Звичай і договір як джерела міжнародного права

На звичай як джерело міжнародного права вказується у ст. 38 Статуту Міжнародного суду: " Міжнародний звичай

джерела міжнародного права

як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою". У цьому лаконічному визначенні міститься механізм створення загальновизнаної звичаєвої правової норми: загальна практика стає міжнародною звичаєвою нормою внаслідок визнання її такою міжнародним співтовариством. Схематично це можна подати так:

визнання

Однак, як не раз підкреслювалося у рішеннях Міжнародного суду, поряд із загальновизнаними звичаєвими правовими нормами у міжнародному праві існують і локальні звичаєві норми [9]. Загальна практика — це поняття відносне. Іноді з об'єктивних причин та чи інша держава може не мати практики міжнародного спілкування в якій-небудь сфері. Наприклад, практика освоєння Космосу була властива спочатку одній, потім двом і більше державам, міжнародне спілкування яких і виробляло звичаєві норми, що стали нормами загального міжнародного космічного права.

Або ж держави, що не мають міжнародних прикордонних рік, не можуть мати практики спілкування з цього приводу із сусідніми державами. Можна навести багато інших аналогічних прикладів.

Незважаючи на, здавалося б, зрозумілий механізм визнання міжнародного звичаю правовою нормою, у міжнародно-правовій науці існують різні теорії створення звичаєвих норм міжнародного права.

Наприклад, у досить поширеній теорії, що бере свій початок від Г. Гроція, міжнародне звичаєве право розглядається як мовчазний договір (pactum taciturn). При цьому необхідно обов'язково враховувати, що такий мовчазний договір, а точніше міжнародне звичаєве право, є обов'язковим також і для тих держав, що на момент його виникнення ще не існували.