Розквіт і зміцнення держави

а/ Реформаторська та державницька діяльність князя Володимира Великого і Ярослава Мудрого

Своєї могутності і розквіту Україна- Русь досягла за часів правління князя Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Володимир став верховним правителем, одержавши перемогу в гострій боротьбі за владу зі своїми братами. Дослідники вважають, що в часи його правління нібито об’єдналися дві доби: пізня родоплемінна і рання феодальна. Знесилена за часів військових походів Святослава, Русь потребувала зміцнення внутрішнього становища. Саме у цьому напрямку і зосередив свої зусилля князь Володимир. Перші роки правління Володимира були позначені міжусобною боротьбою. Він придушив намагання «племінної верхівки» відокремитися від Києва і продовжив політику об’єднання слов’янських земель. Князь підкорив племена в’ятичів, ятвягів, хорватів, дулібів, радимичів і тим самим завершив формування території Київської держави. За часів Володимира Давньоруська держава стала найбільшою у середньовічній Європі. Її територія простяглася з півночі - від Чудського, Ладозького й Онезького озер - на південь - до Дону та Південного Бугу, зі сходу – від Міжріччя Оки і Бугу, до Карпат і Західної Двіни на заході.

Важливим завданням Володимира стало зміцнення кордонів великої держави. Він засновує нові міста і фортифікаційні укріплення по Десні, Остру, Рубежу, Сулі і Стугні. Ця розгалужена система укріплень протягнулася на тисячі кілометрів. Перемогою русичів закінчилися довготривалі війни з печенігами.

Посилення відцентрових тенденцій з боку племінної верхівки поставило перед Володимиром завдання подальшої централізації країни. Існуюча система державної організації вичерпала себе і потребувала змін. Володимир здійснює ряд реформ, які були спрямовані на зміцнення держави: адміністративну, військову, релігійну, грошову. Тому в історію українського державотворення Володимир увійшов як князь-реформатор.

Перш за все, щоб покласти край сепаратизму племінних князів, зміцнити великокнязівську владу, князь Володимир проводить зміни в адміністративному устрої країни. Всі державні землі він поділів на 8 уділів, в яких призначив до управління своїх синів або довірених осіб – посадників. Завдяки адміністративній реформі вдалося в кінці Х ст. зміцнити і сконцентрувати владу в руках однієї династії, усунути від влади на місцях племінних князів, відтак Русь стає об’єднаною, централізованою державою.

Велику увагу Володимир приділив військовій реформі. Її було спрямовано на створення єдиної системи оборони країни, основою якої стала бенефіціальна система землеволодіння, тобто: наділення своїх дружинників землею за умови несення військової служби на користь великого князя. Завдяки цьому вдалося створити міцну великокнязівську армію, стати незалежним від дружини племінних князів і найманців-варягів. У той же час, така дружина була джерелом формуванням нового прошарку феодального класу, який протистояв старій київській знаті.

Особливий вплив на процес консолідації держави мала релігійна реформа. Першою спробою реформування стало створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном. У Києві на горі перед княжим теремом Володимир поставив Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла та Макошу, яким повинні були поклонятися всі жителі Київської держави. Але ці кроки не сприяли розвитку країни та її об’єднанню. Тому впровадження нової релігії, яка відіграла б роль об’єднуючого фактора, посилила владу князя та централізувала державу, ставало все більш нагальною потребою.

На той час основна частина європейських країн вже прийняла християнство, тому і князь Володимир обирає ту релігію, яка зміцнила б його владу і надала Київській Русі статусу рівної серед рівних та допомогла її проникненню в європейський простір. По суті з прийняттям християнства (988 р.) Русь увійшла в Європу і поступово стала набувати ознак європейськості. Князь Володимир був першим, хто «прорубав вікно» в Європу і ввів її в лоно європейської християнської цивілізації.

Насаджування нової релігії відбувалося переважно примусовим шляхом. Найбільший опір її впровадженню чинив простий люд, який сприймав християнство як чужинську віру. Хрещення не було одномоментним актом. Його проведення було довірено князівським воєводам, про яких у народі говорили: «Путята хрестив вогнем, а Добриня мечем». Процес християнізації Русі виявився довготривалим і навіть до певної міри болісним для русичів, які ще тривалий час не хотіли приймати цієї, чужої для них, релігії і сповідувати дві релігії. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут слов’ян, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування.

Прийняття християнства позитивно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі. Воно стало ідеологічною опорою великокнязівської влади, призвело до політичної консолідації країни, сприяло її духовному об’єднанню. Охрещений князь за візантійською традицією отримував статус помазаника Божого, тобто людини, яка втілювала його волю на землі. Це надавало князеві безмежної влади, сприяло перетворенню його на абсолютного володаря влади в державі. Відтоді і починається на Русі формуватися абсолютистська, тобто монархічна влада. Свого апогею вона досягла вже в Росії в ХVІІ-ХІХ ст., коли влада монарха набула всеосяжного абсолютизму.

У період князювання Володимира було запроваджено монетне карбування. Володимир випускав так звані златники та срібляники, тобто золоті і срібні монети, на лицьовому боці яких було розміщено зображення князя з усіма регаліями, а на звороті - княжий герб (тризуб). З цього часу починається історія українського національного герба.

Зміцненню міжнародного авторитету Русі сприяло встановлення тісних стосунків з багатьма країнами. Володимир обрав політику династичних шлюбів, які зміцнювали політичні, економічні та культурні стосунки з іншими країнами.

І все ж таки попри усі зусилля Володимира, вже за часів його життя, а особливо після його смерті, між його синами розгорнулася жорстка боротьба за великокняжий київський престол і призвела до братовбивства (брати Борис і Гліб були вбиті своїм братом Святополком Окаянним). У подальшому загинули князі Святополк і Святослав. Саме в цих складних умовах з’являється постать Ярослава (сина Володимира Великого), який у 1019 р. одержав вирішальну перемогу над Святополком у битві на р. Альті і посів престол у Києві. Але стати повновладним правителем Київської держави в той час йому не вдалося. Претендентом на великокняжий престол був брат Ярослава – Мстислав Хоробрий, Тмутараканський князь. Братам вдалося домовитися. Територію країни було поділено по Дніпру, і управління здійснювали з двох центрів: Ярослав - з Києва, Мстислав - з Чернігова. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. Ярослав став єдиним правителем у Київській Русі.

За часів князювання Ярослава Руська держава досягла апогею в політичному, економічному і культурному розвитку. Всі свої зусилля князь Ярослав зосередив на розв’язанні проблем внутрішньої розбудови держави. За це історики називають його «князем-будівничим», «князем - просвітителем».

Жорстоко розправившись з тими, хто чинив йому опір, Ярослав відновив централізацію держави. Крім того, він удосконалив державний апарат, пом’якшивши данину, що дало поштовх до пожвавлення розвитку сільського господарства та промислів.

Князеві Ярославу вдалося повернути до Русі землі, захоплені Польщею. Він зміцнив південні кордони Київської Русі, продовжив будівництво фортець, укріплень, заснував нові міста, наприклад: Юр’єв (нині м. Тарту в Естонії), Корсунь та ін., з успіхом подолав печенігів (1036 р.), які назавжди залишили руські землі. Але здобути вихід до Чорного моря йому не вдалося.

Основним вектором у зовнішній політиці залишався візантійський. З Візантією спочатку встановилися дружні стосунки, але зміни, що відбулися у русько-візантійській політиці, стали причиною походу проти Візантії у 1043 р. Він був невдалим і фактично став останнім візантійським походом русичів. Ярославові вдалося встановити хороші відносини з рядом європейських країн: Німеччиною, Францією, Норвегією, Угорщиною, Польщею та ін. У своїй зовнішній політиці він продовжував тактику династичних шлюбів, яку було розпочато його батьком - князем Володимиром Великим. Дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, донька Єлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасію видали заміж за угорського короля Андрія (Андроша). Сам Ярослав одружився з Інгігердою – донькою шведського короля, а сини його - з сестрами польського короля і німецького цісаря та з донькою візантійського імператора. За «успіхи» в цьому напрямку сучасники прозвали Ярослава «тестем Європи». На міжнародній арені йому вдалося зміцнити авторитет Русі й утвердити її в політико-державному просторі.

Одночасно внутрішньополітичне становище досягло певної стабільності, адже князь багато уваги приділяв внутрішнім проблемам держави. Змінився вигляд Києва, і він по праву міг суперничати з Константинополем. Головний в’їзд до міста прикрашали Золоті ворота, а архітектурною перлиною Києва стала Софія Київська, споруджена у 1037 р. на честь перемоги над печенігами. Було розбудовано й інші міста.

Під час правління Ярослава зріс рівень культури й освіти: відкривалися школи, створювалися бібліотеки. За свою просвітницьку діяльність народ охрестив його «Мудрим».

З ім’ям князя Ярослава Мудрого пов’язане створення першого писаного зводу законів «Руської правди», що сприяло зміцненню держави Русі. Основою цієї юридичної правової збірки Київської Русі був «Устав земляний» - зведення норм усного звичаєвого права, запровадженого за часів Володимира Великого. Норми документа відображали суспільні відносини ранньофеодальної держави.

Отже, за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого Київська держава досягла своєї політичної, економічної і культурної могутності: завершився процес територіального об’єднання країни, Русь перетворилася у могутню імперію, територія якої становила 800 тис. кв. км, з населенням близько 5 млн осіб, визнаною столицею країни став Київ, де проживало 50 тис. осіб, що було більше, ніж у Лондоні чи Парижі на той час, гербом Русі став княжий герб Володимира - тризуб, який поклав основу українському національному гербу. Іншими словами, саме за часів Володимира та Ярослава Русь-Україна набула усіх ознак державності й атрибутів княжої держави від стольного граду, яким був Київ до знаків княжої влади (печатка і тризуб) і аж до кордонів цієї величезної європейської країни, яка за своєю сутністю була державою – імперією.

Болючою проблемою, яку Ярослав намагався розв’язати, було питання про престолонаслідування. Запропонована ним схема була недосконалою і порушувала принцип спадкоємності від батька до сина. В її основі лежав принцип сеньйорату, тобто розподіл земель і політичної влади відбувався на основі старшинства і кожному з князів гарантувалося формальне право престолонаслідування. Однак, у реаліях життя досягти цього було майже неможливо. Боротьба за владу стала ще більш гострішою.

Постать Ярослава є суперечливою в історії Київської Русі. З одного боку, Ярослав багато зробив для розквіту своєї держави, а з іншого, він один з перших синів князя Володимира проявив державний сепаратизм, переставши виплачувати Києву щорічну обов’язкову данину; дуже скандально він прийшов до влади у Києві (деякі епізоди його просування до престолу і сьогодні є дискусійними), а концепція Ярослава щодо престолонаслідування стала фатальною для Київської Русі, бо підірвала ідею єдності і призвела до жорстокої боротьби за владу.

б/ Державний та суспільний лад Київської Русі

Київська Русь, як будь-яка держава, пройшла певні стадії становлення та розвитку і не була чимось сталим та незмінним. Постійно відбувалися зрушення у політичній, соціальній та економічній структурах держави, вдосконалювалася політична форма держави та управління.

На думку деяких дослідників (О. Субтельний), Київська Русь ІХ-Х ст. не була державою в сучасному розумінні слова. Про це свідчило те, що на той час ще не сформувалося централізоване управління, не склалася розгалужена бюрократична система, основний зв'язок правителів з підвладними – це збирання данини. Можна сказати, що не завжди князі у своїх діях керувалися потребами держави і суспільства. Основним шляхом розв’язання політичних проблем була сила.

У часи перших київських князів формується надплемінна форма організації, в якій велику роль відігравав князь та його дружина. Залежність від неї змушувала його ділитися даниною з дружинниками. Військо займало панівне становище у суспільстві і складало основу адміністративного апарату. Таку форму держави дослідники називають дружинною.

Державна система Русі остаточно склалася за часів князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого. За політичним устроєм, на думку багатьох істориків, Русь була ранньофеодальною поліетнічною імперією, де проживало понад двадцять племен і народів: слов’янські, фіно-угорські, тюркські та інші племена, які поступово були асимільовані східними слов’янами.

За формою правління – це була монархія (княжа держава) на чолі з великим князем київським. Адміністративні реформи, які проводилися київськими князями(Святославом, Володимиром, Ярославом), були спрямовані на зміцнення великокняжої влади і виходили з їх суто династичних інтересів. Внаслідок цих реформ, установився той тип державності, який дослідники називають патримоніальним, – тобто, це така форма правління, де влада і контроль над усіма сферами життя повністю концентрувалися в руках великого князя та його династії.

Поступово формуються основні верстви суспільства. Панівну верству очолював великий князь київський. До неї також належали світлі князі і бояри (східнослов’янські племенні князі та вожді, підпорядковані Києву), кращі мужі (представники родоплемінної верхівки), князівські дружинники. У руках великого князя було зосереджено адміністративну, виконавчу, судову та військову владу. Однак влада великого князя частково обмежувалася боярською думою – таким собі представницьким органом влади. Дума складалася із земських бояр, дружинників, тисяцьких представників пригородів та єпископа. До компетенції боярської думи входили обговорення усіх важливих державних справ і подання своєї думки на остаточне вирішення князя та віче. Дума не розвинулася у постійну установу, не набрала означених регламентованих форм, як на Заході. Але все-таки князі, які бажали мати добрі стосунки з боярством, не відгороджувалися від думи. Радитися з нею було моральним обов’язком князя. Однак останнє слово залишалося за князем. Через відсутність князя або його смерть дума ставала основним органом влади.

Князь був найвищим господарем держави й особисто здійснював управління країною. Він власноруч призначав урядовців, які були підпорядковані саме йому, що свідчило про певний абсолютизм княжої влади. Адміністративний апарат постійно зазнавав змін. Спочатку головним управлінцем був тисяцький, який заступав князя за його відсутності. У подальшому провідне місце зайняв двірський, наділений функціями управителя двору і заступника князя у війську, суді, адміністрації. В інші часи значними повноваженнями наділявся «печатник». Він вів канцелярію, відав дипломатичними справами, мав військові функції.

Крім того, були й інші урядовці: стольник, покладник, ключник, біричі (збирачі податків), отроки (молодші дружинники), датські (особисті охоронці), городники (будівники укріплень), туїни (виконували судові функції) та ін. Все це свідчило про досить розгалужену і диференційовану княжу адміністрацію.

Князь у значній мірі залежав від дружини, яка була його військовою опорою. Він виступав провідником війська, виразником інтересів військової верстви. Військова дружина використовувалася для зміцнення князівського авторитету, військових дій, приєднання земель, придушення внутрішніх конфліктів. Іноді деякі дружинники виконували дипломатичні доручення.

Дружина поділялася на старшу і молодшу. До старшої належали великі бояри, посідаючи у війську найвище становище та отримуючи від князя за службу землю або міста в управління. Молодша дружина складалася з молодих вояків та боярської молоді. Вона отримувала платню або розселялася по селах на «прокорм». Іншу частину війська становили «вої», до яких належали переважно смерди. Частково їх призначало віче, частково йшли добровільно, з власною зброєю, на власних конях. Частіше «вої» вирушали в бій пішки. Давньоруське військо складалося з кінноти, піших та флоту. Кількість війська за літописними даними доходила в різні часи до 60 тис. осіб.

Особливістю політичного устрою України-Русі було те, що монархічні тенденції перепліталися з демократичними. Демократичним елементом влади було віче. Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення (крім холопів), яке вирішувало важливі державні і громадські питання. Віче в різні часи існувало в деяких містах Київської держави: у Новгороді (1016 р.), Києві (1068 р.), Володимирі-Волинському (1097р.), Пскові та ін. Право скликати віче мали громадяни міста або князь, коли виникала потреба вирішення важливих справ. Віче обговорювало різні питання: війни і миру, організації війська, чинило вічовий суд, розпоряджалося фінансами та земельними справами тощо. Прийняття рішення відбувалося голосуванням, а відхилення - гучними криками. Але віче мало обмежену самостійність і рідко виступало з законодавчою ініціативою. Найбільш активною діяльність віче була в часи децентралізації, в часи ж зміцнення центральної (Київської) влади воно втрачало своє значення. Боярська дума і віче за часів Київської держави не стали постійними органами влади з чітко визначеними функціями.

За князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого остаточно сформувалася структура держави. Верхівку суспільства складали: великий князь та представники князівської династії, княжі воїни, старші і молодші дружинники, місцева знать. Вони утворювали клас бояр, і їх називали «мужами». Верства бояр поділялася на різні групи. Родовиті бояри мали свої дружини та укріплені замки. Вони не були ізольованою кастою, до них міг перейти смерд за свої заслуги, купці, які поступово перетворювалися на великих землевласників, чужинці. На Русі, на відміну від Західної Європи, бояри користувалися правом спадкового володіння вотчиною, зберігаючи її навіть з переходом від одного князя до іншого. Із земельних прибутків бояри повинні були забезпечувати себе бойовим спорядженням і разом зі своїми дорослими синами та слугами брати участь у військових походах. Князі і бояри у мирний час здійснювали управлінські функції, а в час війни ставали основою війська. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції.

Значний вплив на Русі мало вище духовенство: київський митрополит, єпископи, настоятелі великих монастирів.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать – великі купці. До менш впливових належали дрібні торговці, крамарі, висококваліфіковані ремісники. Найнижчу сходинку займала «чернь».

Переважну більшість населення Київської держави становили селяни. Серед них виділялися вільні, які проживали в селах та об’єднувалися у сусідські общини-громади. Кілька таких громад становили територіальний округ – «верв». Князі і бояри постійно намагалися обмежити права громад, а вільних людей перетворити на залежних – смердів. Вони проживали на землях, володіннях князів і бояр. Крім смердів, існували інші категорії залежного та напівзалежного населення. До них належали закупи (відпрацьовували грошову позику), рядовичі (працювали за договором), холопи (не мали свого господарства і перебували у повній залежності від господаря), челядь (виконували роботи по двору), слуги, стайники, кухарі, пралі тощо.

Окрему категорію складали ізгої. Спочатку до них входили розорені князі, а потім – недавно звільнені раби, збанкрутілі купці та інші люди, які втратили свій соціальний статус і не змогли його відновити.

Отже, у Київській Русі разом з формуванням держави, її зміцненням і розбудовою склалася своєрідна соціальна система.