![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя 3 страница
1 Кант И. Собр. соч.: В 6 т. - М., 1963-1966. - Т. 4, ч. II. - С. 260. Там само. — С. 270. -91 - мог усі рівні, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст загального морального закону. Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей І. Канта є його розуміння поняття права. Саме поняття права І. Кант вважає апріорним, однак це не означає, що його суть є безпосередньо доступною пізнанню. " Поняття, дані a priori, — пише він, — наприклад, субстанція, причина, право, справедливість і т. д., точно кажучи, також не піддаються дефініції", саме тому " юристи і дотепер шукають дефініцію для свого поняття права" 1. У той же час І. Кант усвідомлював, як важлива проблема праворозуміння, наскільки необхідно вірно її поставити, належним образом сформулювати. " Питання про те, — писав він, — що таке право, являє для юриста такі самі труднощі, які для логіка являє питання, що таке істина" 2. Розуміння І. Кантом права тісно пов'язано з його розумінням волі, як єдиного природженого права. " Воля, — зазначав він, —...єдине первісне право, властиве кожній людині внаслідок її належності до людського роду" 3. У той же час І. Кант припускає, що, незважаючи на наявність у свідомості кожного розумного індивіда морального закону, людина може поводитись всупереч йому. Тобто свобода волі, що розуміється лише негативно — як здатність особи діяти на власний розсуд, зводиться до свавілля особи. Отже, право має на увазі волю індивідів (свободу їхньої волі) і пов'язану з цією волею можливість і необхідність свавілля, зіткнення і колізію різних довільних дій. Тут важливо підкреслити, що Кантівське вирішення складної проблеми, пов'язаної з волею й антагонізмами серед людей, полягає у визначенні й збереженні меж волі. Тому необхідно, щоб свавілля кожної особи було поставлено в суспільстві у певні межі для того, щоб ніхто не міг порушити волю інших. Лише за цієї умови воля погоджується сама із собою. Це завдання, з погляду Канта, і виконує право. Зміст і призначення права в тому, щоб Кант Й. Критика чистого разума. — М.: Мысль, 1994. — С. 431—432. 2 Кант И. Соч.: В 6 т. - Т. 4, ч. II. - С. 138. 3 Там само. - С. 147. -92- увести болю і свавілля індивідів у розумні й загальнозна-чущі рамки. Право стосується лише дій і позначає тільки зовнішні межі загальноприпустимої поведінки, тобто, інакше кажучи, виступає у вигляді заборон, припускаючи дозвіл незабороненого. Як пише І. Кант, тільки право визначає " для усіх, що їм за правом має бути дозволено чи не дозволено" 1. У зв'язку з цим І. Кант дає таке визначення права: " Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі" 2. В іншому місці його праці ми читаємо: " Воля — незалежність від примусового свавілля інших". Інакше кажучи, завданням права є допускати лише таку діяльність окремих осіб, яка б зовні об'єктивно була сумісною з вимогою морального закону. Розум виражає це як постулат, подальший доказ якого неможливий. Тому правомірним є будь-який вчинок, при якому прояв вільного свавілля кожного може співіснувати з волею всіх інших людей. Навпаки, відповідно до загального правового закону все, що перешкоджає здійсненню волі, є неправомірною дією. Для здійснення зазначених вимог загального правового закону необхідно, щоб існували якісь реальні гарантії його дійсної реалізації. Це у свою чергу має на увазі, що право повинне володіти певною примусовою силою, щоб воно могло змусити виконувати свої вимоги, перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Без цього право було б безсилим, а категоричний імператив у формі загального закону права не мав би безумовного значення і не перешкоджав правопорушенням. От чому всяке право повинно виступати як примусове право. І. Кант поділяє право на природне і позитивне. Природне право, вважає він, за своїм походженням апріорно, існувало до всякого досвіду і базується на вимогах розуму. Іншими словами, за І. Кантом, природне право —це право, яким воно повинно бути відповідно до вимог практичного розуму. 1 Кант И. Соч. - М., 1994. - Т. 1. - С. 297. 2 Кант И. Соч. - Т. 4, ч. 2. - С. 139. -93- Позитивне право — лише історично існуюче право, яке необхідно перетворити відповідно до вимог права природного. Звідси можна зробити висновок, що правова теорія І. Канта — це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному в праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму. Кант також розрізняє право в широкому розумінні і право в строгому, вузькому розумінні. Право в широкому розумінні має місце тоді, коли обов'язок і примус не встановлені законом і засновані, внаслідок цього, на справедливості та на крайній необхідності; у вузькому — коли обов'язковість здійснення права заснована на законі (у державному розумінні). Важливим поняттям кантівської філософії права є також поняття правопорядку. Правопорядок, за І. Кантом, це " порядок волі". Він є умовою надійності правовідносин. Це значить, що для того, щоб стихійні правовідносини підкорили собі практичне життя суспільства, суб'єкти правовідносин мають бути особисто вільними людьми і наділені правами людини й елементарними політичними правами. На думку І. Канта правопорядок грунтується на таких апріорних принципах: 1) волі кожного члена суспільства як людини; 2) рівності його з кожним іншим як підданого; 3) самостійності кожного члена суспільства як громадянина1. В основі цих принципів лежить поняття автономії особистості, що диференціюється на види: а) моральна автономія, яка припускає, що людина сама здатна розуміти, що є добро і зло. Отже, вона не має потреби в державі, яка має бути виведена з моральної сфери. У цьому разі моральна сфера стає справою цивільного суспільства; б) утилітарна автономія, яка припускає, що людина сама знає, що для неї добре, а що погано, що вигідно, а що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювати людей; 1 Див.: Кант И. Собр. соч.: В 6 т. - Т. 4, ч. 2. - С. 79. -94- в) цивільна автономія, яка передбачає, що людина погоджується жити тільки за такими законами, у складанні яких вона брала участь. Такий, коротко кажучи, основний зміст кантівського морального обгрунтування права. Суть справи, як ми бачимо, полягає не в тому, що І. Кант намагається дедукувати правові норми з моральних. Тенденція кантівського мо-рального обгрунтування права зовсім інша. У правовій законності він бачить саме гарантію невтручання держави в процес індивідуального " самовиховання". Отже, моральне обгрунтування права І. Кант здійснює за допомогою розведення і наступної кореляції моральних і правових норм. Таким чином, критична філософія права І. Канта переборює традиційно слабкі місця теорії природного права. / Тому вона є принциповою основою багатьох " теорій спра-Г/ / ведливості", зокрема, концепцій Дж. Роулза, Ю. Хаберма-Іса, О. Гьоффе. Однак, незважаючи на оригінальність і (фундаментальність цієї теорії, вона містить ряд спірних питань, що викликають критику і дискусії. Серед них: абсолютизація безумовних моральних вимог для обгрунтування права і неврахування мотивів доцільності і вигоди при виправданні правових вимог; чисто трансцендентальний характер його підходу, що мало враховує емпіричні моменти права; пріоритет апріорних вимог перед апостеріорними; настоювання на універсальному характері права, єдиного для всіх культур, тощо. Подальший розвиток (і завершення) класична традиція праворозуміння знаходить у творчості Г. Гегеля. § 2. Філософія права Г. Гегеля Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) є геніальним мислителем-діалектиком, який зробив видатний внесок у прогрес людського пізнання. Значне місце у творчості Г. Гегеля посідали проблеми держави і права, тому він увійшов в історію не тільки як класик філософії, а й як класик філософії права. Проблеми права перебували в центрі уваги Г. Гегеля на всіх етапах його творчості. Ця тематика докладно висвіт- люється у багатьох його працях, у тому числі таких, як Конституція Німеччини (1798—1802), " Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його ставлення до науки про позитивне право" (1802—1803), " Феноменологія духу", " Звіт станових зборів королівства Вюртемберг", " Філософія історії", " Англійський біль про реформу 1831 р." та інших. Найбільш цілісно і систематизовано філософсько-правове вчення Г. Гегеля викладено у його творі " Філософія права" (1820). Це одна з найвідоміших праць у всій історії правової, політичної і соціальної думки. У " Філософії права" у концептуально-концентрованій формі відбилися досягнення гегелівської філософії у сфері соціальних, політичних і правових проблем. Яка ж сутність філософії права Г. Гегеля, у чому її методологічні основи? У найзагальнішому вигляді філософія права Г. Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислення, що грунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи багато в чому лінію І. Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності. Це свідчить про те, що джерела права та його критерії він шукає в людській свідомості. Так, порівнюючи закони природи і закони права, він відзначає, що мірило перших знаходиться поза нами, другі ж — " це закони, що йдуть від людей" 1. Людина, вважає Г. Гегель, " усередині себе має мірило правого", " її внутрішня сутність завжди говорить їй, як повинно бути, і вона у собі самій знаходить підтвердження чи не підтвердження того, що має силу закону" 2. З принципу суб'єктивності Г. Гегель виводить і нормативну силу права: " У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, а коясна людина вимагає, щоб воно відповідало її власному критерію" 3. Джерела права, стверджував Г. Гегель, — у сфері духу. А ця сфера відрізняється поділом на протилежності і боротьбою між ними. Насамперед для нього характерна ко- 1 Гегель. Философия права. — М., 1990. — С. 57. 2 т Там само. Там само. лізія між тим часом, що є, і тим, що повинно бути. Проте, ця ж обставина, на його погляд, є перевагою духу. Саме ця суперечність обумовлює необхідність філософського осмислення права, розгляд розумності права. Однак у пошуках легітимації ідеї права він відкидає спроби звертання до природи як зразка для себе, тим самим відкидає спроби натуралістичної легітимації, характерної для філософії епохи Просвітництва. Відкидає він і підхід І. Канта до конструювання ідеалу, вважаючи, що філософія має бути далекою від того, щоб конструювати право і державу такими, якими вони повинні бути1. Він відкидає також романтичний суб'єктивізм тих, хто вважає, що основою права і держави мають бути внутрішнє почуття і серце2, що веде до знищення як внутрішнього морального і правового порядку у відносинах між людьми, так і публічного порядку і державних законів. Тому основи легітимації права Г. Гегель шукає в самому праві, у його іманентній розумності. Його природне право і розумне, і дійсне. Розумне тому, що належить до сфери справжньої реальності, до того, що є, а те, що є, є розум. Дійсне тому, що як сутність прилучається до існування (позитивного права). Воно є розум у стані світового здійснення. І саме у цьому діалектичному значенні слід розуміти вислів Г. Гегеля про те, що " філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його здійснення" 3. Право, як і все інше у світі, є єдність розумного й емпірично-ірраціонального. Розумне — це є " чисте поняття" (у собі несуще право) і його здійснення (для себе суще право) у конкретному правопорядку, тобто дійсне. Тому для нього право і природне право є те саме. Усе, що не розумно, не має дійсності, а, отже, не є і правом. Специфічний зміст філософії права Г. Гегеля, як зазначав В. Нерсесянц, розкривається в його розбіжності з природно-правовою концепцією І. Канта. Основна мета філософії права, за Г. Гегелем, вбачається в очищенні її від ідей Гегель. Философия права. — М., 1990. — С. 57. Там само. — С. 46, 48. Там само. — С. 59.
-97- природного права XVII—XVIII ст. Він заперечував протиставлення природного права позитивному. На його думку, природне (чи філософське) право — це найбільш розумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Г. Греція та його послідовників, що трактують природне право як щось від століття дане й застигле. Таке розуміння права далеке від гегелівської ідеї загального розвитку. Можна сказати, що на відміну від І. Канта, який розглядав " ідею" у стані спокою, Г. Гегель предметом свого аналізу зробив ідею у розвитку. Такі світоглядно-методологічні основи філософії права Г. Гегеля. Для з'ясування філософського і політико-правового змісту гегелівської філософії права важливо встановити, яке місце посідає вона у системі всієї філософії Г. Гегеля. Відомо, що Г. Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену теорію Всесвіту. З цією метою він створює всеосяжну систему мислення, початковим ступен-нем якої виступає Абсолютна ідея, яка водночас є і Розумом, і Духом. Абсолютна ідея перебуває у процесі безупинного розгортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу і синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Г. Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а процес переходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття " буття" (теза) містить своє заперечення " ніщо" (антитеза) і проходить через " становлення" (синтез). Чи поняття " сутність" (теза) і " явище" (антитеза) знаходять свій синтез у понятті " дійсність". Синтез у свою чергу стає початковим пунктом нової тріади. Таким чином, весь Всесвіт розвивається у всіх аспектах. Цей процес, як вважав Г. Гегель, є логічним процесом. Кожна частина з логічною необхідністю з'єднується з будь-якою іншою частиною. Будь-який аспект реальності, таким чином, грунтується на розумі. Завдання філософії — показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне -розумним. Отже, не існує розриву між досвідом та ідеєю чи між розумом і дійсністю. Важливо лише бачити іманентну і вічну сутність у тимчасовій і мінливій видимості. -98- У своєму діалектичному розвиткові ідея, за Гегелем, проходить ряд послідовно висхідних сходин завдяки рушійній силі суперечності, що веде вперед. Ідея у логіці (тобто на першій сходинці філософської системи) перетворюється на абсолютну ідею (тезу). На другій сходинці розвитку абсолютного начала ідея виявляє себе зовні, тобто у природі. Це — інобуття ідеї (антитеза). На третій сходинці ідея знову повертається до себе, у сферу духу (синтез). Трьома основними сходинами духу, що діалектичне розвивається, є: суб'єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості), антропологія і феноменологія, психологія містить свою антитезу в об'єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках гегелівської філософії, філософія права являє собою філософію об'єктивного духу. Діалектичну тріаду об'єктивного духу становлять собою: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальна етика (синтез). Для нас насамперед істотно зазначити два моменти: 1) об'єктивний дух — це, за Г. Гегелем, той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб'єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто " об'єктивність духу входить у свої права" 1. Таким чином, у " Філософії права" розвиток об'єктивного духу дається через розкриття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права до моралі, а потім до моральності (родини, цивільного суспільства і держава). Як же розглядаються у гегелівському вченні ці три головні рівні розвитку поняття права? Абстрактне право в Г. Гегеля містить у собі ті права й обов'язки, що належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому, що вони являють со- Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. — М., 1977. — Т. 3. — С. 32, 34. -99- бою людські особистості. Ці права поділяються на три групи, а саме: власність, контракт і збиток (делікт і злочин). Право власності є результатом вільної волі, оскільки будь-яка річ може бути привласнена певною особою як засіб задоволення її потреби. Присвоєння є вираженням верховенства волі особи стосовно речей шляхом демонстрації того, що вони не мають якого-небудь власного призначення. Однак для Г. Гегеля наслідки права власності, що є результатом дії вільної волі, полягають не в тому, щоб власність була поділена рівно серед людей, а скоріше в тому, що вона має бути розділена нерівне, залежно від різних здібностей і талантів. Антитезою власності є договір, за допомогою якого людина може відмовитися від власності за допомогою акту свободно'! волі. Збиток — результат протиставлення індивідом себе загальній волі. Злочин являє собою заперечення права. Метою покарання є відновлення права, чи, іншими словами, відновлення щирої волі злочинця, тобто тієї, яка перебуває у згоді з загальною волею. Мораль — антитеза абстрактного права. Мораль, за Г. Гегелем, — це раціональний фактор, а не суб'єктивне почуття. Вона є результатом збитку, завданого індивідуальною волею, коли вона стає відмінною від загальної волі. Мораль полягає в тому, щоб відповідати загальному, коли воля виявляється за допомогою діалектичного процесу, коли будь-яка воля, що протиставляє себе універсальній волі, є аморальною. Соціальна етика (моральність) у Г, Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу вона розгортається у тріаді: 1) родини, 2) цивільного • суспільства, 3) держави. Вони є інститутами, у яких воля індивіда виявляє себе у згоді із загальною волею. Розглянемо коротко погляди Г. Гегеля на ці інститути. Родина — інститут, заснований на почуттях. Однак у шлюбі дві незалежні особистості втрачають себе для того, щоб злитися в одну особистість, так шлюб стає інститутом, заснованим на розумі, до якого закоханість не має відношення. Цивільне суспільство виникає тоді, коли члени родини здобувають незалежний статус і більше не є частиною родини. Таким чином, суспільство задумане як суспільство - 100- окремих індивідів, що дбають лише про свої специфічні, егоїстичні інтереси, розділене на стани. Таких станів три: сільськогосподарські класи, що залежать від природи; промисловий і комерційний класи, що залежать від своєї роботи і мислення; універсальний, або правлячий, клас, що залежить від розуму. Цивільне суспільство має потребу в правосудді, що регулює стосунки між людьми за допомогою опублікованих законів і судів, захищає їх права на добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, які сприяють здійсненню загальних цілей суспільства, оскільки їх мета більш універсальна, ніж мета індивіда. Держава є синтезом родини і цивільного суспільства. Вона розгортається у тріаді: 1) відносини держави до своїх громадян (внутрішня політика чи конституція), 2) відносини держави з іншими державами і 3) перехід держави у світову історію. У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як індивідуальної волі, так і загальної. Тому в її діяльності є три аспекти: загальний (закони), особливий (застосування законів до конкретних справ) і одиничний (монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою, нав'язаною особистості, вона є результатом реалізації універсального характеру самої особистості. Держава, таким чином, як вважає Г. Гегель, є втіленням волі. Вона є вираженням раціональної волі, а не загальної (чи волі більшості). У відносинах держави з іншими державами немає об'єктивної сфери загального права. Проблеми в їх відносинах, які постійно змінюються, у кінцевому підсумку, розв'язуються за допомогою воєн. У синтезі переходу держави у світ історії дійсна свідомість якої-небудь нації, що актуалізує себе через взаємини визначених раціональних розумів, виступає як загальна свідомість у процесі світової історії. Право універсального всесвітнього розуму є верховним правом. Таким чином, під правом Г. Гегель розуміє не просто цивільне законодавство, а також і мораль, етичне жит-Іпя г світову історію. Саме тому, що ця концепція права поєднує знання про те, що він назвав " щирою системою", Досліджуючи діалектичні стадії, він вважає, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі у най- - 101 - більш конкретній формі, що підкоряється лише вищій абсолютній істині світового розуму. Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об'єктивно-ідеалістичної думки. Весь наступний розвиток філософії права в XIX ст. відбувався за спадною, поступаючись місцем соціології права. Однак невірно думати, що розвиток філософії і науки збігається з розвитком ідеологічних і політичних поглядів, що існують у суспільстві. Крах філософсько-спекулятивних систем під тиском науково-технічного прогресу та у зв'язку з затвердженням у науковому співтоваристві методів об'єктивних оцінок навколишнього світу людини не означає, що ці системи вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архівним надбанням минулого. Одним з різновидів правового об'єктивізму зазначеного періоду є історична школа. Розглядові цієї школи, а також вченню про право марксизму присвячене наступне питання теми. § 3. Історична школа і марксизм як форми правового об'єктивізму Наприкінці XVIII ст. у Німеччині зародився і в першій половині XIX ст. зробився дуже впливовим у вивченні права особливий напрям дослідницької думки. У центрі своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив питання не про те, у чому укладається сутність права і чим воно повинно бути, а про те, як право виникає і яка його історія. Засновником цього напряму в юриспруденції, що дістав найменування історичної школи права, є Густав Гуго — професор Геттінгенського університету. Найвизначнішими представниками цієї школи були також німецькі юристи Фрідріх-Карл фон Савіньї і Георг-Фрідріх Пухта. Цей напрям виник як протест проти двох факторів: 1) раціоналізму XVIII ст., що не звертав уваги на історичні особливості розвитку права і відстоював віру в природне право; 2) установлень Великої французької революції, що проголошували перевагу людської волі над традиціями й обставинами. - 102 - Головним об'єктом своєї критики представники історичної школи обрали природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права, історична школа права визначала право не як результат природної необхідності й не як довільне встановлення людей, а як закономірний історичний продукт громадського життя, її прихильники намагалися розтлумачити становлення і життя юридичних норм та інститутів як визначений об'єктивний хід речей. Еволюція права, як вважав Густав Гуго (1768—1844), відбувається мимоволі, пристосовуючись сама собою до потреб і запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися здавна заведених і освячених досвідом століть порядків. Чинне в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству як би ззовні, тобто даються " зверху" людьми, які мають на те спеціальні повноваження. Право (і приватне, і публічне) виникає спонтанно. За висловлюваннями представників цієї школи, право є " сукупність установлень, повсякденних звичаїв і принципів справедливості, додержуваних членами суспільства, а не корпус наказів і норм, що виходять від суверенної влади" 1. Гуго уподібнює розвиток права розвиткові мови. Подібно до того, як мова не встановлюється договором, не запроваджується за вказівкою і не дана від Бога, так і право створюється не тільки і не стільки в результаті законодавчої діяльності, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом внаслідок адекватності їх обставинам їхнього життя. Акти влади доповнюють позитивне право, але " зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право похідне від права звичаєвого, а це останнє виростає з надр " національного духу", глибин " народної свідомості" і т. п. Подібні погляди дістали розвиток також у працях Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779—1861), який з повною на те підставою вважається головою історичної школи права. Поздняков Э. А. Философия государства и права. — М., 1995. -С. 207. -103- Ф. Савіньї доводив, що право не встановлюється волею певної особи. Право — це продукт народного духу, що виявляється у всіх членів суспільства і приводить усіх до тієї самої правосвідомості. Іншими словами, право кожного народу росте разом з ним. Чи, як писав Ф. Савиньї, усяке право виникає тим способом, що пануюче слововживання називає звичаєвим правом, тобто створюється насамперед народними вдачами і віруваннями і вже потім — юриспруденцією. Георг-Фрідріх Пухта (1798—1866) — найближчий послідовник і учень Ф. Савіньї — зазнав впливу Ф. -В. Шел-лінга, внаслідок чого спробував об'єктивувати поняття народного духу, інакше кажучи, зробити його об'єктом філософсько-правового аналізу. На його думку, народний дух — це сила, що діє в організмі народного життя й існує незалежно від свідомості окремих представників народу. Народний дух усе робить із себе, у тому числі й право. Отже, окрема особистість не бере участі у створенні права. Підняти авторитет звичаєвого права, показати його зв'язок з народним духом, і, як наслідок, його практичну силу — такі керівні ідеї поглядів Г. Пухти. Якщо Ф. Савіньї говорить про утворення права як про загальну (загальнонародну) справу, то у Г. Пухти йдеться про природний саморозвиток права, що розвивається як рослина з зерна, з народного духу. Всю історію народного розвитку він розумів лише як розкриття того, що вже споконвічно закладено в народному дусі. Однак у цьому вченні залишалося нез'ясованим питання про те, яким чином утворюється сам народний дух. Таким чином, з погляду історичної школи, право є продукт народного духу, народного правового переконання. Розвиток права полягає у тому, що народний дух поступово виявляє норми, які об'єктивно містяться у праві. Тому право існує не у вигляді формальних прав, а у вигляді живого уявлення правових інститутів у їх органічному взаємозв'язку. Юристи ж лише витягують правило з норми шляхом аналізу і вивчення досвіду існуючого права. Представники історичної школи, критикуючи доктрину природного права, вказали на такі її вразливі місця: 1) вчення про довільне встановлення права; 2) існування системи норм, однаково придатних для всіх часів і народів; - 104- 3) прагнення додати суб'єктивним правовим ідеалам безпосереднього юридичного звучання. У свою чергу історична школа мала свої недоліки. Консерватизм і обмеженість історичної школи виявилися в запереченні ролі суб'єктивної правотворчості і значення нового законодавства в прогресивній зміні громадського життя. Історична школа також надмірно перебільшувала місце звичаїв у системі нормативного регулювання суспільних відносин, ставлячи їх над законом, і заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існуюче право. Представники історичної школи права бачили призначення діючих у державі юридичних інститутів у тому, щоб служити опорою існуючого порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго). На їх думку, позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що трапляється у житті. У кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичайного права і політичної структури, що формуються історично під впливом непоясненних перетворень, що відбуваються у народному дусі (Ф. Савіньї). Законодавець повинен намагатися максимально виражати " загальне переконання нації", за такої умови правові норми матимуть сакральне значення і тому придбають самодостатню цінність (Г. Пухта). У цій частині філософії права з особливою наочністю представлена істотна риса всіх об'єктивістських теорій: у їх побудовах відсутній суб'єкт, хоч очевидно, що правопорядок — це " справа" рук людини. У них правопорядок виростає із суспільних відносин, з чим не можна погодитися. Роль суб'єкта тут зводиться до простого " похідного" буття існуючих суспільних відносин. Тому правопорядок є дзеркальним відображенням цих умов у свідомості пасивного суб'єкта. Ще одну форму правовий об'єктивізм придбав під впливом ідеалу науковості, розробленого К. Марксом j його послідовниками в першій половині XIX ст. Марксистська філософія права. Ставлення до філософсько-правової спадщини Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) у наші дні неоднозначне. Діапазон оцінок їх теорії різний: від проголошення марксистських положень вершиною наукового знання до пов-
|