Оригінальна література 5 страница

¹ Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 160, 206—207.

² Там же. — С. 206-207.

³ Там же. — С. 261.

⁴ Там же. — С. 263.

⁵ Там же. — С. 281.

⁶ Там же. — С. 302.

⁷ Там же. — С. 319.

⁸ Там же. — С. 321.

У називному відмінкові множини досить часто виступає закінчення -ове/-еве: ангелове, апостолове, арабове, богачове, грекове, духове, жидове, отцове, панове і т. ін. ¹ У місцевому відмінку множини переважають давні форми із закінченнями -ох, -ex, -ix: о апостолех, о болванех, о волех, дарех, по домех, на конех, людех, в смуткох, греках і под. ² Кінцеве -ть/-т у третій особі однини дієслів теперішньо-майбутнього часу інколи відсутнє: буде, дає, може, обецує, обманує, ознаймує, оказує, пише і под. ³ Характерною особливість КА як північноукраїнської пам’ятки є закінчення -ет у третій особі множини теперішнього/майбутнього часу: блудет, боронет, бурет, вчинет, говорет, грЂшет, губет, згладет, значется і под. ⁴ Перша особа множини наказового способу твориться, як це засвідчують й інші українські тексти, за допомогою закінчення -Ђмо або -мо (загрозЂмо, кленЂмо, єжмо, откинмо), а друга особа множини відповідно на -Ђте/-те (будьте, важте, очистЂте). У третій особі однини й множини використовується частка нехай: нехай бачит, нехай будет, нехай выкладает, нехай ся дЂет, нехай досвЂдчить, нехай згинут ⁵.

Багатий матеріал для пізнання всіх рівнів карпаторуського варіанту староукраїнської літературної мови дають «Нягівські повчання», або «Нягівська Постила» — пам’ятка середини XVI ст. невідомого автора. Докладний аналіз цього твору здійснено в праці Ласло Деже ⁶.

¹ Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 311.

² Там же. — С. 330.

³ Там же. — С. 338-339.

⁴ Там же. — С. 360.

⁵ Там же. — С. 373.

⁶ Дэже Ласло. Украинская лексика середины XVI века: Няговские поучения (словарь и анализ). — Дебрецен, 1985.

У тексті «Нягівських повчань» регулярно засвідчується чергування /о/ з /у/ (б[у]къ — бік, булше — більше, гурше — гірше, думъ — дім) та /е/ з /у/ (у своюй, у нюм, людюмъ), м’яке /ц/ (пяниця, загодованець, издавця, королиця, лиця), повноголосся (голова, голодъ, голосъ, городъ, дерево, дорого, золото), перехід /л/ у /у/ (довгъ, довгый, довжны) та ін.

Є чимало цікавих явищ у словотворенні. Так, поряд із абстрактними іменниками, утвореними за церковнослов’янською моделлю (изогнаніє, имЂніє, искунчаніє), уживаються українські на -ня, -тя (переважна більшість) (измаганя, исповнЂня, истисканя, келтованя, крещеня, проклятя); дієслова з основою на /г/, /к/ послідовно приймають в інфінітиві суфікс -чи (измочи, изогнечи, изречи, испомочи, истечи, печи).

Серед найхарактерніших морфологічних рис можна зазначити такі. У першій особі множини іменників теперішньо-майбутнього часу виступає флексія -ме (береме, лишаєме, чиниме, не можеме); у чоловічому роді однини дієслів минулого часу кінцевий суфікс -л- регулярно переходить у -в- (натокмивъ, лишивъ, заказавъ), хоч інколи може зберігатися й традиційне -лъ (любилъ, миловалъ, ходилъ); у майбутньому синтетичному часі флексія -му, -меш часто виступає в препозиції (кулько мете што просити у о[т]ца моего у мое имя, дасть ся вамъ ¹; а кто меть пити, што я ему дамь воды, будеть у нюмъ кырниця ²). Замість узвичаєної українською мовою частки нехай, за допомогою якої утворюється третя особа однини й множини наказового способу, в «Нягівських повчаннях» уживається її варіант нагай (Нагай не лестить ся никто на васъ; «Коли чинить милостиню, нагай не знаєть лЂвая твоя, што чинить правая твоя»,) ³.

¹ Дэзке Ласло. Названа праця. — С. 163.

² Там же. — С. 166.

³ Там же. — С. 169, 172.

Найцікавішим рівнем мови цієї пам’ятки є лексика. Поряд із спільноукраїнськими словами і церковнослов’янізмами (а таких більшість), уживаються місцеві слова типу вершинокъ «кінець», винниця «виноград», вогень (огень) «вогонь», выдказъ «відповідь», выдку «звідти», вырозумЂти «зрозуміти», добытокъ «худоба», доку «поки», дотудъ «доти», дЂтвакъ «дитина», житлусть «життя», заранокъ «ранок», идця «ненажера», извуръ «джерело», издавця «зрадник», изудну «назовні», ино «хіба», иства «їжа», казда «господар», калный «брудний», кмЂть «селянин», кортань «покарання, марга «маєтність», «домашні тварини», назадарь «даремно», найбулма «найбільше», натокмити «створити», «зробити», «набути», спасти та ін.

Чимало слів утворено від угорських коренів: будушловати «блудити», уг. bujdosik; бЂзентовати «свідчити», «доводити», уг. bizoný sit; бЂзоншакъ «свідок», уг. bizonysá g; бЂнтетовати «карати», уг. bü ntet; бЂчелованя «повага», «честь», уг. becsü l (becsö l); валость «відповідь», уг. vá lasz (vá luszt); валтовати «викупити», уг. vá lt; варошь «місто», уг. vá ros; гаталомъ «влада», «зловживання владою», уг. hatalom; ингедливый «слухняний», уг. engedl; кедведзовати «догоджати», уг. kedvez; келтованя «витрати», уг. kö lt «витрачати»; керешкедовати «скористатися», уг. kereskedik «торгувати»; мештершикь «ремесло», уг. mestersé g та ін.

Трапляються тут і румунізми: дуката «м’ясо», рум. bucată; варе «справді», рум. oare (пор. також похідні варе де, варе котрый, варе кто, варе кулько, варе чій, варе што, варе якъ) та ін.

Отже, конфесійний стиль староукраїнської мови формується під впливом церковнослов’янської, на той час уже досить розхитаної з погляду норм. Значна частина церковнослов’янізмів, уже адаптованих на українському Грунті, лишається в мові конфесійної літератури, звідки проникає і в інші стилі староукраїнської літературної мови: художній, полемічний і, як про це вже йшлося, навіть діловий.

Художня література зароджується в останній чверті XVI ст. у вигляді панегіриків і полемічних віршів, спрямованих проти папи й католицизму. Символом кінця віку можна вважати рядки із одного з тогочасних віршів: Не въ школахъ латинськихъ розум купуйте и их трутизмами души не питайте (УП, 131). Українська поезія кінця XVI ст. бідна тропами, але для неї вже характерні ті ключові слова, що згодом визначатимуть особливості барокових творів. Це солнце (крест животворящий царєм и народом, яко солнце свЂтящий — 38), сердце (сердца вЂрных людей увеселить значне — 38; сладость в сердцу стане — 100), небо (коли его узрять на небеси — 38), вЂра (цвЂты прекрасныи вЂры — 38; вЂра бо єсть дар божій — 74); звЂзда (въсіяла звЂзда ясно от востока — 61), свЂтъ (сіяет бо солнце неприступнаго свЂта — 61; был бо аггел свЂта, нынЂ уже темность — 72; иже свЂтом и огнем так ся называет — 94; небесным свЂтом мир ся просвЂщает — 100), свЂтлость (иж востока свЂтлость нынЂ оставляють и до тьмы запада по прелесть отбЂгають — 72), церква (восточные церкве в русінском народЂ — 62). І звичайно ж, головною особою, до якої звернені очі поетів, є Ісус Христос: Сынове темности, Христу апостаты, от духа святого въвЂки прокляты (71); Не шукайте Христа на западЂ в РимЂ (72); Мы же съхранЂмо Христовы науки (73).

У тематичному, а частково й у художньому відношенні поезія XVI ст. пов’язана з проповідницькою і агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які принесли в Русь християнство і спорудили величні храми, київські святі подвижники: Прежде бо Великій Владимер крещенієм просвЂтил всю землю рускую (62); Володымер Великій вас у ВЂру крестил (86); Єрослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси (65); Преподобный Антоній, иноком начальник, общого житія по БозЂ наставник, Блаженный Феодосій, ангелский сожитель, братіи игумен и Христу ревнитель (88). Давні князі порівнюються з нинішніми: Владимер бо свой народ крещенієм просвЂтил, Конъстаньтин (Острозький. — В.P.) же благоразумія писанієм освЂтил (64).

Автори віршів намагаються писати церковнослов’янською мовою, але оскільки в той час вона не була в усному ужитку, а граматик і словників ще не було, то вони раз у раз збивалися на староукраїнську мову. Пор.:

Аз єсмь всему миру свЂт,

Богъ єсмь прежде всЂх вЂк,

Вижу всю тайну человЂческую,

Глаголю же вам, сыном человЂческим:

«Добро єсть вЂрующим въ имя моє» (59);

З якою пильностью бчела мед збираєт,

Же у борти ледво ся затворяєт,

C такою ж въ тые книжки наношено

C писма римских докторов

Против фальшови отпоров (66).

Окремо слід виділити вірші (сатири) Яна Жоравницького, який писав тодішньою розмовною мовою:

Хто йдеш мимо, стань годину,

Прочитай сюю новину.

Чи єсть в Луцку бЂлоглова,

Як та пани ключникова?

Хоча й вЂк подойшлый має,

А розпусты не встыдає (60).

Передбарокова українська поезія небагата на художні засоби. Епітети здебільшого фольклорні, хоч їх і небагато: хищные волки, ясное солнце, ясная заря, марные лЂта, темъныи оболоки, студеная зима, вЂтръ быстрый. Але є й епітети, освячені книжною мовою: небесные уста, многоцЂнный бисер, святая вЂра. Порівняння теж переважно грунтуються на народному сприйнятті, напр.: якъ трава сухая, огнем испалени (39),...Твоих людей, яко хлЂбъ, сънЂдають (71); и вЂтром, як порох, скоро розлетЂли (71); И на всЂ языки дали єпископы, их же обирали, як честныи снопы (74); СнЂдающе, яко лвы, отеческіи права (78); УтЂкает, яко звЂрь из горы и яко вода быстро минает воскори (80); Никогда же бЂсове тебе одолЂють и, якъ сЂно огня, скоро отпадають (94).

У віршах виявляється народна мудрість: A которым мняша роскош, ниж цнота — Предъ такими кажи замыкати ворота (65). Фразеологічні звороти скупо проникають у цю поезію, але все ж є чимало усталених словосполучень типу поки свет не минеш (69), приходять до згоды (71), вЂры не давати (87), мают ся явити (87) і под.

Оскільки сюжети віршів переважно спираються на євангельські оповіді, час від часу трапляються образи, запозичені із Святого Письма: Меч... острый обоюду (61); Ибо смоковницу усхнути сотвори, иже тобЂ плода сия не сотвори (90).

Незважаючи на те, що автори віршів намагалися дотримуватися церковнослов’янської мови, вони, як про це вже йшлося, не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних, — на поетів не могла не справляти впливу ділова староукраїнська мова. У віршах уживаються такі українські слова, як бачити, блищати, бридитися, буяти, богатЂти, вбогий, вельми, витати, глитати, згуба, зготовати, забути, застати, збагатЂти, згода, завжды, зопсовати, заживати, мова, мачуха, мусити, надЂя, невымовне, нищыть, око, ображати, оздоба, обЂцяти, почути, погамувати, панувати, памятати, помста, палати (про вогонь), прудко, праця, попувати, скарб, трывати, тын, товарыство, утЂкати, фарбованый, хмары, шукати, чоло та ін. Абстрактна лексика була переважно церковнослов’янського походження: смєлость, гордость, честность, добродЂтель, пагуба, немощ, чистота, доброта, блаженство і под. Але активно входила в староукраїнську поезію й власне українська абстрактна лексика: згода, незгода, невдячность, єдность, цнота, марность, покора, помста і под. Окремі абстрактні слова, утворені за церковнослов’янським зразком, не набули згодом поширення. Це, скажімо, проклятство, доброть, свЂдецтво, багатество та ін. Відчувається помітний вплив польської мови: коруна, фортуна, голдовати, члонки, кламати, кгды, офЂра, обфито, камыки, оброна, чистец (п. cryś ciec «чистилище») та ін.

Мова віршів пересипана лексико-фонетичними церковнослов’янізмами. Так, переважають слова з неповноголоссям (врата, глава, злато, древо), хоч наявні й повноголосні слова (голова, ворог), спільнослов’янським *tj i *dj майже регулярно відповідають щ і жд (нощь, немощ, хощет, в нощи, побЂждал), хоч надежа, одежа. Серед граматичних церковнослов’янізмів треба відзначити форми називного відмінка множини іменників чоловічого роду на -и, причому кінцеві к і г основи чергуються відповідно з ц і з (єретицы, отступници, врази), прикметникові форми без проміжного /j/ у закінченнях (чловєчаа, святаа), форми родового відмінка однини на -аго (славимаго); значно частіше, ніж у діловій і конфесійній мові, використовуються форми аориста (воста, прозябе, обрЂтохомъ, принесохомъ).

Незважаючи на явні намагання авторів віршів писати по-церковнослов’янському, фонетичних українських рис у їхній мові все ж було чимало. Виявленню цих рис допомагає й римована мова творів. Так, вимова Ђ як /і/ засвідчується поплутанням літер Ђ та и: винець, въ тЂли та ін. Але ще виразнішим доказом є особливості римування, напр.:

Убогій рубы и нагоє тЂло,

иже нужнЂйшои смеръти вокусило (82);

Началником вЂри зватися не хотЂл

и всю свою волю Христу поработил (82);

Раз єсте крещени, любимій друзи,

мужайтеся нынЂ о преблагом бозЂ (86).

Зрідка трапляється перехід /с/ в /з/ (живет з богом, возсіяв) і чергування /д/ з /ждж/ (въеждъжает); чітко простежується така фонетична українська риса, як чергування /у/ з /у/ і навпаки: устал «встав», повчишся, вмирають, вбивати, въбыйство та ін.

Усі ті морфологічні риси, які спорадично трапляються в мові часів Київської Русі, і багато репрезентовані в ділових документах XIV— XVI ст., системно представлені в художній літературі. Іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини приймають переважно закінчення -ови/-еви; це стосується як назв осіб, так і назв неживих предметів, переважно абстрактних понять: цареви, господарови, Петрови, господеви; слухови, раєви, дьневи, грєхови, мирови, костелови, духови, крестови; це не означає, що закінчення -у в цій формі уже зовсім не вживається, пор.: пану, отцу. Ці ж іменники в називному відмінку множини часто приймають закінчення -ове/-еве: жидове, поганове, патриархове, бЂсове, отцеве. Уживання кличного відмінка було тут нормою: пане, отче, боголюбче, рабе, посте, душе.

Закінчення -т у фомах третьої особи однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів, як правило, пом’якшується: блицить, ныщить, слынеть, измышляють, въбивають, любять; але чимало й таких випадків, коли в третій особі однини -т/-ть зовсім відпадає: поможе, коронує, може, каже, забуде, иде, не схоче, стане і навіть гряде (церковнослов’янське дієслово). Традиційно в чоловічому роді минулого часу виступає суфікс -л, проте й форми на -в уже не є рідкістю: научив, послав, заверещав, мЂв, указав, приняв, отдав, помышляв. З’являються й синтетичні форми майбутнього часу на -му, -меш, -ме: которого злыи матимуть якъ Бога (127). Перша особа множини наказового способу послідовно утворюється за допомогою флексії -Ђмо: любЂмо, служЂмо, стережЂмо, съхранЂмо, прийдЂмо, дадЂмо; виняток становлять дієслова з основами на -а-, -ова- і атематичне дати: увеселяймо, радуймо, празднуймо, подражаймо, даймо. У другій особі множини наказового способу виступає флексія -Ђте/-ите (крім дієслів з основами на -а-, -ова- і атематичного дати): почтите, хранЂте, шукайте, ожидайте, спЂвайте, минайте, заховайте, наслЂдуйте, приготуйте, познайте, дайте. Третя особа наказового способу однини й множини утворюється за допомогою формотворчої частки нехай: Нехай вам дарует благоденствовати (41), нехай тебе славят (90), нехай же заплаты сея ожидають (111), нехай же дружатся съ Каином римляне (129). Інколи в цій функції виступає і церковнослов’янська частка да: да святится (103). У віршовій мові досить послідовно зберігаються форми перфекта: єси сподобил, єсь ся почтила, єси нисходил, возлюбил єси, есте погордЂли і под. У формах першої і другої особи множини умовного способу виступають допоміжні дієслова бысмо і бысте: иж бысмо папежа головою звали (79), БерЂмо потЂху в души свои нынЂ, иж бысмо витали в том ЄрусалимЂ, У котором Христос вЂчно царствует (107); А чому ж до чистцу бЂсов не пошлете и милостивого лЂта не подаєте, Же бысте и ангельми могли учинити (127). Зворотна частка ся нерідко передує дієслівній формі: ся надЂєт, ся надносять, ся смирити, ся брыдили, ся почтила, ся похвалити, Бога ся не боять, ся кланяет.

Із синтаксичних рис варто звернути увагу на уживання сполучника бо в умовних реченнях: він не відкриває собою підрядного речення, а виступає після іменника-підмета: Слава бо и злато, яко тЂнь, мимо ходить (80), Любов бо Бога роскоши минает (97). Набуває певного поширення безособова віддієприкметникова форма на -но: въ тые книжки наношено C письма римських докторов (66), Із Єрусалима вЂрным даровано и всю вселенную Богови призвано (75).

Нарешті, кілька завваг з приводу словотвору. Як і в конфесійній літературі, тут поширені двокореневі складні слова типу душегубный, лъжехресты, многоценный, мужебойство, славолюбный, твердосердечній та ін.

Що українська поезія кінця XVI ст. була спадкоємницею давньокиївської літератури свідчить не лише згадувані в ній давні князі і святителі. Протиставлення творців старого й нового заповітів нагадують нам «Слово» Іларіона:

Они бо кровию прачи знаменали,

мы же знамение крестное приняли.

Они преходили от страны в страну,

a мы c невЂрия въ вЂру избранну.

Они через море сухо преведени,

а мы от идоловъ к Богу присвоени (90).

Такий же перегук зі «Словом» Іларіона відчувається в характеристиці Ісуса Христа як боголюдини:

Ибо яко чловєк на осля всЂдаєш,

А як Бог идолы сильно сокрушаєшь,

и ими прелщеных к собЂ призываєш,

Яко чловєк на земли труды въсприемлеш,

а на небесЂ ангелы на службу приємлеш (89).

На завершення розділу треба ще раз відзначити, що літературна мови післямонгольського часу, спершу дуже збіднена, поступово набирала сили, використовуючи в своєму розвиткові як церковнослов’янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особливості ділового («зниженого») стилю. Вона проклала шлях для вдосконалення староукраїнської й церковнослов’янської мов у наступному столітті.

РОЗКВІТ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (XVII — перша чверть XVIII с.)

XVII ст. в історії українського народу сповнене драматизму. З одного боку, це відстоювання своєї національної, релігійної і культурної самостійності, з другого — небачене з часів Київської Русі піднесення національної самосвідомості, розквіт науки, культури, мистецтва.

Від початку XVII ст. починає руйнуватися традиційна для України опора православ’я — княжа Волинь. Син великого подвижника віри й освіти Костянтина Острозького Януш Острозький прийняв католицьку віру. Відтоді, як пише один з дослідників історії релігії в Україні, «світ православ’я починає окутуватися густим туманом латино-польської пропаганди... Чинячи в дусі свого нового вірування, Януш після батькової смерті почав зводити костьоли на землях Острозьких і виганяти руських священиків з церков, побудованих його предками. Так, у 1610 р. він відібрав у православних церкву св. Трійці, засновану його прадідом у Межирічі і, добудувавши до неї кляштор, віддав ксьондзам Францисканського ордену» ¹, а в 1624 р. внучка Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкевичева на місці Острозької школи заснувала єзуїтську колегію ². Те ж саме сталося і з князем Миколою Черторийським, який після смерті свого батька Юрія, ревно відданого православ’ю, просив Сигизмунда III повернути йому родовий маєток — Пересопницю з монастирем і обернути їх на користь заснованої ним у Клевані єзуїтської колегії світських ксьондзів, що звалися мансіонаріями ³.

¹ Древние волынские православные помяники.— Житомир, 1892. — С. 33.

² Возняк М.С. Історія української літератури. Кн. перша. — Львів, 1992. — С. 341.

³ Древние волынские православные помяники. — С. 41.

Так поступово руські князівські родини зраджували православ’я, а разом з ним і свій народ з його давньою оригінальною культурою і власною мовою. І хоч ще й на початку XVII ст. у віршах Д. Наливайка, звернутих до синів князя Олександра Острозького, чується заклик зберігати предківську віру:

Памятайте, же сте c княжат руских острозких вышли,

их вЂру, дЂльность и набожность мЂйте на мысли.

Вами хочу похвалитися перед божим маєститом,

кгды з вас жаден не будет апостатом,

Отъ вЂры кгрецкоє апостольскоє церкви вЂсточноє

дому нашему и славным продком нашим пожиточниє.

Продкове бовЂм ваши, кгды вЂpy, якъ тарч, держали,

непріятели дому ихъ завше предъ ними дрыжали (УП, 152),

але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали католицизм. Зникало й протестанство. Якщо під його впливом у XVI ст. один за одним з’являлися переклади св. письма на близьку до народної мову, то в XVII ст. такі твори поодинокі. Проте православ’я не здавало своїх позицій. Головними його захисниками були священики й православні братства, що розвивалися в містах, брали під свій захист церкви, фундували школи, дбали про розвиток науки й мистецтв. Спершу братство виникло у Львові, згодом наприкінці XVI — у перших десятиліттях XVII ст. вони засновуються в Гологорах, Замості, Любліні, Рогатині, Бересті, Перемишлі, Красноставі, Городку, Галичі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах. Де виникало братство, там засновувалися школи, пожвавлювалося культурне життя. Близько 1572 р. князь Костянтин Острозький відкрив на свій кошт початкову школу в Турові, в 1577 р. другу школу у Володимирі на Волині. У своєму рідному місті Острозі він заснував школу вищого типу, яку його сучасники називали «Тримовним ліцеєм», «Колегією» або навіть «академією» ¹. Школи позасновувалися також у Рогатині, Городку, Перемишлі, Комарні, Любліні, Бересті, Кам’янці на Поділлі, Замості, Галичі, Луцьку, Холмі, Вінниці, Немирові, Пересопниці та в інших містах ².

¹ Возняк М.С. Названа праця. — С. 341.

² Там же. — С. 358.

Українське політичне, релігійне й культурно-освітнє життя з початку XVII ст. складалося під впливом берестейської унії, прийнятої у Бересті (Бресті) в 1596 р. Почалася велика свара між уніатськими і православними єпископами. Це й знайшло своє відбиття в розвитку полемічної літератури. Власне полемічну літературу, користуючись сучасною термінологією, можна було б назвати публіцистичною. Але здебільшого полемічний характер мала й тодішня художня література.

Як полеміст зажив собі слави Іван Вишенський. Перший свій твір він надсилає з Афону в Україну-Русь ще наприкінці XVI — у 1592 або в 1593 р. Це було «Посланіє до всЂх обще в лядской земли живящих». Далі він жив і писав переважно на Афоні і зрідка в Україні і закінчив свій життєвий шлях близько 1620 р. в Афонському монастирі. Влучну характеристику загальному напрямові творів І. Вишенського дав І. Франко: «Івана Вишенського зачисляють звичайно до полемістів, що боронили православіє проти заходів латинства та’ унії. Се вірно, але тілько в часті. Властивої полемічної аргументації в його писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії у нього не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських або польських полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру (виділення наше. — В.Р.) лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками й православними, а головна сила його таланту — в ілюструванні релігійних віроучень та суспільно-політичних відносин драстичними прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя» ¹.

¹ Франко Іван. Іван Вишенський. — Львів, б/д. — С. 25—26.

І. Вишенський, як істинний захисник православного християнства, всі інші віровчення сприймав як єресь. Тому переклади святого письма на просту мову засуджував. Він писав: «Евангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не вывирочайте. По литургии же для зрозуменя людского попросту толкуйте и выкладайте. Книги церковньте всЂ и уставы словенским языком друкуйте. Сказую бо вам тайну великую: як диявол толикую завист имает на словенский язык, же ледве жив от гнЂва; рад бы его до щеты погубил и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и во огиду и ненавист приведет. И што нЂкоторие наши на словенский язык хулят и не любят, да знаеши запевно, як того майстра дЂйством и рыганем духа его поднявши творят. Ато для того диавол на словеский язык борбу тую мает, зане ж ест плодоноснЂйший от всЂх языков и богу любимший: понеж без поган — ских хитростей и руководств, се ж ест кграматик, рыторык, диалектик и прочих коварств тщеславных, диавола въмЂстных, простым прилежным читанием, без всякого ухищрения, к богу приводит, простоту и смирение будует и духа святого подемлет» (Виш. 23). Сучасники й наступники І. Вишенського, який сидів на Афонській горі і не відчував, що боротьба за віровчення йде пліч-о-пліч зі змаганням за освіту, усвідомлювали цю проблему значно краще уже наприкінці XVI ст., а XVII ст. у цьому відношенні повністю спростувало афонського інока.

Толерантніше ставилися вони й до давніх слов’янських свят. У всякому разі не повторювали слідом за І. Вишенським: «Коляды з мЂст и з сЂл учением выженЂте; не хочет бо Христос, да при его рождест†диаволские коляды мЂстце то мают, але нехай собЂ их в пропаст свою занесет. Щедрый вечер з мЂст и з сЂл в болота заженЂте, нехай з диаволом сЂдит, а не з христиан ся ругает. Купала на Крестителя утопЂте и огненое скаканя отсЂчЂте; гнЂвает бо ся Креститель на землю вашу, што ся на день памяти его попущаете диаволу ругатися вами з вас же самых. Петр и Павел молят вас, если хочете от них ласку мЂти, да потребите и попалите колыски и шибеницЂ на день их, чиненые по Волыню и Подолю» (44).

І. Вишенський у всьому, в тому числі і в мові, — традиціоналіст. Він добре знає церковнослов’янську мову, обстоює її перед П. Скаргою як знаряддя істинної святості: «То всЂ, Скарго, род руский в писмЂ и науке славянскаго языка благодатию Христа бога одержал, засвидЂтельствовал и тако достатечне спробовал» (193). І разом з тим кілька разів підкреслює, що він якихось особливих шкіл не закінчував, а до філософії, риторики й інших «латинських» наук відчуває відразу. «Наперед тебе от тое прелести остерегаю, любимый прочитателю, — пише він, — да не ищеши зде хитростей слогов сплетенорЂчивых наказания еллинскаго»; і далі: «А о собЂ аз и сам свЂдительство вам даю, яко грамматичкого дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского высокомечтателного ни слыхах» (10). Іноді його мова майже чисто церковнослов’янська. Це переважно тоді, коли він цитує апостолів або говорить про високі церковні цінності, напр.: «А егда сие исправите, чаю на милость божию, яко призрит на нас паки милосердним оком и благочестие наше въздвигнет, и всЂх, в нем благочестно живущих, спасет, и царства небеснаго наслЂдниками быти сподобит, еже всЂм получити, господи, дажд (7);...по Иоану: «Елици же, — рече, — приаша ero, даст им власт чадом божиим быти, вЂрующим во имя его, иж не от кръви, ни от похоти плотскиа, ни от похоти мужескиа, но от бога родишася» (43); Михайло Матеолог: «Приключися вам и нам от превозношеных скиф, вам, неповинным ни в чесом же, боязнь тЂх имуще римской церкви, в твердости стоящей, нашей же в колЂбании и не мирЂ, обаче приидЂте нам на помощ скоро, хощем единомудрствовати c вами, яко погибаем злЂ от мерзких варвар» (79); «Кое же причастие свЂту во тмЂ! Не буди се примЂшатися во вЂки нам!» (81).

Церковнослов’янською лексикою пересипано тексти усіх творів І. Вишенського: «Книжки» («Обличение диавола-миродержца», «Писание до кн. Василия», «Буди ж вам извЂстно, правовЂрным», «Писание до всЂх обще...», «Писание к утЂкшим...», «ИзвЂщение краткое», «О єретиках», «Загадка философом латинским», «СлЂд к постыжению и изучению художества», «Новина, или вЂcT»), «Краткословного отвЂта Петру СкарзЂ», «Послання Домникии», «ЗачапцЂ мудраго латынника с глупым русином», «Послання львовскому братству», «Послання Иову Княгиницкому», «Позорище мысленому». Це переважно абстрактні слова на -ние, -ие (запустЂние, мудрование, высокомудрие, тщеславие, благочестие, пришествие, утЂшение, безвЂрствие, изчезновение), а також активні дієприкметники на -ый, -ий, -ай (протерпЂвый, грядый, вЂруяй, поминаяй). Часто трапляються й інші дієслова церковнослов’янського походження і службові слова: рещи, изректи, внийти, восприяти, зане, занеже, сице, зде і т. д.