Види міжнародних договорів

Поняття «договір» у Віденських конвенціях вживається як родове поняття, що охоплює усі види міжнародних договорів.

Міжнародні договори класифікуються за різними ознаками:

І. За кількістю учасників:

1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення як самостій­ного виду міжнародного договору деякі автори пояснюють наявністю проце­су одностороннього волевиявлення суб’єкта міжнародного права, який, пра­вда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб’єкта. До таких односторонніх юридичних актів належать:

- нотифікація – повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з’являються в тому випадку, якщо держава, яка нотифікує, бере на себе одностороннє зобов’язання, наприклад, відшкодувати збиток, вивести війська);

- визнання – може мати форму як нотифікації, так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закріплення державної волі, що перетворює фактич­не становище в юридичне (наприклад, визнання de jure);

- протест – є дією, зворотною визнанню. Його сутність полягає в невизнанні законності чого-небудь (наприклад, невизнанні окупації однією державою частини території іншої держави). Протест повинен завжди походити від компетентного органу протестуючої держави, як правило, її спеціалізованого органу зовнішніх відносин (міністерства закордонних справ);

- відмова – це акт, що викликає наслідки тільки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній практиці склався звичай, відповідно до якого мож­на відмовитися від прав, але не можна відмовитися від обов’язків. Але неможливо відмовитися і від усіх прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, необхідних для виконання юридичного зобов’язання перед пар­тнерами за згодою. Але можна відмовитися від прав і обов’язків при оголошенні знов утвореною державою відсутності правонаступництва (tabula rasa) від держави-правопопередниці. Правда, тут не можна відмо­витися від зобов’язань, що випливають із укладених правопопередником міжнародних договорів (так зване «правонаступництво придбаних прав»). Для відмови потрібний явний і певним чином виражений зовні волевияв держави – тут бездіяльність є недостатньою;

2) двосторонні договори, у яких беруть участь два суб’єкти. Проте в такому договорі можливі і варіації: з одного боку, участь однієї держави, а з іншого боку – декількох;

3) багатосторонні договори, у яких беруть участь три і більше суб’єкти.

Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома державами, але з питань, що становлять інтерес для більшості держав – членів світового співтовариства. На Віденській конфере­нції 1968–1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатостороннього договору як такого, що пов’язаний із питаннями, які пред­ставляють загальний інтерес для міжнародної спільноти держав. Крім того, УРСР запропонувала сформулювати ще одне доповнення щодо таких догово­рів: «Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх догово­рах відповідно до принципу суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічно­му просторі і під водою 1963 року, що спочатку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особливий характер об’єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання приєднати­ся й інші держави. Але договір наділив початкових учасників особливими правами: договір набирає чинності за умови його ратифікації всіма початко­вими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення.

II. За сферою і силою дії:

1) універсальні договори – у них беруть участь практично всі держави – члени світового співтовариства (наприклад, Статут ООН);

2) регіональні договори – у них беруть участь держави певного географічного регіону, на який поширюється дія цього договору (наприклад, учасниками Європейської конвенції про громадянство 1997 року є європейські держави – члени Ради Європи);

3) субрегіональні договори – у них беруть участь держави всередині певного географічного регіону (наприклад, договори про створення Єврорегіонів).

III. За ступенем відкритості:

1) відкриті договори – у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держава. Такі договори, як підкреслюється у Віденській де­кларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загаль­ної участі»;

2) закриті договори – у них коло учасників заздалегідь визначене.

IV. Залежно від суб’єкта, що укладає договір:

- міждержавні договори (укладаються від імені держави);

- міжурядові договори (укладаються від імені уряду);

- міжвідомчі договори (від імені органів виконавчої влади держави – його міністерств і відомств).

V. Залежно від форми договору:

- договір у письмовій формі – більшість міжнародних договорів у наш час укладається в такій формі;

- договір в усній формі – так звана «джентльменська угода», зустрічається досить рідко. Її прикладом може бути джентльменська угода про правила процедури III Конференції ООН з морського права, затверджена Генераль­ною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року.

VI. Залежно від об’єкта міжнародно-правового регулювання:

- договори політичні;

- угоди з правових питань;

- угоди з прикордонних питань;

- угоди з економічних питань;

- угоди з питань транспорту і зв’язку;

- угоди з питань охорони здоров’я;

- угоди з питань війни.

Слід зазначити, що така об’єктна класифікація, яка на практиці не має юридичного значення, застосовувалася ще МЗС СРСР в публікованих ними Збірниках договорів, які укладалися Радянським Союзом з іноземними державами.

У міжнародному праві існують вимоги, які ставляться до міжнародних до­говорів:

1) наявність правоздатного суб’єкта;

2) наявність відповідного об’єкта угоди;

3) наявність вільного волевиявлення сторін. Наприклад, до 1917 року в між­народному праві існував принцип: «хоча я укладаю міжнародний договір під тиском, але я його бажаю», тобто переможена агресором сторона одержувала нав’язаний договір, який потрібно було підписувати і виконува­ти. У наш час такий примус може бути підставою для визнання договору недійсним;

4) дотримання установленої форми.

При укладанні міжнародних договорів форма міжнародного договору віді­грає важливу роль і має конституйоване значення для його чинності.

Форма міжнародного договору визначає його мову, структуру і наймену­вання.

Мова міжнародного договору. В історичному аспекті найбільш поширени­ми мовами міжнародних договорів були спочатку латинська, а потім францу­зька. У наш час укладання двосторонніх договорів здійснюється мовами дого­вірних сторін, у договорі робиться позначка про те, що тексти договорів мають рівну юридичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із мов недостатньо розвинена термінологічна база, двосторонні угоди можуть укладатися трьома мовами.

Оформлення багатосторонніх договорів відбувається однією або декількома мовами. На інші мови робляться офіційні переклади, що завіряються депози­тарієм договору і потім передаються учасникам договору. Іноді такі переклади не робляться. Так, наприклад, ряд договорів, укладених у рамках Співдруж­ності Незалежних Держав, був оформлений однією мовою – російською. При укладанні міжнародного договору в рамках міжнародних організацій або між­народних конференцій використовуються офіційні або робочі мови цих міжна­родних структур.

Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в головних органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (про­токоли, рішення, заключні акти і т.ін.).

Робочі мови – це мови, використовувані для обговорення питань у робочо­му допоміжному Органі конференції або організації чи при розробці тексту документів у них. Так, наприклад, укладання договорів у рамках ООН відбу­вається англійською, іспанською, китайською, російською і французькою мо­вами – п’ятьма робочими мовами цієї організації (її Генеральної Асамблеї, комітетів і підкомітетів), що одночасно є й офіційними мовами. На Нараді з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, результатом якої стало прийняття Заключного акта – важливого міжнародного документа договірного хара­ктеру, офіційними були шість мов – англійська, іспанська, італійська, німець­ка, російська, французька.

Структура міжнародного договору. Структура міжнародного права у Віден­ських конвенціях не регламентована. Міжнародні договори, як правило, склада­ються з преамбули (у ній зазначаються цілі укладання даного договору, сторони договору, загальновизнані принципи міжнародного права, на базі яких уклада­ється договір, та ін.); основної (центральної) частини (вона визначає предмет, об’єкт договору, права й обов’язки сторін за договором, умови і засоби виконання договірних зобов’язань); заключної частини (у ній регламентуються умови наби­рання чинності договором, термін його дії, порядок припинення дії, порядок про­довження терміну дії і т.ін.). Іноді договори супроводжуються додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д. Слід мати на увазі, що всі частини договору мають однакову юридичну чинність і застосовуються з урахуванням кожної із них.

Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), які або іменують, або нумерують, іноді використовують нумерацію та іменування розділів одночасно;

Найменування міжнародного договору. Відповідно до Віденських конвенцій, які використовують, до речі, тільки єдиний термін «міжнародний дого­вір», юридичної різниці між договорами з різними найменуваннями не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їх тривалого вжи­вання на практиці закріпилися за певними видами міжнародних договорів.

Існують такі найменування міжнародних договорів:

- трактат – багатосторонній міжнародний договір, що установлює взаємо­відносини між його учасниками з яких-небудь політичних питань (напри­клад, Берлінський трактат 1878 року. Він був укладений державами – уча­сницями Берлінського конгресу: Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Туреччиною і Францією – і підтвердив незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія стала незалежною державою, а Південна Болгарія залишилася під владою турець­кого султана, отримавши статус адміністративної автономії; Австро-Угор­щина окупувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли устя Дунаю, фор­теці Каре, Ардаган, Батум з округами);

- договір – найбільш поширене найменування різноманітних угод між держа­вами з політичних, економічних, культурних, соціальних та інших питань;

- пакт – двостороння або багатостороння угода між державами, яку уклада­ють з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.д.);

- угода – це міждержавний договір, що підписується зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає ратифікації;

- конвенція – міжнародна угода, що укладається в якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про режим використання морських вод, з екологічних питань, в галузі охорони прав людини і т.п.);.

- декларація – одностороння заява однієї або декількох держав, у якій висло­влюється її (їх) точка зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад, Декларація прав людини 1948 р.);

- конкордат – міжнародний договір, однією зі сторін якого виступає Ватикан і який укладається папською державою з державами, де національною релігією є католицизм; його предметом є стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Поль­ський конкордат);

- картель – угода, що частіше всього укладається з питань обміну військово­полоненими або видачі злочинців;

- «модус вівенді» («засіб існування») – угода тимчасового характеру, що зго­дом має бути замінена іншою, постійною угодою;

- обмін нотами або пам’ятними записками – набуває характеру міжнарод­ної угоди, тільки якщо тексти нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має досить широке поширення – із 4838 договорів, укладених держава­ми й опублікованих Лігою Націй за 1920–1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обміну нотами. З 1000 перших угод, зареєстрованих у Секретаріаті ООН, 280 належали до категорії оформлених у порядку обміну нотами;

- комюніке – найчастіше цей документ містить у собі офіційне повідомлення міжнародного характеру (про початок, хід або завершення сесій міжнарод­них організацій або їх органів, про перебіг військових дій і т.д.) і міжнаро­дним договором не є. Інтерес в аналізованому аспекті представляє спільне комюніке, що має характер офіційного повідомлення за підсумками міжна­родних переговорів. У такому повідомленні поряд з інформаційним матері­алом містяться указівки на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнародного життя, заяви про їх наміри, оцінки. Крім того, у такому документі можуть бути зафіксовані зобов’язання сторін про відповідний характер і спосіб дій і поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих частинах комюніке може мати міжнародно-правовий характер і міжна­родно-правове значення, тобто виконувати в роль міжнародного двосторон­нього або багатостороннього договору;

- акт – це позначення міжнародного зобов’язання або односторонньої заяви урочистого і декларативного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);

- меморандум – дипломатичний документ відповідної держави, у якому до­кладно фіксується фактична сторона міжнародного питання. Меморандум є формою односторонньої заяви держави і відрізняється від декларації тим, що розглядає менше важливих проблем. Меморандум може бути двох видів: а) як додаток до особистої чи вербальної ноти з метою скорочення її тексту або більш докладного викладу питання, що розглядається в ній; б) як само­стійний документ, що передається особисто або пересилається з кур’єром. У першому випадку меморандум друкується на папері без герба, на ньому не ставляться номер, печатка, місце і дата відправлення, не зазначається адре­са. Меморандум, що є самостійним документом, друкується на нотному бла­нку із зазначенням місця і дати відправлення, проте печатка і номер не ставляться;

- протокол – офіційний документ допоміжного характеру, за допомогою яко­го доповнюється, уточнюється міжнародний договір. Протокол може бути доповненням до основного договору або мати самостійний характер, але в цьому випадку він буде пов’язаний із виконанням раніше укладеного дого­вору (наприклад, Протокол про закінчення виведення радянських військ із Чехословаччини від 09 листопада 1991 року). Іноді протоколом може іменуватися угода, яка має важливе міжнародне і політичне значення і, отже, самостійний характер (наприклад, Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 року).