Розділ XXIV

“НІЧ ПЕЧАЛІ”

Уранці, коли я прокинувся, рішення ради вже було виконано: всі мости, що сполучали греблі, зруйновані, а самі греблі, що перетинали озеро, перекопані глибокими ровами.

Надвечір, одягнений як індіанський воїн, я разом із Куаутемоком і воєначальниками вирушив на переговори з Кортесом, до тієї самої башти, на якій стріла Куаутемока вразила Монтесуму; Переговори нічого не Дали, і я згадую про них лише тому, що вперше після того, як залишив Табаско, побачив зблизька Марину і почув її співучий і ніжний голос. Вона стояла, як завжди, поряд із Кортесом і перекладала ацтекам його умови перемир’я. Одна з них довела, що де Гарсіа не гаяв часу. Кортес обіцяв відпустити кількох знатних ацтеків в обмін на білого молодика, що втік з жертовного вівтаря, якого іспанці хотіли повісити як шпигуна і дезертира, що зрадив короля Іспанії.

“Цікаво, — подумав я, — чи знає Марина, що білий той, — це її давній друг з Табаско? ”

— Як бачиш, тобі поталанило, теулю, — зі сміхом звернувся до мене Куаутемок. — Якби ти не став на наш бік, твої одноплемінники зустріли б тебе мотузяною петлею!

Потім він відповів Кортесу, ні словом не згадуючи про мене. Він радив іспанцям готуватися до смерті.

— Багато наших воїнів загинуло, — говорив Куаутемок, — але і ви загинете теж. Ви помрете з голоду і спраги або на вівтарях наших богів. Вам немає порятунку, теулі, бо мости зруйновані!

І весь багатотисячний натовп підхопив його слова:

— Вам не врятуватися, теулі! Мости зруйновані!

Потім засвистіли стріли, і я повернувся в палац, щоб розповісти Отомі все, що мені вдалося дізнатися про її двох сестер-заручниць і про її батька. За словами іспанців, Монтесума був при смерті.

Я також повідав Отомі про підступи свого ворога. Вона поцілувала мене і, усміхаючись, сказала, що, хоча відтепер моє життя і пов’язане з нею, це все-таки краще, ніж якби я потрапив до рук іспанців.

Два дні по тому містом поширилися чутки про смерть Монтесуми, а незабаром після цього іспанці передали ацтекам для поховання його труп, одягнений в прекрасний царствений одяг. Монтесуму перенесли в приймальний зал палацу, а звідти вночі переправили в Чапультепек і поховали без жодних церемоній, побоюючись, щоб розлючений натовп не розтерзав на клаптики навіть його останки.

Стоячи поряд із Отомі, я востаннє бачив обличчя цього найнещаснішого з монархів, чиє владарювання почалося так блискуче і скінчилося так плачевно. Отомі, стримуючи сльози, поцілувала покійного і вигукнула:

— Добре, що ти помер, батьку, бо всі, хто тебе любив, не хотіли тебе бачити в рабстві і приниженні! Хай пошлють мені боги силу помститися за тебе! А якщо вони не боги — я знайду цю силу в собі!

Цій своїй клятві вона була вірна до кінця.

Увечері в палаці зібралася рада старійшин. Я виступив і сказав, що теулі напевне спробують прорватися з міста і зроблять це вочевидь під покровом темряви, бо інакше вони не намагалися б засипати рови на греблях. Куїтлауак, що став після смерті Монтесуми імператором, відповів мені, що теулі, звичайно, замислюють утечу, але ніколи не наважаться виступити вночі, бо тоді вони заплутаються в лабіринті вулиць і гребель.

Я заперечив йому:

— Ацтеки не звикли до нічних битв і переходів, але для білих людей це звична справа. Іспанці знають, що вночі ацтеки не воюють, і саме тому швидше за все постараються вислизнути під завісою темряви, сподіваючись, що їхні вороги в цей час спатимуть. Я раджу поставити вартових при кожній греблі.

Куїтлауак згодився. Охорону греблі, що вела на Тлакопан, він доручив Куаутемоку і мені.

Уночі ми з Куаутемоком і кількома воїнами почали обхід постів, установлених біля греблі. Було близько півночі. У непроглядній пітьмі сіявся дрібний дощ, темно було, хоч у око стрель, немов у нас в Норфолку восени, коли землю ночами закутує туманна імла. Насилу ми відшукали і змінили вартових, які сказали, що все начебто гаразд. Лише зворотною дорогою я раптом почув якийсь шум.

— Ти чуєш? — спитав я.

— Це теулі, — пошепки відповів Куаутемок. — Вони йдуть сюди!

Ми кинулися бігти до греблі, і тут навіть крізь темряву і дощ побачили тьмяний блиск панцирів.

— До зброї! — заволав я. — До зброї! Теулі йдуть греблею на Тлакопан!

Вартові в одну мить підхопили мій заклик і від посту до посту він поширився всім містом. Води озера завирували під ударами безлічі весел, немов зграї водяних птахів водночас зірвалися зі своїх очеретяних гніздовищ. То тут, то там падаючими зірками спалахували і гасли смолоскипи. Глухий гомін переріс у ревисько, і численні загони озброєних ацтеків ринули до тлакопанської греблі.

І тут з’явилися іспанці. їх було тисячі півтори, та ще тисяч шість-вісім тласкаланців. Вони виступили на греблю, шикуючись тонкою вервечкою.

Куаутемок і я, підтягуючи воїнів, кинулися назустріч ворогу до першого каналу, що перетинав греблю, де вже тіснилися десятки наших човнів. Авангард іспанської колони досяг тим часом протилежного берега, і битва завирувала.

Ацтеки билися безладно, без жодного плану. Воєначальники в темряві не бачили своїх воїнів, а ті не чули їхніх наказів. Але ацтеків була сила-силенна, і в грудях кожного горіло лише одне бажання — знищити теулів!

Гримнула гармата, обсипавши нас градом картечі, і при спалахові пострілів ми побачили, що іспанці перекидають через канал переносний міст. Ми кинулися на ворога. Все змішалося. Кожен бився тепер сам за себе.

Перший натиск іспанців розшпурляв нас із Куаутемоком, як вихор осіннє листя, і хоча обидва ми уціліли, цієї ночі нам більше не вдалося зустрітися.

Як розповісти про все, що сталося тієї ночі? Я цього зробити не зможу, бо сам бачив не все. Знаю тільки, що протягом двох годин я бився як одержимий.

Ворогам вдалося подолати перший канал, але переносний міст під їхньою вагою осів і так загруз у твані, що його вже неможливо було зсунути з місця. А попереду греблю перетинав другий канал, ще ширший і глибший. Перебратися через нього іспанці змогли б, тільки заваливши його трупами.

Здавалося, всі дияволи зірвалися з ланцюга і розбушувалися на цій вузенькій смужці землі. Грім гармат, мушкетів і аркебузів, передсмертні зойки і крики жаху, заклики іспанських солдатів і бойові погуки ацтеків, іржання поранених коней, плач жінок, свист дротиків, дзижчання стріл і глухий шум ударів — все змішалося в дику, божевільну какофонію. Немов очманіла отара, довга колона іспанців з ревом кидалася вусібіч. Дехто падав з греблі в озеро, і тут у воді їх або вбивали, або затягували в човни, щоб принести в жертву, інші тонули самі, але найбільше іспанців було затоптано в болото і загинуло під час переходу каналів.

Сотні ацтеків теж полягли в цьому бою, і переважно від рук своїх одноплемінників, які розсипали в темряві стріли, не знаючи, в чиї груди вони встромляться.

Я бився разом з невеликим загоном воїнів, що скупчилися довкола мене, до самого світанку, коли перше проміння, нарешті, осяяло страхітливу картину бою. Іспанці і їхні союзники перебралися через другий канал, завалений трупами їхніх соратників, гарматами, залишками спорядження і скринями зі скарбами. Тепер битва на греблі кипіла вже по той бік каналу. Але частина іспанців і тласкаланців ще пробивалася через другий міст; на них то я й напав зі своїми воїнами.

Я кинувся в самісіньке вировисько бою. Раптом переді мною промайнуло обличчя де Гарсіа. Я скрикнув, і він упізнав мене, озирнувшись на мій голос. З прокляттям обрушив він свій важкий меч мені на голову, але клинок відколов тільки тріски з дерев’яного шолома і лише поранив мене. Але, падаючи, я завдав де Гарсіа удару просто в груди своєю бойовою палицею і теж збив його з ніг. Оглушений і засліплений ударом, я поповзом пробирався до нього крізь тисняву. Я нічого не бачив, окрім його блискучого панцира, заляпаного тванню. Вчепившись у горло ненависного ворога, я підтяг його до краю греблі, і ми разом скотилися в озеро. Тут біля самої греблі було неглибоко. Все тіло його було під водою, але голова лежала на виступі греблі. Палицю свою я загубив, і єдине, що мені лишалося, це занурити його з головою у воду, поки він не захлинеться.

— Попався, де Гарсіа! — крикнув я іспанською, здавивши його шию щосили.

— Відпусти мене ради Бога! — прохрипів з води грубий голос. — Бовдуре, ти сприйняв мене за індіанського пса!

Із подивом втупився я у свого ворога. Я схопив де Гарсіа, але голос був не його і обличчя не його. Переді мною був звичайний іспанський солдат, що загрубів у походах.

— Хто ти? — запитав я, ослаблюючи хватку. — Куди подівся де Гарсіа, — ви його називаєте Сарседою?

— Сарседа? Звідки я знаю! Хвилину тому він валявся носом догори на греблі. Цей дурень підкотився мені під ноги, і я впав. Відпусти, кажу тобі! Хіба нині час зводити особисті порахунки? Я твій соратник Берналь Діас. Мати Божа! А ти хто? Ацтек, що говорить іспанською??

— Я не ацтек, — відповів я. — Я англієць і б’юся за ацтеків тільки для того, щоб убити цього Сарседу, як ви його називаєте. Але до тебе у мене немає ворожнечі. Вставай, Берналю Діасе, і рятуйся, якщо можеш. Ні, твій меч я залишу собі.

— Англієць, іспанець, ацтек чи сам диявол, — пробурчав Діас, вибираючись із твані, — хто б ти не був, ти славний хлопець, і присягаюся, якщо я сьогодні уцілію і коли-небудь випадково схоплю за горлянку тебе, я згадаю твою добрість. Прощавай!

Він видерся укосом греблі і пірнув у потік відступаючих. Я хотів поспішити за ним, щоб відшукати де Гарсіа, який знову уникнув розплати, але сили мене полишили. Рана була дуже глибока. Спливаючи кров’ю, я сидів у воді доти, поки не підійшов човен і мене не відпровадили до Отомі. їй довелося доглядати за мною упродовж десяти днів, перш ніж я знову зміг стати на ноги.

Отака була моя участь у “Ночі печалі”, як згодом назвали цю ніч в історичних іспанських хроніках. На жаль, наша перемога нічого не дала, хоча тоді полягло понад п’ятсот іспанців і тисячу їхніх союзників. Ацтеки не мали ніякого уявлення ні про військове мистецтво, ні про дисципліну і не зуміли скористатися своєю перевагою. Замість того щоб переслідувати іспанців і знищити їх усіх до останнього, вони кинулися виловлювати з озера вцілілих теулів для своїх жертвопринесень.

Ця ніч помсти принесла Отомі багато горя. Двоє її братів, синів Монтесуми, яких іспанці захопили як заручників, загинули під час відступу.

Що ж до Гарсіа, то я так і не дізнався, уцілів він тоді чи ні.