![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Способи обгрунтування права: об'єктивізм, суб'єктивізм, інтерсуб'єктивність
Як відомо, позитивізм не порушує питання про те, на підставі чого встановлюється правопорядок, оскільки право для нього існує як фактична данність. Хоч безперечно, -39- що безпосереднім джерелом правопорядку є правосвідомість, яка містить переконання про те, що є справедливим у сфері правового регулювання. Залежно від того, яка реальність представляється як джерело правових смислів, і розрізняють способи обгрунтування права. У рамках класичної філософської традиції (тобто традиції, що йде від Декарта) виділяють, як правило, дві групи філософсько-правових теорій: об'єктивістські (матеріалістичні) і суб'єктивістські (ідеалістичні). Терміни " об'єктивізм" і " суб'єктивізм" у даному разі є похідними від категорій об'єкта і суб'єкта, вони дають можливість розрізняти правові концепції залежно від уявлень про те, чи здобуває правосвідомість правові смисли з об'єкта, об'єктивних відносин, чи із суб'єкта, самої свідомості. Розглянемо докладніше ці основні способи осмислення й обгрунтування права. Правовий об'єктивізм. Світоглядно-методологічною підставою правового об'єктивізму виступає матеріалістична установка виведення всіх ідеальних смислів з " життя", з об'єктивної реальності. Тому правовий об'єктивізм розглядає право як частину іншої, ніж воно саме, реальності. Тут право з'являється як " занурене" у глиб дійсності, у життя. Правопорядок і правосвідомість пояснюються " знизу", з їх життєвого значення. Правова реальність розглядається як реальність суспільних відносин, у глибині яких слід шукати підстави права, розгадку таємниці його сутності. Залежно від того, які відносини розглядаються як основні, виділяють різні об'єктивістські теорії. Найважливішими серед них є: юридичний біологізм, юридичний економізм, політичний об'єктивізм, культурно-історичний об'єктивізм, соціологічний об'єктивізм та інші. Прихильники юридичного біологізму вбачають глибинні основи права у біологічній організації людини, у структурі ЇЇ інстинктів, у фундаментальних біологічних потребах, що задовольняються за допомогою права (фрейдизм, біологічна антропологія, соціобіологія та ін.). Юридичний економізм (марксизм) виходить з того, що фактичні відносини визначаються економічними факторами. Актуально існуючі економічні відносини відоб- -40- ражаються у людській свідомості та становлять зміст такого правопорядку. У рамках політичного об'єктивізму правовий порядок розглядається як вияв існуючих владних відносин, як це було у Н. Макіавеллі і Т. Гоббса. " Влада, а не істина творить закон" — таке кредо цього напряму. До одного з різновидів об'єктивізму — культурно-історичного — можна віднести відому " історичну школу права" (Г. Гуго, Ф. Савін'ї, Г. Пухта). Відповідно до поглядів історичної школи, право виникає спонтанно з надр народного духу, будучи невід'ємною частиною цілісної культури народу. Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп (навіть якщо ці люди законодавці). Еволюція права завжди органічна, вона подібна до розвитку організму зі свого зародка. Вся історія права — це повільне, плавне розкриття його особливої субстанції, що, як зерно, споконвічно спочиває у глибині народного духу. Об'єктивізм, що перебільшує роль соціальних відносин, дістав назву " соціологічного об'єктивізму", або " соціологізму". Представники цього напряму джерелом правосвідомості вважають винятково реально існуючі відносини, що вивчаються соціологією. Соціологізм, який вважає, що право — виняткове соціальне явище, виступає найбільш типовою формою об'єктивістських теорій, їхньою узагальненою рисою. Тут йдеться вже не про вивчення умовних установлень у межах визначеного історичного правопорядку, а про пізнання самих фактичних основ права. Право виводиться за межі держави і розчиняється в суспільстві. Похідний пункт і центр права бачиться не в законодавстві, а в суспільних відносинах, тобто прихильники цього напряму виходять із пріоритету громадянського суспільства над державою. Особливість соціологічного об'єктивізму полягає в тому, що він підкреслює зв'язок права з життям, з соціальним буттям. Розуміючи під " життям" громадське життя, соціологічний підхід розглядає право як " занурене" у цю соціальну реальність. Достоїнством правового об'єктивізму є те, що він звертає увагу на той безперечний факт, що правопорядок -41 - включений до актуально існуючих відносин і немислимий без їх обліку. Завдяки їх обліку тут ставиться і вирішується питання про те, за яких умов правопорядок може бути справедливим. У той же час об'єктивізм абсолютизує роль існуючих умов (соціальних і культурно-історичних) як джерело правосвідомості, перетворюючи правосвідомість і правопорядок на дзеркальні відображення цих умов. Таким чином, безперечна ідея про те, що суб'єкт не може бути самодостатнім у створенні правопорядку, виходити лише із самого себе, обертається розчиненням суб'єкта в суспільних відносинах, недооцінкою творчої активності суб'єкта. Внаслідок зазначеної особливості об'єктивізм не може дати задовільної відповіді на головні питання філософії права: 1) про критерій справедливості, оскільки через ототожнення належного і фактичного неможливо зайняти ніякої ціннісної позиції стосовно існуючих умов, а, отже, не можна сказати, справедливі ці відносини чи несправедливі, оскільки вони просто дані як необхідні; 2) про нормативну силу права, оскільки з того, що закони обумовлені потребами, випливають із соціальних умов, зовсім не випливає, що їм необхідно підкорятися; 3) про власну природу права, оскільки право зводиться до його соціальної основи й ототожнюється з цією основою. У зв'язку з описаними особливостями об'єктивізму більш правильно було б оцінити філософсько-правову концепцію марксизму не як позитивістську, а як об'єктивістську. Адже марксизм не обмежується формальними моментами права, а веде пошуки його онтологічних основ в економічних відносинах, у фактичних відносинах власності. Зміст волі пануючого класу розуміється в ньому не довільно, а в його залежності від характеру виробничих відносин. Справедливим вважається все те, що відповідає інтересам прогресивного класу, а несправедливим усе те, що їм не відповідає. Через політичний прагматизм, але аж ніяк не за концептуальним розумінням, марксизм, ставши пануючою ідеологією, своє розуміння справедливості як прагнення знищити даний правопорядок змінив на власне позитивістське — як прагнення його зберегти. Правовий суб'єктивізм. Іншим способом обгрунтування права є правовий суб'єктивізм. Правовий суб'єктивізм -42- являє собою найбільш розвинену й автентичну форму природно-правового мислення (у його класичному варіанті). До нього можна віднести ті концепції природного права, які звільнилися від " заземленого" натуралізму, і в обгрунтуванні права зосередилися на суб'єкті як носії " належного". В основному це морально-філософські концепції, що підкреслюють деонтологічну природу права і пропонують більш адекватний цій природі метод обгрунтування 'права. У спробах обгрунтувати право вони виходять із суб'єкта, його свідомості. Для них характерний погляд на правову реальність " зверху", з духовно-ідеальної сфери. Джерело правосвідомості, а, отже, і правопорядку виводиться з ідеї чи смислу права, що відкриваються у свідомості (розумі) суб'єкта. Внаслідок такої установки суб'єктивізм дуже близько підходить до виявлення власної природи права, що зводиться не до сутності суспільних відносин. Він орієнтується на свободу і творчу активність суб'єкта. Однак він абсолютизує роль суб'єктивності, у результаті чого втрачається зв'язок права з життям, ускладнюється облік актуально існуючих умов у даному суспільстві. Проте позиція суб'єктивізму, що орієнтується на суб'єкт як на категорію, з яким безпосередньо корелює поняття права, є кращою, ніж позиція об'єктивізму, для якої характерна зневага до суб'єкта. Норми припускають суб'єкта, який щось " повинен" робити. Тому саме суб'єкт як носій ідеї права, смислу справедливості є у цій якості джерелом правопорядку. Основними формами вияву суб'єктивізму в правовій філософії є раціоналізм і філософія цінностей. Раціоналізм відстоює позицію, що джерело правопорядку має бути знайдене в ідеї права. Ідея права відкривається в глибинах людської свідомості. Вона має надчасову цінність і розвивається за рахунок внутрішніх імпульсів. Історично раціоналізм існував як догматичний раціоналізм (С. Пу-фендорф, X. Вольф), що намагався вивести з ідеї права всю правову систему, і як критичний раціоналізм (І. Кант, Р. Штаммлер), що виводить з ідеї права лише основні принципи правопорядку. Фундаментальне положення філософії цінностей (М. Шелер, М. Гартман) полягає в тому, що цінності існують як незалежні сутності в автономній ідеальній сфері, -43-
вони даються людині в акті емоційної інтуїції і мають суворо ієрархічний порядок. У галузі філософії права провідна ідея цього напряму (Ґ. Коїнг, Г. Губман) припускає можливість встановлення ідеальних, але в той же час об'єктивних і фіксованих норм для організації суспільства. Внаслідок ідеально існуючого змісту права людина інтуїтивно й емоційно відчуває, що в цих умовах справедливо чи несправедливо. Це почуття — джерело правопорядку. Таким чином, завдяки звертанню до ідеї права, суб'єктивізм не має труднощів у вирішенні питань про підставу і критерій права, нормативність правопорядку. У той же час недостатня увага до існуючих умов робить проблематичним його застосування до формування законодавства. Інтерсуб'єктивність як спосіб обгрунтування права може бути представлена як парадигма (зразок) сучасних концепцій природного права. Ці концепції прагнуть перебороти характерне для класичної філософії права протиставлення об'єкта і суб'єкта, буття і свідомості, а, отже, обліку об'єктивних умов і ідеї права у процесі створення і застосування законів. Принцип інтерсуб'єктивності означає, що смисл права не розчиняється у свідомості суб'єкта чи в зовнішньому соціальному світі, а розкривається у взаємодії (комунікації) суб'єктів (принаймні двох, а в принципі — усіх). Основною конструкцією праворозуміння тут є договір. Характерний для некласичних концепцій природного права принцип інтерсуб'єктивності виражає такі особливості сучасного соціогуманітарного пізнання: а) перехід від концепції моносуб'єкта (індивіда чи суспільства) до концепції полісуб'єкта, що виявляється у дискурсі; б) визнання мови як справжньої реальності, завдяки якій право дано людині й виявляються можливими комунікація і дискурс як способи обгрунтування правових норм і принципів; в) постметафізичний підхід до обгрунтування ідеї права у формі різних теорій справедливості. У межах некласичного праворозуміння за точку відліку береться не позиція зовнішнього спостерігача, який співвідносить право з будь-яким зовнішнім критерієм, а внутрішній досвід учасника правового спілкування. Тут право розглядається не як далека людині сила, що прагне її підкорити, а як спосіб її буття. формування некласичної моделі правосвідомості пов'язано з екзистенціальною трансформацією у XX ст., що виявилася у протесті проти влади формальних норм, які не дозволяють людині реалізувати її екзистенцію. Люди погоджувалися жити відповідно лише до тих норм, що не нівелюють особистість. Тому потрібні були нові способи обгрунтування права, що реалізують запит на гуманізацію правопорядку. Характерним виявився перехід від раціонально-теоретичного пізнання сутності правових явищ до відшукання конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень, від пошуку раціонального узагальнюючого принципу до життєвої конкретності. Серед сучасних теорій обгрунтування права, що " працюють" у парадигмі інтерсуб'єктивності, виділяють онтологічні та комунікативні концепції. Перші представлені правовим екзистенціалізмом, або екзистенціальною феноменологією (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майгофер) і правовою герменевтикою (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер), другі — комунікативною філософією (К.-О. Апель і Ю. Га-бермас). У рамках екзистенційно-феноменологічної онтології справедливість, як підстава права, розглядається як форма людського співіснування, спосіб буття з іншими. Вищий критерій справедливості вбачається в екзистенції як вільній самореалізації людини. Комунікативна парадигма в сучасній філософії права акцентує увагу на дискурсі, тобто обговоренні всіх проблем у рамках громадянського суспільства. Морально-правовий дискурс дає можливість зіставити всі наявні ціннісні орієнтації і тим самим врахувати виражені в них соціальні умови, втілюючи цей процес у систему процедур як правил " мовної гри". Забезпечуючи " умиротворення", він сприяє актуалізації справедливості і як надпозитивна інстанція обмежує і контролює владу. Цьому підходові також властиві достоїнства і недоліки. Маючи корені в договірних концепціях права, інтер-суб'єктивний підхід основним елементом правової реальності бере правовідносини. Однак сутність правового суб'єкта з правовідносин безпосередньо вивести не можливо. Якщо не постулюються права людини, то всі правовідносини виявляються фрагментарними. -44- -45- Висновки: 1. Методологія філософії права являє собою найбільш загальний, філософський рівень методології права. Вона включає критичний аналіз конкуруючих і взаємодоповнюючих способів осмислення права: 1) правового позитивізму; 2) правового об'єктивізму; 3) правового суб'єктивізму (класичних концепцій природного права); 4) правової інтерсуб'єктивності (некласичних концепцій природного права). 2. Розглянуті основні методологічні підходи до осмислення права є відображенням різних його сторін: техніко-юридичної, соціальної, духовно-моральної, антропологічно-комунікативної, спираються на визначену теорію пізнання і концепцію сутності людини. У суперечностях між даними теоретичними позиціями філософсько-правових напрямів виражається внутрішньо суперечлива природа самого права. 3. Кожну з теорій застосовано для вирішення певного кола задач відповідно до принципу доповнювальнос-ті, з чого випливає висновок про недопущення абсолютизації якого-небудь з цих підходів, необхідність обліку їх можливостей і меж. У той же час у сучасних умовах пріоритетним є інтерсуб'єктивний підхід, що найповніше виражає тенденції розвитку соціогу-манітарного знання середини XX — початку XXI ст. 4. Осмислення права в парадигмі інтерсуб'єктивності є спроба врахувати особливості й перебороти обмеженість інших моделей праворозуміння. Це вже не обмеженість розгляду права " зовні" за його зовнішніми ознаками (позитивізм), не обмеженість розгляду права " знизу", яке вийшло з глибин соціальних відносин (об'єктивізм), і не обмеженість розгляду права " зверху" з позицій ідеї права (суб'єктивізм), а спроба розглянути право " зсередини", як спосіб буття людини у її відносинах з іншими людьми. Контрольні запитання: 1. Що являє собою методологія права? Які рівні вона включає і які методи характерні для кожного з них? 2. Яке місце посідає філософія права в системі методо- -46- логії права? Які методи застосовуються у філософсько-правових дослідженнях? 3. За якими критеріями розрізняють основні способи осмислення права? 4. У чому полягають світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового позитивізму? 5. Які світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового об'єктивізму? 6. Що становить гуманістичний зміст природно-правового мислення? Які основні типи концепцій природного права? 7. Які світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового суб'єктивізму? 8. У чому полягає позиція інтерсуб'єктивності в осмисленні права і які її світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки?
|