Запал патріотичного відродження у творчості Т.Г.Шевченка

Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Т. Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович, «...він співець і пророк, що передавав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації».

Завдяки його творчості українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами — історична потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості.

Добро i зло вiн бачив на землi свого дитинства, рай i пекло, i вiдчував свою єднiсть з Україною, з її народом. Все це стало часткою його самого. Вiн справдi вийшов з народу, жив з народом, всiма своїми думами i почуттями був з ним мiцно i нерозривно зв'язаний.

I в його пiснях-думах бринить ота любов до України i українцiв, яка невiддiльна вiд поезiї Кобзаря; без неї немає Шевченка.

Всiх страдникiв i борцiв поет називає братами i сестрами, з якими його єднає ненька-Україна. Цi люди живуть у його серцi, живуть у його творах. Це i його мати, яку " ще молодую у могилу нужда та праця положила", i батько, що " не витримав лихої долi - умер на панщинi", i брати, яким " лоби поголили", i сестри, що вiк свiй провели у наймах i злиднях, i кохана його Оксаночка, яку спiткала доля Катерини. Але рiдними були поетовi i ота мати, що " на панщинi пшеницю жала" i далi сну-мрiї про волю не йшла, i нещасна бунтiвна Марина, i Перебендя, з його пiснями-думами про долю України, i наймичка Ганна, що знайшла пораду своєму горю у добротi людськiй.

Але великому Кобзаревi чужа була нацiональна обмеженiсть українських панiв типу " завзятого патрiота" Петра Скоропадського (" у свитi ходить мiж панами та п'є горiлку з мужиками, i вольнодумствує в шинку", а водночас " кругом паскуда", що " в селi своїм дiвчаток перебирає"), чи персонажiв вiрша " I мертвим i живим..." Поет добре знав українцiв, що любили " на братовi шкуру, а не душу". галерею таких панiв вiн показав у вступi до поеми " Сон" та мало не в усiх своїх iнших творах.

Т. Г. Шевченко був ворогом будь-якої обмеженостi, вважаючи, що здобутки кожної нацiональної культури є здобутком всього людства. Саме тому, мрiючи про вiльну Україну, де " у селах у веселих" будуть " i люди веселi", де " врага не буде супостата, А буде син, i буде мати,

I будуть люди на землi".

Поет уявляв собi " сiм'ю вольну, нову" народiв, де оживе природа i оживуть люди, де не буде нiякого гноблення, а пануватиме воля i братерство.

Висновки

Навіть при житті авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки його політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію і національну самосвідомість, український народ сприймав твори свого поета не лише як красне письменство, а й як фактор розвитку всього культурного життя в Україні.