Санкції в міжнародному праві

Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції.

В історичній ретроспективі санкції спочатку застосовувалися в порядку самодопомоги. Але в міру становлення і розвитку системи міжнародних між­державних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій у першу чергу була викликана створенням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав – членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов’язань щодо організації або виконують їх неналежним чином. Отже, будучи елементом правосуб’єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові заходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції – це примусові заходи як збройного, так і незбройного характеру, що застосовуються суб’єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

- припинення правопорушення;

- відновлення порушених прав;

- забезпечення відповідальності правопорушника.

Слід зазначити такі особливості застосування санкцій:

- застосовуються тільки санкції, дозволені міжнародним правом;

- вони не можуть мати превентивного (попереджувального) характеру, тому що їх метою є захист і відновлення вже порушених прав суб’єктів міжнародного права;

- міжнародно-правовими санкціями визнаються лише заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб’єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть якщо він за формою збігається з такими, санкціями не є.

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостійну природу санкцій. Багато вчених вважають їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід дослухатися і до противників такої позиції, які висувають вагомі аргументи. Вони вважають, що санкції є індивідуальними і колективними примусовими заходами, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності і відрізняються від неї такими рисами;

- санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих), що застосовуються до правопорушника, у той час як відповідальність може застосовуватися у формі самообмежень правопорушника;

- санкції, як правило, передують реалізації заходів відповідальності і використовуються як своєрідна передумова її виникнення: адже метою санкцій є припинення міжнародного правопорушення, відновлення порушених прав і забезпечення здійснення відповідальності;

- санкції застосовуються в процесуальному порядку, відмінному від порядку здійснення міжнародно-правової відповідальності;

- санкції є правом потерпілого і виражаються тільки у формах, властивих цим правочинностям. Тому їх застосування не залежить від волі правопорушника;

- підставою для застосування санкцій є відмова припинити неправомірні дії і виконати законні вимоги потерпілого (потерпілих). Класифікують санкції за різними ознаками.

Залежно від кількості потерпілих суб’єктів вони бувають:

- індивідуальні – коли санкції застосовуються однією потерпілою державою;

- колективні – коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими суб’єктами міжнародного права. Вважається загальновизнаним, що характер міжнародно-правових санкцій мають саме колективні заходи, що передбачаються главою VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру, порушення миру або акту агресії.

Залежно від суб’єктів здійснення санкцій розрізняють:

- санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

- санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин, самооборона.

Реторсії – це застосовувані у відповідь на правопорушення відповідні примусові заходи суб’єкта, спрямовані на обмеження інтересів іншої держави, що охороняються міжнародним правом. Слід, проте, враховувати, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на недружній акт, під яким розуміють несправедливу, упереджену, але правомірну з погляду міжнародного права поведінку іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика знає багато форм реторсій, застосовуваних до держави-порушника:

- підвищення мита на товари з цієї держави;

- уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з даною державою;

- встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї держави;

- підвищення податкових платежів;

- націоналізація власності держави-порушника, її підприємств і громадян;

- так звані політичні реторсії: всілякі обмеження, установлювані для дипломатів і громадян цієї держави (обмеження пересування територією держави перебування, обмеження в правах громадян держави-порушника), а також заходи, що свідчать про незадовільний стан міждержавних відносин (відкликання дипломатичного представника з держави-порушника; оголошення співробітників дипломатичного представництва цієї держави persona non grata; скасування запланованих державних візитів керівників і т.д.).

Репресалії – це відповідні примусові заходи, спрямовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

- ембарго – заборона продавати товари, майно і технології на територію держави-порушника;

- бойкот – заборона купувати і ввозити на територію товари і майно, що походить з даної держави;

- заморожування авуарів (внесків) держави-порушника в банках, розміщених на своїй території;

- вилучення своїх внесків із банків держави-порушника.

Серед форм репресалій виділяються так звані політичні форми репресалій: денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушником; невизнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, породжені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушника).

Слід взяти до уваги, що невизнання має кілька основних форм:

- відмова держави визнавати юридичну чинність договорів і угод, укладених у результаті неправомірного застосування сили або таких, що суперечать загальновизнаним принципам міжнародного права;

- відмова визнавати протиправний режим, що прийшов до влади в даній державі;

- відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли в результаті неправомірних дій влади держави-порушника (наприклад, невизнання територіальних змін, що відбулися в результаті агресії) та ін.

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються постійно або тимчасово потерпілою державою і виражаються в призупиненні або припиненні нею дипломатичних і/або консульських зв’язків. Зауважимо, що розірвання дипломатичних відносин не означає автоматичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знаходить вираження в застосуванні до правопорушника збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відповідь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони:

- необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосування збройних сил, які не є актом агресії (наприклад, примусові заходи відносно повітряних і морських суден, що вторглися на територію держави);

- самооборона від агресії - це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов’язань держав з міжнародного права і насамперед за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

- при необхідній обороні дії правопорушника не є систематичними, має місце епізодичне правопорушення, що не має на меті розв’язання війни. Тому відповідні заходи мають «разовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту застосування збройної сили;

- при самообороні від агресії між потерпілою державою й агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються високим ступенем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнародну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушника до відповідальності.

До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнародних організацій, належать: призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації; виключення порушника з міжнародного спілкування; колективні збройні заходи для підтримки міжнародного миру і безпеки. Призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації, здійснюється переважно в таких формах:

- позбавлення права голосу держав, що не виконують прийнятих на себе зобов’язань (наприклад, у 1999 році Україна поряд із деякими іншими державами була позбавлена права голосу в Генеральній Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов’язань перед цією міжнародною універсальною організацією);

- позбавлення права представництва в організації (відмова в обранні в органи організації, відмова в запрошенні на конференції, що проводяться в її рамках і т.д.);

- позбавлення права на одержання допомоги, що надається в рамках цієї організації;

- тимчасове призупинення членства в міжнародній організації;

- виключення з членів міжнародної організації.

Виключення порушника з міжнародного спілкування виражається в більш широкому спектрі заходів, що застосовуються до нього вже за рамками міжнародної організації, але з її рекомендації. Таке виключення може бути виражене в повному або частковому розірванні економічних, політичних, військових та інших відносин, розірванні дипломатичних і консульських відносин, припиненні транспортного сполучення, зв’язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнарод­ного миру і безпеки в міжнародному праві є винятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнародному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосування колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту неміжнародного характеру.

Можливість застосування колективних збройних заходів передбачена статутними документами цілого ряду міжнародних організацій, і насамперед ООН, Організації американських держав (ОАД), Ліги арабських держав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосовуватися у двох формах:

- окремими державами від імені і за спеціальними повноваженнями ООН;

- спеціально утворюваними збройними силами ООН.