Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Теоретичне обґрунтування державного регулювання економіки






 

Теоретичні та практичні підходи до економічної ролі держави змінювалися на різних історичних етапах існування розвинутої ринкової економіки. На етапі її становлення протягом ХVI – XVIII ст. держава грала активну роль в економічному житті, виконувала функції, які відповідали теорії меркантилізму. Вважалось за необхідне забезпечити якомога більше надходження грошей та дорогоцінних металів до державної скарбниці, тому держава проводила жорстку протекціоністську політику, заохочуючи експорт (заохочувальні премії за вітчизняні товари, що експортуються) та перешкоджаючи імпорту (високі мита на товари, що імпортуються), а також сприяла вітчизняним виробникам шляхом захоплення колоній як постачальників дешевих ресурсів та нових ринків збуту для товарів метрополії.

На етапі розвитку капіталізму вільної конкуренції з кінця XVIII до кінця ХІХ ст. (період “лібералізму”) фізіократи та представники англійської класичної буржуазної політекономії вважали, що ліберальна економіка може самостійно забезпечити врівноваженість ринку, оптимальну для виробників і споживачів ринкову ціну, досягнення суспільного добробуту завдяки “невидимій руці”, тобто механізму саморегулювання ринку. Тому Адам Сміт та багато інших економістів уважали недоцільним утручання держави у цей процес. Їй відводилась дуже скромна роль, подібна ролі “нічного сторожу”. Функції держави полягали у забезпеченні безпеки громадян, охороні їхньої власності, створенні правової бази для взаємовідносин господарських суб’єктів та контролю за виконанням правових норм, збиранні податків для фінансування діяльності по задоволенню цих суспільних потреб.

Слід зауважити, що у класових суспільствах держава є політичним органом, що відображає інтереси класу, який панує в економіці. Це особливо чітко видно у період затвердження певного класу як економічно пануючого і у період утрати ним цього статусу. За допомогою законодавчої, виконавчої та судової влади держава виконує нормотворчу, координуючу і контролюючу функції. У ХІХ ст. була створена система буржуазного права, яка у правовій формі закріпила пануючу систему капіталістичних виробничих відносин.

Наприкінці ХІХ ст. і протягом ХХ ст. у найбільш розвинутих країнах світу відбувалися процеси, що згодом суттєво вплинули на теоретичні й практичні підходи до економічної ролі держави, привели до розширення її функцій. Особливе значення у цьому контексті мали: 1) зростання концентрації і централізації виробництва та капіталу, формування на цій основі економічного монополізму, що порушував основоположний для ліберальної економіки принцип вільної конкуренції; 2) світова економічна криза 1929-1933 років; 3) загострення соціальних проблем, посилення позицій профспілок, формування середнього класу; 4) становлення та розвиток громадянського суспільства і правової демократичної держави, представницьких інститутів влади; 5) приклад колишнього СРСР та інших країн з економікою радянського типу, що надавали суттєві соціальні гарантії своїм громадянам; 6) НТР, що почала розгортатись із середини минулого сторіччя; 7) глобалізація економіки.

Поява монополізму вже не на основі особливих природних умов для виробництва, а внаслідок дії ринкових механізмів, зумовила відповідні теоретичні розробки стосовно ринків з недосконалою конкуренцією та запровадження антимонопольної політики для підтримки конкурентних засад ринкової економіки (ця проблематика більш детально розглядалася у курсі “Мікроекономіка”).

Світова економічна криза 1929-1933 років, що викликала у постраждалих країнах катастрофічне падіння національного виробництва, крах фондового ринку, руйнацію банківської системи, зростання безробіття і різке падіння рівня життя громадян, сприяла затвердженню активістського підходу держави до економічного процесу з метою спочатку антикризового регулювання, а згодом й антициклічного регулювання, спрямованого на зменшення амплітуди циклічних коливань економічної кон’юнктури. Теоретичне підґрунтя такої діяльності держави було закладено теорією англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса, якого часто називають засновником макроекономічної науки. Використання практичних рекомендацій кейнсіанської теорії для виходу країн з Великої депресії, а пізніше – для відбудови економік західноєвропейських країн після Другої світової війни значною мірою сприяло відходу держави від ролі “нічного сторожа” і перетворення її у потужний інструмент макроекономічного регулювання.

Унаслідок вищезгаданих економічних, соціальних та політичних процесів відбулася подальша важлива метаморфоза з державою, що відобразилась у термінах “соціальна держава”, “держава загального благоденства”. Розвиток громадянського суспільства і правової демократичної держави, представницьких інститутів влади обумовили перетворення держави з органу панування одного класу в орган, що виконує волю широкого кола активних соціальних груп, сприяє досягненню соціального макроконсенсусу, суспільного компромісу. Здійснюючи соціально-економічну політику у загальнонаціональних інтересах, держава створила потужні механізми для запобігання та пом’якшення соціальних конфліктів (законодавче регулювання тривалості робочого дня, мінімального розміру зарплати, соціальне забезпечення непрацездатних, безробітних, бідних верств населення тощо), забезпечила певні гарантії для задоволення низки соціально важливих потреб – у розвитку фундаментальної науки, в освіті, підготовці робочої сили відповідної до реалій НТР, в охороні здоров’я, у житловому будівництві, у розвитку національної культури, у збереженні природного середовища та ін.

Велика увага багатьох розвинутих держав до соціальної політики, перерозподіл через державний бюджет значної частки ВВП, викликали критичні зауваження з боку представників неокласичної економічної теорії, які вказували на те, що надмірне захоплення державою перерозподілом доходів з метою підвищення добробуту пересічних громадян приводить до підриву ринкових стимулюючих механізмів; до тінізації економіки; до відпливу з країни капіталів і науково-технічної робочої сили; до загрозливого зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, а також до пов’язаної з цим інфляції. Тому слід відзначити, що головна особливість сучасного етапу еволюції держави та її функцій – перехід від політики “соціальної держави” до політики “ефективної держави в умовах глобалізації економіки”. Сутність цього переходу полягає в раціоналізації економічних функцій держави – перекладанні деяких функцій на інші господарюючі суб’єкти (фірми, органи місцевого самоврядування); у прозорому для суспільства використанні державних видатків і підвищенні соціально-економічної віддачі від них; в удосконаленні та видозміні державних регуляторних механізмів відповідно до реалій глобальної економічної інтеграції і загострення проблем конкурентоспроможності країн на світовому ринку та їхньої економічної безпеки.

Глобалізація економіки означає інтернаціоналізацію виробництва, однією з важливих інституціональних форм якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК); тісну взаємодію і переплетіння безпосередніх та опосередкованих економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших зв’язків між суб’єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної (глобальної) системи світогосподарських відносин. Національні економіки піддаються відчутному регулюючому впливу з боку ТНК та міжнародних організацій. За цих умов значною мірою підривається баланс інтересів, досягнутий завдяки ефективному функціонуванню інститутів громадянського суспільства всередині окремих країн і формуванню “соціальної держави”. Міжнародний капітал в умовах глобалізації може успішно відстоювати свої вузькоегоїстичні інтереси всупереч загальнонаціональним інтересам і цьому поки що не можуть протистояти держави окремих країн. Яскраве підтвердження такої розстановки сил, що впливають на процеси всередині національних економік, продемонструвала остання світова фінансово-економічна криза 2008-2009 років.

Дослідження економічного життя найбільш розвинутих країн, дає підстави для висновку, що сучасна ринкова економіка фактично представляє собою змішану економіку, в якій відбувся симбіоз державного і ринкового регулювання, включаючи вплив великих корпорацій, інституту соціального партнерства, міжнародних організацій. Державне регулювання перетворилось на важливий фактор еволюції ринкової системи, її адаптації до техніко-технологічних, економічних, соціальних, політичних змін у житті сучасного суспільства. Усе це зумовило підтримку досить високого рівня ефективності та стабільності ринкової системи, набуття нею нових рис, що спричинило теоретичні розробки у напрямку “неоіндустріального”, “постіндустріального”, “інформаційного”, “постекономічного” суспільства, які спрямовані на осмислення об’єктивних тенденцій розвитку суспільства.

Зробивши короткий огляд основних етапів в еволюції економічної ролі держави та теоретико-практичних підходів до цієї проблеми, зосередимо увагу на тих основних моментах, що характеризують принципові позиції різних сучасних економічних шкіл стосовно економічних функцій держави.

З попереднього матеріалу курсу “Макроекономіка” уже відомо, що існують класичний (неокласичний) та кейнсіанський напрямки економічної теорії, які відіграють значну роль у формуванні пануючих протягом певного часу у конкретній країні поглядів на необхідні масштаби та методи втручання держави в економічне життя суспільства. Варто також звернути увагу на положення інституціональної теорії, що стосуються цієї проблематики, – останнім часом ця теорія все частіше використовується дослідниками сучасних реалій розвинутої ринкової економіки та пострадянської економіки.

Неокласики – представники монетаризму, теорії економіки пропозиції, теорії раціональних очікувань, – послідовники А. Сміта, припускають спроможність ринкового механізму самостійно забезпечити оптимальне використання і справедливу винагороду факторів виробництва, встановлення в тривалому періоді економічної рівноваги при повній реалізації виробничих можливостей країни. Вони вважають необхідним для держави забезпечення: 1) умов повноцінної дії конкурентних ринкових механізмів, включаючи “жорсткі бюджетні обмеження” (за термінологією відомого угорського економіста Яноша Корнаї) для фірм підприємницького сектора економіки й домогосподарств, які мусять розраховувати лише на свої доходи від реалізації товарів, послуг та економічних ресурсів, не сподіваючись на допомогу держави; 2) відкритості економіки, її орієнтації на зовнішню торгівлю; 3) додержання правил макроекономічної дисципліни, щоб стабільна макроекономічна обстановка сприяла зростанню інвестицій фірм і заощаджень домогосподарств (які певною мірою перетворяться в інвестиції у національну економіку); щоб були неможливими дефіцит державного бюджету та інфляція у значних розмірах, несумісних з ефективним функціонуванням ринкової системи.

Слід зауважити, що, на думку прибічників неокласичних поглядів, ринкові механізми здатні переборювати диспропорції в економіці, тому нема потреби у спеціальних заходах держави для виходу з економічної кризи, у заходах антициклічної політики у цілому, включаючи її фіскальну й монетарну складові.

Кейнсіанство, навпаки, виходить з того, що сучасна ринкова економіка не здатна до саморегулювання, вона може знаходитись тривалий час у стані рівноваги при депресії, спаді національного виробництва, неповного використання економічних ресурсів, зокрема, при високому рівні циклічного безробіття. Для виведення економіки з цього стану, стимулювання початку відновлювального зростання виробництва, вони вважають необхідною енергійну діяльність держави з стимулювання сукупного попиту – споживацьких, інвестиційних, державних видатків. У зв’язку з цим пропонуються гнучкі методи дискреційної і недискреційної фіскальної політики, політики “дешевих” і “дорогих грошей”, які зменшать амплітуду циклічних коливань економічної кон’юнктури, стимулюючи або стримуючи ділову активність залежно від фази циклу. Велике значення кейнсіанці надають стимулюючому впливу на економіку державних видатків, зокрема, спрямованих на будівництво об’єктів інфраструктури, на благоустрій населених пунктів, на соціальні інвестиції, що сприяють покращенню умов для бізнесу, скороченню безробіття та більш рівномірному зростанню добробуту у суспільстві.

Супротивники кейнсіанських поглядів звертають увагу на те, що збільшення урядом державних видатків та пропозиції грошей для стимулювання сукупного попиту має для економіки негативні наслідки у вигляді значного дефіциту державного бюджету і високого рівня інфляції, що тісно зв’язана з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок економічно невиправданої емісії грошей.

Незважаючи на критику, ідеї Кейнса, що сформувались у період світової економічної кризи 1929-1933 років, не втратили своєї актуальності у наші часи. Гарвардський професор Дж. Стіґліц, який отримав Нобелівську премію у галузі економіки, у своїй “Теорії державних фінансів” доказує, що уряд повинен піклуватися про вкладення в інфраструктуру, яка створює довготермінову основу для розвитку виробничого бізнесу в країні. Цей підхід успішно використовує одна з найбільш динамічних економік світу – китайська економіка, – демонструючи ефективність державного стимулювання сукупного попиту шляхом політики постійного зростання реальних доходів громадян і відповідного розширення внутрішнього ринку, а також завдяки збільшення державних видатків на розвиток інфраструктури та будівництво житла. Сучасна ж українська економіка, на думку багатьох економістів, має недостатній сукупний попит, що протягом перших 8 років незалежності нашої країни був одним з основних чинників жахливого спаду національного виробництва, а зараз гальмує економічне зростання.

Важливо також відзначити особливості підходу інституціоналізму до економічних функцій держави. Традиційний інституціоналізм як самостійна течія економічної теорії сформувався у 20-30-ті роки ХХ сторіччя. Його представники (Т. Веблен, Дж. Р. Коммонс, У. К. Мітчелл) вважали, що при дослідженні тенденцій розвитку суспільства, факторів, що впливають на економічні процеси, необхідно здійснювати міждисциплінарний аналіз (окрім економіки, треба враховувати соціальну психологію, соціологію, право, політологію тощо). Вони значну увагу приділяли дослідженню проблем економічної влади та протиріч у суспільстві.

Інституціоналісти використовують в аналізі поняття “інститут” або “інституція” (установлення, установа, певний порядок), що у сучасній літературі, звичайно, трактують як “правила гри” у суспільстві, тобто як створені людьми обмежувальні рамки, що організують взаємовідносини між людьми, визначають та обмежують сукупність варіантів вибору для індивідів, зменшують невизначеність у відносинах, а також передбачають систему заходів, що забезпечують виконання цих обмежувальних вимог.

Інститути бувають неформальні (неофіційні) і формальні (офіційні). Неформальні інститути – це загальноприйняті умовності, звичаї, традиції, кодекси поведінки. Формальні інститути – це правила (конституції, закони, адміністративні акти, контракти), що створені та підтримуються спеціально вповноваженими людьми (парламентом, державними чиновниками).

Окрім інститутів як “правил гри” сучасні інституціоналісти виділяють ще й організації як “гравців”, “команди” із своєю стратегією, майстерністю, чесними або нечесними способами координації дій. Політичні, економічні, суспільні, освітні організації об’єднують індивідів із спільними цілями. Взаємодія з інституціями державних органів, фірм, профспілок, політичних партій та інших організацій формує напрям інституційної зміни суспільства. Інституції разом із технологією впливають на функціонування економіки через дію на трансакційні витрати (витрати на складання угод, контрактів) і трансформаційні (виробничі) витрати.

Представники нової інституціональної економіки (К. Поланьї, К. А. Віттфогель, Д. К. Гелбрейт, Г. Мюрдаль, Дж. Ходжсон та ін.), які розвивали традиційний інституціоналізм на основі еволюційно-соціологічних методів, створили теорії конвергенції, постіндустріального суспільства, еволюційної економіки, економіки глобальних проблем. Представники неоінституціональної економіки (Р. Коуз, Д. Бьюкенен, Г. Таллок, Г. Беккер, О. Уильямсон, Д. Норт та ін.), які досліджували інститути на базі методології традиційної неокласичної теорії (методи маржинального і рівноважного аналізу), розробили концепції прав власності, трансакційних витрат, суспільного вибору.

Усі ці теорії створили нові теоретико-методологічні підходи до аналізу конкретних механізмів функціонування сучасного суспільства, з урахуванням різноманіття стимулів та інтересів, сильних та слабких сторін ринкового та державного регулювання економіки (“неспроможності ринку” і “неспроможності державної влади”), а також важливої ролі держави у визначені шляхів та динаміки розвитку економіки у конкретних умовах.

Так, лауреат Нобелівської премії Д. Норт пише: “Намагаючись зрозуміти функціонування економіки, натрапляємо на тісний зв’язок між державним ладом та економічною системою, а тому мусимо розвивати правильну політичну економію. Сукупність інституційних обмежень визначає відносини обміну між обома сторонами і, отже, спосіб функціонування політико-економічної системи. Держава точно визначає і запроваджує в життя права власності, що формують основну структуру економічних стимулів, а частка валового національного продукту, що проходить через уряд у сучасному світі, і всюдисуще та мінливе регулювання, ним заведене, – найважливіші ключі до функціонування економіки. Корисна модель макроаспекту або навіть мікроаспектів економіки мусить залучити до себе інституційні обмеження. Наприклад, сучасна макроекономічна теорія ніколи не розв’яже своїх проблем, якщо її користувачі не визнають, що політичні рішення кардинально впливають на функціонування економіки. Хоча на даний момент ми почали це визнавати, потрібне набагато тісніше поєднання політики з економікою. Це можна зробити шляхом моделювання політико-економічного процесу, що залучає відповідні інституції і структуру політичного та економічного обміну”.

У цілому, слід відзначити, що на даний момент не існує єдина, загальновизнана теорія державного регулювання економіки. У рамках кожного напрямку економічної теорії висвітлюються конкретні історичні, соціально-економічні обставини, що визначають, на погляд прихильників певного напрямку теорії, доцільність, межі, форми та методи впливу держави на економічні процеси в національній економіки. Тому важливо доводити і враховувати сильні та слабкі сторони існуючих теорій у дослідженні даної проблематики, не виключаючи появу нових теорій, які дозволять глибше пояснити взаємодію держави з економічними реаліями сучасного суспільства і спрогнозувати подальший розвиток цього процесу.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.009 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал