Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;

б) населення, що на ній проживає;

в) організації публічної влади.

Територіально-організаційна структура держави може бути різноманітною. Розрізняють прості і складні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної самостійності і тому не можуть від свого імені виступати на міжнародній арені. Вважається, що коли йдеться про унітарну державу, то питання про міжнародну правосуб’єктність її частин узагалі не виникає. Тому унітарна держава як єдине утворення є єдиним суб’єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб’єктність.

Більшість з існуючих у наш час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об’єднання декількох територіальних одиниць, що мають певну політико-правову самостійність (деякі суверенні властивості).

До історичних форм складних держав належать:

• особиста унія – об’єднання двох або декількох держав під скіпетром одного монарха. При цьому суб’єктом міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить до її складу. Держави, що входять до складу особистої унії, мають право вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії є польсько-литовська унія 1386–1669 років, англо-ганноверська унія 1714–1838 років, нідерландо-люксембурзька 1815–1890 років;

• реальна унія – це об’єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними органами влади й управління, тобто реальне об’єднання держав. Суб’єктом міжнародного права при реальній унії є унія в цілому, а не держави, що до неї входять. Прикладами реальної унії можуть бути шведсько-норвезька унія 1814–1905 p., австро-угорська з 1867 р. до 1918 p.; датсько-ісландська 1918–1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види складних держав, як федерація і конфедерація.

Федерація (від фр. federation – об’єднання, союз) – це союзна держава, яка має постійні загальносоюзні органи влади й управління, складається з держа­вних утворень, є єдиним суб’єктом міжнародного права.

Федерація має такі ознаки:

• територія федерації складається з територій її суб’єктів;

• верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам;

• компетенція між суб’єктами федерації і самою федерацією розмежовується союзною Конституцією;

• суб’єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи;

• вищий законодавчий (представницький) орган федерації має двопалатну структуру (є палата, що представляє інтереси суб’єктів федерації, і палата, що представляє інтереси населення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають федеративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є суб’єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, наділені певною самостійністю. Водночас самостійність суб’єктів федерації не надає їм права визнаватися суб’єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб’єкти федерації не є державами у повному значенні, оскільки вони:

1) не мають суверенітету;

2) не мають права сецесії – права одностороннього виходу з федерації;

3) юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять до федерацію, можуть мати більший або менший ступінь правосуб’єктності. Так, суб’єкти Російської Федерації мають певну міжнародну правосуб’єктність, що припускає їх участь у міжнародних економічних, культурних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відношенні мають меншу правосуб’єктність.

Міжнародна діяльність суб’єктів федерацій розвивається в таких основних напрямках: укладання міжнародних угод; відкриття представництв в інших державах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру (наприклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб’єктності суб’єктів федерації залежить від виду федерації. Розрізняють територіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

- державні утворення, що складають даний вид федерації, не є суверенними утвореннями;

- суб’єкти такої федерації позбавлені конституцією права прямого представ­ництва в міжнародних відносинах;

- установлена заборона одностороннього виходу зі спілки;

- управління збройними силами здійснюється федеральними органами.

Територіальними федераціями є США, Мексика, ФРН.

Національна федерація, на відміну від територіальної, характеризується такими ознаками:

- суб’єкти федерації є національно-державними утвореннями;

- суб’єкти федерації об’єднуються за принципом добровільності;

- гарантується суверенітет великих і малих націй;

- вищі органи державної влади формуються в певній частині з представників суб’єктів федерації;

- в конституції або інших документах (наприклад, договорах про поділ компетенції між федерацією та її суб’єктами і т.д.) закріплені права суб’єктів федерації на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком політичної;

- затверджені права націй на самовизначення.

До національних федерацій можна віднести Російську Федерацію, Індію.

На сьогодні у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності суб’єктів коливається від володіння правом укладати міжнародні договори або угоди з дуже обмеженого кола питань з аналогічними або нижчими суб’єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв’язки міжнародного, регіонального, субрегіонального характеру) під контролем федеральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН) до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність.

Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене таке правило: «Держави – члени федеративного союзу можуть мати правоздатність укладати міжнародні договори, якщо така правоздатність допускається федеральною конституцією й у межах, нею встановлених». І хоча це правило в такому вигляді не було прийняте Віденською конференцією з права міжнародних договорів 1968–1969 років, воно залишається єдиним достатньо авторитетним прикладом з цього питання.

Історії відомі дві федерації – Союз PCP і Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, суб’єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб’єктів міжнародного права. Правосуб’єктність двох союзних радянських республік – України і Білорусії – хоча й дістала міжнародне визнання завдяки їх участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універсальній організації, але на практиці переважно мала формально-юридичний характер.

Конфедерація (лат. confoederatio – спілка, об’єднання) – це така форма об’єднання держав, при якій держави, що входять до союзу, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав має тимчасовий характер, створюється для вирішення певних спільних завдань, у ньому будь-яка з держав-учасниць не перестає бути самостійним суб’єктом міжнародного права, і новий єдиний суб’єкт міжнародного права у вигляді конфедерації не утворюється.

Зазначена характеристика дає можливість виділити такі риси конфедерації:

- конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

- суб’єкти конфедерації мають право сецесії – право безумовного і вільного виходу зі складу конфедерації в будь-який час;

- суверенітет у конфедерації належить державам, що входять до її складу, і тому ніякі рішення союзної влади не мають обов’язкової сили без згоди суб’єктів конфедерації;

- до предмета ведення конфедерації входить невелике коло питань (зазвичай питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної системи безпеки, єдиної армії і т.д.), за винятком яких суб’єкти конфедерації збері­гають повну самостійність;

- у конфедерацію входять не всі органи державної влади й управління держав – суб’єктів конфедерації, а тільки ті, що необхідні для вирішення завдань, які були метою створення такого союзу (міністерства оборони, міністерства закордонних справ і т.д.); причому серед таких органів ніколи немає органів судової влади;

- постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних повноважень і приймають рішення на погоджувальній основі;

- парламент конфедерації формується представницькими органами (парламентами) її суб’єктів, що зобов’язують свої делегації точно дотримуватись одержаних інструкцій і вказівок;

- суб’єктам конфедерації належить право нуліфікації – право відмови у визнанні або відмови в застосуванні актів союзної влади. Причому за таку відмову правова відповідальність суб’єктів не передбачена;

- на відміну від федерації бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб’єктів; у конфедерації, як правило, відсутні єдина система грошового обігу, єдине союзне громадянство; військові формування конфедерації набираються її суб’єктами, причому нерідко зберігається їх подвійне підпорядкування органам конфедерації та її суб’єктам.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфедерація поєднує у собі риси як міжнародно-правового об’єднання, так і державної організації. У наш час, на думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утворення, що має ознаки конфедерації – Європейський Союз, у якому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб’єктність. Щоправда, після підписання 17 червня 1997 року Амстердамського договору Європейський Союз, очевидно, увійшов у стадію створення федеративної держави.

В історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США –із 1776 по 1787 роки, Німеччина – 1815–1866 роки, Швейцарія – із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об’єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, та Сенегамбія, до якої із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

З нетривалості існування конфедерацій слідує, що такі союзи мають дуже нестійкий характер. На практиці вони функціонують як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їх федерації або до утворення унітарної держави. У своєму розвитку етап конфедерації мали США, Нідерланди, Швейцарія, яка і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча практично вже давно стала федерацією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала створити конфедерацію як перехідну стадію до об’єднання двох корейських держав.

5. Міжнародна правосуб’єктність націй і народів,