В. Молитва

Анахорети ІV-V ст. поклали основи для формування монастирського правила молитви і псалмоспіву. Саме від них наш устав успадкував широке вживання Псалтиря. “Любов до псалмоспіву зродила монастирі” – сказав св. Августин. Дуже скоро подвижники встановили особливі правила молитовного застосування Псалтиря. За древнім правилом Псалтир прочитували повністю від початку до кінця як денну або нічну молитву. “Навідався один старець до другого; цей, зваривши трохи сочевиці, мовив: Відправмо мале молитвословіє. Тоді один із них прочитав цілий Псалтир, інший, натомість, прочитав напам’ять двох великих пророків. Коли настав ранок, захожий старець відійшов; вони забули про страву”[xviii][18].

Поступово почали зменшувати це велике правило (увесь Псалтир). Можливо правило виконував і Ерон, коли, проходячи пустинею “прочитав 15 псалмів (1/10 Псалтиря), потім Великий псалом (118), далі Послання до Євреїв, опісля Ісаю та частину з Єремії-пророка, пізніше Луку-євангелиста і Приповідки”[xix][19]. Практикою 12 псалмів як молитовного правила теж широко послуговувались анахорети.

Окрім псалмів та Священного Писання були в ужитку і короткі молитви, які проказувались сотні разів. Так Павло Фермейський (IV ст.) звершував 300 молитов на добу, яким вів рахунок виймаючи із-за пазухи камінці (зародок вервиці)[xx][20]. Взірець такої короткої знаходимо в повчанні преп. Макарія. Коли його запитали: “Як нам молитися? ” – старець відповів: “Не потрібно многословити, але треба підняти руки і говорити: Господи, як знаєш і як Тобі до вподоби, помилуй. Якщо ж напастують спокуси: Господи, допоможи”[xxi][21]. Спомином про ці короткі анахоретські молитви є у нас Молитва Ісусова.

У святкові дні повсякденне молитовне правило збільшувалося. “Розповідали про авву Арсенія, що кожної суботи ввечері перед воскресним днем він ставав спиною до сонця і, піднявши руки до неба, молився до тієї пори, аж сонце починало світити йому в обличчя; після того він сідав”[xxii][22]. (чування направду всенічне).

Кожної суботи і неділі анахорети звичайно причащались. “Монахів, які живуть у пустині, жалить яд злих демонів, і вони з нетерпінням чекають суботи й неділі, щоб піти на джерела водяні, тобто приступити до Тіла і Крові Господньої, би очиститись від скверн лукавого”[xxiii][23]. На Службу Божу анахорети ходили до сусідніх храмів, незважаючи на їх віддаленість. Про Причастя пустинників запасними Дарами говорить св. Василій Великий: “Усі анахорети, які живуть у пустині, де немає священника, зберігаючи в домі Причастя, самі себе причащають”[xxiv][24]. Бувало, що пресвітер відправляв Літургію спеціально для анахорета в його келії.