Утворення та становлення східнослов’янської держави

а/ Основні концепції утворення держави у східних слов’ян

Однією з найбільших держав Східної Європи доби середньовіччя стала Київська, або Давня, Русь. Вона з’явилася понад одинадцять століть тому і за часи свого існування зайняла провідне місце серед феодальних держав Європи.

Історія її виникнення завжди знаходилася у центрі уваги науковців. Деякі етапи формування та розвитку Київської держави ще й досі мають дискусійний характер.

В історичній науці склалося декілька суперечливих теорій походження України-Русі. Залежно від політичного клімату та суб’єктивних симпатій істориків, то одна, то інша бере гору.

Найбільшого поширення набула норманська теорія. Провідну роль норманів в утворенні Київської Русі відстоювали німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер, які у ХVІІІ ст. працювали у Петербурзькій Академії наук. У такий спосіб вони намагалися довести неспроможність слов’ян створити власну державу. Свої докази автори даної теорії здебільшого базували на «Повісті минулих літ» Нестора, де, дійсно, є новела про закликання на князювання слов’янами Рюрика (нормана) та його братів. Проте це аж ніяк не означає, що саме нормани створили слов’янам державу хоча б тому, що до них (Рюриковичів) сиділи на руському престолі Києвичі (такий факт міститься у «Повісті минулих літ»). У той же час, німецькі вчені пов’язували походження слова «Русь» від норманського «Роутсі» (так називали норманів у ХІІІст.).

Першим опонентом норманської теорії став видатний російський вчений М.Ломоносов. Він доводив наявність у східних слов’ян необхідних передумов для створення власної держави. Щодо походження етноніма «Русь», то багато вчених пов’язують його з назвами річок Рось, Руса, Роставець, що знаходяться в Центральній Україні.

З українських істориків норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д.Дорошенко, Є. Маланюк. На захист провідної ролі слов’ян в утворенні своєї держави стали М. Грушевський, М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій та ін. У 20-х роках ХХ ст. основна частина вчених віддавала перевагу «варязькому фактору», а офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою.

Деякі сучасні вчені (П. Толочко) вважають норманську теорію надто заангажованою. На думку П. Толочка, вона має політичне й ідеологічне навантаження, принижує роль слов’ян в утворенні давньоруської держави. На сьогодні багато вчених відійшли від крайностей і враховують одночасно і вплив варягів, який не став провідним, і власну здатність слов’ян до утворення держави як наслідок ряду об’єктивних факторів.

Наступна теорія, яка останнім часом набула поширення в історичній літературі – хазарська. ЇЇ прихильниками є американські вчені-славісти О. Прицак та Ф.Дворніков, які доводять хазарське походження слов’ян, а також провідну роль хазарів у заснуванні Києва й утворенні Київської Русі. Панівну роль хазар визначав і російський вчений Л. Гумільов.

Оригінальна «балтійсько-слов’янська» теорія була викладена російським вченим середини ХІХ ст. С. Годеоновим. Він твердив, що русичі та їх перші князі походять із західнослов’янського племені, яке мешкало на о. Рюген. Частина цього племені у ІХ ст. вимушена була емігрувати на північ Східної Європи у район Стара Ладога- Новгород, де було закладено підвалини давньоруської державності. Останнім часом у Росії робляться активні спроби повернутися до даної теорії і надати їй особливої ваги: Ладога проголошується ледь не центром державотворення східних слов’ян.

Сучасний дослідник В. Ричка стверджує, що Русь у ІХ-ХІ ст. розвивалася у межах двох по суті незалежних і малопов’язаних центрів – Києва на півдні і Новгорода на півночі. Вони обидва були визначними центрами давньоруської державності і стали символом «загальноруської історії» та, водночас, її відновлених національних версій – російської та української.

І все ж полеміка навколо проблеми, звідки «пішла Руська земля» (держава) та хто стояв біля її витоків, переважно розв’язується на користь південно-східних слов’ян Подніпров’я. Наростання державотворчих тенденцій, починаючи з V ст., та існування у VІІІ-ІХ ст. потужної держави – Руська земля – є природним результатом складної взаємодії соціально-економічних, політичних і етнокультурних факторів, які склалися у східних слов’ян Середнього Подніпров’я на власній основі в процесі їх історичного розвитку.

У VІ-VІІІ ст. східні слов’яни починають розселятися по правому берегу Дніпра. Літописець Нестор у «Повісті минулих літ» зазначав, що слов’яни «прийшли і сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, а інші сіли по Двіні й назвалися полочанами за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, котрі сіли поблизу озера Ільмень, назвалися власним ім’ям – словенами …» У літописі Нестора називаються й інші слов’янські племена: кривичі, радимичі, в’ятичі, северяни, дуліби та ін. Згодом налічувалося близько 14 племінних союзів. Племена полян у минулому заселяли сучасні Київщину і Канівщину, деревляни – Східну Волинь, сіверяни – Дніпровське Лівобережжя, уличі – Південне Подніпров’я, Побужжя, хорвати – Прикарпаття та Закарпаття, волиняни, або бужани, – Західну Волинь, тіверці – землі над Дністром.

У VІІІ-ІХ ст. набирає силу процес об’єднання окремих слов’янських племен та їхніх союзів, що стає підґрунтям для виникнення державних утворень – племінних князівств. За свідченням арабських авторів уже в VІІІ-ІХ ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з центром у Києві), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо Причорноморська і Приазовська Русь). Вони заклали фундамент східнослов’янської державності з центром у Києві. Найбільшою з них була полянська, яку літописці називали Руською землею з центром у Києві. Вона й стала тим політичним і територіальним ядром, навколо якого почала створюватися Давньоруська держава, що пізніше отримала штучну назву Київська Русь і так закріпилася в історичній літературі.

б/ Формування Київської держави – України-Русі

Формування і розвиток давньоруської держави – Київської Русі - відбувалися в декілька етапів:

І –ІХ- кінець Х ст. – виникнення і становлення Давньоруської держави;

ІІ – кінець Х- середина ХІ ст. – піднесення і розквіт Київської Русі;

ІІІ - кінець ХІ- середина ХІІІ ст. – політична роздрібненість Київської держави та її поступовий занепад.

Перші літописні свідчення про давньоруську державу з’явилися у середині 60-х років ІХ ст. за часів князя Аскольда. Брати Аскольд і Дір вважаються першими київськими князями з династії Києвичів, які успішно приєднували інші слов’янські племена.

У ІХ ст. завершується складний і тривалий процес формування класових відносин і починається утворення Київської держави, яка набуває тих ознак, що на той час мали і сусідні державні утворення.

Територія держави за Аскольда і Діра була невеликою. До її складу входили землі полян, деревлян, дреговичів, південно-західних северян. Здійснювалася активна військова політика. Успішними стали походи Аскольда на печенігів, на Візантію, волзьких булгар. Військові успіхи сприяли підвищенню міжнародного становища Русі, яка впевнено виходила на євроазійський простір. Аскольд підтримував мирні стосунки з Хазарією, яка на той час вже не складала загрози для Київської Русі і відігравала роль своєрідного заслону проти натиску кочових племен і особливо – печенігів.

Вже за правління Аскольда було зроблено спробу християнізації Русі, про що свідчать Густинський літопис, київський Синопсис та інші джерела. Намагання впровадити на Русі у ІХ ст. нову релігію стало наслідком закономірного процесу, що відбувався в усій Східній і Північній Європі. Як зазначає український історик М.Брайчевський: «Аскольдове хрещення мало загальнодержавний характер і аж ніяк не було приватною справою конкретної особи». Це був офіційний акт введення християнства на Русі як державної релігії. Нова релігія сприймалася заможною частиною населення країни як основа для забезпечення своїх класових інтересів. Проте більшість жителів Київської держави продовжували вірити в язичницьких богів, дотримувалися язичницьких традицій і не були готові до сприйняття християнської віри. У подальшому це призвело до незадоволення релігійною політикою Аскольда. Охрещення Русі за його правління не відбулося. Повноцінний перехід від «поганства та язичництва» до монотеїстичної віри христової здійснився за часів князя Володимира.

У 882 р. внаслідок династичного перевороту відбулася зміна династії у Києві. Олег, з роду Рюриковичів, який правив у Новгороді, рушив на багаті південні землі, вбив Аскольда і Діра, захопив владу у Києві, проголосивши його «матір’ю міст руських», і саме в такий спосіб заснував династію Рюриковичів.

Появу Рюрика у Новгороді дослідники пов’язують з напруженим становищем, яке було спричинене припиненням правління місцевої династії або державним переворотом, що у свою чергу привело до політичної кризи і неспроможності новгородців самостійно розв’язати дану ситуацію. За короткий час Рюрикові вдалося підкорити силою зброї місцеве боярство і всю повноту влади зосередити у своїх руках, однак його правління не було тривалим. Після смерті він залишив спадкоємцем малолітнього сина Ігоря, регентом при якому було призначено Олега. Опинившись при владі, Олег намагається досягти об’єднання Славії (Новгородсько-Псковської землі) та Руської (Київської) землі. У 882 р. було здійснено похід на Київ, наслідком чого і стало встановлення влади Рюриковичів на Русі.

Історики В. Татищев, М. Брайчевський та інші приписують успіх Олега підтримкою з боку опозиційних сил, незадоволених релігійною реформою Аскольда. Антихристиянська, проязичницька платформа допомогла Олегові стати до влади у Києві.

За часів Олега починає формуватися «Руська земля» як об’єднана держава. Його князювання (882-912 рр.) починається зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах, встановлення порядку стягнення данини. Поступово влада Києва поширюється на землі сусідніх племен. На ці землі розповсюджувалася загальна система управління. Центром держави стає Київ. Цьому в значній мірі сприяло його стратегічне розташування. Київський князь Олег проводив активну зовнішню політику, здійснював військові походи, якими Русь утверджувала свій міжнародний статус. Пріоритетну роль у зовнішній політиці відігравав візантійський напрямок. Було здійснено два вдалих походи на Візантію (907, 911 рр.). У 907 р. було підписано угоду з Візантією, умови якої були вигідними для Русі: Візантія виплачувала контрибуцію (48 тис. гривень золотом), руські купці отримали право протягом 6 місяців за кошти Візантії перебувати на її території та ін. За це русичі повинні були надавати військову допомогу Візантії у боротьбі з зовнішніми ворогами. Крім того, Олег здійснив вдалі походи на Хазарський каганат (884, 885 рр.) та Каспійське узбережжя (909-910 рр.). За його правління пожвавився економічний і політичний розвиток країни, зміцнилася князівська влада. Але створити сильну об’єднану країну Олегові ще не вдалося.

Подальша розбудова держави відбулася за часів князя Ігоря (912-945 рр.). Він продовжив процес збереження в межах єдиної держави земель уличів, деревлян, які намагалися відновити свою незалежність після смерті Олега. Здійснив військові походи на Візантію (943, 944 рр.), які не мали такого успіху, як раніше. Угода, підписана з Візантією у 944 р., позбавила руських купців права безмитної торгівлі у Константинополі, русичі вимушені були обороняти кримські володіння Візантії від кочівників. Зате успішними стали походи Ігорової дружини на Каспій та Закавказзя. Втім, у внутрішній політиці він припустився помилок. Так, неурегульоване збирання данини (полюддя) привело до повстання деревлян, під час якого вони з особливою жорстокістю розправилися над князем та його дружиною.

Після трагічної смерті Ігоря на чолі держави стала його дружина Ольга (945-964рр.). В історію Ольга увійшла як розумна, мудра і владна, але й жорстока правителька. Повстання деревлян та їх розправа над князем Ігорем призвели до дестабілізації політичного й економічного життя в країні та посилення відцентрових тенденцій. З метою стабілізації ситуації Ольга вимушена була здійснити деякі зміни в управлінні державою. Перш за все, вона жорстоко помстилася за смерть свого чоловіка, спаливши головне місто деревлян - Іскоростень, де загинуло близько 5 тис. осіб, а також покарала їхніх князів.

Ольга провела ряд адміністративних, податкових реформ. Вона встановила норми податків («уроки»), визначила час і місце збирання данини («погости»), закладала нові міста, призначала там своїх правителів. Тим самим вона зміцнила позиції центральної великокнязівської влади на місцях, провела регламентацію повинностей залежного населення і розповсюдила свої нововведення на всі підвладні території. За часів її правління проводилася гнучка зовнішня політика. Застосовуючи дипломатичні методи, вона намагалася піднести міжнародний авторитет Русі.

У 946 р. Ольга здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на той час вона вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією. Однак слов’янське суспільство не було готовим до його прийняття.

Подальше розширення, зміцнення і розбудова держави відбулися за часів правління князя Святослава (964-972 рр.), який майже все своє життя провів у військових походах, за що історики прозвали його «князем - воїном», «князем – завойовником». Український історик М. Брайчевський пише про нього так:

«Святослав, цей перший Рюрикович із суто слов’янським іменем, був за характером найбільшим варягом з усієї плеяди київських володарів того дому». Він був хоробрий, мужній і войовничий князь. Військова активність Святослава була направлена на Схід. Йому вдалося повернути до Русі в’ятичів, які потрапили під владу хазар, оволодіти Таманським півостровом, створивши там Тмутараканське князівство, розгромити Хазарський каганат, а також підкорити деякі племена (ясів і косогів) на Північному Кавказі. За часів Святослава кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак походи не дали очікуваного результату. Саме перемога над хазарами відкрила шлях на Русь печенігам - кочовим племенам, які в 968 р. через відсутність Святослава вільно дійшли до Києва і ледве його не захопили.

У подальшому ареною політичних інтересів Святослава стала Болгарія. У війну з Болгарією він був втягнутий Візантією, яка була занадто занепокоєна його успіхами на Сході. Цим кроком Візантія намагалася послабити своїх суперників на Балканах, зіштовхнувши їх між собою, а також покласти край руській експансії на підконтрольні їй землі. Похід Святослава на Болгарію виявився успішним, і тільки напад печенігів на Київ (968 р.) примусив його повернутися додому.

Наступний похід у Болгарію виявився невдалим. У 971 р. Святослав вимушений був підписати мирну угоду з Візантією, відмовившись від претензій на візантійські володіння у Криму і на Дунаї. За умовами угоди Візантія забезпечувала право вільного повернення руської дружини на рідні землі, забезпечивши їх провіантом, але не дотрималася своїх обіцянок.

Святослав загинув трагічно. За однією з версій, повертаючись додому з військового походу, він потрапив у засідку печенігів, організовану Візантією. Дружину князя було розбито, загинув і сам князь. З його черепа печенізький князь зробив кубок з написом «Шукач чужої землі і свою загубив».

Знаходячись в постійних військових походах, Святослав не міг приділяти належної уваги питанням внутрішнього управління державою. Навіть русичі постійно йому дорікали: «Ти, княже, постійно шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив напризволяще». Посилення сепаратистських тенденцій з боку удільних князів стало загрозою територіальній цілісності країни. Щоб не допустити руйнації держави, Святослав провів адміністративну реформу. В основні землі він назначив правителями свої синів: Ярополка посадив у Києві, молодшого сина Олега відправив князювати у Деревлянську землю, а позашлюбного сина Володимира поставив княжити у Новгороді. В інших землях Святослав залишив своїх родичів та довірених людей. Вони повинні були здійснювати на місцях судові, фінансові і військові функції. Це дозволило Святославові сконцентрувати владу в руках однієї династії.

Наведені історичні факти засвідчують, що на першому етапі розвитку Київська держава знаходилася у процесі становлення. Великокнязівська влада залишалася слабкою і недостатньо організованою. Ряд вчених визначають форму держави на даному етапі розвитку Київської держави як дружинної (О.О.Мельников), бо саме дружина складала верхівку тогочасного суспільства. Історики Л.І. Кормич, В.В.Багацький та інші форму влади, що сформувалася у Київській Русі на той час, називають дружинно-вічовою. Продовжувалося формування території країни, кордони якої були надто рухливими. У політиці князів переважали два основні аспекти: завоювання нових земель та встановлення там руського впливу. Домінування зовнішнього фактора в політиці давньоруської держави дозволило Київській Русі заявити про себе на міжнародній арені і впевнено увійти в європейський простір середньовічного світу.