Скарби Монтесуми

Поки я приходив до тями і оклигував, Куїтлауак був коронований імператором замість свого померлого брата Монтесуми. Мене прикували до ложа дві рани: одна від меча де Гарсіа, а друга від жертовного ножа жерця. Ця рана не встигла загоїтися; під час лютого бою в “Ніч печалі” вона знову почала сильно кровоточити. Довгі роки вона спричиняла мені чимало клопотів, і навіть зараз я її відчуваю з наближенням осені.

Отомі дбайливо доглядала мене. Дивна річ — серце жінки! Оскільки я не загинув і навіть прославився в бою, вона наче забула про горе, що спіткало її, про смерть батька і братів, і захоплено розповідала мені про пишну церемонію коронації.

Ацтеки справді аж шаленіли від радості. Нарешті теулі пішли! Всі вдавали, що забули про загибель тисяч воїнів і найзнатніших людей, окрасу нації, і, здавалося, зовсім не думали про майбутнє. Від вулиці до вулиці хлопці і дівчата у вінках голосно викрикували:

— Теулів немає! Радійте разом з нами! Теулі втекли!

На великій піраміді знову відбудували храми і поставили статуї богів, а із спорудженим іспанцями розп’яттям ацтеки вчинили так само, як свого часу іспанці зі священними ідолами, тобто скинули його вниз з теокалі, заздалегідь принісши перед ним у жертву кількох іспанських полонених. Про це святотатство мені розповів Куаутемок, утім, без особливого захоплення. Я йому вже дещо говорив про нашу віру, і хоча Куаутемок був надто закоренілим язичником, щоб відректися від своїх ідолів, у глибині душі він вважав, що Бог християн — це Бог істинний і всемогутній. До того і Куаутемок, і Отомі ніколи не були прихильниками людських жертвопринесень, проте їм доводилося це приховувати, побоюючись жерців, бо влада їхня була всесильна.

Вислухавши його розповідь, я впав у такий гнів, що втратив усяку обережність і вигукнув:

— Слухай, Куаутемоку, брате мій! Я присягнувся у вірності вашій справі і поріднився з вашим народом. Але сьогодні я кажу тобі: справа ваша відтепер проклята! Ваші криваві ідоли і жерці самі прирекли її на погибель. Ті, хто поклоняється істинному Богу, скоро повернуться з новими силами. Зганьблений хрест знову стоятиме на місці ваших ідолів, і вже ніхто його ніколи не повалить!

Так я сказав йому, і мої слова, хоча ніхто мені їх не втовкмачував і я говорив просто в пориві гніву, виявилися пророчими. На місці жертовників у Мехіко сьогодні підноситься церква.

— Ти дуже необережний, брате, — промовив у відповідь Куаутемок. Він здавався спокійним, але було видно, що моє похмуре пророцтво його стривожило. — Повторюю, ти дуже необережний. Якщо хто-небудь почує твої слова, ти знову зустрінешся з жерцями, і тоді ніщо тебе не врятує — ні твої заслуги в бою і перед радою, ні твоя втеча з жертовного вівтаря. І потім, що ми такого зробили християнському Богу? Адже твої білі єдиновірці так само ганьблять наших богів! Але годі про це! Прошу тебе, брате, якщо ти дорожиш моєю любов’ю, більше не повторюй таких пророцтв, щоб не накликати біду. Скажи краще, ти справді думаєш, що теулі повернуться?

— Ох, Куаутемоку, це ясно, як білий день. Ви тримали Кортеса в своїх руках і упустили його. Невже ти думаєш, що така людина складе зброю і покірливо кане у морок ганьби? Не мине й року, як іспанці знову стоятимуть біля воріт Теночтітлана.

Куаутемок підвівся і вийшов, не зронивши більше ні слова. Я бачив, що на серці у нього було тяжко.

Наступного ранку після цієї розмови я почувався майже здоровим. Куаутемок знову відвідав мене і сказав, що імператор Куїтлауак повелів йому і мені завершити одну важливу справу, що вимагає цілковитої секретності. Йшлося про цінності, що їх відняли в іспанців у “Ніч печалі”, та інші незліченні багатства з таємних сховищ імперії. Мені і Куаутемоку було доручено надійно заховати всі ці скарби.

Коли стемніло, ми з Куаутемоком та іншими вельможними ацтеками вирушили до пристані, де на нас чекало десять великих човнів, ущерть заповнених багажем. Усього під орудою Куаутемока було щось із тридцятеро людей. Сподіваючись, що нас ніхто не бачив, ми сіли в човни — по троє в кожен — і понад дві години веслували упоперек озера Тескоко, поки не пристали до протилежного берега в тому місці, де у Куаутемока були обширні володіння. Тут ми зійшли на берег і вивантажили наші човни.

У наших руках опинилися великі глиняні вази і мішки із золотом, коштовним камінням та ювелірними прикрасами, окрім того, усілякі цінні предмети і з-поміж них — відлита з масивного золота голова Монтесуми, така важка, що ми з Куаутемоком ледве її підняли. Що ж до глиняних ваз — наскільки пам’ятаю, їх було сімнадцять штук, — кожну насилу перетягували на ношах з весел шестеро людей.

Увесь цей безцінний вантаж ми поступово перенесли на вершину пагорба поблизу озера і поклали біля входу в прямовисну шахту на купу викопаної землі. Коли в човнах нічого не залишилося, Куаутемок торкнув за плече мене і ще одного високородного ацтека, чия мати була тласкаланкою. Він запитав, чи не хочемо ми спуститися разом з ним до шахти, щоб допомогти йому вкласти скарби.

— Охоче, — відповів я, бо мені хотілося побачити підземелля.

Проте ацтек забарився і, тільки подолавши нерішучість, згодився піти разом з нами собі на лихо.

Куаутемок узяв смолоскипи, і його спустили вниз. Потім настала моя черга. Немов павук на павутині, висів я на мотузку, опускаючись дедалі нижче і нижче: шахта виявилася дуже глибокою. Нарешті я досяг дна і опинився поряд з Куаутемоком. При світлі смолоскипа, який він тримав в руці, я побачив викладений на стіні шахти на висоту людського зросту карниз із сухої глиняної цегли. На ньому стояла притулена до стіни величезна кам’яна плита із викарбуваними ацтекськими письменами-малюнками, які нині я розумію легко. У написі мовилося про те, що в перший рік правління Куїтлауака, імператора Анауаку, тут поховані скарби його країни; далі йшло страхітливе прокляття, що загрожувало тому, хто на них спокуситься. Позаду нас у кутку шахти відкривався горизонтальний хід завдовжки з десять кроків і досить високий — по ньому можна було йти, не нагинаючись. Він закінчувався печерою приблизно завбільшки як ця кімната, де я сьогодні пишу. Біля самого входу в печеру був приготований вапняний розчин і штабелі цегли, що нагадали мені штабелі каміння в севільському підземеллі, де була замурована живцем Ізабелла де Сигуенса.

— Хто вирив цю печеру? — запитав я.

— Ті, хто не знали, що вони риють, — відповів Куаутемок. — А, ось і наш помічник! Прошу тебе, брате, нічому не дивуйся і пам’ятай, — якщо я так чиню, значить, у мене є на те причини…

Перш ніж я устиг що-небудь запитати, знатний ацтек опинився поруч із нами. Потім згори почали спускати мішки і глиняні вази. Ми з ацтеком перекочували вантаж проходом печери точнісінько так, як у нас в Англії перекочують бочки з елем. Так ми трудилися години дві з гаком, поки не розмістили всі скарби. Останній мішок розірвався, коли його спускали, і на нас хлинув цілий дощ коштовного каміння. Велике намисто зі смарагдів неймовірної краси впало мені на голову і повисло, зачепившись за плече.

— Візьми його собі на згадку про цю ніч! — розсміявся Куаутемок, і я з радістю заховав безцінний дар на грудях. Це намисто досі у мене. Саме з нього я зняв той смарагд, один з найменших, який подарував нашій королеві Єлизаветі. Упродовж тривалого часу його носила Отомі, отож я хочу, щоб намисто поховали разом зі мною. Знавці казали, що йому немає ціни, але що мені до того! Скільки б воно не коштувало, намисто буде поховане в моїй могилі на дитчингемському цвинтарі, і горе тому, хто замислить забрати цю коштовність! Його уразить прокляття, накреслене на стінах, що приховують скарби ацтеків.

Закінчивши роботу, ми вийшли з печери в підземний хід і почали закладати печеру стіною з цегли. Коли кладка досягла висоти двох-трьох футів, Куаутемок попросив мене підняти смолоскип вище. Принц гукнув нашого супутника-ацтека.

— Чи знаєш ти, друже, яка доля чекає на викритого зрадника? — заговорив Куаутемок, вивільняючи з ремінної петлі свою бойову палицю з обсидіановими уламками. Голос його звучав дуже спокійно, і від цього здавався ще страхітливішим.

Ацтек посірів і затремтів від страху.

— Що ти хочеш сказати, володарю? — прохрипів він.

— Ти сам знаєш, що, — відповів Куаутемок тим-таки страхітливо спокійним тоном і підняв палицю.

Приречений впав на коліна, благаючи про пощаду. Крик його прозвучав так моторошно у глибині безмовного підземелля, що я трохи не вронив смолоскипа.

— Ворога я міг би ще пощадити, але зрадника ніколи! — відповів Куаутемок і, кинувшись на ацтека, убив його одним ударом палиці. Потім підняв труп могутніми руками і шпурнув до печери зі скарбами. Там він і досі лежить серед золота і коштовностей.

Я поглянув на Куаутемока, вважаючи, що тепер настала моя черга. Коли принци ховають свої скарби, вони прагнуть позбутися зайвих свідків, це я знав достеменно. Але Куаутемок сказав:

— Не бійся, брате. Цей чоловік був зрадником, боягузом і злодієм. Ми дізналися, що він двічі намагався видати нас теулям. Мало того! Він хотів знайти цей сховок, щоб розповісти про нього нашим ворогам, якщо вони повернуться, і поживитися здобиччю разом із ними. Про все це ми дізналися від однієї жінки, яку він вважав своєю коханкою, але насправді вона була підісланою нами, щоб проникнути в таємні задуми його чорної душі. Ось він і отримав свою частку скарбів! Дивися, як він їх обіймає! Навіть біла людина не змогла б так міцно вчепитися в золото. Ох, теулю, якби земля Анауаку не родила нічого, окрім маїсу та кременів і міді для стріл, ніхто б не робив замаху на нашу свободу. Прокляті скарби! Адже через них заморські акули хочуть перегризти нам горло. Хай вони ніколи більше не зблиснуть при сяйві сонця, хай зникнуть назавжди!

І Куаутемок знову шпарко взявся до роботи, прагнучи якнайскоріше замурувати печеру.

Потім ацтеки почали завалювати вузьку шахту землею. Вони працювали без передиху і закінчили все з першими променями сонця. Коли від шахти не залишилося жодних слідів, один з ацтеків узяв мішечок з насінням і засіяв розпушену землю. Крім того, він посадив над шахтою два привезені саджанці дерев, очевидно, для того, щоб позначити це місце. Нарешті, всі сіли в човни і на світанні повернулися до Теночтітлана. Ми пробиралися в місто поодинці або по двоє, сподіваючись, що нас ніхто не помітив.

Так мені довелося поховати в тайнику скарби Монтесуми, через які пізніше мене піддали жорстоким тортурам. Навряд чи хто не будь зможе їх тепер відшукати! На той час, коли я залишав землі Анауаку, нікому ще не вдалося проникнути в тайник, я гадаю, що з тих, хто брали участь у тій справі, вже тоді не залишалося серед живих нікого, окрім мене. Я бачив те місце, коли востаннє їхав до Мехіко у супроводі іспанських солдатів. Саджанці перетворилися на високі могутні дерева. Я упізнав їх і присягнувся в душі, що від мене іспанці ніколи не дізнаються таємниці похованих під ними скарбів. Я і зараз не сповіщаю точно прикмет того місця, щоб ці рядки не потрапили до рук якогось іспанця.

А зараз я повинен розповісти про те, як ми з моєю дружиною Отомі дісталися до народу отомі і привели велике військо на допомогу ацтекам.

Слід сказати, що держава ацтеків об’єднувала безліч племен. Одні були підданими ацтеків, інші — їхніми союзниками, а треті — смертельними ворогами. До останніх належали, наприклад, тласкаланці, за допомогою яких Кортес здолав Монтесуму і Куаутемока, невелике, але войовниче плем’я, що жило між Теночтітланом і морським узбережжям. На захід від тласкаланців у горах жив, а може, і дотепер живе, численний народ отомі, розділений на декілька племен. Горяни отомі набагато мужніші від ацтеків і відрізняються від них мовою і походженням. Інколи вони входили до могутньої держави ацтеків, але іноді ставали до відкритої боротьби на боці тласкаланців. Загалом для мешканців Анауаку племена отомі були приблизно тим самим, що для нас, англійців, шотландські клани.

Для того, щоб укріпити зв’язки між ацтеками і отомі, Монтесума одружився з єдиною законною спадкоємицею великих вождів. Вона померла під час пологів, а її дочка Отомі, спадкова принцеса народу отомі, стала моєю дружиною. Попри своє високе становище серед одноплемінників, Отомі дотепер тільки двічі відвідувала свій народ, та й то в дитинстві. Проте мову отомі і їхні звичаї вона знала чудово — всього цього її навчили годувальниці і наставники з племені отомі. Від своїх підданих, які підкорялися їй набагато охочіше, ніж самому Монтесумі, Отомі одержувала величезну данину і користувалася серед них великою шанобою.

Як уже було сказано, деякі бунтівні племена отомі об’єдналися з тласкаланцями і разом з ними брали участь у війні на боці іспанців. Тому рада старійшин вирішила надіслати Отомі і мене, її чоловіка, до Міста Сосен, що було столицею всього народу отомі. Нам було доручено важливу справу: повернути горян під прапори ацтеків.

Коли на восьмий день ми досягли, нарешті, Міста Сосен, за нами рухалася з дикою музикою ціла армія — тисяч десять кремезних горян-відчайдухів. Проте дорогою Отомі не розмовляла ні з воїнами, ні з вождями, обмежуючись звичними вітаннями, хоча горяни кожного ранку, коли ми просувалися шляхом — я верхи на іспанському коні, а моя дружина в паланкіні, — зустрічали нас гучними вигуками і неймовірним шумом.

У міру нашого просування краєвид ставав усе дикіший і прекрасніший. Тепер ми рухалися крізь соснові ліси з острівцями дубових гаїв, чагарників і заростей папороті. Раз у раз нам доводилося долати повноводі бурхливі гірські потоки або пробиратися вузькими ущелинами, підіймаючись все вище і вище. Тут у горах природа нагадувала мені Англію, тільки сонця було набагато більше.

Нарешті, ми заглибилися в ущелину серед червоних скель. Вона тяглася майже милю і була часом такою вузькою, що тут не змогли б проїхати поряд троє вершників. Прямовисні кручі здіймалися обабіч на висоту до двох тисяч футів. Це була єдина дорога, що вела до Міста Сосен, якщо не брати до уваги кількох потайних гірських стежок.

— Поглянь-но, — сказав я Отомі, — тут сотня воїнів зможе затримати цілу армію!

Тоді я навіть не думав, що колись це доведеться зробити мені самому.

Але ущелина завернула, і я аж остовпів: переді мною у всій своїй красі розкинулося Місто Сосен. Воно лежало в округлій долині, оточеній кільцем гір, схили яких були поспіль вкриті дубовими і кедровими лісами. Тільки одна вершина в самому центрі цього гірського пасма була не зеленою, а чорною від лави. Над її сніговою шапкою вдень здіймався стовп диму, що його вночі осявало палахке полум’я. Це був вулкан Хака, або “Королева”. Він не такий високий, як вулкани Орісаба, Попокатепетль та Істаксиуатль, але мені здається, Хака перевершує їх усіх досконалістю форми і красою то синього, то пурпурового вогню, який здіймається догори ночами або коли його надра потривожені. Племена отомі поклоняються вулкану, як богу, приносячи йому людські жертви, і в цьому немає нічого дивного, бо колись потоки лави вирвалися з кратера і проклали собі шлях через усе Місто Сосен. Вони вважають, що на священній вершині живуть духи, а тому ніхто не насмілюється переступити межу снігів.

Отже, Місто Сосен хоча і не таке велике, як інші міста Анауаку (в ньому жило всього тисяч тридцять п’ять горян-отомі), зате воно красивіше за всі інші індіанські міста. Прямі вулиці сходилися до центрального майдану. Уздовж них у зелені садів ховалися будинки з лави з дахами, вибіленими вапном. Посеред майдану священна піраміда з храмами, прикрашеними рядами черепів, а навпроти стояв палац предків Отомі — довга, низька і дуже стара будівля з безліччю дворів і незліченними статуями змій і богів, що посміхаються. Палац і теокалі були оздоблені прекрасним білим камінням, що виблискувало на сонці, як срібло, отож обидві будівлі різко виділялися на тлі темних будинків з лави.

Таким я побачив Місто Сосен вперше. Коли я його бачив востаннє, воно було купою руїн, а сьогодні ті руїни, напевно, слугують притулком лише кажанам та шакалам.

Вибравшись із ущелини, ми їхали ще близько милі долиною, де кожен клаптик був оброблений і засаджений маїсом, агавою та іншими рослинами, поки не опинилися перед одними з чотирьох воріт міста. На вулиці я побачив, що всі дахи будинків обабіч заповнені юрмиськом. Діти і жінки обсипали нас квітами і кричали:

— Привіт тобі, Отомі, принцесо отомі!

Нарешті ми досягли центрального майдану. Здавалося, тут зібралося все чоловіче населення гір. Воїни зустріли Отомі такими оглушливими криками, що, здавалося, від них обрушаться скелі. Мене теж вітали, торкаючись правою рукою до землі, а потім піднімаючи її до лоба, але я вважаю, що ці почесті стосувалися більше мого коня. Майже ніхто з отомі ніколи не бачив коней, яких вони вважали якимись чудовиськами.

Так ми просувалися крізь лемент юрми, оточені сотнями воїнів. Воїни розчищали нам шлях, поки ми не опинилися в палаці. Тільки тут у дивній кімнаті із зображеними на стінах вишкіреними демонами ми змогли, нарешті, відпочити.

Наступного дня у великий зал палацу на раду вождів і старійшин племен отомі зійшлося близько ста людей. Я з’явився перед ними в одежі знатного ацтека з найвищого роду. Разом зі мною ввійшла Отомі. У своїх пишних шатах вона була того дня дивовижно гарна.

Члени ради підвелися, вітаючи нас. Отомі попрохала всіх сісти і заговорила:

— Слухайте мене, вожді і воєначальники народу моєї матері! З вами говорю я, остання з роду ваших великих правителів, дочка Монтесуми, імператора Анауаку, нині мертвого, але вічно живого в Житлі Сонця. Ось мій чоловік, теуль! Я була віддана йому за дружину, коли в нього втілився дух бога Тескатліпоки, і знову вийшла за нього заміж за нашим земним звичаєм, коли він неушкодженим зійшов з жертовного вівтаря і приєднався до нашого народу, щоб допомагати нам у битвах з ворогом. Така була воля небес і моїх царствених братів. Знайте, вожді і воєначальники, — чоловік мій не з наших людей і не зовсім з племені теулів, з якими ми воюємо. Він з роду справжніх дітей Кецалькоатля, що мешкають на берегах північних морів. Діти Кецалькоатля — вороги теулів, а тому і мій повелитель ворогує з ними. Ви вже, звичайно, чули, що він перший дізнався про втечу непроханих прибульців і був першим воїном у ніч помсти.

Вожді і воєначальники великого і стародавнього народу отомі! Я, ваша принцеса, прибула до вас разом з моїм чоловіком з волі Куїтлауака, мого і вашого імператора. Він доручив мені говорити з вами про справу. Наш імператор чув, і я теж із прикрістю дізналася, що багато воїнів нашого племені прилучилися до тласкаланців, пов’язані підлою змовою з теулями, ворогами ацтеків. Зараз білі люди розбиті і вигнані, але вони вже відчули смак золота, вони знову повернуться, як повертаються бджоли до недопитої квітки. Одним теулям ніколи не здолати могутній Теночтітлан. Але що буде, коли разом з ними підуть тисячі і десятки тисяч воїнів нашої землі? Я знаю, в ці смутні часи, коли держави гинуть, коли небо повниться знаменнями і самі боги здаються безсилими, багато хто хоче скористатися смутою для своєї вигоди. Але прошу вас подумати про інше. Якщо ви допоможете теулям начепити ярмо на шию Теночтітлана, владики всіх міст, це ж саме ярмо ляже і на вашу шию. Жителі Анауаку будуть перебиті, міста зрівняні із землею, багатства розграбовані, а наші діти їстимуть рабський хліб і питимуть воду з долоні ворога. Вибирай же, народе отомі! За кого ти стоятимеш: за своїх колишніх ворогів, але людей близьких тобі по крові і за звичаями, чи за проклятих чужоземців? Але пам’ятайте: від вашого вибору і від вибору інших племен Анауаку залежить доля всієї нашої землі. Отомі замовкла. Схвальний шепіт пробіг по залу. На жаль, я безсилий передати весь запал її слів і тим більше не можу описати її благородство і красу. Скажу тільки, що слова Отомі проникли в суворі душі вождів. Багато хто з них зневажав ацтеків, вважаючи їх торгашами і селюками, здатними лише бабратися в твані своїх полів; багато хто протягом поколінь зводив з ними рахунки кровної помсти, але всі вони розуміли, що їхня принцеса мала рацію. Перемога теулів над Теночтітланом означала б перемогу над усіма містами Анауаку. І, знаючи це, вони не стали вагатися у виборі, хоча потім багато хто і відступився від свого слова в дні поразки, як це властиво людям.

— Отомі! — вигукнув глашатай ради, коли всі висловили своє рішення. — Отомі, ми вибрали! Твої слова переконали нас, принцесо! Ми підемо проти теулів разом з ацтеками і битимемося до останнього за нашу свободу!

— Тепер я бачу, що ви воістину мій народ, і я воістину ваша правителька, — відповіла Отомі. — Сподіваюся, ви ніколи не розкаєтеся в своєму виборі, брати мої, люди отомі!

Отже, ми отримали в Місті Сосен обіцянку виставити за першою вимогою Куїтлауака армію в двадцять тисяч воїнів, готових стояти на смерть.