, емоційно-чуттевий і результа­тивний.

Недаремно Олександр Асмолов стверджує, що «справжньою осно­вою і рушійного силою розвитку особистості є спільна діяльність, в якій відбувається соціалізація особистості, засвоєння заданих соціальних ро­лей» [5, с. 6]. Чим вища якість бойової та гуманітарної підготовки під­розділу, тим більше вона впливає на гармонійне формування особистос­ті військовослужбовця. Враховуючи це, офіцерові слід звертати особли­ву увагу на зміст, характер і позитивну мотивованість військової праці особового складу, яка безпосередньо впливає на формування особисто­сті військовослужбовця.