Поняття міжнародного договору

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжна­родними організаціями 1986 року міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб’єктами міжнародного права в пись­мовій формі, незалежно від того, міститься така угода в одному, двох чи декі­лькох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретно­го найменування.

Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі елементи цього найважливішого змістовного поняття Конвенції:

- його суб’єктів (учасників);

- угоду між ними;

- специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від інших міжнародних угод;

- регулювання такої угоди міжнародним правом.

Суб’єктами (учасниками) міжнародного договору за Віденською Конвенці­єю 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» вжива­ється в тексті Конвенції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб’єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укла­дати міжнародні договори. Навпаки, застереження, зроблене в ст. 3 Конвенції, підтверджує таку можливість:

«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й іншими суб’єктами міжнародного права або між такими іншими суб’єктами міжнародного права, і до міжнародних угод не в письмовій формі, не позначається на:

а) юридичній чинності таких угод;

б) застосуванні до них будь-яких норм, викладених у даній Конвенції, дії яких вони зазнали б завдяки міжнародному праву, незалежно від даної Конвенції;

в) застосуванні даної Конвенції до відносин держав між собою в рамках міжнародних угод, учасниками яких є також інші суб’єкти міжнародно­го права».

Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає питання про розширення кола суб’єктів права міжнародних договорів, але і практично аналогічним чином регулює їхні дії щодо участі в процесі укладання, виконання і припинення дії міжнародних договорів.

З визначення випливає, що учасниками міжнародного договору згідно з Віденськими конвенціями 1969 і 1986 років мають бути щонайменше два суб’єкти міжнародного права. Двостороння угода, у якій тільки один із учасни­ків є суб’єктом міжнародного права, а інший - юридичною або фізичною осо­бою, не вважається міжнародним договором. Такі договори, наприклад, дого­вори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знаходяться в різних державах, не регулюються зазначеними Віденськими конвенціями. Щодо них діють інші міжнародно-правові акти.

Хоча у визначенні говориться про договори в письмовій формі і не згаду­ється про договори в усній формі, держави й інші суб’єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний до­говір – це явно виражена угода між державами або іншими суб’єктами між­народного права, укладена з питань, що мають для них спільний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом створення їх взаємних прав і обов’язків.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір передбачає наявність у ньому волеви­явлень принаймні двох суб’єктів міжнародного права, причому ці волевияв­лення в договорах існують не ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодже­ними, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють договірну угоду, суть договору. Тому угода є юридичною сутністю будь-якого міжнародного договору. В іншому разі може бути поставлена під сумнів справжність волеви­явлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародно­го договору в цілому.

У праві міжнародних договорів відносно тих самих суб’єктів застосовують­ся різні найменування, що свідчать про їх ставлення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про ставлення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у переговорах» означає державу, що брала участь в упорядкуванні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовляється» означає державу, яка погодилася на обов’язковість для неї договору, незалежно від того, набрав договір чинності чи ні; «учасник» означає державу, що погодилася на обов’я­зковість для неї договору і для якої договір має чинність; «третя держава» – означає державу, що не є учасницею договору.

У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору, вживаються терміни «суб’єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сто­рона». Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зо­внішньоекономічних угод, термін «суб’єкт» має переважно наукове значення і вживається стосовно учасника міжнародного права взагалі.

Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб’єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір подолає всі необхідні стадії і буде укладе­ний, його учасники називаються сторонами, що домовляються. У той самий час вважають, що держави, які беруть участь у переговорах, – це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сформульований.