![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення
Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правовий позитивізм і теорія природного права, їх суперництво пронизує всю історію філософсько-правової думки. Що ж являють собою ці способи філософського осмислення права? Правовий позитивізм. Основними характерними рисами правового позитивізму як філософського способу осмислення права є: 1. Ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм та історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають винятково феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в законах, тощо. Будь-які феномени надпозитивного плану не визнаються правовим позитивізмом як правові й відкидаються. 2. Тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ототожнення права з наказами держави. " Усяке право є команда, наказ" — таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Дж. Остіном. 3. Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми встановлюються законодавцем відповідно до фактичного критерію. Ці уявлення протиставляються традиції природного права, що розглядає право в поняттях справедливості й загального блага. Як тенденція правової думки, правовий позитивізм бере початок ще в давнину. Формами його прояву були: китайський легізм, учення софістів, номіналізм В. Оккама, концепція абсолютної держави Т. Гоббса та ін. Однак як самостійний напрям філософсько-правової думки він виник у ЗО—40-х роках XIX ст. у зв'язку з теоретичним об- -30- грунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Його найближчим попередником був І. Бентам (1748—1832). У розвитку юридичного позитивізму можна виділити три основні етапи: класичний позитивізм Дж. Остіна (1790— 1859), що ототожнював право з наказами суверена, " чиста теорія права" Г. Кельзена (1881—1973), що пов'язує право з правомочністю примушувати, та аналітична юриспруденція X. Харта (1907—1993), ключовим поняттям якої є " правило визнання". Правовий позитивізм тісно пов'язаний з позитивістською філософією, у рамках якої він дістав світоглядно-методологічне обгрунтування. Головні ідеї філософського позитивізму, найбільш інтенсивний розвиток якого припадає на середину XIX — початок XX ст., полягають у тому, що будь-яка наука може бути організована на основі тих самих принципів, що й математика та фізика, що досягли на той час серйозних успіхів. Це означає, що науки мають бути організовані на емпіричному " позитивному" знанні, а не на спекулятивних умовиводах. Позитивізм у праві виник як реакція на метафізичну філософію права XVII—XVIII ст. Його представники прагнули замінити метафізичне вчення про абсолютні чинники права таким його вивченням, що спирається на дослідження позитивного матеріалу, " фактів" (безпосередньо " даного"). Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку позитивістів, має вивчати їхній логічний зміст і мовне вираження. Право — позитивне й іншим воно бути не може. Позитивність права означає, що воно є " фактично чинне право". Позитивізм спирається на певну концепцію людини. Людина для нього — це " мисляча тварина", тобто істота, що наділена здатністю розуміти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погрозою застосування покарання. Розум, а точніше мислення, такої людини допускає формалізацію, що цілком знімає всі його суб'єктивні особливості. Людина немов розчиняється у формально-раціоналізованій реальності норм позитивного права, її буття у праві представлено незначним аспектом людської природи — її логіко-розумовою стороною. Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) " емпіричним", тобто обме- -31 - жується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження та сприйняття, і відносить пізнання сутності правових явищ і їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) до предмета філософських спекуляцій та " ідеології"; б) " дескриптивним", тобто описує зміст права, розглядаючи його таким, і тільки таким, яким воно є; в) " аналітичним", тобто суть його полягає в логічному й лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше — текстів, на основі сприйняття права в законі як " даного" 1. Аналітичний метод являє собою вдосконалення традиційного формально-догматичного методу, а в цілому юридичний позитивізм є теоретичним обгрунтуванням такого методу. Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існуюче право від права, яким воно повинно бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій " вищої справедливості" вона може бути кваліфікована як аморальна. Тут виявляється сама суть позитивізму — заперечення необхідного зв'язку між правом і мораллю, іншими " J словами, заперечення перспективи справедливості. У кінцевому підсумку, заперечення надпозитивних основ права веде до абсолютизації ролі держави і до твердження її домінуючої ролі стосовно права. Саме держава з її силою, що примушує, з погляду позитивізму, і забезпечує реальність права, вважаючи його творцем і єдиним гарантом. Ця позиція заперечує можливість перебування якихось стійких основ права поза реальністю державних настановлень, тобто заперечує будь-які абсолютні моменти у праві. Тому право, з позиції позитивізму, мінливе залежно від змін політичної ситуації. Таку позицію можна назвати правовим релятивізмом. Нарешті, ціннісна нейтральність правового позитивізму приводить його на позиції " логіцизму", що означає уявлення реальності права як тексту і бачення свого завдання у виявленні логічного і лінгвістичного змісту норм. Світ права виявляється штучним породженням, у ньому оперу- Четвернин В. А. Современные концепции естественного права. — М.: Наука, 1988. - С. 13-15. ють суто умовними положеннями. Це світ формалізованої раціональності, якому немає справи до суб'єкта, тому що в ньому немає ціннісної раціональності. Чому ж можливий юридичний позитивізм, що живить його? Він можливий насамперед внаслідок об'єктивних основ, оскільки відображає один з істотних аспектів правової реальності — даність права як позитивного права в його тісному зв'язку з державою. Але він має також і соціокультурні корені. Як підкреслює О. Гьоффе, державно-правовий позитивізм живиться досвідом радикальної кризи співтовариства (" досвідом громадянської війни"), пережитої в епоху потрясіння основ правового і державного порядку1. У пом'якшеній формі цей досвід існує у сьогоднішніх плюралістичних демократіях, заявляючи про себе в боротьбі інтересів різних груп і союзів. Зазначені риси правового позитивізму обумовлюють як сильні, так і слабкі його сторони, його достоїнства й недоліки. 1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику роблять позитивізм привабливим для юристів. Проте зведення складного феномена права винятково до права позитивного робить юридичний позитивізм уразливим для критики. Дійсно, право не може бути ототожнено тільки із системою норм позитивного права (правопорядком), оскільки: а) законодавче встановлення норм не є самоціллю, а виробляється для здійснення справедливості, прав людини; б) юридичні норми постійно переглядаються у міру виявлення в них тенденцій, спрямованих проти принципів справедливості, прав людини, гуманності; в) завжди існує можливість маніпулювати нормами і тим самим безкарно вершити несправедливість. Тому правові норми і справедливість можуть не збігатися. 2. Сила позиції юридичного позитивізму виявляється також у відстоюванні особливої цінності й важливості правового порядку, встановлення якого розглядається як необхідна умова гуманізації людського співіснування. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. — С. 13—15. ' -32- -33- : Однак у цьому ж виявляється і його слабкість. Позитивістське розуміння права веде до ототожнення його з наказами держави. Деякі ж приклади суспільної практики, особливо практика гітлерівського фашизму і сталінського тоталітаризму, показали, наскільки небезпечне таке ототожнення. 3. Правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняну поведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку. Властивий йому охоронний характер соціальне обумовлений завданнями еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладено основи такого розвитку і стосовно них досягнуто певного консенсусу. Однак там, де такого консенсусу немає, для того, щоб позитивне право не перетворилося на антигуманну силу, воно має бути підтримано обгрунтуванням і піддано критичній оцінці. Однак таких питань позитивізм не ставить, як і питань про надюридичні підстави права, про справедливе і несправедливе. Слабкість позиції позитивізму наочно виявляється й у його ставленні до головних питань філософії права. Наприклад, перше фундаментальне питання філософії права — про підставу і критерій справедливості — позитивісти навіть не ставлять. Юридичний позитивізм принципово відмовляється відповідати на нього, вважаючи його спекулятивно-метафізичним питанням, псевдопитанням. На думку позитивістів, дійсність праву надає формальна правильність процедури його формування. Однак, відволікаючись від змісту права, юридичний позитивізм перестає відігравати практичну роль у підтримці світу й порядку, на що він претендує в першу чергу. Занадто абстрактні теорії, що відриваються від життя, стають, в остаточному підсумку, марними. У рамках юридичного позитивізму друге питання філософії права про нормативну силу права — " чому я повинен підкорятися праву? " — також не має належної відповіді. Заперечуючи будь-які моральні підстави " повинності", позитивіст бачить нормативну силу права у волі законодавця, що забезпечується механізмом примусу. Однак феномен підпорядкування закону можна пояснити не лише страхом перед санкцією, а й повагою до закону як такого чи певним інтересом (бажанням використовувати у своїх інтересах систему правового захисту певних дій). Джерелом діяння закону може виявитися не тільки команда суверена, а й вираження ним природної справедливості, ще якого-небудь ідеалу чи втілення духу народу. Нарешті, третє питання — про сутність позитивного права — і є, мабуть, єдине питання, на яке збирається відповісти юридичний позитивіст. Ставлячи питання " що є право? " представник аналітичної юриспруденції по суті зводить його до питання про те, що є закон (позитивне право). Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним позитивістському є " природно-правове" праворозу-міння. В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних началах, підставах, які не залежать від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних начал вважалася природа, то і право, що не залежить від людської волі і бажань, було названо природним. Теорія природного права спрямована на пошуки особливої реальності права, зведеної до реальності державно-владних установлень. Вона тісно пов'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом у його узагальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція, чи " сукупність усіх надпозитивних необхідностей людської практики" 1, то й особливість природно-правового мислення полягає у розмежуванні й зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості. Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання пошуку підстави позитивного права і критерію його оцінки, а тому виявляє себе у двух аспектах — сутнісному (онтологічному) й аксіологічному. Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення є відповіддю на питання " що є право? " у його дійсності, тобто відповіддю на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. — С. 51. -34- -35- (" феномена права") розкривається через поняття " справедливість", а природно-правове мислення виконує функцію пояснення сутності і розуміння смислу права. Тут вирішуються завдання виявлення принципів справедливості (ідеї права) і здійснення їх філософсько-світоглядного обгрунтування. В аксіологічному аспекті здійснюється оцінка позитивного права (" закону") виходячи з уявлення про сутність (смисл) права. Тут природно-правове мислення стосовно " закону" (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію. Ці два аспекти, дві функції природно-правового мислення тісно між собою переплітаються, тому що мають на увазі одне й те саме — пошук справедливості як сутності права і критерію оцінки закону. Тому можна сказати, що сутність природно-правового мислення виявляється у філософській, насамперед моральній, критиці права і держави. У процесі цієї критики відбувається порівняння правових і державних відносин на відповідність їх сутності та смислу. Таким чином, ця критика спрямована на легітимацію й обмеження права і держави. Внаслідок закладеної у ньому критичної установки природно-правовий спосіб мислення здобуває особливу соціальну значимість у перехідні періоди розвитку суспільства, що характеризується загостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новими прогресивними прагненнями і старим позитивним правом, чи, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвиваються у періоди реформ і змін. Саме ця обставина пояснює " розквіт" природного права в Західній Європі в епоху Ренесансу і " відродження природного права" у Росії на рубежі XIX—XX ст., у Німеччині після другої світової війни та у посттоталітарних державах у наш час. Природно-правове мислення містить елемент утопії, оскільки виходить не з того, що є, а з того, що повинно бути, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Як відомо, у Новий час була популярна утопічна модель, побудована на " дихотомії" природного і громадянського станів, а засобом переходу від одного стану до іншого виступав суспільний договір. Однак ці гіпотетичні стани не є лише ілюзією, вони володіли і володіють реальним стимулюючим впливом на свідомість і поведінку людей. Адже, хоч утопічні проекти в дійсності не збуваються, людина, перебуваючи під враженням нової дійсності і натхненна цією картиною, своїми вчинками змінює соціальний світ, користуючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту. " Природно-правове мислення нового часу, — пише О. Гьоффе, — зробило вплив, що інспірує, на американську і французьку революції і привело до виникнення спільності сучасного типу — демократичної конституційно-правової держави" 1. Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мис-литься й очікується людьми як встановлення деякого " раю", тобто ідеального гармонійного стану людства (вищої справедливості). І хоч у дійсності такий " рай" на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мріяти. Однак це не просто мрії, а вираження суті власне правової реальності, що має деонтологічний характер. Реальність природного права являє собою реальність людського імперативу досягнення " раю людяності", тобто ідеального гармонійного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такої життєвої вимоги, що пред'являється самому собі у процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч якоюсь мірою2. Таким чином, те загальне, що притаманне різним формам природного права, може бути виражено формулою " критика держави і права" і " боротьба за гуманізацію правопорядку". У цьому полягає дійсний (гуманістичний) смисл природного права, в межах якого і здійснюються пошуки підстави і критерію для оцінки правопорядку. Імператив гуманізації правопорядку є " вічним" людським сподіванням, однак реалізація цього імперативу здійснювалася в різних формах, іноді навіть таких, у яких ця спрямованість набувала зовсім протилежного втілення. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. — С. 52. Luijpen W.A. Phenomenology of Natural Law. — Pittsburg: Duquesne University Press, 1968. - C. 52-53. -36- -37- Типологія концепцій природного права. Можна виділити кілька підходів до типологізації концепцій природного права. 1. Першим з них є підхід, в основі якого лежать ключові категорії природно-правового мислення: " природа", " розум", " природа людини". Залежно від того, на якому з цих ключових понять робиться акцент, виділяють різні типи природно-правових концепцій: космологічні (натуралістичні і теологічні), що апелюють до такої інстанції, як світовий порядок; раціоналістичні, що апелюють до розуму; антропологічні, що апелюють до природи людини. Достоїнством перших було прагнення підкреслити вищий, трансцендентний характер права, недоліком — прагнення вивести природне право з буття, належне із сущого. Другі акцентували увагу на ідеї права, відзначали силу людського розуму, однак ставили перед ним недосяжні завдання, думаючи, що зусиллям одного лише розуму, не звертаючись до реальних обставин, можна сконструювати ідеальну систему права, яка б слугувала зразком для будь-яких конкретних правових систем. Треті вірно вказували на зв'язок права із сутністю людини, проте при різному трактуванні цієї сутності (природи людини) іноді втрачався гуманістичний смисл права. 2. Залежно від розуміння смислу права слід розрізняти " старе" і " нове" природне право. Старе природне право характерно для традиційних суспільств, насамперед для середньовіччя, де передбачалася природна нерівність людей і тому справедливість трактувалася з акцентом на групові привілеї — дворянству, духівництву тощо за принципом " кожному за його силою і чином". Сюди ж варто віднести і ті концепції, що обґрунтовували освічений абсолютизм XVII ст. (Ж. Воден, Т. Гоббс, Б. Спіноза). Вимога рівності тут обмежувалася лише рівністю громадян між собою перед встановленим державою законом, державою, якій громадяни делегували всі свої права в ім'я миру і власної безпеки. Нове природне право розумілось як основний закон розумного суспільного люду, що формується. У наш час воно набуло назву прав людини. Зародилося воно в епоху Реформації на основі обгрунтування права на свободу совісті як основного " природженого" права і стало основою юридичної доктрини Просвітництва. У XVIII ст. " приро- -38- дл-сені" права дістали статус " невідчужуваних прав", що обмежували свавілля держави і встановлювали стосунки свободи і рівності не тільки між громадянами, а й між громадянами і державою. 3. За способом обгрунтування ідеї права концепції " нового природного права" можна поділити на натуралістичні, деонтологічні та логоцентричні, що різняться трактуванням онтологічного статусу природного права. Останнє розумілося відповідно як таке, що існує до позитивного права (як закон природи), над позитивним правом (як моральний ідеал) і в самому позитивному праві (як його розумне ядро). Ці три типи класичних вчень природного права представлені ключовими фігурами філософії права Нового часу — Дж. Локком, І. Кантом і Г. Гегелем. 4. Залежно від виділення різних епох у розвитку філософії і всієї культури в цілому (класика і сучасність) концепції природного права можна поділити на класичні й сучасні (некласичні). Такий розподіл важливо враховувати, оскільки трапляються твердження, начебто природно-правове мислення вичерпало себе. З цим не можна погодитися. Вичерпала себе лише визначена історична форма тако-. / го мислення. Законною спадщиною традиції природного V права є мислення у категоріях справедливості чи сучасні теорії справедливості. Таким чином, найважливішою метою методології філософії права є аналіз світоглядно-методологічних можливостей конкуруючих типів праворозуміння, серед яких основними є правовий позитивізм і теорії природного права. У той же час для уявлення більш повної картини методологічних моделей сучасного правопізнання необхідно звернутися до аналізу таких способів осмислення й обгрунтування права, як об'єктивізм, суб'єктивізм і інтер-суб'єктивність. / ff
|