Імператор Куаутемок

Завершивши переговори з народом отомі, ми вирушили в зворотний шлях і благополучно прибули до Теночтітлана. Ця справа зайняла у нас всього лише місяць, проте за такий короткий строк на багатостраждальне місто обрушилося нове нещастя: іспанці привезли з Європи страшні невідомі хвороби. Країну спустошувала віспа.

День у день гинули тисячі людей. Незнайомі з жахливою хворобою, індіанці намагалися лікувати нещасних, поливаючи тіла хворих холодною водою, але на другий день майже всі нещасні вмирали. Сотні трупів лежали на базарних площах, чекаючи поховання, смерть збирала жнива в усіх сім’ях. Жерці падали перед вівтарями, на яких приносили в жертви дітей, намагаючись вмилостивити богів. Віспа вразила навіть імператора Куїтлауака. Коли ми прибули в місто, він помирав, але, дізнавшись про наш приїзд, побажав нас бачити. Марно я благав Отомі не ходити до хворого; вона не знала страху.

— Що ти кажеш, любий? — із сміхом вигукнула вона. — Невже я повинна боятися того, чого ти не боїшся? Підемо разом і відзвітуємо про нашу поїздку. Якщо я захворію і помру, значить, така доля.

І ми пішли удвох.

Нас впустили до кімнати, де лежав Куїтлауак, уже покритий похоронною пеленою, немов небіжчик. Навколо нього в золотих чашах курилися пахощі. Коли ми ввійшли, хворий був у забутті, але невдовзі прийшов до тями.

— Добридень, племіннице, — хрипко промовив Куїтлауак з-під покриву. — Бачиш, справи погані. Дні мої дійшли кінця. Зараза теулів добиває тих, кого пощадив меч. Скоро моє місце займе інший владика, так само, як я зайняв місце твого батька, але я про це не шкодую, бо йому доведеться витримати всю славу і всю тяжкість останньої битви ацтеків. Говори, племіннице! Не марнуй часу. Що тобі відповіли твої отомі?

— Повелителю, — скромно сказала Отомі, не піднімаючи голови, — хай пощадить тебе ця хвороба, щоб ти правив нами довгі роки! Ми з моїм чоловіком теулем повернули під твої прапори значну частину племен отомі. Армія з двадцяти тисяч горян чекає твого наказу.

— Добру звістку принесла ти, дочко Монтесуми, і ти, біла людино! — прохрипів вмираючий володар. — Боги мудрі, вони не прийняли вас у жертву, коли ви лежали на вівтарі, а я був дурнем, коли хотів убити тебе, теулю. Але кажу вам усім: укріпіть ваші серця і, якщо доведеться померти, помріть із честю. Битва насувається… Мені вже не доведеться в ній брати участь… Хто знає, чим вона скінчиться?..

Якийсь час Куїтлауак лежав мовчки, потім раптом сів на ложі, відкинув смертну пелену, і заговорив, немов його осінив пророчий дар. На імператора моторошно був дивитися: так понівечила його хвороба.

— На жаль, я бачу вулиці Теночтітлана у вогні і в крові! — стогнав Куїтлауак. — Я бачу, як коні теулів ступають по сотнях трупів! Я бачу душу мого народу: голос її уривається, і на шиї у неї ланцюги. Діти розплачуються за гріхи батьків. Народ мій, який я вигодовував, як орел своїх пташенят, приречений на загибель. Земля розверзатиметься під ним, і безодня поглине його за всі наші лиходійства, а ті, хто залишаться, будуть рабами з покоління в покоління, поки помста не здійсниться!

Прохрипівши останні слова, Куїтлауак впав на подушки, і перш ніж переляканий знахар встиг підвести його голову, імператор Анауаку вже позбувся всіх земних страждань. Але останні його слова глибоко запали в серця тих, хто їх чув. Утім, крім нас, про них дізналася тільки одна людина — Куаутемок.

Але траур не міг тривати довго. Час не чекав. Необхідно було якнайскоріше вибрати нового імператора, щоб він постав на чолі армії і всього народу. Тому наступного дня після похоронів Куїтлауака скликали велику раду принців та інших знатних людей.

Я теж узяв у ній участь як воєначальник і як чоловік принцеси Отомі.

Усі знали, що трон імператора Анауаку за правом народження, за правом благородного розуму і мужнього серця могла зайняти тільки одна людина, здатна справитися зі всіма труднощами. І цією людиною був мій друг і кровний брат Куаутемок, племінник двох останніх імператорів, чоловік Течуїшпо, дочки Монтесуми, сестри Отомі. Повторюю: всі це чудово знали — всі, окрім самого Куаутемока. Коли ми йшли на раду старійшин, він назвав двох інших принців і сказав, що вибір, поза сумнівом, ляже на одного з них.

Ця нарада була урочистим і прекрасним видовищем. Чотири великі вожді зібралися в центрі залу, а довкола на певній відстані, але так, щоб все чути і бачити, розташувалися триста вождів і принців, які повинні були підтвердити рішення.

Верховний жрець, чия похмура одіж виділялася, як шматок вугілля серед розсипів золота, промовив урочисту молитву. Піднявся один з чотирьох великих вождів і сказав:

— Ім’ям бога і волею народу Анауаку ми зводимо тебе, Куаутемоку, на трон Анауаку. Живи довго, прав справедливо, і хай тобі дістанеться слава перемоги над ворогами, які хотіли нас знищити. Скинь їх у море, Куаутемоке! Слава тобі, Куаутемоке, імператоре ацтеків і всіх інших підвладних ацтекам племен!

І всі триста членів великої ради відгукнулися громовим гуком:

— Слава тобі, імператоре Куаутемоке! Тоді принц виступив наперед і заговорив:

— Слухайте мене, принци, воєначальники, вожді і члени великої ради! Бачать боги, що дорогою сюди я не думав і не знав, що ви викажете мені таке високе довір’я. І бачать боги, якби моє життя належало тільки мені, а не всьому народу, я б відповів вам: “Знайдіть когось більш гідного для трону! ” Але я над собою не владний. Анауак закликає свого сина, і я підкоряюся. Батьківщині загрожує війна не на життя, а на смерть. Якщо нам судилося перемогти, ми переможемо, а якщо судилося загинути, про нас збережуть пам’ять! Чи присягаєтеся ви, народе мій і брати мої?

— Присягаємося! — відповіли всі як один.

— Гаразд, — промовив Куаутемок. — Хай вічна ганьба впаде на того, хто порушить цю велику клятву!

Так Куаутемок, останній і найвеличніший з імператорів Анауаку, був зведений на трон своїх предків. На щастя для себе, він не міг знати, якою ганебною смертю йому доведеться померти одного страшного дня від рук теулів. Але відтепер доля його була пов’язана з долею приреченої країни.

Коли церемонія закінчилася, я поспішив до палацу, щоб розповісти про все Отомі. Я знайшов її в кімнаті, де ми зазвичай спали. Вона не вставала з ложа.

— Що з тобою, Отомі? — запитав я.

— На жаль, чоловіче мій, — відповіла вона, — хвороба уразила мене. Не підходь близько. Прошу тебе, не підходь! Хай за мною доглядають жінки. Ти не повинен через мене ризикувати життям, коханий.

— Заспокойся, — сумно сказав я, наближаючись до неї. Так, на жаль, вона не помилилася. Як лікар я відразу упізнав знайомі симптоми.

Щоб урятувати Отомі, мені довелося зібрати всі свої знання. Упродовж кількох нескінченних тижнів я не відходив від її ложа, змагаючись із смертю, поки, нарешті, не переміг. Жар спав, і завдяки моїм клопотам на прекрасному обличчі Отомі не залишилося слідів віспи. Вісім днів вона безупинно марила. У ці дні я дізнався, яка глибока і чиста її любов. Увесь час вона говорила тільки про мене, виказуючи в забутті свої таємні страхи і побоювання. Отомі боялася, що набридне мені, що її краса і любов втомлять мене і я покину її, що заморська “дівчина-квітка” — так вона називала Лілі — звабить мене чаклунськими чарами. Ось що заповнювало затьмарений розум моєї дружини.

Нарешті Отомі опам’яталася і заговорила зі мною.

— Я довго була хвора? — запитала вона. Я відповів.

— І ти не відходив від мене увесь цей час?

— Так, Отомі, я лікував тебе.

— О, який ти добрий до мене! — прошепотіла Отомі. Потім у неї промайнула якась жахна думка. Вона болісно застогнала:

— Дзеркало! Швидше дай мені дзеркало!

Я приніс їй дзеркало. Вихопивши його з моїх рук, Отомі упилася поглядом у нього, намагаючись якомога пильніше роздивитися обличчя у темряві затіненої кімнати. Потім, вронивши поліровану золоту пластинку, вона відкинулася на ложе з щасливим вигуком:

— Ох, я так боялася стати такою ж потворною, як усі, кого вразила ця зараза! Я боялася, що ти розлюбиш мене. Тоді краще померти!

— Посоромилася б! — дорікнув я Отомі. — Невже ти гадаєш, що якісь віспини убили б мою любов?

— А хіба ні, — зауважила Отомі. — Жінки люблять інакше, але якби зі мною трапилося таке нещастя, ти б через рік зненавидів мене. Так, так, я знаю це так само певно, як те, що я б не пережила твоєї ненависті. О, як я тобі вдячна!

Я залишив її на якийсь час саму, дивуючись у глибині душі з сили її любові. “Невже вона має рацію, і серце чоловіка настільки підле і невдячне? — думав я. — Що якби Отомі справді перетворилася на одну з тих нещасних, які бродять зараз по вулицях Теночтітлана, вкриті страшними виразками, лисі, сліпі, з більмами на очах? Невже я відвернувся б від неї? ”

На це питання я не можу відповісти і дякую Богу, що мені не випало на нього відповідати, бо я знаю напевне, що Отомі не залишила б мене, навіть якщо я був би хворий на проказу.

Невдовзі Отомі цілком одужала від тяжкої хвороби, а ще через якийсь час віспа залишила Теночтітлан.

Тепер у мене було багато справ. Обрання мого друга і кровного брата Куаутемока імператором відразу прославило мене. Я став одним з вищих воєначальників, головним його радником, і не щадив себе, прагнучи повсякчас допомагати Куаутемоку в підготовці міста до оборони. Робота тривала день і ніч. Я навчав війська, особливо загони отомі, які, як було обіцяно, з’явилися в кількості двадцяти тисяч воїнів. Це була справді пекельна праця. Горяни не мали ані найменшого уявлення про дисципліну і дух єдності, без чого всі їхні багатотисячні війська мало чого варті були у війні з білими людьми. Суперництво і заздрість роз’єднували вождів різних племен, і мені доводилося з цим щогодини боротися, не кажучи вже про заздрість, яку вони всі відчували до мене. Крім того, багато союзних або підвладних ацтекам племен, користуючись смутою, перекинулися до іспанців або вирішили залишитися осторонь, очікуючи результату боротьби.

Незважаючи на все це, ми продовжували робити свою справу. Війська були розділені на полки за європейським зразком і кожному відведений свій табір. Ми примусили воїнів вчитися вправлятися із зброєю, ми завозили в місто запаси продовольства на випадок облоги і прагнули по можливості скоротити кількість дармоїдів. Тільки одна людина у всьому Теночтітлані трудилася більше за мене, і це був імператор Куаутемок, який не знав відпочинку ні вдень, ні вночі. Я навіть спробував виготовити порох, використавши для цього сірку, яку мені принесли з кратера вулкана Попокатепетль, але, не знаючи його складу, зазнав невдачі. До того ж порох навряд чи був би в нагоді, бо у нас не було ні гармат, ні аркебузів. Ми могли б використовувати порох тільки для закладки мін на дорогах і греблях, та ще, можливо, у вигляді ручних гранат.

Так минав місяць за місяцем. Але, нарешті, лазутчики сповістили про наближення великої армії іспанців, з якими йшли незліченні загони їхніх союзників.

Я хотів відіслати дружину до її народу, де вона була б у безпеці, але Отомі тільки глумливо розсміялася і сказала:

— Я буду там, де будеш ти, мій чоловік. Ти зустрінешся зі смертю і, можливо, загинеш. Я повинна бути поряд, щоб померти разом з тобою. Якщо білі жінки чинять інакше, це їхня справа, а я залишуся з моїм коханим.