Оригінальна література 1 страница

Оригінальну літературу, створену в Україні-Русі, жанрово можна поділити на ораторську, агіографічну, паломницьку, історіографічну, художню і ділову. Якщо дотримуватися хронології, то ділову, чи юридично-ділову мову слід би було розглядати першою, адже договори Русі з греками належать ще до X ст., а коріння Руської Правди також, безперечно, входять у товщу дохристиянських часів. Але тоді б утратилася послідовність розгляду різних жанрів за ступенем їх мовної чистоти й унормованості, отже, належності до високого, середнього й «низького» стилів.

До високого стилю належить насамперед ораторська література. Відомо, що вона була представлена зверненням до воїнів перед битвою, промовами на князівських з’їздах, на вічах, у зверненнях до союзників і до ворогів. Найвиразніше ораторське мистецтво репрезентує «Слово о законЂ и благодати» київського митрополита русина Іларіона (бл. 1050 р.) ¹. Як зауважував І.С. Свєнціцький, «...верхівка княжого двора і церковної ієрархії милувалися високим стилем і образністю старослов’янської красномовності, що її багатство на Русі вперше розкрив Іларіон саме на дуже важливій темі історично-річевої актуальності» ².

¹ Повна назва твору: «О законЂ мω усЂомъ данЂЂмъ. и ω бл̃ годЂти и истинЂ іс̃ у христомъ бывшіи. и како законъ ω тиде. блг̃ дть же и истина. всю землю исполни и вЂра въ вс Аı а зыки прострес А. и до нашего ı а зыка роускаго. и похвала каганоу нашемоу влодимероу. ω [т] него же крщ̃ ени быхомъ».

² Свєнціцький І.С. Названа праця. — С. 129.

Автор «Слова» пишається Руссю, трудами і талантами свого народу. Він прославляє князів Володимира, Ігоря, Святослава, які «м Ж жьствомъ же и храбръствомъ просл Ж ша в странахъ многах. и побЂдами и крЂпостїю поминаютс А нынЂ и слов Ж ть. не въ х Ж дЂ бо и невЂдомЂ земли владычьствоваша. нъ въ р Ж ськЂ. ı а же вЂдома и слышима есть. всЂми четырьми конци земли» (Ілар., 91—92). Писав Іларіон рафінованою старослов’янською мовою, вдаючись до яскравих метафор, алегорій, до оригінальних епітетів, до повторів; інколи він навіть ритмізував текст, як наприклад, у зверненні до князя Володимира:

Въстани ω честнаа главо, о[т] гроба твоего,

Въстани о[т]р А си сонъ,

НЂси бо умьрлъ, и спиши до ω бьшааго всЂмъ въстанїа,

Въстани, нЂси оумерлъ,

НЂс бо ти лЂпω оумрЂти (98).

Часто вдається Іларіон до протиставлень типу: ИудЂи бо при свЂшти закон нЂи s дЂлаах Ж свое ω правданїє, хрстї ı а ни же при бл̃ годЂтьнЂим сл̃ нци своє спсенїє жиждють (82). Цілий ряд таких антонімічних пар використовується в протиставленнях: живые — мертвые, малый — великий, рабъ — свободный, уныи — старыи, богатыи — убогій. Цілі періоди будуються на протиставленнях, як наприклад, при перерахуванні людських і божеських якостей Ісуса Христа: ı а ко чл̃ кь бо оутроб Ж матерьню раст А ше. и ı а ко бъ изиде дЂвьства не врЂждь. ı а ко чл̃ къ матерьне млЂко прїать. и ı а ко бъ̃ пристави агг̃ лы съ паст Ж хы пЂти. слава въ вышнїихь б̃ Ж. ı а ко чл̃ къ повитьс А въ пелены. и Іако бъ вълхвы зв-Ђздою ведлаше. Іако члкъ възлеже въ Іаслехъ. и ı а ко бъ̃ ω [т] волх’вь дары и поклоненїе прїать і т. д. (85).

Ораторське мистецтво Іларіона розцвічується афористичними побудовами, біблійними висловами: прийде бо сп̃ съ и не прїать бысть о[т] иї̃ л А и по еуагл̃ ьском Ж слов Ж въ сво А прїиде и свои єго не прїаш А (87); лЂпо бо бЂ бл̃ годати и истинЂ на новы люди въсїати. не вливають бо по словеси гс̃ ню вина новааго. оученї А блд̃ тьна въ мЂхы ветхы (88); єже познати его. по пророчь̃ ств Ж. тогда ω [т]верз Ж тс А ω чеса слЂпыихъ и оушеса гл Ж хыихъ услышать (89). Мова «Слова» прикрашена порівняннями: И хв̃ а блт̃ дть всю землю ω б А ть і ако вода морьскаа покрыю (83); тогда скочить ı а ко елень хромыи (89); и изыдеть ı а ко свЂтъ спс̃ енїє моє (91) та ін.

Проповідник удається до інверсії: часто означення виступають після означуваних іменників, напр.: украси камениемъ драгымъ, источникъ евангельскыи, благословить бо бога истиннаго, ведущаа в жизнь вЂчную, посети насъ человЂколюбі ı є божіє і под.

Синтаксис проповіді Іларіона складний, прості речення змінюються складними з сурядністю і підрядністю, напр.: Несть ми хотЂнїа въ сынехъ иїле̃ вЂхъ. и жертвы ω (т) р Ж къ ихъ не прїим Ж. понеже ω (т) въстокъ же и западъ им А мое славимо есть въ странах. и на вс А комъ мЂстЂ темїань имени моем Ж приноситс А (88).

Незважаючи на урочистість стилю і досить суворе дотримання норм старослов’янської мови, Іларіон все ж інколи наближається до живої мови, напр.: послухъ, сноху твою Ирину, скорчени бЂхомъ, в пристанища небеснаго завЂтрия пристати і под. Є відхилення від норм старослов’янської мови також у фонетиці і в морфології. Так, замість старослов’янського жд тут трапляється східнослов’янське ж (безнадежници, рожьс А, жажущїи, оутвержающа, распложено) ¹, сполука *tj послідовно передається або через щ (частіше), або через шт (рідше) (коущу — коуштоу), Ђ уживається в основному етимологічно правильно ², інколи трапляється повноголосся (Володимира, пелены). Привертає до себе увагу м’яке ц’ в кінці слів (творець, вЂнець).

У третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслова закінчуються на -ть ³.Аорист уживається в «Слові» дуже часто, навпаки, перфект трапляється порівняно рідко ⁴.

«Слово» — не єдиний твір Іларіона. Його перу належить також «Молитва», «ИсповЂдание вЂры» і невеликий уривок з повчання священикам. Крім того, є ще одинадцять творів, які, можливо, написані Іларіоном ⁵.

¹ Молдован А.М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984. — С. 5.

² Там же. — С. 48.

Єпископ м. Турова Кирило (1130-1182) — автор восьми повчань: «Слово на пасху», «Слово на антипасху», «Слово на Фомину неділю», «В неділю про сліпого» та ін. Він використовує народні уявлення про зміну пір року, про весну як відродження всього живого, про працю на ріллі, життя стад на пасовищах, напр.: Днесь весна красуется, оживляюще земное єстество, и горнии ВЂтры, тихо повЂвающе, плоды гобьзують, и земля, семяна питающи, зеленую траву рожаеть: весна убо есть красная вЂра Хв̃ а... Бурнии же вЂтри — грЂхотворении помысли, иже покаяниемь претворишася на добродЂтель, душеполезные плоды гобзують. Як бачимо, школа Іларіона не оминула Кирила Туровського. Як і в «Слові про закон і благодать», образи будуються тут на протиставленні протилежних понять: з одного боку, плідна, благодатна весна, з другого — злі, буйні вітри. І весна, і вітри — символи духовних понять. Поєднанням конкретних і абстрактних іменників проповідник створює яскраві метафори: ратай слова, лед невЂрия і под. Як і в Святому письмі, використовуються складні слова, що надає мові урочистого звучання: благоухания, плододавца, грЂхотворение, кумирослужение, идолослужение, смиреномудрие, доброглаголие, новоражаемии, трудолюбивая та ін.

Очевидно, до ораторсько-проповідницької літератури слід віднести й «Слово» (Моління) Даниїла Заточника, написане князеві Ярославу Всеволодовичу ¹.

¹ Це тільки одна з версій адресата «Моління». Див. коментар Д.С. Лихачова до цієї повісті в кн.: Повести Древней Руси XI—XII века. — Л., 1983. — С. 565.

Даниїл просить князя звільнити його від тих випробувань, які він терпить. Мова моління старослов’янська, пересипана біблійними ремінісценціями, напр.: Аз бо есмь, аки она смоковница проклятая: не имЂю плода покаянию; имЂю бо срдце, аки лице без очию; и бысть ум мои, аки нощный врань на нырищи забдЂх; и расыпася животъ мои, аки ханаанскыи царь буестию; и покрыи мя нищета, аки Чермное море фараона; Возри на птица нбсныя яко тии не орють, не сЂють і под. Ще частіше автор вдається до порівнянь із живою природою: Аз бо есмь, кн̃ же, гс̃ не аки трава блещена ростяще на застЂнии, на ню же ни солнце сиаеть, ни дождь иде; тако и азъ всЂмъ обидимъ есмь, зане ограженъ есмь страхомъ грозы твоеа яко плодомъ твердым (Заточн., 414). Автор іноді настільки захоплюється порівняннями, що нанизує їх як намисто: Кнж̃ е мои гсн̃ е! Избави мя от нищеты сея яко серну от тенета, аки птенца от кляпци, яко утя от когти носимаго ястреба, яко овца отъ устъ лвовъ (415).

Даниїл вдається до творення афоризмів типу: Злото съкрушается огнемъ, a члкъ напастьми (415); ЖелЂзо уваришь, а злы жены не научишь (419); Яко же бо олово гинеть часто разливаемо, тако и человЂкъ, приемля многия бЂды (415). Окремі сентенції перегукуються з народними прислів’ями: Безумных бо ни СЂють, ни орють, ни в житницю сбирають, но сами ся родят (417).

Описуючи різні ситуації, в які може потрапляти людина, автор порівнює духовні страждання з фізичними: Аще кто в печали чл̃ ка призрит, какъ студеною водою напоить во знойный дн̃ ь (416); Егда лежиши на мяккых постелях под собольими одЂялы, а мене помяни под единым платом лежаща и зимою умирающа, и каплями дождевыми аки стрелами срдце пронизающе (416). Під пером Даниїла оживає прадавній образ вовка і ягняти, який дожив і до наших днів: Но не възри на мя гс̃ не, аки волкъ на ягня (414).

Хоч мова моління старослов’янська, але вже в цей високий стиль проникають окремі народні слова. Це, наприклад, те ж ягня у наведеному раніше вислові, орати (птица нб̃ сныя... ни орють), тенета, трясцею болЂти. Як і в інших південноруських пам’ятках, тут у формах третьої особи однини й множини дієслів теперішньомайбутнього часу уживається флексія -ть (глаголеть, спасеть, препитаеть, гинеть), поряд із старослов’янським сполучником аки уживається український яко, фонема /ц/ часто пом’якшується (житницю, вЂнець), іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини можуть приймати флексію -ови/-еви (мужеви), зворотна частка ся частіше, ніж в інших пам’ятках, уживається в препозиції (ся родять, чему ся хотите учити, ни бога ся боить, ни людей ся стидить). Можливо, це випадковість, але в окремих виразах слова римуються: Да не восплачю ся рыдая, аки Адам рая.

До агіографічної літератури належать житія Бориса і Гліба та Феодосія Печерського (†1074). Ці твори теж іще можна зараховувати до високого стилю, та це вже скоріше церковнослов’янська, а не чиста старослов’янська мова. Тут ще вживаються нестягнені прикметники (святааго, пьрвааго, чьрньчьскууму, великааго, отьчьскыихъ, посльдьниимъ, добрыими, преподобнууму), форми аориста (окусихъся, родиста, принесоста, показа), але вже помітні дуже виразні сліди проникнення повноголосних форм (простерети, сребро и золото, воротил, межю дъвЂма колодами, вьсю волость русьскую, Володимер, волочаху, деревяну, огородьником). Старослов’янське жд нерідко заступається східнослов’янським ж: нужа (зам. нужда), преже (зам. прежде), побежен (зам. побежден), вижь (зам. виждь) і под. У досить численних випадках між /з/ і наступним /р/ з’являється вставне /д/: вздраста, неиздрєченьною, раздрушить і навіть издростова (изъ Ростова). Характерною морфологічною рисою «Сказання про Бориса і Гліба» є флексія -ть, що виступає в третій особі однини й множини дієслів теперішньо-майбутнього часу: избиеть, горить, пролееть, прииметь, обрящеть, съхранить, съмущаеть, увядаеть, понудять, погубять, събирають. Слово Господь у давальному відмінку однини приймає, поряд з флексією -у, також флексію -еви: Господеви. Цікавою є мова цього твору і з художнього погляду. Тут багато оцінних епітетів типу оканьный. Святополк, пресквьрньна ı а оуста, противу безбожным печенегом, трьклятый Святополк. Епітети несуть у собі не лише негативну оцінку, а й позитивну: премоудрыи соломонъ, чьстьно ı є и многомлстивоіє тЂло та ін. Часто епітети-прикметники нагадують сталі фольклорного типу: сЂча зла, смрадъ зълыи, быстрии кони, домове красынии, оунылъи възоръ, слезы горькы ı а, плачь горькыи, печаль срдьчньна ı а і под.

Як і в Святому письмі, в «Сказанні» багато книжних слів віддієслівного походження на -ие, -ние: беззаконне, безълобие, въздыхание, възмездие, взискание та ін. Те ж стосується і складних слів, які є окрасою високого стилю: и не вЂд ı а хоу мнози тоу лежащу стою страстотьрпьцю телесоу (УЗ, 55); и без милости прободено бысть чьстьно ı є и многомилостиво ı є тЂло ст̃ ого и бл̃ женааго хв̃ а страстотьрпьца Бориса (48); пор. ще скоропослоушьливааго, братоненавидьници та ін.

Як і в ораторсько-проповідницьких творах, метафоризація слововжитку може набирати форми уподібнення зображуваного явищам природи або характерові людської діяльності; ось так, наприклад, звучить моління Гліба: Помилоуите оуности моеЂ, помилоуите гь ı є мои. вы ми боудЂте господи ı є мои, азъ вамъ рабъ. не пожнЂте класа. не оуже съзьрЂвъша. нъ млеко безълоби ı а нос А ща. не порЂжете лозы не до коньца възрастъша. а плодъ имоуща (52).

«Житіє» Феодосія Печерського написав Нестор — чернець Києво-Печерського монастиря, який упорядкував «Повість временних літ». Сам він про це пише так: Се бо ı є лико же выше ω блаженЂмъ и велицЂмъ оц̃ и нашем θ еодосию. оспытова ı а слышахъ ω т дрЂвниихъ мене оц̃ ь. бывъшиихъ въ то врЂм А. та же въписахъ азъ грЂшьныи несторъ. мнии вьсЂхъ въ манастыри блаженаго и оц̃ а вьсЂхь θ еодоси ı а (УЗ, 134). У цьому творі, як і в попередньому, зроблено певний крок від старослов’янської мови до східнослов’янської. Старослов’янське жд часто заступається тут фонемою ж: надежа, содежа, вижю, преже; інколи замість початкового ı є виступає о (одва); ъ уживається перед плавними р, л: хълмъ, пълкъ, стълъпъ і под.; повноголосні й неповноголосні форми чергуються: не отьврьзи вратъ — не ω тврьзе воротъ, въ володимирьскоую оболость, къ воротомъ; у формах теперішньо-майбутнього часу й імперфекта (третя особа однини й множини) послідовно вживається флексія -ть: дЂлають, имоуть, имЂ ı а шеть, поустить, идуть, бысть, боудеть, придеть. З неодмінною послідовністю в «Житії» вживаються абстрактні слова з суфіксом -ние: прогнани ı є покорени ı є, повиновени ı є, съмирени ı є, повелЂни ı є, покорени ı є, пощени ı є, запрещени ı є, тъщани ı є; частина з цих абстрактних слів — двокореневі: славослови ı є, братоненавидЂни ı є, ı є динодуше ı є.

У «Житії» активно вживається «космічна» лексика, напр.: отъ въстока дьньница възидеть събирающи окрьстъ себе ины многы звЂзды, ожидающи слн̃ ца правьдьнааго (74). Чимало тут слів і форм, які згодом збереглися в українській мові. Це врьбна ı а недЂл ı а, опоченоути, на возЂ, въкоупЂ боуде†въ свЂтЂ ономъ, побрати в кошь оукроухы ты, оукропъ («окріп»), вельми с А радую та ін. Окремі вирази — старослов’янські кальки з української мови, напр.: не имамъ чимъ коупити (не маю за що купити), покывавъ главою на село і под.

У тексті чимало епітетів, які прийшли з конфесійних текстів і мають характер постійних: духовное брашно, медоточивыи оуста, блаженныи кн А зь, свЂтлы ı а дш̃ а, соупостатьна ı а рать, праздьникъ свЂтълъ і под. Уживаються звороти з євангельських текстів, напр.: оудобЂе єсть вельбоудоу сквозЂ иглинЂ оуши проити нежели ба̃ тоу въ цр̃ ствие нб̃ сное вънити (83); и мол А с А къ бо̃ у да бы ω тблоудивъшеес А овеча ω т стада его възвратилъ въсп А ть (108); съмотри же птицъ нб̃ сныихъ. како не сЂють не жьнють. ниже събирають въ житьниц А сво ı а. нъ оц̃ ь нб̃ сьныи питаеть ı а (117).

В обох агіографічних творах багато питальних і окличних речень, анафоричних побудов типу Оуви мнЂ свЂте очию мо ı є ю си ı а ние и заре лица мо ı є го. [...] оувы мнЂ оч̃ е и гн̃ е мои (44); О блажена ı а оубо гроба приимьши телеси ваю чьстьнЂи акы съкровище многоцЂнно (57). В питальних реченнях нагромаджуються додатки, що ритмізує мову і надає їй патетичного звучання: Къде ли съкърыю мъножьство грЂха моего. чьто бо приобрЂтоша преже брати ı а оц̃ а моего или оц̃ ь мои. къде бо ихъ жити ı а и слава мира сего. и багр А ница и бр ı а чины. сребро и золото. вина и медове. брашьна чьстьна ı а и быстрии кони. и домове красьнии и велиции. и имЂни ı а многа (45). Цій же меті підпорядковані повтори типу: вама бо дана бл̃ годать да молитва за ны. вама бо далъ есть бъ̃ о насъ мол ı а щасЂ и ходата ı а къ богоу за ны (57). Автори користуються метафорами, що виступають своєрідними синонімами до нейтральних слів. Так, замість оумрЂти маємо: ı а ко съконьчаша с ı а дн̃ и ı є володимироу (43); замість велми плакати — сльзами разливаше с ı а вьсь (45) і под.

Учені не мають єдиної думки щодо територіальної належності Успенського збірника, в якому вміщено житія руських святих. Як зазначають видавці збірника, «ряд учених, спершу істориків, а потім і лінгвістів, вважають, що Успенський збірник був створений на території південної Русі (в Києві) і тому мова його писарів відбиває давньокиївський говір. В інших працях робиться припущення, що місцем написання пам’ятки могла бути Ростово-Суздальська земля (Ростов або Володимир) і, таким чином, «у ній відбивається давньоруський північно-східний говір» ¹.

¹ Успенский сборник XII—XIII вв. Издание подготовили О.А. Князевская, В.Г. Демянов, М.В. Ляпон / Под ред. С.И. Коткова. — М., 1971. — С. 25, 26.

Порівняння мовних рис (фонетичних, граматичних, лексичних і навіть стилістичних) оригінальних пам’яток агіографічної літератури з відповідними мовними особливостями пам’яток інших жанрів оригінальної і перекладної літератури, південноруське походження яких не підлягає сумніву, схиляє до думки, що про київських святих писали все ж таки кияни. Це, як довелося дізнатися раніше, доводить і Нестор як автор житія Феодосія Печерського.

Паломницьку літературу представляє «Житіє і ходіння...» ігумена Данила. Автор намагається писати старослов’янською мовою, яку, очевидно, як духовна особа, знає досконало, але, вийшовши за межі перекладних текстів, часто не знаходить ні слів, ні форм для описання об’єктів, а тому вдається до засобів відомої йому розмовної мови. У зв’язку з цим віднести «Житіє і ходіння...» до високого стилю, мабуть, уже не можна. Це стиль середній, який однаковою мірою поєднує в собі старослов’янські і східнослов’янські особливості. Фонетика цього твору тяжіє до давньоруських рис. Голосні неповного творення в сильних позиціях послідовно передаються через о та е, в слабких позиціях вони, як правило, не засвідчуються, юси не вживаються (хоч треба взяти до уваги, що досліджуваний текст — копія XV ст.), замість жд і щ часто вживаються східнослов’янські відповідники ж і ч: хужчии, без вожа, ражаеться, печерка (і в печерку), дажь, доверечи, побЂжаи, досячи та ін; замість початкового є виступає о (одва), замість ю — у (угь). У творі багато спільносхіднослов’янських слів, таких як дружина «військо», «озброєний загін», дуплястый «порожній усередині», «полий», стогъ «стіг», червоточина «червоточина», скутъ «шмат тканини», «пола одягу», верещати «голосно кричати», «верещати», водокрещный — складник сполучення водокрещный праздникъ, тобто «водохреща». Тут же засвідчуються окремі слова, запозичені з грецької і латинської мов. Це, зокрема, калиги — лат. caliga «вид взуття», кокнитъ — гр. κ ο κ κ χ ι ν α «світло-червоний одяг», пардусъ — гр. π ά ρ δ ο ς «барс», «пантера», коропіє — лат. cyprinus, carpio «коропи».

«Житіє і ходіння...» насичене й місцевими українськими словами. Це, скажімо, вытинати (огнь вытинаемъ — ЖХ, 5), доверечи «докинути», дощка «дошка», испорохнЂти «спорохніти» та ін. Сучасні українські слова прибережжя (СУМ, VII, 552), прибудівок (563), пригірок, пригарок, пригір (596) і подібні дають ключ до розуміння вжитого Данилом пригоріє: и ту есть мЂсто на пригоріи (ЖХ, 12). Віками зберігається в спільнослов’янському слові *sě deti значення «населяти», «мешкати». Із східнослов’янських мов його засвідчує тільки українська. Староросійській мові воно було відоме, про що свідчить його фіксація в грамоті Олега Рязанського після 1356 р., у псковській судній грамоті та ін. (Ср., III, 890), але сучасні словники російської мови його не подають. Данило вживає це слово в такому контексті, який повністю підтверджує значення «жити», «мешкати»: Силно множьство людей сЂдЂло перво на горЂ тои (34). Деякі давньоруські слова мають такі словотвірні елементи, що згодом збереглися тільки в українській мові. Це, скажімо, нал ı а ти, радущи, прикрутъ, ссЂсти. Не всі ці лексеми збереглися в сучасній українській мові, а недостатня вивченість лексичного складу її діалектів не дає змоги ні підтвердити, ні відкинути факт їхньої наявності на периферії сучасної лексичної системи.

Звичайно, значна частина слів, уживаних у східнослов’янських діалектах, вийшла з лексичного складу сучасних східнослов’янських мов. Проте збережені й досі в українській мові певні словотвірні моделі можуть свідчити про те, що їх походження й уживання локалізувалися в Україні-Русі. Привертає до себе увагу вжите тільки Данилом слово прикрутъ: Іорданъ же рЂка течеть быстро, бреги же имать обонъ полъ прикрутъ, а отсуду пологи (22). Префікс при- у поєднанні з якісними прикметниками передає в українській мові значення трохи зменшеної ознаки: приглухий, пристарий. Цей словотвірний тип українська мова зберігає як реліктовий. Можна припускати, що в південних східнослов’янських діалектах він охоплював ширше коло прикметників, а серед них і прикметник круть. У давньоруській літературній мові в значенні «забуття» (лат. oblivio) вживався утворений від дієслова забыти абстрактний іменник забыть: А еже отъ доуша погуби забыть и невЂдЂние, то естьствьное съвьрши разоумЂние лЂпоты — 36. 1073 (Ср., І, 899). Данило вживає присудкового типу сполучення не въ забыть, тобто на давгу пам’ять», «на незабудь»: дабы не въ забыть было то, еже ми показа богь видати (2). У словосполученні покровъ ручный (въ той пещерЂ далъ бяше Богь Саула царя въ руцЂ Давидови, и не уби его, оному спящу, но урЂза скуть окрайнища его и и взя меч его и покровь ручный — 45) можна бачити попередника українського рушник. До місцевих слів належать, очевидно, й такі як всямокачень «однаковий вздовж і вшир», днероденъ «блискучий», «світлий», «який світиться денним світлом», на дозорЂ граду «на виду міста», лукаряво «звивисто» (варіант прислівника лукаво: Течеть же Іордан быстро и чисто водою, и лукаряво — 48; ВсЂмъ же есть подобенъ Іорданъ къ рЂцЂ СновьстЂи, и вширЂ и въ глубле, и лукаво течеть — 22), силяжи «кизил», поноровъ «земляний червяк», сколія, сколъка «двостулковий молюск, черепашка якого зсередини вкрита перламутром».

До історіографічної літератури належать насамперед літописи: «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. І хоч вони дійшли до нас лише в пізніх списках (XIV-XV ст.), та все ж зберегли давньокиївський аромат. «Повість временних літ» — твір багатьох авторів-літописців, що змінювали один одного. Останнім з них був Нестор, який подбав про художню й ідейну завершеність літопису і дав йому назву, що в повному обсязі звучить так: «Се повести времяньных лЂт, откуду есть пошла Руськая земля, кто в КыєвЂ нача первее княжити, и откуду Руськая земля стала есть».

Мова літописів належить до середнього стилю. Її особливість полягає в тому, що суто старослов’янська (або вже церковнослов’янська) мова чергується із майже чистими східнослов’янськими текстами. Пор. Си бы[с] предътекущи ı а хр[с]тьЂньскои земли. аки дЂньница пред слн̃ цем. и аки зар А предъ свЂтомъ. си бо си ı а ше аки лу[ч] в нощи. тако си в невЂрныхъ чл̃ вцЂхъ. свЂт А шес А аки бисерь в калЂ. калнЂ бо бЂша грЂхом. не ω мовени ст̃ ымъ кр[с]щением. си бо ω мыс А ст̃ ою купЂлью, съвлечес А грЂховны ı а ω деж[д]а ветхаго чл̃ вка Адама (ІЛ, 56); И послаша Ки ı а нЂ къ Ст̃ ославу глюще. ты кн А же чюжеи земли ищешь и блюдешь. а своє ı а с А лишивъ. малЂ бо на[с] не въз А ша ПеченЂзи. и мт̃ рь тв[о]ю и дЂтий твоихъ. сице не придеши ни ω борониши на[с]. да пакы възмуть. аще ти не жаль ω тьчизны сво ı єı а. и мт̃ рь стары суща и дЂти свои[х] (55).

Перший уривок і стилістично, і лексичне, і в фонетичному та граматичному відношеннях продовжує старослов’янську традицію, оскільки в ньому прославляється княгиня Ольга, яка першою серед князів прийняла християнство. У численних порівняннях, у біблійних ремінісценціях відчувається школа ораторського й агіографічного жанрів. У другому уривку йдеться про загрозу, яка нависла над Києвом з боку печенігів. Кияни звертаються до Святослава з проханням повернутися до Києва з чужих земель і захистити свою матір, своїх дітей і рідну землю. І хоч тут уживаються аорист і дієприкметники на -щий, старослов’янський сполучник аще, хоч форми дієслова теперішнього часу другої особи однини виступають і з закінченням -шь і з закінченням -ши, загальна тональність уривка чисто оповідна, а стиль побутовий.

Отже, залежно від об’єкта опису мова літопису іноді піднімається до високого стилю, але все ж переважно перебуває в межах середнього. Інколи ж опускається і до низького, тобто стає майже зовсім простонародною, коли літописець не гребує народними переказами. Читаючи наведений далі текст, зверніть увагу на синтаксис: замість ускладнених старослов’янських побудов тут переважає нанизування простих речень, з’єднуваних сполучником и: и налезоша волъ силенъ. и повелЂ раздражити вола. и побЂже волъ мимо нь. и похвати вола рукою за бокь. и вын А кожю c м А сы єлико єму рука ı а и рече єму ВолодимЂръ. може[сь] с А c нимъ бороти. и на завьтрЂє придоша ПеченЂзЂ и начаша звати вЂльможе. се нашь доспЂлъ (108).

Цікаво, що оповідь про Бориса і Гліба й відповідний уривок у «Повісті временних літ» майже збігаються: це дві редакції того самого тексту. Пор.: Блж̃ ныи же борисъ ı а ко же c А бЂ воротилъ и сталъ бЂ на льтЂ шатьры. и рЂша къ немоу дроужина поиди с А ди кые†на столЂ отьни. се бо вси вои въ роукоу тво ı є ю соуть. ω [т]нь же имъ отъвЂщааваше. не боуди ми възн А ти роукы на брата сво ı є го и еще же и на старЂиша мене, его же быхъ имЂлъ аки ω ц̃ а (УЗ, 46); И ста на АлтЂ пришедъ. рЂша єму дружина ω тн А. се дроужина оу тебе ω тн А и вои. поиди с А ди в КыєвЂ на столЂ ω тнЂ ω нъ же ре[ч] не буди то мнЂ възн А ти рукы на брата на старЂишаго. оже ω ц̃ ь ми оумре то сЂи ми будеть вь оц̃ а мЂсто (ІЛ, 118). У розповіді про Бориса і Гліба стосовно дійових осіб уживаються ті самі епітети: Святополкъ ω каньныи, Борись блж̃ ныи.

Близькі за змістом також розповіді про передсмертні години Феодосія Печерського у відповідному житії і в «Повісті временних літ». Пор.: и братии же вьсеи събравъшис А гл̃ а имъ. братие мо ı а и оии. се ı а ко оуже вЂмъ врЂм А житию моемоу кончаваеть с А. ı а ко же ı а ви ми г̃ ъ въ постьно ı є врем А соущю ми вь печерЂ, изиди ω [т] своЂта сего. вы же помыслите в себЂ кого хощете. да азъ поставлю и вамъ въ себе мЂсто игоумена. то же слышавше брати ı а. въ великоу печаль и плачь въпадоша. и по сихъ излЂзъше вънъ и сами въ себЂ съвЂтъ сътвориша. и ı а ко же съ съвЂта вьсЂхъ. стефана игоумена въ себЂ нарекоша быти. деместика соуща црковънааго (УЗ, 128); ω нь же ре[ч] имъ братьє мо ı а. и ω ц̃ и мои и чада моЂ. се азъ ω [т]хожю ω [т] васъ. ı а ко же ı а ви ми Г[с̃ ]ь. в постьное врем А. в пещерЂ си сущю изыити ω [т] свЂта сего. вы же кого хощете. игоуменомъ поставити себЂ. да и азъ блг[с]ниє подалъ быхъ єму. ω ни же рекоша єму ты єси ω ц̃ ь намъ всЂмъ да єго же изволиши самъ [...] и начаша брать ı а просити Стефа доместьв А ника. суща тогда оученика Феодосьева. глюще ı а ко сесь єсть въздраслъ (есть) подъ рукою твоєю (ІЛ, 176—177).