Внутрішні води.

Південна Америка, за площею більша лише за Антарктиду і Австралію, але за загальним об’ємом поверхневого стоку (7500 км³) перевищує всі материки, крім Євразії, а по середній товщині шару стоку (417 мм) займає перше місце на Землі. На формування густої річкової мережі сприятливо впливають кліматичні умови та рельєф материка. Головний вододіл материка знаходиться в Андах, але не завжди співпадає з найвищими хребтами. Більша частина стоку з материка направлена в Атлантичний океан, адже в нього впадають всі крупні річки Південної Америки. До басейну Тихого океану належать тільки порівняно невеликі водостоки, що беруть начало в західній частині Анд.

Головним джерелом живлення річок Південної Америки є дощові опади. Льодовикове живлення має значення лише на півдні Анд, роль снігового взагалі мізерна.

Гідрологічний режим більшості річок Південної Америки визначається кількістю дощів та яскраво вираженою сезонністю їх випадіння. Лише для при екваторіальних районів та крайнього південного заходу характерний режим, що визначається рівномірним зволоженням.

Найбільша річка Південної Америки - Амазонка.Площа її басейну перевищує 7 млн. км², довжина від головного витоку 6400 км. Витрати води Амазонки в кілька разів перевищують витрати найбільших річок світу і становлять в середньому 220 тис м³/с. Середній річний стік Амазонки в нижній течії (7000 км³) складає основну частину стоку всієї Південної Америки и 15% стоку всіх річок Землі.

Головна притока Амазонки — р. Мараньон — починається в Андах на висоті 4840 м і лише після злиття з р. Укаяли — в межах рівнини річка отримує назву Амазонка.

Амазонка має більше 500 приток, що стікають зі схилів Анд, Бразильського та Гвіанського нагір’їв. Значна їх частина за довжиною більше 1500 км. Найбільша ліва притока — Ріу-Негру (2300 км), а права — Мадейра (3200км).

Ширина русла Амазонки після злиття Мараньону з Укаялі становить 1—2 км, але вниз по течії вона значно зростає і в нижній течії розши­рюється до 20 км, а в гирлі взагалі місцями досягає 80 км.

За 350 км от Атлантичного океану починається дельта Амазонки, яка не дивлячись на досить значний свій вік та потужність виносу твердих речовин (в середньому 1 млрд. т. на рік), значно збільшилась, адже на противагу процесу наростання дельти діють приливи і відпливи, а також океанічні течії та тектонічні рухи, а саме опускання узбережжя.

В нижній течії Амазонки величезного впливу на режим і формування берегів завдають припливи і відпливи, адже прип­ливна хвиля проникає вгору по течії більш ніж на 1000 км, рухаючись суцільною стіною, що має висоту від 1, 5 до 5 м. такі хвилі мають дуже високу швидкість та руйнівну здатність. Серед місцевого населення явище дістало назву «поророка» або «амазуну».

Амазонка протягом року є повноводною, але двічі на рік має підвищення рівня води, що пов’язано з дощовими періодами в північній та південній півкулях.

Річки басейну Амазонки володіють величезним енергетичним потенціалом, який поступово освоюється для виробництва електроенергії. На притоках, що пересікають Бразильське та Гвіанське нагір’я дуже багато порогів та водоспадів, найбільшим з яких є вдсп. Сан-Антоніо на р. Мадейра.

Друга за розмірами річкова система материка – р. Парана з притоками, серед яких найбільші р. Парагвай та р. Уругвай. В місці впадіння Парани і Уругвая утворився гігантський естуарій – Ла-Плата, що досягає 320 км в довжину і 220 км в ширину в гирлі. Площа басейну становить більше 4 млн. км², а довжина Парани, за різними даними, від 3300 до 4700 км.

Витоки Парани — Ріу-Гранді та Паранаїба — лежать на Бразильському нагір’ї. Там же починаються й більшість інших річок її басейну. Все вони в верхній течії мають пороги та утворюють декілька великих водоспадів, найбільшими з яких є Сеті Кедас (Гуайра) на Парані та Ігуасу шириною близько 4 км і висотою 72 м на її однойменній притоці.

В нижній течії Парана — типова рівнина річка. Максимум стоку спостерігається в кінці осені в травні місяці, що пов’язано з вологим сезоном на Бразильському нагір’ї.

Третя річка Південної Америки — Оріноко, довжиною 2730 км та площею басейну — більше 1 млн. км². Оріноко берет початок на Гвіанському нагір’ї але внаслідок важкодоступності бав знайдений і досліджений лише в 1954 г. через річку Касікьяре Оріноко об’єднується з притокою Амазонки Ріу-Негру, в яку стікає значна частина води верхів’я Оріноко - це один найяскравіших прикладів біфуркації річок на Землі. При впадінні в Атлантичний океан річка утворює велику дельту, довжиною 200 км.

Рівень води в Оріноко повністю залежить від сезону дощів, які випадають переважно влітку (з травня по вересень). Максимум, рівня води спостерігається в вересні-жовтні і дуже часто яскраво виражений, адже різниця між літнім і зимовим рівнем інколи сягає 15 м.

Озер в Південній Америці небагато, представлені такі генетичні групи — тектонічні, льодовикові, вулканічні, лагунні. Невеликі льодовикові та вулканічні озера є в різних частинах Анд. Найбільші льодовикові льодовиково-тектонічні озера зосереджені на заході Південних Анд.

Найбільше озеро материка — Тітікака — розміщене в межах Альтіплано на висоті більше 3800 м, на кордоні між Перу та Болівією. Площа його — 8300 км², а максимальна глибина — 304 м. На берегах озера спостерігаються яскраво виражені тераси, що свідчать про неодноразові зміни рівня води в ньому. Озеро має стік в більш мілководне тектонічне озеро — Поопо, а тому вода в озері Тіті­кака прісна, а в Поопо сильно засолена.

На внутрішніх плато Анд и на рівнині Гран-Чако багато озер тектонічного походження, що в більшості мілкі, безстічні і доволі часто засолені. Крім того, поширені засолені болота и солончаки (саларес).

Вздовж берегів Атлантичного океану та Кариб­ського моря є великі озера-лагуни, найбільшим з яких є Маракайбо, поєднане з Венесуельською затокою. Площа цієї лагуни 16, 3 км², довжина — 220 км. Вода в лагуні майже прісна, але під час припливів помітно засолюється.

Природні зони. Висотна поясність

Природні зони. У Південній Америці порівняно з іншими материками тропічних широт простежується найбільша кількість природних зон. В екваторіальному поясі, на за­ході Амазонської низовини, поширені вологі екваторіальні ліси. У Південній Америці вони називаються сельвою, що у пере­кладі з латинської означає " ліс". У сельві, де переважають черво­но-жовті фералітні ґрунти, налічується близько 40 тис. видів рос­лин, більше, ніж в будь-яких лісах планети. Дерева тут утворюють до дванадцяти ярусів. У найвищому з них росте близько 200 видів пальм заввишки 80 м, окремі дерева сельви мають висоту 100 м.

Нижні яруси сельви — це справжні непрохідні хащі, перепле­тені ліанами, стовбури яких укриті яскравими квітами химерної форми — орхідеями. У тихих затонах росте дивовижне латаття вікторія-регія, листя якої досягає 2 м у діаметрі і витримує вантаж до 50 кг.

Тваринний світ сельви багатий і дуже різноманітний. Більшість тварин живе на деревах. Тут налічується 38 видів мавп. Трап­ляються деревні жаби, які завдяки липким подушечкам на лапах вільно рухаються навіть гладенькою поверхнею листка. На гілках дерев зависають лінивці, що все життя іноді проводять у кроні одного дерева.

Господарями сельви є два хижаки, що однаково вільно почува­ють себе на землі, у воді і на деревах. Це дика кішка ягуар та удав анаконда — найдовша змія світу. В Амазонці та її притоках водяться алігатори та невелика риба піранья. Табун цих риб за кілька хвилин залишає від бика тільки кістяк.

Досить різноманітний світ птахів сельви: від хижака гарпії завдовжки близько 1 м до найменшого птаха на земній кулі — ко­лібрі, маса якого менша 2 г. Значно ускладнюють життя людині в сельві тисячі видів комах і павуків, більшість з яких зустрічається тільки тут. Саме в сельві водяться велетенські павуки-птахоїди завдовжки більш як 10 — 12 см.

У субекваторіальному поясі, на Гвіанському, Бразильському плоскогір'ях та Орінокській рівнині є сухий сезон. Тому ліси тут поступаються саванам і рідколіссю на червоних та червоно-коричневих ґрунтах. Савани північної і південної частин материка дещо відмінні між собою. На півночі вони в загальних рисах нагадують африканські савани, але замість баобабів тут височать окремі пальми. Савани на півдні материка посушливіші, тому дерев тут майже немає. Трапляється дерево кебрачо з дуже щільною деревиною, яка тоне у воді, але не гниє. На місці дерев у південних саванах ростуть чагарники та деревоподібні кактуси, стебло яких накопичує воду.

Своєрідним є також тваринний світ саван. На відміну від афри­канських, у саванах Південної Америки мало копитних. Водяться тільки тапіри та невеликі дикі свині пекарі, на яких полює пума. Дуже багато комах: хижих мурахів і термітів, які будують міцні споруди – термітники. У ці своєрідні башти і замки може проникнути тільки мурахоїд, який має міцні кігті та довгий клейкий язик. Роль санітара, яку в Африці відіграє гієна, в саванах Південної Америки належить броненосцю. Він швидко знищує загиблих тварин.

На південь від саван кількість опадів значно зменшується і з'являються трав'янисті степи — пампа, що мовою місцевих індіанців означає " рівнина". На червоних дуже родючих ґрунтах пампи поширені такі злаки, як ковила, пампасова трава, бородач, тонконіг. Внаслідок розорювання й безсистемного випасання худоби природна рослинність пампи дуже змінена. З тварин цієї зони досить рідкісними є страус нанду, пампаський олень, гуанако. У річках пампи водиться нутрія - - цінна хутрова тварина. Звідси вона була розселена по всьому світу.

На крайньому півдні материка у помірному поясі сформувалася не дуже характерна для таких широт природна зона напівпустель і пустель. Вона є єдиною у світі, що виходить до узбережжя океану в межах помірного поясу. За умов незначної кількості опадів (близько 200 мм за рік) на тонкому шарі сіроземних і бурих грунтів окремими плямами розкидані злаки, кактуси та подушкоподібні чагарники. Тваринний світ бідний, численними є тільки гризуни та плазуни.

Берегові пустелі та напівпустелі простягаються вузькою сму­гою (від 5 до 28° пд. ш.) і на західному узбережжі Південної Америки. Близькість океану сприяє тут високій вологості повітря, значну частину року береги оповиті туманами. Проте трапляється, що дощі не випадають по 10 — 20 років. Причиною цього є не лише переважаючі потоки повітря, а й холодна Перуанська течія. Повітря над нею охолоджується і стає важким, а тому не підні­мається вгору й не утворює дощових хмар.

Найсухіша частина природної зони — берегова пустеля Атакама. На її переважно піщаній поверхні зрідка трапляються поодинокі посухостійкі рослини, зокрема кактуси. Атакама під­німається схилами Анд до 3 000 м, де переходить у високогірну пустелю.

На південь від берегових пустель на західному узбережжі мате­рика і на острові Вогняна Земля розміщені ліси помірного поя­су, де з'являються хвойні дерева: чилійські кедри, кипариси та араукарії.

Висотна поясність. В Андах спостерігається велика кількість висотних поясів. В екваторіальному поясі Анд підніж­жя гір вкриті вологими екваторіальними лісами — це так звана гірська гілея. Вище вона переходить у гірські ліси, де з'являються хвойні породи. Теплолюбні види поступово зникають. У високогір'ях, де панують сильні холодні вітри, дерева утворюють криволісся, які з висотою поступаються гірським лукам. Типовою погодою тут є мряка, що часто переходить у сніг. Вище 5000 м сніг ніколи не тане, перетворюючися з часом на лід.

Загальна характеристика розвитку рекреаційно-туристської індустрії в регіоні.

Для даного регіону характерна незначна доля на світовому туристському ринку, що пояснюється такими причинами:

1. Значна віддаленість від світових економічних центрів, які є основними постачальниками туристів.

2. Низький економічний розвиток переважної більшості країн та нестабільність економіки відносно розвинених Бразилії, Аргентини та Венесуели.

3. Політична нестабільність в багатьох країнах регіону.

4. Наявність значних осередків терористичних угрупувань та процвітання наркобізнесу, що особливо стосується країн в північно-західній частині регіону.

5. Дуже низький рівень розвитку транспортних комунікацій, особливо в межах Анд та Амазонії.

6. Відсутність в більшості країн рекреаційно-туристської інфраструктури, яка б відповідала міжнародним стандартам.

7. Неосвоєність значної кількості природних та суспільно-історичних рекреаційно-туристських ресурсів.

Але незважаючи на ці несприятливі для розвитку туризму фактори рекреаційна галузь в регіоні з кожним роком поступово виходить на провідні місця в господарстві багатьох країн. Цьому сприяють перш за все такі фактори:

1. Постійне зростання кількості закладів розміщення та покращення обслуговування в них при незначному зростанні цін на рекреаційні послуги.

2. Швидкий розвиток транспортних комунікацій, особливо це стосується автомобільних доріг та залізниць. (Загальна протяжність автошляхів складає майже 3 млн км, разом з тим з кожним роком зростає кількість автотранспорту в регіоні, що в свою чергу сприяє підвищенню мобільності населення. В другій половині ХХ століття побудовано трансконтинентальні магістралі, які сполучають майже всі країни регіону – Панамериканське, Трансамазонське та Окраїнне шосе сельви. Стосовно залізничного транспорту слід сказати про поступове зростання його долі у перевезеннях, хоча цьому заважають такі проблеми: колоніальна спрямованість залізниць (від джерел сировини до портів), різноколійнеість залізниць та їх застарілість в більшості випадків.)

3. Значний розвиток морського та повітряного транспорту (наявні міжнародні аеропорти в Буенос-Айресі, Ріо-де Жанейро, Каракасі, Сант-Яго та ін.).

4. Сприятливе географічне розташування щодо високоємного туристського ринку Північної Америки (США та Канада).

5. Поступове зростання долі внутрішньо регіонального туристського обміну між країнами Південної Америки.

6. Наявність величезної кількості природних (сприятливий клімат, велика кількість пляжів, гірські масиви, різноманітні мальовничі ландшафти тощо) та культурно-історичних (індіанських та колоніальних) рекреаційно-туристських ресурсів.

На сьогоднішній день головними напрямками туризму в регіоні є перш за все

приморський відпочинок з використанням пляжних та водних ресурсів, пізнавальний туризм, пов’язаний з залишками давніх індіанських цивілізацій, особливо інків, а також з неосвоєними просторами Амазонії, особливе місце займає розважальний туризм, пов’язаний з проведенням карнавалів (особливо в Ріо-де Жанейро) корида (Венесуела), а також різноманітних спортивних змагань, особливо футболу, який посідає особливе місце в цьому регіоні.

Для прийому та обслуговування туристів останнім часом створено досить багато рекреаційно туристських закладів. Особливої уваги заслуговують надзвичайно потужні комплекси Мар-дель-Плата (1500 готелів) в Аргентині, Копакабана, Лебнон, Іпанема, о.Банал в Бразилії, Мендоса в Аргентині, Пунта-дель-Еста в Уругваї, Вінья-дель-Мар в Чилі та ін.

Для більшості країн характерний сусідський обмін туристами. Головними постачальниками туристів в регіоні є Бразилія, Чилі, та Аргентина. Крім того досить вагомий внесок в наповнення туристського ринку роблять країни Північної Америки, особливо Канада та США, на які припадає близько 25% туристів. Серед інших держав вагомий внесок роблять деякі країни Європи, особливо колишні метрополії – Іспанія, Португалія, Нідерланди, Франція, Великобританія та Німеччина.

Туристопотоки з Південної Америки незначні і спрямовані переважно до Європи, де особливо виділяються Іспанія, Італія та Франція, а також до США. Інші регіони світу майже не відвідуються.