Падіння Теночтітлана

Незабаром після Різдва Кортес з великою армією отаборився біля міста Тескоко в долині Мехіко. Багато авантюристів, що припливли через океан, встали під його прапори, а крім того, до нього приєдналися десятки тисяч союзників-тубільців.

Місто Тескоко лежить неподалік однойменного озера миль за двадцять на північний схід від Теночтітлана. Розташоване на землі тласкаланців, воно було особливо зручне для Кортеса як опорна база. Звідси і почалася найжахливіша з усіх воєн, яку тільки бачив світ. Вона тривала вісім місяців, і врешті-решт від Теночтітлана та інших квітучих багатолюдних міст залишилися лише почорнілі руїни. Більшість ацтеків загинуло від меча або голоду, і як народ вони перестали існувати.

Я не збираюся описувати всі подробиці цієї війни, бо тоді не встигну довести мою оповідь до кінця, а мені ще потрібно розповісти свою власну історію. До того ж це не моя справа, і я цілком надаю її історикам. Скажу тільки, що план Кортеса полягав у тому, щоб спочатку знищити один за одним усі союзні і підвладні ацтекам міста, а вже потім обрушитися на Теночтітлан, перлину долини. І він виконував свій план з наполегливістю і рішучістю, виявивши таке мистецтво війни, яким з часів Цезаря могли похвалитися лише одиниці. Першим полягло місто Істапалапан. Десять тисяч його жителів, чоловіків, жінок і дітей, загинули від меча або були спалені живцем. Потім настала черга інших міст. Кортес захоплював їх одне за одним, поки всі вони не опинилися у нього в руках. Тепер залишався вільним лише Теночтітлан. Багато міст здалися без бою, бо імперія ацтеків, що складалася з різних племен, швидше нагадувала сніп, а не єдине дерево; коли іспанці, ослабивши владу імператора, розрубали перев’язь, усе колосся розсипалося врізнобіч. Отже, в міру того як танули сили Куаутемока, могутність Кортеса зростала, бо колосся, що розсипалося, він збирав до своєї корзини. Щойно інші племена побачили, що Теночтітлан у біді, одразу спалахнула стара ненависть, спливли на поверхню прихована заздрість і суперництво, і вони кинулися на свого володаря, щоб розтерзати його на шматки точнісінько так, як наполовину приручені вовки кидаються на приборкувача, що зламав свій батіг. Це й спричинило загибель Анауаку. Якби всі племена зберегли єдність і, забувши про стару ворожнечу і суперництво, гуртом обрушилися на іспанців, Теночтітлан ніколи б не поліг, а Кортес разом зі своїми теулями опинився б на жертовному вівтарі.

На самому початку цієї оповіді я згадував, що зло не залишається невідомщеним, хто б його не творив, одна людина чи цілий народ. Так воно і сталося згодом. Теночтітлан був зруйнований через страшні жертвопринесення своїм богам. Огидний звичай приносити людей у жертву породив ненависть між племенами. Зовсім недавно ацтеки везли полонених з усіх підкорених міст, щоб покласти їх на вівтарі Теночтітлана, убити задля слави своїх богів, а трупи віддати на розтерзання фанатикам — людоїдам. Тепер усі ці звірства пригадалися. Тепер, коли могутність владики міст послабшала, діти тих, кого він приносив у жертву, кинулися на нього, щоб стерти Теночтітлан з лиця землі і кинути його дітей на свої вівтарі.

У травні, попри всі зусилля і чудеса хоробрості, останні наші союзники були розгромлені або зрадили, і облога міста почалася.

Вона почалася одночасно з суші і з озера, бо невичерпний у своїй винахідливості Кортес ухитрився побудувати в Тласкалі тринадцять бойових бригантин. Їх доставили по частинах за двадцять ліг через гори, зібрали в його таборі і спустили на воду по каналу, виритому протягом двох місяців десятками тисяч індіанців. Під час транспортування бригантини охороняла ціла армія з двадцяти тисяч тласкаланців. Якби мені дали свободу дій, я б напав на них у гірських ущелинах. Такої ж думки дотримувався й Куаутемок, проте в нашому розпорядженні було тоді мало військ — значну частину своїх сил ми були змушені кинути проти міста Чалько, жителі якого ганебно зрадили нас, хоча й належали до близького ацтекам племені. Попри все це, я хотів кинути проти тласкаланців двадцять тисяч моїх горян-отомі. На військовій нараді розгорілися запеклі суперечки, але врешті-решт більшість висловилася проти, побоюючись зав’язати бій з іспанцями або їхніми союзниками на такій великій відстані від міста. Так була упущена сприятлива можливість, і це стало однією з багатьох причин падіння Теночтітлана, бо згодом бригантини зіграли фатальну роль: з їх допомогою іспанці позбавили нас підвезення продовольства, яке доставлялося озером на човнах. На жаль, навіть найхоробріші люди відступають перед голодом! Воістину, голод — велика сила!

Отже, ацтеки залишилися наодинці зі своїми ворогами, і битва почалася. Передовсім іспанці зруйнували акведук, по якому в місто йшла вода з джерел того самого імператорського парку в Чапультепеку, куди мене привели, коли я вперше потрапив у Теночтітлан. Відтоді і до кінця облоги нам довелося вдовольнятися солонуватою брудною водою з озера і виритих поспішно колодязів, її можна було пити, лише заздалегідь перекип’ятивши, щоб позбутися солі, проте вона залишалася нездоровою, огидною на смак і викликала болісні розлади і лихоманку.

Того дня, коли акведук був поруйнований, Отомі народила нашого первістка. Тягар облоги був уже такий великий, а їжа така мізерна, що якби вона була слабшою або я був менш досвідченим лікарем, навряд чи вона пережила б ці пологи. Проте, на превелике моє полегшення та радість, Отомі видужала, і я сам охрестив новонародженого за правилами нашої християнської церкви, хоча я зовсім не священик. Я дав йому своє ім’я — Томас.

Запекла битва не припинялася день у день, тиждень за тижнем і зі змінним успіхом кипіла то на підступах до міста, то на озері, а то й просто на вулицях. Іноді іспанці відкочувалися з великими втратами, але потім знову кидалися на штурм зусібіч. Одного разу ми захопили в полон шістдесят іспанських солдатів і тисячу з гаком їхніх союзників. Усі вони були принесені в жертву на вівтарі Уїцилопочтлі, а тіла їхні віддані на розтерзання фанатикам. Ацтеки дотримувалися цього звірячого звичаю і пожирали тіла принесених у жертву богам зовсім не тому, що їм подобалося людське м’ясо, а тому, що так наказував якийсь таємний релігійний обряд.

Марно я благав Куаутемока припинити ці жахи.

— Зараз не час церемонитися! — злісно відповів він. — Я не можу їх врятувати від вівтаря і не став би рятувати, навіть якби міг. Хай ці пси гинуть за звичаями нашої країни. А тобі, теулю, брате мій, я раджу — не заходь надто далеко!

На жаль, серце Куаутемока черствішало з кожним днем битви, і дивуватися тут нічому.

Кортес виробив страшний план повної руйнації міста у міру просування до його центра і виконував його нещадно. Щойно іспанці захоплювали якийсь квартал, тисячі тласкаланців бралися спалювати підряд усі будинки разом з їхніми мешканцями. Перш ніж скінчилася облога, Теночтітлан, перлина усіх міст, був перетворений на купу згарищ.

Я брав участь у всіх сутичках, хоча пишатися тут, власне, нічим. Принаймні, іспанці мене знали, і небезпідставно. Ледве угледівши мене, вони починали викрикувати прокляття, називаючи мене “зрадником”, “білим собакою Куаутемока” — і тому подібне. Дізнавшись через своїх шпигунів, що багато найвдаліших атак і пересування Куаутемок провадив за моєю порадою, Кортес навіть призначив нагороду за мою голову. Я намагався не звертати на це уваги, хоча образи ворогів ранили мене, наче стріли. Попри всю мою ненависть до іспанців і те, що серед ацтеків у мене було багато друзів, мені, християнину, все-таки не слід було битися на боці язичників, що приносили людські жертви.

Я не ховався ще й тому, що хотів відшукати де Гарсіа, свого ворога. Мені було відомо, що він тут, я бачив його кілька разів, але ніяк не міг до нього дістатися. Якщо я вистежував його, він теж стежив за мною, тільки з іншою метою — щоб вчасно сховатися, бо тепер де Гарсіа страшився мене, як раніше. Він вірив, що зустріч зі мною буде для нього фатальною.

Як описати всі жахи, яких щодня зазнавало приречене місто? Скінчилося продовольство, і тепер не тільки чоловікам, але навіть слабким жінкам і дітям доводилося, щоб протягти іще хоч трохи, пити солонувату озерну воду і їсти те, від чого відмовилася б і свиня. Найбажанішою їжею для них стала трава, деревна кора, равлики і комахи, та ще м’ясо полонених, принесених у жертву.

Люди гинули сотнями і тисячами. Трупів було стільки, що їх не встигали ховати. Вони валялися усюди, де їх наздогнала смерть, гниючи і поширюючи страшну хворобу, чорну смертоносну лихоманку, від якої гинули нові тисячі ацтеків, стаючи у свою чергу джерелом зарази. На кожного убитого іспанцями або союзниками припадало два захисники міста, померлі з голоду або мору. Спробуйте тепер уявити, скільки всього загинуло ацтеків, якщо іспанці знищили не менше сімдесяти тисяч тільки вогнем і мечем! Кажуть, що за одну лише ніч вони перебили сорок тисяч людей. Це було в ніч напередодні падіння Теночтітлана.

Якось увечері я повернувся до житла, де тепер тулилася Отомі зі своєю царственою сестрою Течуїшпо, дружиною Куаутемока, — всі палаци були вже спалені. Я вмирав з голоду, бо не їв майже дві доби. Отомі дала мені три маленькі коржики з маїсу з товченою корою — це було все, що вона могла знайти. Вона поцілувала мене і попросила їх з’їсти, але, дізнавшись, що вона сама нічого не їла того дня, я примусив її розділити зі мною мізерну трапезу. Отомі насилу ковтала гіркі шматочки коржика і прагнула приховати сльози, що котилися по її обличчю.

— Що сталося, люба? — запитав я. Отомі нестримно розридалася.

— Коханий, — промовила вона, — ось уже два дні, як у моїх грудях немає жодної краплі молока. Голод висушив мене… і наш синок помер! Дивися, він помер!

І, відкинувши убік покривало, вона показала мені крихітне тільце.

— Не плач, — сказав я, — він своє відстраждав. Невже ти хотіла, щоб він виріс і дожив до таких днів, як зараз?

— Але ж це був наш син, наш первісток! — ридала Отомі. — О, за віщо нам такі муки?

— Ми повинні терпіти, бо народжені для страждань. Будь щаслива тим, що ми ще не збожеволіли, і не вимагай більшого. Не питай мене ні про що — я не можу тобі відповісти. На таке не знайти відповіді ні у мого Бога, ні у твого.

І, поглянувши на мертве немовля, я сам розридався.

Упродовж усіх цих страшних місяців мені щогодини доводилося бачити тисячі найжахливіших речей, але вид маленького жалюгідного тільця уразив мене якнайбільше. Це була моя дитина, мій син, мій первісток! Його мати плакала поряд зі мною, і мені здавалося, що закляклі тоненькі пальчики немовляти розривають моє серце. Один Бог відає, звідки беруться у людей сили пережити подібну муку і за що вона нам послана.

Я узяв заступ і почав рити біля будинку яму, поки не дійшов до води; в Теночтітлані вона стоїть неглибоко від поверхні. Прошепотівши молитву над тілом нашої дитини, я опустив його просто у воду і прикидав землею. Принаймні він не дістанеться шулікам.

Повернувшись у будинок, ми плакали одне в одного в обіймах, поки не заснули, але навіть крізь сон Отомі шепотіла:

— О чоловіче любий, добре б отак заснути і не прокидатися, заснути назавжди разом з нашим малятком…

— Почекай трохи, — відповів я, — смерть уже недалеко.

Настав ранок, і знов почалася смертельна сутичка, ще більш жорстока, аніж раніше.

Кортес вимагав здатися. Зібралася купка запеклих людей, змучених голодом і ранами, щоб обдумати становище.

— Що скажеш ти, Куаутемоку? — запитав нарешті котрийсь.

— Хіба я Монтесума, що ти мене питаєш? — гнівно відповів імператор. — Я присягнувся захищати місто до останку, і я буду його захищати! Краще всім померти, ніж потрапити живцем до рук теулів!

— Ми згодні, — мовили радники, і битва поновилася.

Але настав день, коли іспанці знову пішли в наступ і захопили ще один квартал міста. Тепер люди тіснилися в останніх кварталах, як вівці в загороді. Ми намагалися їх захистити, але руки наші ослабли з голоду. Іспанці розстрілювали ацтеків упритул, і ті падали, як трава під косою. Потім на нас випустили тласкаланців, немов розлючених псів на беззахисного оленя. Саме тоді, як розповідають, і було убито сорок тисяч людей, бо тласкаланці не щадили нікого.

Наступний день був останнім днем облоги Теночтітлана. Від Кортеса прибуло нове посольство: він хотів зустрітися з Куаутемоком. Але відповідь була колишньою: ніщо не могло зламати це благородне серце.,

— Передайте йому, — сказав Куаутемок, — я помру там, де стою, але не стану з ним розмовляти. Ми беззахисні. Хай Кортес робить з нами, що хоче.

Усе місто вже було зруйноване, і ті, хто ще залишався живий, зібралися на греблі або під прикриттям стін, що хиталися, всі разом — чоловіки, діти і жінки. Тут нас атакували знову.

Востаннє загуркотів великий барабан на теокалі, востаннє дикі крики ацтекських воїнів понеслися до небес. Ми захищалися як могли. Я уразив чотирьох ворогів своїми стрілами; мені подавала їх Отомі, що не відходила від мене ні на крок. Але інші були переважно слабкі, як малі діти. Що могли ми вдіяти? Іспанці шастали серед безпорадних людей, немов звіробої серед тюленів, добиваючи ацтеків сотнями. Нас загнали у воду і почали топити, поки не загатили всі канали мертвими тілами. Як ми уціліли, я дотепер не знаю.

Нарешті невелика група, в якій разом з нами був Куаутемок і його дружина Течуїшпо, опинилася на березі озера, де стояли човни. Ми сіли в них, ще не знаючи, куди плисти. Все місто було захоплене, і ми сподівалися врятуватися лише втечею. Проте іспанці помітили човни з бригантин і кинулися навздогін. Вітер був для них попутний — у цій битві навіть вітер допомагав нашим ворогам! Як ми не налягали на весла, незабаром одна з бригантин порівнялася з нами і відкрила вогонь. Тоді Куаутемок підвівся в човні на повний зріст.

— Я Куаутемок! — вигукнув він. — Беріть мене! Пощадіть тільки моїх людей, що ще залишилися живими.

— Ну ось, дружино, час мій настав, — звернувся я до Отомі, яка сиділа поряд зі мною. — Іспанці мене напевно повісять. Краще померти самому, щоб уникнути цієї ганебної смерті.

— Ні, чоловіче, — сумно відповіла вона. — Я вже казала тобі якось: поки живий, залишається надія, тільки мертвим сподіватися ні на що. Можливо, нам ще вдасться врятуватися! Але, якщо ти гадаєш інакше, я готова померти.

— Ти повинна жити, Отомі!

— Тоді не вбивай себе. Я піду за тобою усюди, куди б ти не пішов.

— Слухай, Отомі! — прошепотів я. — Не кажи нікому, що ти моя дружина. Видай себе за одну з наближених своєї сестри Течуїшпо. Якщо нас розлучать і якщо мені вдасться втекти, я проберуся в Місто Сосен. Там, серед твого народу, ми знайдемо притулок.

— Гаразд, коханий, — промовила вона, сумно усміхаючись. — Тільки не знаю, як зустрінуть мене отомі після загибелі двадцяти тисяч своїх кращих воїнів.

У цю мить ми вже піднялися на палубу бригантини, і відповісти я не встиг.

Іспанці про щось посперечалися, але потім висадили нас на берег і повели до уцілілого будинку, де Кортес поспішно готувався до прийому свого царственого полоненого.

Оточений свитою, іспанський воєначальник зустрів нас, тримаючи капелюх у руці. Поряд з ним стояла Марина. Відтоді, як я бачив її в Табаско, вона стала ще чарівнішою. Наші очі зустрілися, і вона здригнулася, упізнавши мене, хоча впізнати давнього друга теуля в змученому, заюшеному кров’ю обідранцеві, в якого ледве вистачило сил зійти на пласку покрівлю будинку, було далеко не просто. Але ми не обмінялися жодним словом. Усі погляди в цю мить були спрямовані на Кортеса і Куаутемока, на переможця і переможеного.

Куаутемок, схожий на живий скелет, але як і раніше, сповнений гордості і благородства, наблизився до іспанця і заговорив. Марина переклала його слова:

— Я імператор Куаутемок. Усе, що може зробити людина для захисту свого народу, я зробив. Поглянь, що тобі дісталося!

І Куаутемок показав на чорні руїни Теночтітлана, що курілися всюди, наскільки сягало око.

— Але твоя взяла, — продовжував він, — бо самі боги були проти мене. Роби зі мною що хочеш, але краще — убий одразу! Ось це, — Куаутемок торкнувся кинджала Кортеса, — відразу позбавить мене всіх страждань.

— Не бійся, Куаутемоку, — відповів Кортес. — Ти бився, як належить хороброму воїну. Таких людей я поважаю. Зі мною ти в безпеці, бо іспанці цінують чесних супротивників. Ось поїж!

Кортес показав на стіл, де лежало м’ясо, якого ми не бачили вже багато тижнів, і продовжував:

— Хай твої товариші теж підкріпляться, — вам це необхідно. А потім поговоримо.

Ми жадібно накинулися на їжу. Я подумав, що померти з повним шлунком все-таки краще. Поки ми розправлялися з їжею, іспанці стояли навпроти і дивилися на нас майже з жалістю.

Потім до Кортеса підвели Течуїшпо, а з нею Отомі і ще шістьох знатних жінок. Кортес ввічливо привітав їх і наказав теж нагодувати.

Але один з іспанців, придивившись до мене, щось шепнув Кортесу. Той відразу спохмурнів.

— Скажи, — звернувся він до мене іспанською, — ти і є той самий зрадник, що допомагав ацтекам воювати проти нас?

— Я не зрадник, генерале, — сміливо відповів я; вино і їжа поповнили мої сили. — Я англієць, і бився разом з ацтеками, бо у мене є чимало причин ненавидіти вас, іспанців.

— Зараз у тебе їх буде ще більше, зраднику! — несамовито прохрипів Кортес. — Гей, підняти його на щоглу он тієї бригантини!

Я приготувався до смерті, аж раптом Марина щось сказала на вухо Кортесу. Я розчув тільки два слова: “заховане золото”. Якусь мить Кортес вагався, потім наказав:

— Стривайте! Повісити його ми завжди встигнемо. Стережіть цю людину як слід! Завтра я з ним сам розберуся.