Комунікація в традиційному, індустріальному, постіндустріальному суспільствах

Багато поколінь наших предків користувались єдиним засобом накопичення, зберігання і передачі інформації – усним словом. За допомогою цього єдиного інструменту комунікації з одного покоління до іншого передавались соціальні норми, традиції, корисні знання та навички. Необоротність усної речі вимушувала мати хорошу пам'ять та повністю на неї покладатися, передавати обмежений набір інформації з частими повторами, до того ж не дозволяла здійснювати комунікацію на відстані. З появою і розвитком писемності (джерелами писемності стали стародавні локальні цивілізації в IV –III тис. до н. е.: давньоєгипетська, месопотамська, індуська, критська, давньокитайська)людство вступило в першу фазу інформаційної революції. Це дозволило різко підвищити об’єм знань, накопичених цивілізацією. Вінцем у розвитку писемності стала книга.

З появою писемності відбувалась соціальна диференціація за принципом: грамотний – неграмотний. Школа стала форпостом писемності. Якщо у безписемних народів соціалізація молоді починалася з освоєння виробничих вмінь і навичок, то цивілізовані суспільства прилучали учнів перш за все до читання, письму, рахування. Соціальний престиж і кар’єра індивіда залежали відтепер не стільки від його сили, витривалості, скільки від шкільної виучки, доступу до знань. Зауважимо, що в Стародавній Греції грамотні раби користувались деякими привілеями: вони займали державні посади, прилучались до літературної роботи. В Римі раби допускались в публічні бібліотеки, використовувались для переписування книг (раби – «бібліографи»).

З’являлися соціальні групи, зайняті розумовою працею. Особливо різноманітною була інтелігенція демократичних полісів Стародавньої Греції. Окрім жерців, ними були вчителі, архітектори, лікарі, землеміри, діячі мистецтва, письменники, філософи. Отримання писемності як загальновизнаного комунікаційного каналу для передачі культурних смислів відбувалось не без конкуренції з боку словесності. Відмовлялись від писемного викладення своїх вчень Піфагор, Сократ, Будда, Христос. Правда, якщо б старанні учні не записували їх слів, можливо до нас не дійшли би навіть імена цих великих людей. За словами Платона, його наставник Сократ пояснював свою позицію (діалог «Федон») наступним чином: люди, що черпають мудрість з писемних джерел, «будуть багато знати з чуток, без навчання, і будуть здаватися знаючими багато, залишаючись у більшості неуками, людьми трудними для спілкування; вони стануть уявно мудрими замість мудрих».

Письмова комунікація, не дивлячись на стриманість і скепсис деяких мудреців і пророків, змінювала всі галузі духовної творчості: міфологічне язичництво витіснили світові релігії (священні писання), анонімний фольклор потіснила авторська література, стала розвиватися наука, з’явилась документована соціальна пам'ять (починається написання людської історії – античні історики Геродот, Фукідід, Ксенофонт залишили після себе твори високої наукової цінності).

У середньовіччі головним джерелом знання для неграмотної маси була церква, а також чутки, які переносили торговці, бродячі театри, цирки і трубадури. В більшості поселень не було календаря та годинників. Мова поділялась на безліч діалектів, причому діалектичні відмінності відчувались на відстані 70 – 100 км. Відомий факт, коли в XIV ст.. лондонські купці, які потерпіли корабельну аварію у північних берегів Англії, були ув’язнені в тюрму як іноземні шпигуни. Щоправда, грамотна еліта використовувала латинь як мову міжнародного спілкування.

В середньовічній культурі практично не знайшлося місця науці – її замінило Священне писання, не розвивалась історія – її заміняли рицарські романи. Але відсутність достовірних фактів майже нікого не хвилювала – земне життя розглядалось католицькою церквою як тимчасове пристанище на тернистому шляху до спасіння, тому особливих комунікаційних потреб ніхто не відчував.

Однак з XII ст. почалося духовне відродження, яке проявилося в організації університетів, найбільш крупними серед яких були Болонський і паризька Сорбонна. Між 1300 і 1500 рр. в Європі було засновано більше 50 нових університетів, які стали центрами писемної культури. Окрім науки, що зароджувалась, в письмовій комунікації відчували потребу: королівська бюрократія, судочинство, купецтво, яке розширювало міжнародну торгівлю.

Загалом, комунікаційні процеси в традиційних суспільствах не можна назвати масовими, вони носять локальний місцевий характер і зводяться до взаємодії невеликих груп людей (найчастіше – родина, рід, село). Найважливіша інформація могла переноситися на великі відстані, але це займало значний проміжок часу (царські укази гінці доносили в різні куточки країни).

У традиційних суспільствах соціальний порядок опирався на традиції. Публічний дискурс не міг здійснитися через монолітний, обов'язковий для всіх членів суспільства комплекс вірувань і звичаїв. Всі індивідуальні відхилення суворо каралися. У традиційних суспільствах неможливо побудувати стійку демократію, тому що відсутнє саме уявлення про який-небудь інший спосіб існування, крім як про такий, що спирається на авторитарну владу. Люди із самого початку виходять з уявлення, що справа одних – правити, а інших – підкорятися. Авторитет правлячих осіб або еліти опирався на сакральні символи (влада дана Богом) або на традицію (влада належить династії споконвіків). Тому суспільна думка тут формувалася переважно в аристократичному колі. Центром комунікації був правитель, з яким і пов’язувався соціальний порядок. Наприклад, у Стародавньому Єгипті, соціальний порядок пов'язувався з діями фараона, що був його втіленням. Тільки цар, відповідно до традиційних уявлень, володів справжніми знаннями. Щоденне забезпечення соціального порядку було пов'язане з писцями й глашатаями. У давньоєгипетському переліку професій існував ще один вид занять, пов'язаний з комунікацією – гонець. Цей учасник комунікативного процесу був засобом транспортування послання, що обслуговував взаємодії між елітами держави, а також міждержавні відносини.

В описаних феноменах публічна сфера (галузь соціальної рефлексії, здійснювана звичайними громадянами) буда відсутня. Комунікативна взаємодія мала на меті не суспільну рефлексію над проблемами громадського життя, а підтримку здоров'я й багатства еліти. Однак стародавні суспільства не були однаковими. У містах античності, де склалися демократичні форми правління і розміри полісів дозволяли швидко поширювати інформацію, існували елементи публічної сфери. У Давній. Греції і Давньому. Римі існував інститут ораторів. Для розвитку ораторського мистецтва в суспільстві повинна точитися справжня, відкрита публічна боротьба. Тому оратори набувають майстерності перш за все в умовах демократії.

З появою паперу, винаходом друкарського верстата (1456 р.), а потім з виникненням у XX ст. електронних засобів зв’язку життя суспільства змінюється докорінно.

Передумови для виникнення ЗМІ формувалися довгий час. Насамперед, до них відноситься, винайдений у першій половині XV ст. Йоханом Гуттенбергом (1399-1468) спосіб друкарства. Цей винахід мав революційне значення в людському суспільстві, вплинувши на всі підсистеми його життя. Спосіб відтворення тексту, винайдений Гуттенбергом в 1440 р., вирішив важливу проблему: відкрив дорогу масовому поширенню знань. Протягом 50 років було засновано більше 1100 типографій, які випустили за різними даними від 35 до 45 тис. книг тиражем біля 20 млн. екземплярів. Все більш дешеві книги ставали доступними все більшій кількості людей. Знання перестало бути сакральним і стало доступним, церква втратила монополію на духовну та ідейну владу. Цей факт підготував настання промислової революції, що потребувала грамотності й уніфікації знань.

Масові тиражі газет і журналів також зобов'язані своїм походженням удосконаленню винаходу Гутенберга. У першій половині XVII ст. з'являються перші періодичні друковані видання (голландські «коранто», англійські «ньюсбукс», французькі «Ла Газетт»). Газети були розраховані на купців і багатих жителів міста; вони містили відомості про торгові шляхи, ціни, хід торгівлі, внутрішнє життя країн, міждержавні відносини.

В 1702 р. перша газета – «Ведомости» – стала виходити також у Росії. Ініціатором цієї події став Петро I. Газети перетворилися в справжні ЗМІ зі становленням інших елементів індустріального суспільства. ЗМІ не були б можливими без високого рівня освіти населення (що приводило до росту аудиторії газет), без таких транспортних засобів як залізничний транспорт, що забезпечував швидку доставку видань у різні регіони країни, без телеграфу.

Масова комунікація надала динамізму громадському життю періоду індустріального суспільства. Людина вже не могла обходитися набором зразків соціального порядку, які були засвоєні нею у період первинної соціалізації. Масова комунікація – інститут індустріального суспільства. Цей інститут забезпечує єдність соціуму в умовах домінування суспільних, а не природних ритмів у житті людини.

Якщо в традиційному суспільстві люди орієнтувалися на традиції, то в індустріальному суспільстві переважно – на потік інформації, що бере початок не в минулому, а сьогоденні. Індустріальне суспільство на відміну від традиційного виявляється мобільним у фізичному, соціальному й психологічному сенсі. У традиційному суспільстві кожний його член знає своє природне місце. Людині відомо, що він селянин, а не дворянин, що він живе у своєму селі й не здатний жити ні в якому іншому місці, що він прихильний своєї релігії й не може вибирати віру відповідно до якихось абстрактних міркувань. Він почуває себе комфортно, коли проживає життя за прикладом батьків і дідів. Некваплива сільська робота, що активізується лише в період посівної й збиральної, узимку ж повністю загасаюча, змінюється постійно підтримуваним напруженим індустріальним ритмом.

В індустріальному суспільстві людина розстається зі своїм традиційним місцем перебування. У сучасній економіці людина може щонайкраще використовувати свої здібності лише тоді, коли досить легко переміщається в те місце, де йому можуть запропонувати підходящу роботу. Людина повинна мати здатність пристосовуватися до соціального середовища, що змінюється. У традиційному суспільстві він перебував у незмінному стані, йому не треба було пристосовуватися до соціальних ритмів. Наприклад, керівник підприємства повинен реагувати на зміни, що відбуваються в соціальному середовищі, перебудовувати виробництво залежно від того, який виклик вона йому кинула.

Інформаційні канали, зокрема газети, з'явилися й для задоволення довідкових потреб населення, обслуговування потреб ринку, що розвивався і ставав все більш інтернаціональним у період географічних відкриттів і колоніальної експансії. Дані про рух капіталу, акцій, фінансових потоків також мали потребу в оприлюдненні.

Таким чином, в індустріальному суспільстві зразки соціального порядку постійно зміняються (соціальний порядок – сукупність прийнятих у культурі способів діяльності, мислення або дії «по звичці»). Людина може успішно діяти, тільки вчасно реагуючи на ці зміни. Без підтримки стійкого обміну інформації між індивідами й соціальними групами неможливо уявити існування суспільства як цілого. Виникає вторинна соціалізація як безперервний процес. Якщо первинна соціалізація відбувається у дитинстві і завдяки їй людина стає членом суспільства, то вторинна соціалізація – це наступний процес, що дозволяє вже соціалізованому індивіду входити в нові сектори суспільства. Це засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, знань у соціальних групах, що діють у формальних організаціях і офіційних закладах: професійних об’єднаннях, армії, державних установах. Безперервна вторинна соціалізація – одна з фундаментальних потреб індустріального суспільства. Без її задоволення неможлива його інтеграція, тому що це суспільство соціальних ритмів. Відповіддю на цю потребу й була поява масової комунікації. Мільйони людей одночасно повинні були одержувати інформацію про події, які відбулися в соціальному світі.

Для описання нової реальності масових комунікацій, якісних змін соціальних відносин, структур повсякденності індивіда зі становленням постіндустріального (інформаційного) суспільства відводиться окрема тема в розділі цього навчального посібника. В даній темі зупинимося лише на найзагальніших тенденціях розвитку комунікації.

Інформаційне суспільство – це суспільство, в якому більшість працюючих зайняті виробництвом, зберіганням, переробкою і реалізацією інформації. Бурхливий розвиток інформаційних технологій призвів до того, що з другої половини 1970-х рр. вони почали відігравати якісно нову роль в економічному і соціальному житті індустріально розвинених країн. Все більш очевидним стає перевага інформаційної складової діяльності людей над іншими її формами і компонентами, інформація і знання стають основним продуктом виробництва й споживання. Капітал і праця як основа індустріального суспільства поступаються місцем інформації і знанню в інформаційному суспільстві: економічним кістяком сьогоднішнього світу стають ЕОМ, мікроелектроніка, космічне виробництво, використання глибин океану, біоіндустрія.

У міжнародному масштабі конкурентоспроможними стають країни, які системно вдосконалюють і впроваджують нововведення, вкладають значні кошти в освіту і науку. Традиційні фактори – природні ресурси, робоча сила і капітал – мають другорядне значення. За оцінками Всесвітнього банку в 1994 р., 76% національного багатства США становив людський капітал, тобто накопичені населенням знання й уміння, які використовувалися ними в повсякденній діяльності. Фізичний капітал дає 19% багатства, а природний фактор – всього лише 5%. У Західній Європі ці цифри виглядали таким чином: 75%, 23% і 2% відповідно.

За три десятиліття свого існування інформаційна система фактично перетворилася у фактор еволюції. Сучасна економіка припускає рішення таких завдань, які вимагають для свого рішення комп'ютерних розрахунків зі швидкістю 3 трлн. операцій у секунду. Багатство усе більше залежить від наукових кадрів. На сьогодні розвинена економіка не протрималася би без комп'ютерів і інтеграції безлічі різноманітних (і постійно змінюваних) технологій. Знання та інформація, отже, виявляються джерелом влади, найважливішим компонентом сили й багатства.

Поява новітніх технологій, формування глобальних інформаційних мереж і систем відкривають технічні й економічні можливості об'єднання інформаційних ресурсів людської цивілізації й забезпечення доступу до них будь-якій людині на землі. Світ став «великим селом», де сказане й зроблене на одному його краю негайно озивається на іншому. У аудиторії з’явилась можливість звертатись до подій в режимі реального часу, становитися їх співучасниками. Поєднання можливостей комп’ютеру з мережами телекомунікації «стискає» час і простір, зменшує значення національних кордонів, дає індивідам відчуття прилучення до деякої глобальної спільноти. Під інформаційним суспільством розуміється «розвинене індустріальне суспільство», що утверджується в Японії, США і Західній Європі. Його характеристиками є:

А) Широке застосування інформаційної технології на виробництві, в установах, системі освіти й побуті.

Б) В економіці спостерігається перехід до економіки послуг. Більшість робочих сил концентрується не в сільському господарстві або виробництві, а в сфері обслуговування – торгівлі, фінансах, транспорті, охороні здоров'я, організації відпочинку і розваг, науково-дослідницькій роботі, освіті і управління.

В) Збільшення масштабів професійно-технічної зайнятості, що вимагають освіти як мінімум на рівні коледжу, і, як наслідок, ріст професійно-технічного класу. Із середини 70-х років реальна заробітна плата робітників середньої кваліфікації фактично не збільшуються, тоді як доходи вчених, менеджерів, висококваліфікованих робітників, індивідуально зайнятих програмістів, дизайнерів постійно зростають. Вчені та інженери становлять провідну групу інформаційного (постіндустріального) суспільства.

Г) Інформація використовується як ключовий економічний ресурс. Організації з його допомогою підвищують ефективність, стимулюють новації й зміцнюють конкурентоспроможність.

Поступово з розповсюдженням мультимедійних комп’ютерних технологій очікується й подальша демократизація соціальних комунікацій, гласність і відкритість суспільного життя. Отже, в своїй основі інформаційне суспільство передбачає демократичний політичний устрій. З іншого боку розвиток комунікаційних технологій автоматично не гарантує демократизації суспільно-політичного життя. Засоби масової комунікації проявляють себе і з іншої сторони – як потужне знаряддя маніпулювання людьми через рекламу, пропаганду, паблік рілейшнз. Більш того, ці засоби стали знаряддям інформаційних війн. З появою електронної комунікації з’являється й «технічний» плацдарм інформаційної війни: можливість вносити перешкоди в радіозв’язок, виводити зі строю комп’ютерні мережі, паралізувати системи управління; тут головними «воюючими сторонами» стають логіко-математичні і програмні засоби.

Проблема регулювання інформаційного простору, надання йому гуманного змісту стає однією з головних на повістці дня у XXI ст.