Феодальна роздробленість: причини та наслідки

Троє синів Ярослава – Ізяслав, Всеволод, Святослав, - щоб зберегти єдність країни, утворили між собою політичний союз про спільне управляння державою, так званий тріумвірат. У результаті цього відбулася зміна форми правління – одноосібна монархія переросла у федеративну. Така форма сумісного правління в історичній науці отримала назву «колективного сюзеренітету». Князі стали спільними співправителями Русі і зобов’язувалися захищати її від ворогів. Але справа ускладнювалася тим, що кожен з князів дотримувався різних поглядів з деяких важливих політичних проблем, особливо це стосувалося зовнішньополітичної орієнтації. Так Святослав стояв на позиціях незалежної зовнішньої політики, Ізяслав мав тісні стосунки з заходом, а Всеволод відстоював державні контакти з Візантією.

Союз проіснував 20 років, але зупинити розвиток відцентрових тенденцій так і не вдалося. У 1073 р., спираючись на допомогу Всеволода, київський престол зайняв Святослав. У подальшому брати по черзі княжили у Києві: Святослав (1073-1076 р.), Ізяслав (1076-1078 рр.), Всеволод (1078-1093 рр.). З часом ситуація погіршувалася, і зберігати єдність країни ставало все складніше.

Спроби об’єднати країну і відновити її колишню славу здійснив Володимир Всеволодович Мономах. У 1097 р. у Любечі відбувся князівський з’їзд, де вирішувалися питання припинення міжусобиць і відродження єдності країни. На з’їзді було закріплено принцип спадкового володіння, а саме - влада переходила від батька до сина, що в подальшому посилило відцентрові тенденції. Наступні з’їзди, що проводилися з метою зміцнення держави, так і не змогли припинити її розпад.

У часи князювання у Києві Володимира Мономаха (1113 - 1125 рр.) на деякий час вдалося знов зібрати основну частину руських земель і відновити процеси розбудови Київської держави.

Та після його смерті син Мстислав лише деякий час ще втримував єдність країни. Невдовзі розпочинається період феодальної роздробленості Русі. Перші ознаки руйнації з’явилися у другій половині ХІ ст. Жорстокі потрясіння, які охопили все давньоруське суспільство, призвели до поділу держави на ряд володінь, практично не залежних від центру і одне від одного. У середині ХІІ ст. на місці колись сильної, централізованої держави, утворилося 15 князівств. Від Києва відокремилися: Новгородська і Полоцька землі, Ростово-Суздальське, Галицько-Волинське, Муромське, Переяславське та інші князівства. Вони були «напівдержавами», не зв’язаними одна з одною, що робило їх слабкими і незахищеними перед натиском зовнішніх ворогів.

Період феодальної роздробленості Київської Русі неоднозначно трактується у науковій історичній літературі. Деякі історики вважають, що в цей період не відбулося розпаду давньоруської державності, вона лише видозмінила форму (М.Котляр). Інші доводять, що «роздрібнена й пошматована, вона продовжувала існувати як певна суспільно - політична єдність. Київ продовжував зберігати значення загальноруського центру» (М. Брайчевський). Але, безперечно, після смерті князя Мстислава (1132 р), Київська Русь не являла собою єдину, централізовану державу. Кожне з відокремлених князівств жило своїм незалежним життям.

Зупинити процес розпаду держави було неможливо. У ХІІІ ст. сепаратистські тенденції починають домінувати на Русі. Якщо у ХІІ ст. на теренах Київської держави утворилося 15 самостійних князівств, то вже в ХІІІ ст. їх нараховувалося 50. Кількість князівств не була постійною. Вони то виникали, то зникали, рухливими були їх кордони. У ХІІІ ст. майже повністю занепадає роль Києва як політичного, економічного і культурного центру країни, і процес об’єднання земель відбувається навколо окремих князівств. Отже, феодальна роздробленість стала, з одного боку, проявом децентралізації країни, а з іншого, призвела до посилення відцентрових тенденцій окремих князівств.

Ослаблена, роздроблена Русь стала вдалим об’єктом для нападу монголо-татар, які у ХІІІ ст. рушили на руські землі. Відбулося декілька хвиль монголо-татарської навали. Русичі чинили жорсткий опір ворогові, проте вистояти в тому двобої не змогли. У 1240 р. Київ захопили і пограбували ординці. У 1242 р. військо хана Батия припинило своє просування на захід, і в пониззі Волги монголо-татари заснували державу – Золоту Орду. Встановлюється монголо-татарське іго, яке негативно вплинуло на розвиток східнослов’янських земель: були зруйновані і занепали міста, ремесло і торгівля, зменшилося населення країни в наслідок фізичного знищення людей, частково була втрачена феодальна еліта. Таке становище тривало близько 238 років.

Фактично в часи монголо-татарського іга Русь-Україна припинила своє існування як держава, але її державницькі традиції стали тим підґрунтям, на якому відбулося утворення Галицько-Волинської держави. Це було друге після Київської Русі державне утворення східних слов’ян, яке намагалося об’єднати навколо себе більшу частину східнослов’янських етнічних земель.

Отже, можна стверджувати, що з ІХ по ХІІІ ст. на теренах переважно українських земель виникло державне утворення, яке отримало назву Русь (Україна-Русь), яке по праву можна вважати найбільшою східнослов’янською державою середньовічної Європи. Пізніша і штучна назва цієї держави - Київська Русь. Наявність власної території, адміністративного устрою, сталого населення, яке вело осілий спосіб життя, централізованої влади в особі великого князя, сформованої державної еліти (князя та дружинників), державної ідеології (християнства), а також кордонів, податкової системи, грошової одиниці, свого писаного кодифікованого права, активної зовнішньополітичної діяльності, власної культури, державного символу – тризуба - все це свідчило, що Київська Русь мала всі ознаки державності і була самодостатньою і повноцінною державою східних слов’ян (у вимірах того часу); державою, яку самоусвідомлено визнавали своєю місцева, переважно слов’янська, людність і сприймали як окрему і повноцінну країну в Європі.