Поняття і властивості суб’єкта міжнародного права

Тема 4. СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

План:

1. Поняття і властивості суб’єкта міжнародного права.

2. Види суб’єктів міжнародного права.

3. Держави – основні суб’єкти міжнародного права.

4. Види держав.

5. Міжнародна правосуб’єктність націй і народів, що борються за національне визволення.

6. Правосуб’єктність міжнародних організацій.

7. Обмеження міжнародної правосуб’єктності і міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень.

Поняття і властивості суб’єкта міжнародного права

Суб’єкт міжнародного права – це носій певних міжнародних прав і обов’язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи – учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Для того щоб бути суб’єктами міжнародного права, ці особи повинні мати певні властивості, до яких належать:

· певна зовнішня відособленість;

· персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді єдиної особи);

· здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю;

· брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Слід мати на увазі, що всі суб’єкти міжнародного права – це такі особи, які набули властивостей суб’єкта через те, що їхня поведінка підлягає дії норм міжнародного права і визначена такими нормами. Іншими словами, норми міжнародного права утворюють обов’язкову правову основу їхньої діяльності як суб’єктів міжнародного права.

Будь-який суб’єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність – це здатність суб’єкта міжнародного права мати суб’єктивні права і нести юридичні обов’язки. Таку здатність мають держави з моменту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність – із моменту їх визнання як таких; міжнародні міжурядові організації – із моменту набирання чинності документами (статутами) про їх заснування; фізичні особи – при настанні ситуацій, чітко оговорених у відповідних міжнародних договорах.

До поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб’єктами міжнародного права своїх прав і обов’язків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року (до якого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна) сторони, що мають ядерну зброю, зобов’язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль за такою зброєю або вибуховими пристроями ні прямо, ні побічно, а також ніякими способами і засобами не допомагати, не заохочувати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим способом ядерної зброї чи інших ядерних вибухових пристроїв. Кожна з держав – учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов’язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю або вибуховими пристроями ні прямо, ні опосередковано; не робити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв.

Деліктоздатність суб’єктів міжнародного права означає їх здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до ст. 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються проходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб’ектність (право – і дієздатність) є основною ознакою суб’єкта міжнародного публічного права. Вона виявляється, як правило, у наявності прав і обов’язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб’єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб’єкта міжнародного права:

· право виступати на міжнародній арені від свого імені;

· право вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права;

· право брати участь у створенні норм міжнародного права;

· «підпадання» поведінки суб’єкта під дію норм міжнародного права;

· визнання суб’єкта міжнародного права як такого іншими суб’єктами міжнародного права й ін.

Суб’єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб’єктність. Загальна і галузева правосуб’єктність властива загальновизнаним суб’єктам міжнародного права.

Загальна правосуб’єктність – це здатність певних осіб і pso facto (у силу факту свого існування) виступати як суб’єкти міжнародного права. Таку правосуб’єктність мають тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення.

Галузева правосуб’єктність – це здатність суб’єктів міжнародного права бути учасниками у певній сфері міждержавних відносин. Таку правосуб’єктність мають міжнародні міжурядові організації (ММУО). Наприклад, Організація Об’єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що стосуються освіти, науки і культури, в інтересах забезпечення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб’єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті.

Спеціальна правосуб’єктність – це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Спеціальну правосуб’єктність мають, наприклад, фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

Відповідно до домінуючого в сучасній вітчизняній доктрині міжнародного права погляду фізичні особи (індивіди) не є суб’єктами міжнародного публічного права. Вони перебувають під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їх правовий статус.

Водночас зазначені суб’єкти є активними суб’єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передбачених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми при захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і таким чином стають носіями певних міжнародних прав і обов’язків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб’єктності.

Відповідно до Європейської конвенції про права людини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, гарантовані Конвенцією, може звернутися до Європейського суду з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав у власній країні – учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи було передано більше 30 тисяч скарг, в основу яких покладено порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і ст. 55 Конституції України для осіб, які перебувають на її території.

Слід зазначити, що правосуб’єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (ст. 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (ст. 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що індивіди стають учасниками міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто, в певному значенні, суб’єктами міжнародного права. Це ж стосується і МНУО, причому міжнародна правосуб’єктність як індивідів, так і МНУО обмежується лише правозастосовчою сферою, у той час як функцію міжнародної правотворчості на міжнародній арені мають тіль­ки загальновизнані суб’єкти міжнародного права.

Таким чином, можна погодитися з думкою Я. А. Ушакова, який вважає, що суб’єкти міжнародного права повинні мати здатність самостійно брати участь в урегульованих міжнародним правом міжнародних відносинах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або зобов’язаними міжнародним правом особами.