Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Концепції соціальних змін






У сучасній соціології виділяють такі концепції соціальних змін:

1. Теорії еволюційного розвитку суспільства (соціальний еволюціонізм).

2. Теорії революційного розвитку суспільства (соціальний революціонізм).

3. Циклічні теорії (теорії культурно-історичних типів).

Соціальний еволюціонізм являє собою спробу глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінченно різноманітного й активного процесу еволюції космосу, сонячної системи, Землі. Одним із перших теоретиків соціального еволюціонізму був англійський соціолог Герберт Спенсер. У соціології Спенсера реалізована основна ідея соціального еволюціонізму 19 ст. – ідея існування історичних стадій людського суспільства, що розвиваються від простого до складного, від традиційного до раціонального, від неосвіченого до освіченого, від суспільства з ручною технологією до суспільства з машинною технологією.

У руслі соціального еволюціонізму на основі протиставлення традиційного й сучасного суспільств у 50–60-ті рр. сформувалася теорія індустріального суспільства (Р. Арон, У. Ростоу). Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного (традиційного) суспільства, в якому панує натуральне господарство й станова ієрархія до передового індустріального суспільства.

Індустріальному суспільству притаманно:

1) розвинена й складна система поділу праці в суспільстві у цілому, при спеціалізації в конкретних сферах виробництва й керування;

2) масове виробництво товарів на широкий ринок;

3) механізація й автоматизація виробництва та управління;

4) науково-технічна революція.

З погляду цієї теорії, основні характеристики великої промисловості обумовлюють форму поведінки людей не тільки в сфері організації й управління виробництвом, але у всіх інших сферах громадського життя.

У 60-ті роки теорія індустріального суспільства одержує розвиток у теорії постіндустріального суспільства ( Д. Белл, А. Турен). У цій теорії виділяють третій тип суспільства – постіндустріальне (інформаційне) суспільство, що характеризується різким зростанням знання й інформації. Таким чином суспільство проходить такі стадії:

1) доіндустріальне суспільство;

2) індустріальне суспільство;

3) постіндустріальне суспільство.

 

Таблиця 8.1 – Основні характеристики суспільств, що виділяються у теорії постіндустріального суспільства

Критерії Доіндустріальне Індустріальне Постіндустріальне
Основна сфера діяльності Первинний сектор економіки Вторинний сектор економіки Третинний сектор економіки
Основні виробничі ресурси Земля, природна сировина Капітал Знання, інформація
Найбільш впливова соціальна група Землевласники, священики Промисловці, банкіри Учені, менеджери-консультанти
Специфічні форми соціальної організації Церква, армія Корпорації, банки Університети
Соціальна стратифікація Стани, касти, рабство Класи Професійні групи
Соціальний ресурс, що визначає соціальний статус індивіда Влада Гроші Знання
Рівень освіти Абсолютна більшість населення безграмотна Розповсюдження середньої й середньої професійної освіти Загальне середнє, розповсюдження вищої освіти, збільшення тривалості навчання
Переважні потреби Вітальні (необхідні для життя) Матеріальний добробут, основні соціальні потреби Самореалізація

Теорії індустріального й постіндустріального суспільства перебувають у рамках соціального еволюціонізму, оскільки передбачають проходження суспільством певних стадій на основі технічних і технологічних нововведень. Технологічні перевороти спричиняють зміни в інших сферах громадського життя, однак вони не супроводжуються соціальними революціями.

Основоположниками теорії революційного перетворення суспільства були К. Маркс і Ф. Енгельс. Марксистська концепція суспільного розвитку базується на формаційному підході. Людство у своєму розвитку проходить п’ять суспільно-економічних формацій:

· первіснообщинну;

· рабовласницьку;

· феодальну;

· капіталістичну;

· комуністичну.

Перехід від однієї формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція – це корінний якісний переворот у всій соціально-економічній і політичній системі суспільства. Економічною основоюреволюції є конфлікт, що заглиблюється, між ростом продуктивних сил суспільства й застарілою, консервативною системою виробничих відносин, що проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби. Першим актом соціальної революції є завоювання політичної влади. На основі інструментів влади перемігший клас здійснює перетворення у всіх інших сферах громадського життя, таким чином створюються передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин. З погляду марксизму, велика й стратегічна роль революцій полягає в тому, що вони усувають перешкоди на шляху суспільного розвитку.

Еволюційні та революційні теорії ґрунтуються на ідеї суспільного прогресу. Серед критеріїв прогресу виділяються: ускладнення соціальної організації суспільства (Г. Спенсер), зміни у системі соціальних зв’язків і типах регуляції суспільних відносин (Ф. Теніс), зміни в характері виробництва й споживання (У. Ростоу, Д. Белл), ступінь оволодіння суспільством стихійними силами природи, що виражається в рості продуктивності праці, і ступінь звільнення людей з-під гніта стихійних сил суспільного розвитку (К. Маркс).

Поряд з теоріями, що визнають можливість прогресивного розвитку суспільства, мають місце теорії, що заперечують його. Це так звані циклічні теорії (Н. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі). Циклічні теорії заперечують можливість нескінченного прогресивного розвитку, акцентують увагу на багатолінейності та багатонаправленості розвитку суспільства й культури. У рамках цих теорій виділяються певні типи культурних і соціальних систем, підкреслюється їхня своєрідність, а в деяких випадках висувається ідея замкнутості, локальності культур і цивілізацій.

Наприклад, теорія культурно-історичних типів Н. Данилевського підрозділяє всі народи на історичні й неісторичні. Неісторичні народи – це тупикові галузі в розвитку суспільства, вони не в змозі вирішувати свою долю, отже, вони не в змозі виробити свої культурно-історичні типи. Н.Данилевський нараховує 13 культурно-історичних типів, створених історичними народами: єгипетський, китайський,
асировавілонський (стародавньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (аравійський), романо-германський, перуанський, європейський, слов’янський. Культурно-історичні типи розрізняються за сполученням в них чотирьох основних елементів:

1) релігійного;

2) політичного;

3) культурного;

4) економічного.

Багато типів одноосновні, тобто в них переважає якийсь один елемент: у європейському – релігійний, у грецькому – культурний, у романо-германському – економічний. І лише слов’янському типу з його православ’ям, культурною самобутністю, самодержавністю і селянською громадою визначено стати чотирьохосновним типом. На думку Н. Данилевського, Західна цивілізація вже пройшла стадію розквіту, майбутнє ж належить слов’янському типу.

Кожний культурно-історичний тип, якщо він не гине насильницькою смертю, проходить чотири фази свого розвитку:

1. Несвідомий період, коли народи ще не вийшли на історичну арену й перебувають у формі «етнографічного матеріалу».

2. Період державного становлення, формування основних соціальних інститутів і соціальних регуляторів.

3. Період розквіту.

4. Період занепаду.

За А.Тойнбівсесвітня історія – це відтворення й загибель регіонально несумісних один з одним цивілізацій. При поясненні причин становлення й розвитку цивілізацій вирішальна роль належить «відповіді» народів на «виклик», кинутий їм обставинами. У міру росту все менше й менше виникає викликів, що йдуть із зовнішнього середовища, і все більше з’являється викликів, породжених усередині діючої системи або особистості. Основний критерій росту – це прогресивний рух у напрямку самовизначення.

Теорія культурно-історичних типів використається в дослідженні своєрідності й взаємодій локальних культур.

Разом з вище розглянутими теоріями суспільного розвитку соціологічна наука використовує й поняття соціальної модернізації. Під модернізацією розуміється теоретичне обґрунтування шляхів та способів оновлення архаїчних, традиційних, закритих суспільств, їх переходу на цивілізаційний шлях соціального розвитку.

Модернізація розглядається як перехід від одного типу суспільства до більш високо розвинутого, що здійснюється шляхом комплексних реформ, подовжених у часі. Вона має ціллю кардинальну зміну соціальних інститутів і способу життя людей, що охоплює всі сфери суспільства.

Розрізняють два види модернізації:

1. Органічна модернізація є моментом власного розвитку країни й підготовлена всім ходом попередньої еволюції. Наприклад, перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції 18 ст. Така модернізація починається не з економіки, а з культури й зміни суспільної свідомості. Капіталізм виникає як природний наслідок змін в укладі життя, традиціях, світогляді й орієнтаціях людей.

2. Неорганічна модернізація являє собою відповідь на зовнішній виклик з боку більше розвинених країн. Вона являє собою спосіб розвитку, що доганяє, вживається урядом з метою перебороти історичну відсталість і уникнути іноземної залежності. Неорганічна модернізація припускає, що країна доганяє більш передові країни й запозичає у них передові технології. Модернізація відбувається шляхом закупівлі закордонного обладнання й патентів, запозичення чужої технології, запрошенням фахівців, навчанням за кордоном, інвестиціями. Відповідні зміни відбуваються в соціальній і політичній сферах: різко змінюється система керування, вводяться нові владні структури, конституція країни перебудовується під закордонні аналоги.

Неорганічна модернізація починаєтьсяне з культури, а з економіки й політики. Органічна модернізація йде «знизу», а неорганічна «зверху». Модернізація не завжди отримує підтримку більшості населення країни. Ідеї модернізацій опановують лише розумами найбільш підготовленої частини суспільства. Саме такий вид модернізації присутній у пострадянських суспільствах.

У. Ростоу оптимістично дивиться на перспективи модернізації традиційних суспільств. Він упевнений, що раціональні фрагменти (комунікації, товарообмін, ріст знань, універсалізація відносин), поступово закріплюючись, створять більш-менш органічну модернізовану соціальну систему.Японії треба було 20 років на те, щоб наздогнати й перегнати США, звідки вона запозичила технологію й фінанси. За короткий строк неорганічна модернізація змінилася органічною.

Американський соціолог М. Леві в концепції «осучаснення навздогін» або «запізнілої модернізації» звертає увагу на те, що патріархальні суспільства, спокушаючись досягненнями індустріальних, заносять у свій актив їхні елементи. Вторгнення готових «модернізованих» моделей підриває структуру патріархального суспільства, однак не перетворює його в індустріальне. «Осучаснення» не відбувається одночасно у всіх секторах громадського життя. Технологічні нововведення при відсутності раціональної культури трудових відносин і парламентської демократії виявляються марними, викликають напругу й хаос. Окремі соціальні інститути, виступаючи як сучасні, «індустріальні», у дійсності продовжують функціонувати як традиційні. Виникає ефект «квазі»: квазіпарламент, квазіпартія, квазіринок. Ірраціональність, парадоксальність, спонтанність, на думку Г. Алмонда, стають характерними рисами суспільства, що формується при зіткненні західної (раціональної) і місцевої (традиційної) культур. Всі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в Україні. Варто також ураховувати й те, що:

· «запізніла модернізація» може поставити суспільство в зовнішню залежність;

· модернізація може бути успішною тільки при значному збільшенні чисельності середнього класу, його високій соціальної мобільності;

· успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти.

· успішна модернізація вимагає широкої соціальної підтримки, мобілізації соціального потенціалу, здатності спрогнозувати вигоди від неї, авторитету лідера.

Таким чином, суспільство, тобто об’єднання людей у сукупності історично сформованих способів взаємодії й взаємовідносин, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного, регульована законом, звичаями і традиціями, упорядкована соціальними інститутами тощо, виступає як складний соціальний організм. Він повинен постійно змінюватися і розвиватися, оскільки зупинка (навіть втрата темпу) у розвитку призводить до якісних втрат. Вибір шляхів суспільного розвитку – складна та відповідальна справа, в якій розраховувати на успіх можливо лише спираючись на потенціал науки у вигляді теорій і концепцій соціального перетворення й на позитивний досвід найбільш розвинених, економічно потужних держав зі сталими правовими та демократичними традиціями соціального управління.

Завдання для практичної роботи


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал