Що борються за національне визволення

Правосуб’єктність націй, що борються, як і правосуб’єктність держав, має об’єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений як загальновизнана норма міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більш як 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики, здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це відбувалося під наглядом ООН, поняття «народ» охоплює плем’я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність. Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічності народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення.

Нація – це історична спільність людей, які мешкають на певній території і мають єдиний політичний, економічний, соціально-культурний уклад життя і спільність мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з’являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.

Політико-юридичною основою міжнародної правосуб’єктності націй є національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, які ще не набули власної державності і не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави.

У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що завдяки праву на самовизначення вони за своєю вільно вираженою волею встановлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширене тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об’єктом цих відносин є, головним чином, питання утворення суверенної держави. Відповідно основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. Серед них найважливішими є права:

- вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;

- направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їх участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

- брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми;

- застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну правосуб’єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, з цього кола проблем підтримує зв’язки і співробітничає з Ізраїлем – державою, що контролює цю територію, та багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту.

Для того щоб нація могла бути визнана суб’єктом міжнародного права, вона повинна:

- знати і визначати територію, на якій вона передбачає організувати свою державу;

- мати військові формування;

- мати політичний центр або організацію, визнану як таку, що має тісний зв’язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

- бути визнана певним чином міжнародними структурами.

Розрізняють права, які вже має нація (вони випливають із національного суверенітету), і права, за здобуття яких вона бореться (випливають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб’єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені як держава.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб’єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі вжити примусових заходів проти порушників її суверенітету.