Перекладна література

Переклад Святого письма південнослов’янською мовою здійснили в IX ст. Кирило і Мефодій. Найдавніша пам’ятка духовного письма, переписана на Русі зі староболгарського оригіналу, — «Остромирове євангеліє» 1056 р. Переписувач не прагнув змінити в чомусь мову оригіналу, але все ж рідна мова інколи підштовхувала вишколену руку на помилки.

На останньому 294-му аркуші євангелія писар дрібними літерами написав, що він «написахъ єу[г]лиє сє.рабоу бж̃ ию нарєченоу соущу въ крщєнии Иосиф. а мирскы Остромиръ близкоу сущу Из А славоу кън А зоу». Отже, Ізяслав, який князював у Києві, послав Остромира до Новгорода, де писарі за майже сім місяців написали це євангеліє-апракос ¹.

¹ Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — С. 7.

Правда, писарі дотримувалися кожен своїх правописних звичок: перший писав глухий перед плавним (східнослов’янська особливість), а другий — глухий після плавного (старослов’янська традиція), перший уживав форми імперфекта на - ı а а- (б ı а аше), тоді як другий писав їх із старослов’янським -Ђa- (бЂаше). В ОЄ зрідка вживаються повноголосні форми (новЂгородЂ, володимира), інколи сплутуються Ђ з и (вЂдЂ замість видЂ), на місці жд 34 рази уживається східнослов’янське ж (прихож Ж; прЂже, рожьжоус А, роженыи, такоже та ін.); р у пам’ятці переважно тверде (боура, лазара, кесара, алтара, назаранинъ), а ц м’яке (коньць, отьць); форми третьої особи однини й множини теперішнього часу приймають переважно флексію -ть, а інколи в однині й зовсім її втрачають (напише); у першій і другій особах множини форми наказового способу майже послідовно уживаються з флексіями -Ђмъ, -Ђте (идЂмъ, възведЂте, идЂте, ръпъщЂте) і т. ін.

Ці ж особливості спостерігаються і в інших текстах конфесійного призначення, зокрема в Архангельському євангелії (назва умовна, пам’ятка поза всяким сумнівом українська) ¹, Турівському євангелії, Реймському євангелії, в Купріянівських євангельських листах, у Толстовському псалтирі, в Казанні Григорія Богослова (Назіанзина), Пандектах Антіоха та інших пам’ятках. У Толстовському псалтирі привертає до себе увагу лексика. Тут багато українських слів типу ряснота, лЂкъ, натравити, крижъ, попелъ, плоть та ін. ²

Говорити про будь-які стилістичні особливості перекладних текстів не доводиться, бо вони відбивають стилістику оригіналів. І все ж варто відзначити, що такі ключові слова євангельських текстів, як богъ, ср̃ дце, доуша, заповЂдь, словеса, небо, съвЂтильникъ, ст̃ ы, бж̃ ии, истина і подібні увійшли і в словник, і в образну систему оригінальних київських текстів. Згодом неусвідомлене відхилення від оригіналу замінюється прагненням мовно удосконалити текст, зробити його зрозумілі тим читачеві. Прикладом редакційної роботи київського книжника над канонічним текстом може бути мова так званого Оршанського євангелія ³.

¹ Див.: Schachmatow AL Beiträ ge zur russischen Grammatik // Archiv fur slavische Philologie. — 1884. — T. 7. — C. 74.

² Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — C. 165.

³ Пам’ятка XIII ст., яку за мовними особливостями дослідники відносять до другої давньоруської (власне київської) редакції євангелій (Воскресенский Г. Характеристические черты четырех редакций славянского перевода евангелия от Марка: По сто двенадцати рукописям евангелия XI—XVI вв. — М., 1896. — С. 47). Див. також: Соболевский А.И. Источники для знакомства c древнекиевским говором // Журн. Мин-ва нар. просвещения. — 1885, февр. — С. 356; Пылаев П. Описание пергаментного евангелия, хранящегося в музее, состоящем при Киевской духовной академии // Тр. Киев. духовной академии. 1876, дек., прил. — С. 1—45; Запаско Я. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. — К., 1960. — С. 38—41.

Порівняння Оршанського євангелія-апракоса з його попередником — Остромировим євангелієм дає змогу побачити, як окремі нові риси в структурі східнослов’янських діалектів, відбитих у тексті ОрЄ, так і тенденції у відтворенні особливостей старослов’янського тексту, якими керувався переписувач XIII ст. Привертає до себе увагу факт, що ті спільноруські риси, які потрапляли в текст ОЄ спорадично, у редакції XIII ст. виступають як норма. Тут можна помітити досить послідовну заміну у сильній позиції ъ> о та ь> е (пор. ръпътаах Ж, ОЄ, 114 — ропътахоу, ОрЄ, 76; скрьжьть, ОЄ, 108 зв. — скрьжєть, ОрЄ, 69), опущення вже зредукованих ъ та ь у колишніх слабких позиціях (пор. въси, ОЄ, 108 зв. — вси, ОрЄ, 69; мьнІ Ж, ОЄ, 113 — мню, ОрЄ, 57 зв.) при досить частому збереженні їх у колишніх сильних позиціях; уживання літер оу (ю) замість Ж (ІЖ) та а (ı а) замість А (ІА); старослов’янські сполучення плавного з глухим ръ, лъ, рь, ль замінюються давньоруськими сполученнями глухих з плавними (зрьноу, ОЄ, 108 — зьрноу, ОрЄ, 68 зв.; оумлъчаш А, ОЄ, 109 зв. — оумълчаша, ОрЄ, 71; высокомръзость, ОЄ, 112 — высокомьрзость, ОрЄ, 73 зв.); замість старослов’янського сполучення жд, як і в інших пам’ятках цього часу, послідовно вживається східнослов’янське ж (прохождааше, ОЄ, 108 — прохожаше, ОрЄ, 68 зв., даждь, ОЄ, ПО — дажь, ОрЄ, 71), замість старослов’янського початкового ю (jy) досить послідовно вживається східнослов’янське у (сЂвєра и юга, ОЄ, 108 зв. — 109 — сЂвєра и оуга, ОрЄ, 69, из юности, ОЄ, 111 — изъ оуности, ОрЄ, 71), замість нестягнених форм повних прикметників, дієприкметників, займенників, а також дієслівних форм імперфекта регулярно вживаються стягнені форми (которааго, ОЄ, 110 — котораго, ОрЄ, 71, званыимъ, ОЄ, 110 — званымъ, ОрЄ, 71, нищиимъ, ОЄ, 111 — нищимъ, ОрЄ, 71 зв., въпрашааше, ОЄ, 112 — въпрашаше, ОрЄ, 73). До власне українізмів можна зарахувати спорадичну заміну Ђ> и та и> Ђ, а також досить послідовне пом’якшення ц у формах іменника (въ тъмницю, ОрЄ, 2, поущеницю, 2 зв., пшеницю, 13 зв., коупцю, 14). Отже, на прикладі порівняння двох євангелій — XI і XIII ст. — видно, як старослов’янська мова поступово набуває фонетичних і морфологічних східнослов’янських рис, стаючи функціонально церковнослов’янською мовою. І все ж давні болгарські рукописи, зокрема такі, як Ассеманієве євангеліє, Зографське євангеліє, Маріїське євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, Супрасльське євангеліє та інші пам’ятки лишаються для руського книжника зразками для наслідування.

Якщо продовжити порівняння двох євангелій, які розділяє два століття, то найцікавіші явища спостерігаються в лексиці. Тут будуть відзначені лише деякі з них ¹.

Редактор-переписувач замінює в тексті євангелія деякі неперекладені грецькі слова їх слов’янськими відповідниками. Так, переписувач ОрЄ передає грецьке мамона (μ α μ ω ν α ς, залишене в ОЄ без перекладу (111 зв.), давньоруським словосполученням нєправьдьное ба̃ тьство (73 зв.). Грецьке δ ύ ο λ ε π τ α (в ОЄ дъ†лєптЂ, 116) писар ОрЄ замінює вживанішим у ті часи д†ц А тЂ (80). Слово ц А та наявне також в Юр’євському євангелії 1119 р., в Ісході, гл. XXX, 13 за списком XIVст. (Ср. III, 1434—1435); воно вживається ще в значеннях «гроші», «дошка», «прикраса». Згодом з посиланням на Ісход, гл. XXX, 13 слово цата вміщує в своєму «Лексиконі» П. Беринда. Однією з найцікавіших замін цього типу в ОрЄ є передача грецьких слів сукамина (113) (σ υ κ α μ ι ν α) «дерево шовковиці», та сукомориı Ж (113 зв.) (σ ν χ ο μ ω ρ έ α) «смоковниця», давньоруськими відповідниками ı а година (ОрЄ, 75 зв.) та ı а годичина (ОрЄ, 76). Варто відзначити, що в Юр’євському євангелії 1119 р. обидва слова — сукамина і сукомори ı а — передаються однаково — ı а годичина. Однак у «Житії і ходінні» Данила ² знаходимо: и овощнаа дрєвеса многоплодовита: смокви и ягодина, и масличіє и рожци (ЖХ, 20). В. Даль у гнізді ягода подає ягодичие з ремаркою «црк. плод ягодичины, дерева фига, смоква, сикамора» (Д., IV, 673).

¹ Докладніше про це див.: Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. — К., 1985. — С. 29—37.

² Докладніше про цей твір див. на с. 27—29.

Церковнослов’янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літературного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостерігати ті ж процеси, що і в старослов’янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до складу усталеного лексичного запасу старослов’янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари: стдчдєньць — клад А зь, прЂлюбы — любод ı є Ђ ı а ни ı є, лъжьсъвЂдЂтЂль — лъжипослухъ, скръбь — печаль, црс̃ тви ı є — црс̃ тво, небрЂжени ı є — обида, идти — гр А сти, с Ж пьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мытарь, пастырь — пастоухъ, животъ — жизнь та ін. Лексичне варіювання цього типу скоріше за все пов’язане з наявністю різних джерел у руках давньоруського переписувача. Так, ст Ж дєньць (ОЄ, ПО) характерне для таких джерел, як Маріїнське євангеліє, Ассеманієве євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, тоді як відповідне йому клад А зь (ОЄ, 71) звичайне для Зографського євангелія і трапляється в Синайському євхології ¹.

¹ Цейтлин Р.М. Лексика старославянского языка: Опыт анализа мотивированных слов по данным древнеболгарских рукописей X—XI вв. — М., 1977. — С. 247-248.

Крім того, переписувач євангелія прислухався й до того, як уживаються ті чи інші синоніми в інших жанрах тодішньої літератури. Так, з давніх суперників животъ і жизнь у давньоруських пам’ятках перемагає друге. Отже, йому і віддає перевагу переписувач ОрЄ: въ животь вЂчныи (ОЄ, 122) — въ жизнь вЂчьную (ОрЄ, 85 зв.). В ОрЄ текстуальним відповідником до прискръбьнъ (ОЄ, 111) виступає пєчалєнъ (71 зв.). Заміна явно мотивована тим, що в давньоруських пам’ятках, як списаних із старослов’янських джерел, так і з оригінальних, розширилося гніздо слів із коренем пєчал-: печаливый (Пандекти Антіоха XI ст.), печалити і пєчаловати (там же), печаловатис ı а (Зб. Св. 1076 р., Іпат. літопис, Новг. І літопис, Лавр. літопис), печаль (Синайський патерик XI ст.) та ін. (Ср. II, 921—924). Очевидно, більшою поширеністю в давньоруських пам’ятках слова грабитель пояснюється витіснення ним слова хыщьникъ; слово брань замінюється звичнішим словом рать, ı а зыкъ — словом страна та ін. У церковнослов’янській мові існував синонімічний ряд миноути — мимоити — прЂити, в якому об’єдналися дієслова за значенням «минути, відходити в минуле, у вічність». Разом з тим дієслова мимоити і прЂити мали ще й просторове значення: ı а ко нє мощи никомоу же мимоити п Ж тьмь тЂмь (113 зв.). У південноруських пам’ятках у цьому значенні виступає й дієслово миноути. Зокрема, його фіксують Галицьке євангеліє 1144 р., Синайських патерик XI ст., Повчання Володимира Мономаха, Житіє і ходіння Данила XII ст., Полікарпове євангеліє 1307 р. та ін. Цю традицію продовжили згодом українські грамоти XIV-XV ст. (ССУМ, І, 594). В ОрЄ миноути також ужито в просторовому значенні: възлЂзЂ на ı а годичиноу видЂти іс̃ а ı а ко тоудЂ хот А ше миноути (ССУМ, І, 76).

Отже, давні переписувачі богослужбових книг творчо підходили до мови, вільно замінювали одні слова іншими, прагнучи якомога точніше довести думку до читача ¹.

¹ Див. ще: Жуковская Л.П. О некоторых проблемах истории русского литературного языка древнекиевского периода // Вопр. языкознания. — 1972. — № 5. — С. 70.

Церковнослов’янська мова південноруської редакції була живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою південнослов’янського походження, так і з давньоруськими творами духовного і світського характеру.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети переплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Съборъ отъ многъ оц̃ ь. тълковани ı а о неразумьныихъ словесЂхъ. въ єуаггелии. и в апп̃ лЂ и в инЂхъ книгахъ. въкратыцЂ съложены на пам А ть и на готовъ отъвЂтъ». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійснений у X ст. для болгарського царя Симеона. Збірник 1073 р. — копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений посправжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружиною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих і т. ін. Збірник — своєрідна старослов’янська духовна енциклопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам’ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери Ж і А уживалися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та ı а: соудъ, часто, чада, причастьникъ і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвы, пьрво ı є, простьрлос А, съвьрхоу, съвьрша ı а, скърби, испълнить, въ мълчании, съл’нце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставыимъ, полон’, полоньникъ, порос А те, серебро та ін. Часом замість Ђ уживається и: исцили, нима ı а, ниций, разумини ı а, видомыи, въ вЂри, на коупри та ін. І навпаки, іноді замість и маємо Ђ: ı а вл ı є нЂ ı є. Дуже часто плутаються літери ы та и: ахименыды, выны, градъ неправди, плътолюбь ı а, при ı а лы, земл А мЂрыи, отриваа Ж шти і под. Якщо початок слова складається з групи приголосних, воно набуває приставного и: ильстивыихъ, илъжаишта, икъ твоимъ людьмъ, исъв А жете. Після шиплячих та м’яких приголосних етимологічне е може переходити в о: чоловЂка, василиови. Фонема /р/, як і в конфесійній літературі, тверда: ψ алтира, сътвор Ж; дуже часто трапляється м’яке ц: игрець, коньць, мЂс А ць, оц̃ ь, самовидьць, самодьржьць, старьць, творьць, лихоимьцю, сьрдьцю, пи ı а ницı Ж та ін. Сполучення dj дає часто ж: осужени, прЂже, прЂпровожа ı є мъ, рожено ı є, тожьство і под. Помітною південносхіднослов’янською ознакою є флексія -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господареви, израилеви, мω усеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називному відмінку множини цих же іменників (бЂсове, вождеве, врачеве, врЂдове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: боуде, быва ı є, въпраша ı є, гниє, с А гнушає, довълЂ ı є, дьрза ı є, краде, може, назнаменоу ı є, с А нарица ı є, начьне, с А покуша ı є, прЂстане, разоу ı є. Форми першої і другої особи множини наказового способу утворюються за допомогою флексій -Ђмъ, -Ђте: б Ж дЂмъ, навыкнЂмъ, изидЂте, глаголЂте, приимЂте, рьцЂте та ін. Дуже продуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, исповЂдовати, распытовати та ін. Багато тут слів, які є ознакою типово українського лексикону: праздьникъ върбьныи, готовизна, лоуками ход А, напослЂдъкъ, нашьскы, обрыдаı Ж ть, босааго он Ж шта, акы въ повони (пор. суч. повінь), подоба, прикладъ, принада, принадивь, ı а коже капл А изгон А ть чл̃ вка въ дьнь слотьнъ отъ хлЂвины сво ı єı а і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Илл ı а, Никола, Петро, Пауло ¹.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня пам’ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читання, яка починається статтею про користь від читання книжок ².

¹ Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови. — С. 112—122.

² Там же. — С. 124-132.

У ній ще більше східнослов’янських, зокрема українських мовних рис.

У давньокиївський період були також поширені твори на історичну тематику. Особливою популярністю користувалися «Хроніка Георгія Амартола» («Грішника») та «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія. Обидва твори були перекладені церковнослов’янською мовою з грецької ще в XII ст. і відомі в багатьох списках.

У«Хроніці» Г. Амартола широко представлена лексика, що наближається до термінологічної. Це скальковані з грецької мови слова беззаконіє — α ν ο μ ι α, звЂздословіє — α σ τ ρ ο ν ο γ ι α, звЂздословецъ — α σ τ ρ ο λ ο γ ο ς, звЂздозаконникъ — α σ τ ρ ο ν ο μ ο ς та ін. Широко представлена тут абстрактна слов’янська лексика, що утворювалася за допомогою суфіксів -ніє, -еніє, -аніє, -ство: молчаніє, оумЂніє, богатьство і под. Ця ж тенденція виявляє себе і в мові Йосифа Флавія, напр.: бЂганіє, гнаніє, злодЂиство, стонаніє, плененіє, устрЂмленіє та ін.