Оригінальна література 2 страница

Є певні перегуки «Повісті» і зі «Словом о полку Ігоревім». Вони належать хронологічно ще до часів княгині Ольги. Деревлянам, які прийшли сватати її за свого князя Мала після убивства Ігоря, вона відповідає: оуже мнЂ своего мужа не крЂсити (44); пор. у «Слові о полку Ігоревім»: А Игорева храбраго плъку не крЂсити (СПІ, 31); згадується тут і Редедя, зарізаний перед полками касозькими (134).

Переповідаються події, що супроводжували Ігорів похід, під 1185 роком. Тут же згадується річка Каяла, невідома з інших джерел. І сюжетні лінії схожі. В «Повісті», як і в «Слові», Игорь видЂ брата своего Всеволода крЂпко борющас А. и проси дш̃ и своєи см̃ рти. ı а ко да бы не видилъ падени ı а брата своєго (ІЛ, 624); пор.: Игорь плъкы заворочаеть: жаль бо ему мила брата Всеволода (СПІ, 20). Правда, половець Овлур із «Слова» в «Повісті» зветься Лавором. Але тікають вони в Русь разом із князем Ігорем. У «Повісті» Ігор має інший маршрут, ніж у «Слові»: він не одразу потрапляє в Київ, а спершу їде до свого Новгорода, потім до Чернігова, а вже звідти «Ђха до Києвоу к великомоу кн̃ зю Ст̃ ославу. и радь бы[с] ємоу Ст̃ ославъ. такъ же и Рюрикъ сватъ єго» (ІЛ, 651).

Фонетичні особливості «Повісті временних літ» досить своєрідні. Східнослов’янське начало виступає тут дуже виразно. По-перше, повноголосні форми переважають неповногосні, хоч паралельні форми трапляються досить часто (сторона — страна, владЂють — володіють, городъ — градъ, горожаны; але холопъ, хоромъ, болото, хоч скомрахы — давньоруське слово на старослов’янський лад); старослов’янське жд у літопису практично відсутнє (хожение, радающа ı а, гражане, вижь, дажь, надеже, ω деже, жажа, чужеи), зате замість ч у більшості випадків уживається щ (нощь, хощю, не хощеть, сЂщи, свЂща); на місці старослов’янського початкового є досить послідовно вживається о (графічно ω) (ω два, ω динъ, ω сень, ω лена, ω зеро); суто українськими фонетичними рисами є поплутання в з у (Всеволодъ — Оусеволодь, на въгры — оугры, вдарить — ударить) і м’яке ц’ (сновець, вЂнЂць, жерець, конЂць). Викликає подив поплутання ч і ц (старечь, ω трочи, єдиновластечь, палчем і под.), що, можливо, пов’язане з пізнішими переписами літопису. Привертає до себе увагу досить часте поплутання Ђ з и: ω бищають, оукрЂпивс А, непобидимою стрилци, ослипилъ, раздилис А, свищи («свічки»), о грисЂхъ, c письньми та ін.

Морфологічні особливості «Повісті» ті ж, що і в творах інших жанрів: в теперішньо-майбутньому часі, а також в імперфекті в третій особі однини й множини виступає закінчення -ть (втечеть, хулить, оумреть, одбЂжить, стоить, возмуть, створ А ть, мучать, сказають, сЂд А ть, оучать, женоуть, имахуть, б А шеть і под.), трапляються поодинокі випадки відпадіння -ть в дієсловах першої дієвідміни (а кн А гини наш[а] хоче за вашь кн А зь — ЛЛ, 56), дієслівна частка с ı а (с А) часто иступає у препозиції (се оуже с А есте покорили мнЂ — 47; оуже намъ нЂк[а]мо с А дЂти — 58); аще с А сбудеть — 95; аще ли с А покаємь — 158; рЂкы с А смерзывають — 406), особові форми дієслова хотЂти уживаються то в традиційному старослов’янському, то в українському варіантах (хот А ть, не хощета, хочемъ, хочете); іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини часто приймають закінчення -ови/-овЂ, -еви/-евЂ; це стосується як осіб, так і неосіб (мужеви, МоисЂω ви, Бв̃ и, кесареви, Геω ргиєви, РомановЂ, Володареви, Гюргеви, Кукнишеви, Рюрикови; коневи, голубєви, воробьєви, по Ручаєви, монастыреви, к волови, домови); ці ж іменники в називному відмінку множини можуть приймати закінчення -ове/-овЂ, -еве/-е†(поповЂ, разбоєвЂ, громовЂ, борове, ледове, дарове, сторожевЂ).

У синтаксисі привертає до себе увагу так званий «давальний самостійний», тобто такий зворот, яким передається послідовність у часі, напр.: МоисЂєви же възмогъшю и бы[с] великъ в дому фараони (81); И пришедъшу МоисЂω ви. и не послуша єго фараонъ (82).

У лексиці, звичайно, не можна було обійтися без місцевих слів. Це назви грошових одиниць (щел А гь, гривна), суспільних станів (смердъ), осіб, зокрема з оглядом на родинні стосунки (паробьци, оуй, сновець, стрый), робочих процесів і проведення часу (ω рати, лЂтовати), податків (мЂс А чина), споруд (гребля), тварин (вЂверица), побутових предметів (вЂхоть, пазуха, веретено, сокира, ω прЂснокы, треска, цЂжь, лукно); часових понять (недЂля) та ін. Напр.: да что ти пропоремь. трескою чрево твоє, тольсто ı є (130); мывс А Бъ̃ в мовьници и выпотивс А ω терьс А вЂхтемь (166); мало бЂсЂдоваше в суботу или в недЂлю (175) та ін. Грецькі християнські імена, що стали поступово заступати собою слов’янські, набували тієї форми, в якій вони й тепер відомі в українській мові: Дмитръ, Василь, Василько, (Олекса, Михалко, ω лена, Євга (дь ı а волъ прЂлсти Євгою Адама — 91) та ін. Є місцеві сліди і в назвах місяців, напр.: поидоша c нимъ въскорЂ на колЂхъ. а по грудну пути. бЂ бо тогда м[с̃ ]ць грудень. рекше но ı а брь (236). Деякі конструкції нагадують собою скальковані з української мови, напр.: оуже намъ нЂ льзЂ камо с А дЂти (161) — уже нам немає куди подітися.

І все ж старослов’янська традиція в «Повісті» досить сильна. Це і форми аориста й імперфекта (правда, без подвоєння голосних: хожаше, привожаху, приношаху, жив ı а ху, им А ху, раслабЂша, принесоша), і складні слова, уживані для позначення абстрактних понять (высокоуми ı є, прелюбодЂань ı а, братооубииство, братолюбь ı є, братоненавидЂна ı а клеветы, страннолюбивъ, срдцевидецъ та ін.).

Літописи вміру користуються приказками і прислів’ями типу «Аще с А въвадить волкъ въ ω вцЂ, то ω [т]носить по єдинои все ста[д] (43); и есть притча до сего дн̃ е. бЂда аки в РоднЂ (65); ї да не похвалитс А силны силою сво ı є ю (192); Бъ̃ бо егда. хочеть показнити чл̃ вка ω [т]иметь у него оумъ (551).

Порівняння і метафори в літописах не такі часті, як у «Слові о полку Ігоревім». Але природа їх така ж народна, як і в художньому творі, напр.: Сьи б А ше єму акы тЂрнъ в ср[д]ци (69); Бон А къ же раздилис А на. г̃. полкы и сбиша Оугры в м А чь ı а ко соколъ галицЂ збиваеть (246); ı а рославъ же пришедь сЂде в КыевЂ. оутеръ пота з дружиною своєю (133); Мьстислав же много пота оутеръ с дружиною своєю (577); проте є метафори книжні, які перегукуються з ораторською літературою: ω ц̃ ь бо сего Володимиръ землю разора и оум А гчи. рекше крщ[с]ниемъ просвЂтивъ. сии же ı а рославъ сн̃ ъ Володимерь. насЂ ı а книжными словесы. ср[д]ца вЂрных. людии. а мы пожинаєм (140). Чимало є виразів, узятих із Святого письма: да въскр[с]неть Бъ̃ и разидутс А врази є[г] (88); ı а ко ω вьца на заколеньє веденъ бы[с] (88); ра[д]йс А ω брадован[н]а ı а Г[с̃ ]ь c тобою (89); се єсть сн̃ ъ мои възлюбленыи co немъ же блгоизволи[х] (90) і под.

У літописній літературі розповідь ведеться, природно, з посиланням на третю особу, але інколи наводяться й діалоги типу: Незнаемою страною, языкомъ испаленым, нази ходящи и боси, ногы имуще сбодены терньем. со слезами отвещеваху друг к другу: глаголюще: аз бех сего города, а други: аз сея вси». Як і в ораторській та і агіографічній літературі, тут час від часу вживаються риторичні запитання, що сприяє піднесенню урочистості мовлення.

До агіографічної літератури можна умовно зарахувати й «Повчання» Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою — середній, з численними східнослов’янізмами. Та й не випадково Нестор умістив його в «Повість временних літ», а чернець Лаврентій під 1096 р. подав у його ж імені літопису 1377 р. В. Мономах прекрасно володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути місцевих слів типу дивоватися, ирий, убогый в знач, «бідний», лагодити, сторожа, паропци, ворожбитъ, лЂпши, гребля, ω тт А ти, лЂнощи та ін., напр.: И сему чюду дивуемъс А... како птица нб̃ е[с]ны ı а из ирья идуть, и первее [въ] наши руцЂ, и не став А [т]с А на одиной земли. но и сильны ı а и худы ı а иду[ть] по всЂмъ земл А мъ (ЛЛ, 244); Всего же паче убогыхь не забываите (245); нЂту бо ти нужа никоє ı а же (245); Ни питью, ни Ђденью не лагодите ни спанью... и сторожЂ сами нар А живайте (246); вборзЂ не розгл А давше лЂнощами, внезапу бо чл̃ вкь погыбаєть (246); и мнЂ будеть бе-сорома, и вам будеть добро (246).

Східнослов’янські фонетичні риси тут переважають: замість початкового є регулярно вживається о (ни ω дїну же ночь, ω сень, ω динь, ω лень, ω диночьство), замість жд і щ послідовно виступають ж і ч (нужа, чюжимъ, тружалъ, не мочи, лечи), є випадки пом’якшення ц (вдовицю), абсолютно переважає повноголосся (Володимерю, полонъ, голодъ). Не бракує тут південноруських морфологічних форм, наприклад, закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (ГлЂбови), закінчення -ть у формах третьої особи однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів (оукладаеть, хощеть, роздЂл А ть), форм другої особи множини наказового способу на -Ђте (идЂте, минЂте, блюдЂте); трапилася навіть форма третьої особи однини теперішнього часу без флексії -ть (дь ı а волъ бо не хоче добра роду человЂчскому — 252).

Початок «Повчання» складається з настанов, які задля урочистості вбираються в церковнослов’янську мову. Для цієї частини твору характерні цитати з псалтиря та інших церковних книг, напр.: ı а вземъ Псалтырю в печали разнухъ ı а. и то ми с А вын А вскую печалуеши дш̃ е. вскую смущаєши м А? (241). Тут же вживаються церковнослов’янські звороти, характерні для конфесійних текстів, типу «владЂя и животом и смертью, заповЂдь Божья, слезы испустите, нас грЂшных помилуй, страх имЂйте Божий, Божие повелЂние наоучис А по єванг̃ льскому словеси ω чима оуправленье. ı а зыку оудержаньє. оуму смЂреньє. тЂлу порабощеньє. гнЂву погубленьє» (ЛЛ, 243) і под. Але як і в літописній літературі, тут є вже народні прислів’я: ЛЂность бо всему мт̃ и еже оумЂеть, то забудеть, а егоже не оумЂеть а тому с А не учить (246); да не застанеть ва[с] сл̃ нце на постели (246) і под.

Як стиліст Володимир Мономах віддає перевагу простим побудовам речення, що досягається поперемінним уживанням дієприкметників (називний множини на -е) та дієприслівників, напр.: аще и на кони Ђзд А чи не будеть ни c кым ω рудь ı а..., зовЂте бес престани в таинЂ... нежели мыслити безлЂпицю Ђзд ı а (245). Досить часто виступають у творі порівняльні звороти, напр.: И б А ше тебЂ оузрЂвше кровь его. и тЂло оув А нувшю ı а ко цвЂту нову процвЂтшю (153); и с А де[т] акы горлица. на сусЂ дре†желЂючи (254).

З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір — «Слово о полку Ігоревім». Але твір геніальний. Його особливість, на відміну від західноєвропейських героїчних епосів, полягає в тому, що він не стандартний, а суто авторський, хоч ім’я його творця й не збереглося. Образна основа «Слова» чисто народна, можна навіть сказати, сільськогосподарська. Тільки в тім краї, де вирощують хліб, можливі такі метафори і порівняння: чръна земл А подъ копыты костьми была посЂ А на, а кровію поль А на: тугою взыдоша по Рускои зємли (СПІ, 19); На НемизЂ снопы стелють головами, молот А ть чепи харалужными, на тоцЂ животъ кладуть, вЂютъ душу от тЂла (35).

Автор «Слова» майстерно використовує постійні епітети, характерні для східнослов’янського фольклору: дЂвкы красные, бръзыя комони, златъ стремень, храбрыи плъкъ, синий Донъ, сабли калены А, кровавы А раны, сЂрый влък, шизыи орел, зелена А трава, синеє море, широкое поле, ворон чръныи, горы каменны А, слънце свЂтлоє, красное та ін. Епітети використовуються і для характеристики персонажів твору. Це можуть бути означення з позитивним змістом (храбрыи Мстиславъ, красныи Романъ Св А тославличь) і з негативним (поганыи Коб А къ). Описуючи могутність руського війська і його князів, автор нерідко вдається до гіпербол: Великий кн А же Всеволоде! Не мыслію ти прєлєтЂти издалеча отн А злата стола поблюсти? Ты бо можеши Волгу вєслы раскропити, а Донъ шєломы выль А ти! (29); Галичкы ОсмомыслЂ І А рославе! Высоко сЂдиши на своємъ златокованнЂмъ столЂ, подперъ горы угорскыи своими желЂзными плъкы, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезь облакы (30).

Ще одна особливість авторської мови полягає в тому, що епітети-означення, часто перебуваючи стосовно іменника в постпозиції, посилюють емоційну насиченість епічної оповіді. Порівняймо ще приклади: Наведе сво А храбры А плъкы на землю Половецькую за землю Русьскую (9); Быти грому великому! Итти дождю стрЂлами c Дону великого! (15)

В основі метафор лежить антропофікація предметів і явищ навколишнього середовища: ст А зи глаголють, телЂгы кричат, Донец рече. І навпаки, персонажі «Слова» перевтілюються в представників тваринного світу: А Игорь кн А зь поскочи горностаемъ к тростію и бЂлымъ гоголемъ на воду (39); Всеславъ кн А зь людемъ суд А ше, кн А земъ гради р А д А ше, a самъ въ ночь влъкомъ рыскаше (35); Коли Игорь соколомъ полетЂ, тогда Влуръ влъкомъ потечє (40) та ін. У творі багато звертань, іноді повторюваних, напр.: О Бояне, соловію стараго времени! (10); Один брать, одинъ свЂтъ свЂтлый — ты, Игорю (11); О вЂтрь, вЂтрило! Чему господине, насильно ›ши? Чему мычеши хиновьскы А стрЂлкы на своєю нетрудною крилцю на моє А лады вои? (37); О Днепре Словутицю! Ты пробилъ єси каменны А горы сквозЂ землю Половецкую. Ты лелЂ А лъ єси на себЂ Св А тославли носады до плъку Коб А кова. ВъзлелЂи, господине, мою ладу ко мнЂ, абыхъ не слала кь нему слезъ на море рано (38).

Почуття тривоги, що наростає перед боєм, особливо вночі, коли не видно й не чутно ворога, передається нанизуванням коротких речень, напр.: Длъго ночь мрькнеть. Заря — свЂтъ запала. Мъгла пол А покрыла. Щекот славій успе, говор галичь убуди. Русичи велика А пол А чьрлеными щиты прегородиша, ищучи себЂ чти, а князю славы (19); Земля тутнеть, рЂкы мутно текуть, пороси пол А прикрывають; ст А зи глаголють: половци идуть отъ Дона, и оть мор А, и от всЂхъ странъ рускы А плъкы оступиша (16). Нанизування предикативних побудов використовується для надання оповіді пісенно-епічного характеру: Тогда врани не граахуть, галици помлъкоша, сорокы не троскоташа, полозіє ползоша только. д А тлове тектом путь къ рЂцЂ кажуть, соловіи веселыми пЂсньми свЂтъ повЂдають (42).

Мова «Слова» ритмізована. Цей ритм не можна окреслити жодним із тепер побутуючих розмірів, але він існує:

А мои ти кур А ни — свЂдоми къмєти:

подъ трубами повити,

подъ шеломы възлелЂ ı а ны,

конець копі А въскръмлены,

пути имь вЂдоми,

ı а ругы им знаєми,

луци у них напр А жени,

тули отворени,

сабли изъострени (11);

C зараніа до вечера,

съ вечера до свЂта

летять стрЂлы калени А,

гримлють сабли о шеломы,

трещать копіа харалужны А

въ полЂ незнаемЂ

среди земли Половецкыи (19).

З морфологічних рис привертає до себе увагу характерне для південноруської мови закінчення -ть у формах дієслів теперішньомайбутнього часу та імперфекта третьої особи однини й множини: пущашеть, текуть, йдуть, погибашеть, говор А хуть, хот А ть, одЂвахуть. Проте вживання флексії -тъ у цих же формах також не рідкість: ведетъ, лет А тъ, заворочаетъ та ін. Звертає до себе увагу препозитивне вживання частки с А (на ниче с А години обратиша — 28); у давальному відмінку однини іменники чоловічого роду можуть приймати закінчення -ови: Романови, Игореви, королеви.

У поемі є такі слова і форми, які пізніше локалізувалися в українській мові. Це кожух, потручяти, яруга, не доста, жалощи, година (у значенні «часи»), брехати, туга і под., напр.: орьтьмами и ı а пончицами и кожухы начаша мосты мостити по болотомъ (14); Ту ся копієм приламати, ту с А саблям потруч А ти о шеломы половецкы А (15); ı а руги им знаемы (11); Ту кроваваго вина не доста (20); Ничить трава жалощами (20); Тугою взыдоша по Рускои земли (19); лисици брешутъ на чрълены А щиты (13).

Використовуються і церковнослов’янізми, особливо тоді, коли в руській мові немає слова для позначення певного поняття або ж для посилення урочистості звучання. Так, поряд з прикметником хоробрыи уживається його церковнослов’янський відповідник храбрыи: храбрыя плъкы, храбрии русичи, храбри А сердца, храбра А дружина. Однак повноголосні форми все ж переважають: воронъ, головы, дорога, болота, ворота, сорокы і под. Автор послідовно дотримується старослов’янської традиції уживання глухих голосних після плавних приголосних: бръзыи, влъкъ, плъкы і под. Цікавою фонетичною рисою пам’ятки є, як і «Повісті временних літ», сплутування фонем /ц/ і /ч/, не характерне для Південної Русі: русици, вЂчи (вЂци), галичкы, чепи. Можливо, це також особливість мови пізнього переписувача. Трапляються в тексті і тюркізми, зокрема назви титулів, чинів високих осіб із тюркських племен, що перебували на службі у чернігівського князя: могуты, татраны, шельбиры, топчаци, ревузи, ольбери.

Цікавим є факт лексичного перегуку «Слова» з чеською мовою. Ідеться принаймні про одне слово, яке, крім цього твору, не зустрічається в інших текстах. Це хоть («жінка», «дружина»): забывъ чти и живота, и града Чрънигова отн А злата стола, и сво А милы А хоти, красны А ГлЂбовны (17); a самъ подъ чрьлеными щиты на крова†тра†притрепанъ литовскыми мечи, и c хотию на кровать и рекъ (33); Рекъ Бо А нъ a ходы на Св А тославл А пЂстворца стараго времени ı а рославл А, Ольгова коган А хоти (43). Поки що будьякі припущення з приводу цієї особливості «Слова» робити рано.

Юридично-ділова література представлена насамперед «Руською Правдою», а також кількома дарчими грамотами. Їм передували, очевидно, договори руських князів із греками. Усі ці документи писані в основі своїй східнослов’янською мовою, проте наявні у ній і церковнослов’янізми. Так, уже в договорах руських князів із греками (907, 912, 945, 971 рр.) їх не бракує. Правда, автентичність текстів, передаваних через два століття людиною іншого вишколу, викликає певні сумніви. Оригінали, звичайно ж, не збереглися. Разом з тим руська людина, щоб писати слов’янською мовою, могла здобути відповідну освіту скоріше за все у південних слов’ян. Якщо вірити літописцеві, то договір Олега з греками існував завдяки Ивановы[м] (тобто християнином. — В.Р.) написаниемъ на двою харатью цр̃ А вашего и своєю роукою. пред/лежащи[м] ч[с]тнымъ кр̃ томъ. и ст̃ ою єдиносущною Трц̃ ею. єдино[г] истина[г] Бг̃ a наше[г]. извЂсти и дасть наши[м] посло[м] (ЛЛ, 38).

Договір Ігоря з греками не засвідчив імені того, хто писав (складав) його текст. Зате є згадка про те, що серед руського посольства було вже чимало християн: мы же єлико нась хр[с]тилис А єсмы. кл А хомъс А црк̃ вью ст̃ ого ИльЂ въ сборнЂи цр̃ кви. и предлежащемъ ч[с]тным кр[с]томъ и харатьею сею. хранити все. єже єсть написано на нем (52). Договір Святослава (971 р.) найлаконічніший. Він також не містить відомостей про те, хто його готував, а крім того, у ньому немає згадки про християнське віросповідання: да имЂемъ кл А тву ω [т] б̃ а.въ єго же вЂруємь в Перуна и въ Волоса скоть ı а Ба̃ (73).

У договорах переважають повноголосні форми (городъ, волости, колоти, золото, боронити, возборонити[с], поздорову, [во]волочи, полон А никъ, сторона, ω [т]полонени, золотникъ), хоч неповноголосні теж наявні (страна, глава, златыи, хранити, [г]радь, брашно); старослов’янському початковому є відповідає о (графічно ω) (ω сЂнь, ω динЂнни); старослов’янському жд майже завжди відповідає руське ж (преже, т А жа, чюжии, прежереченныи, по нужи, на оутвержение, межею та ін.), жд трапляється дуже рідко (многажды, враждолюбецъ); шт (щ) уживається більш послідовно (хот А щии, помощь). Цікавою є форма вустьє (и да не имЂють власти Русь, зимовати въ вустьи ДнЂпра БЂлъбережи — 51).

Абстрактні іменники на -ние переважно старослов’янського походження (извещение, изволения, исповедание, ı а вление і багато ін.).

У морфологічній структурі привертає до себе увагу майже повна відсутність простих форм минулого часу — аориста й імперфекта. У всіх трьох договорах такі форми трапляються дуже рідко: гостиє [аще] погубиша чел А динъ. и жалують да ищут[т] ω бретаемоє (36); ношаху сли печати злати (48); кл А хъс А ко цр̃ мъ Гречьскимъ (73); написахомъ на харатьи сеи и своими печатьми запечатахомъ (73). Можливо, рідкісність цих форм у договорах не є свідченням структури мови, а функціональним призначенням текстів. Адже вони повинні насамперед засвідчити взаємні зобов’язання русинів і греків, а тому відбивають переважно мовно-причинові і часові відношення типу: аще [ж] ключить[с] тако[ж] проказа ло[д]и Роу[с]кои. да проводимъ и в Рускую землю (35). Форми наказового способу, які виступають у другій частині таких речень, утворюються поєднанням форм теперішньо-майбутнього часу з часткою да: да клене[т]с А, да оумреть, да вдасть, да не взищеть, да возме[т], да примуть, да витають і под. Ці ж форми, про що йтиметься далі, наявні і в «Руській Правді».

Ділова мова, звичайно, позбавлена «плетіння словес», поетичних фігур і под. І все ж елементи поетики інколи потрапляють і в ці тексти, напр.: створити любовь... на вс А лЂта (ІЛ, 36); дондеже сл̃ нце си ı а єть и всь миръ стоить (41).

Уживана в договорах юридична термінологія перегукується з тією, що характерна для «Руської Правди». Це слова на позначення соціального становища осіб (великий кн А зь, великие бо ı а ры, бол А ре, чел А динъ), майнового стану (имови[т], неимови[т]), видів правопорушень та їх наслідків (оубои, тать, татьба, творити криво, творити пакости, оускочити «втекти», да ищють), взаємних зобов’язань сторін між собою і перед законом (ротЂ ходит своєю вЂрою — 34), т А жа, кл А тьва, законъ), видів майна (рухло, лице) і под.

Звичайно, в «Руській Правді» адміністративно-правова лексика значно численніша. Поряд з боляринъ, убієніє, тать, рота, вира (вЂра), тяжа, лице тут уживається ще вервиння «община з круговою порукою», вервь «волость, община, мир», видокъ «очевидець, свідок», головникъ «убивця», головничьство «пеня за вбивство», гостиное «одне з внутрішніх мит», гостьба «торгівля», гридь, гридинъ «член молодшої князівської дружини», добытокъ «майно», духовная грамота «заповіт», дЂлъ «поділъ», задница «спадщина», закупъ «особа, яка працює на кредитора», запа «підозра», изводъ «доказ», изгои «людина, що лишилася поза своїм становим середовищем», исправа «випробування», истець «сторона на суді», людинъ «проста людина» і под. Природно, що в цій пам’ятці лексика значно багатша, ніж у договорах, оскільки окремі її списки досягають 135 статей ¹.

¹ Див.: Русская Правда. Текст, изданный по трем спискам c предисловием и кратким объяснительным словарем, составленным кандидатом прав А.Б. Гинцбургом. — СПб., 1888. — С. 6.

Тут простежуються явні українізми: теля, тынъ, наиметъ «наймит», бчелы, гостинець «шлях», пакощи, батогъ, око, пуща, осподарь, волога і под. У «Руській Правді» вжито тільки три неповноголосні форми (вражда, срЂда, чрево) і це при 40 повноголосних. У словах аче, бъчела, госпожа, межа, нужа виступають відповідно східнослов’янські фонеми /ч/ і /ж/, а не старослов’янські сполучення шт, жд. Синтаксис у всіх трьох групах документів — договорах з греками, «Руській Правді» і грамотах — фактично єдиний.

У «Руській Правді», як і в інших південноруських пам’ятках, досить часто плутаються ц і ч. Можливо, це пояснюється тим, що жоден із виявлених варіантів не переписаний на своїй природній батьківщині: личе «лице», до конча «до конца», истьчю «истьцю», человЂцьку, купечь, цюжего, доцери і под. Інколи Ђ замінюється на и (даст ли всимъ да вси раздЂлять — РП, 39), після шиплячих у поодиноких випадках замість е виступає о (пшона), можна натрапити на перехід л у в (не знаєть оу кого коупивъ — 18).

Як і у усіх інших південноруських пам’ятках, іменники чоловічого роду в давальному відмінкові однини часто приймають закінчення -ови/-еви (сынови, моужеви), зворотна частка ся може передувати дієслівній формі (тЂм ся подЂлять, како ся будеть рядилъ), у формах третьої особи однини і множини дієслів теперішньо-майбутнього часу кінцеве т пом’якшується (начьнеть, ринеть, поиметь, познаеть, хощеть, ведеть, дойдеть, переореть, заплатять, выдадать, стяжуть, корчьмъствують).

Прості форми минулого часу дієслова практично не вживаються. Є тільки кілька випадків сумнівного типу: И Господь рече (29); Оже кто купи хотя полугривны (39). Є випадки відпадіння флексії -ть в формах дієслів теперішньо-майбутнього часу (Оже краде скотъ въ хлЂвЂ или клЂть, то оже будеть одинъ, то плати ему 3 гривны и 30 кунъ (33); не оублюде ли, то платити ему 4 гривны куны за холопъ — 40). Дуже поширена форма майбутнього часу, що складається з форми на -ль і допоміжного дієслова бути в майбутньому часі: боудуть видЂли людіе (19); колико ихъ боудеть крало (19); кто боудеть яль (25).

У тексті переважають конструкції з умовно-часовою взаємозалежністю, напр.: Оже ли себе не можеть мьстити, то взяти емоу за обидоу 3 гривнЂ (11); А иже оубьють огнищанина оу клЂти, или оу коня, или оу говяда, или оу коровьи татьбы, то оубити въ пса мЂсто (12); Искавше ли послоуха, и не налЂзоуть, а истьца начьнеть головою клепати, то ти имъ правьдоу желЂзо (16); Аже господинъ закупа бьеть про дЂло, то безъ вины єсть (35).

Окремо слід згадати про напис на Тмутороканському камені 1068 р. Він короткий: въ лЂто S̃.Ф̃.Õ S і [д]ні. s̃ глЂбъ кн А зь мЂрилъ мо[ре] по леду ω [т] тьмуторокан А до кърчева.і̃. и д̃. с А же[нии]. Пам’ятка цікава тим, по-перше, що вона автентична, по-друге, в ній відбито ті мовні процеси, що були характерні для XI ст.: падіння глухих (кн А зь) або їх вокалізація (по лєду), уживання глухих перед плавними (Кърчєва), опущення допоміжного дієслова у третій особі однини перфекта (мЂрилъ).

Певну інформацію про особливості літературної мови ХІ-ХIII ст. дають написи на монетах ¹. Проте вони не становлять окремого літературного жанру і є цінними тільки з погляду історичної фонетики, граматики і лексикології.

¹ Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — С. 186—187.

ЛІТЕРАТУРНА МОВА ПІСЛЯМОНГОЛЬСЬКОЇ ДОБИ
(друга половина XIII — XVI ст.)

Окремі дослідники вважають, що після татаро-монгольського погрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглухло культурне життя. Це не так, — воно, звичайно, втратило загальноруське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все ж лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Волинь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Черторийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.

Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало остаточно традицію роботи над церковнослов’янськими книгами. Як зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не було зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій половині XIII в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, а в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, ся тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду мабуть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішніх умов життя» ¹. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після золотоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся розвиток культури, будувалися нові кам’яні церкви ². «Навіть в першій пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українського церковного життя, — пише М. Грушевський, — навіть тоді ще Київ заховує стару репутацію культурного, літературного осередка» ³.