Звернення громадян

Відповідно до ст. 40 Конституції України всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Закон (ст. 3) називає три види звернень громадян: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги. Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин і умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави й суспільства. Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією і чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Звернення розглядають і вирішують у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін розв'язати порушені в зверненні питання неможливо, то він може бути подовжений. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів

26. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Іноземцями визнаються іноземні громадяни, тобто особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України. Особами без громадянства є особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. До прав іноземців та осіб без громадянства належать: Право на інвестиційну, зовнішньоекономічну та інший вид підприємницької діяльності, передбачену законодавством України. Право на трудову діяльність. Право на відпочинок. Право на охорону здоров'я та медичну допомогу. Право на соціальний захист. Право на житло. Майнові та особисті немайнові права. Право на освіту. Право на користування досягненнями культури. Право на участь в об'єднаннях громадян. Право на свободу совісті. Права Обов’язки іноземців та осіб без громадянства: Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. Іноземці та особи без громадянства обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Обмеження для іноземців та осіб без громадянства: Не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування. Не можуть брати участь у референдумах. Мати статус державного службовця Входити до політичних партій. Перебувати на військовій службі, тобто на іноземців та осіб без громадянства не поширюється загальний військовий обов'язок. у шлюбних і сімейних відносинах. Гарантії особистих прав. Право на судовий захист своїх прав. До них застосовуються заходи державного примусу: Скорочення терміну перебування в Україні – у випадку, коли іноземці чи особи без громадянства вчиняють правопорушення, за які не передбачено адміністративної або кримінальної відповідальності. Видворення за межі України.

27. Поняття і види органів виконавчої влади

Орган виконавчої влади є організаційно самостійним елементом державного апарату (механізму держави), який наділений чітко окресленим обсягом повноважень (компетенцією) відповідно до покладених на нього завдань і функцій, складається зі структурних підрозділів і посад, що обіймають державні службовці, і віднесений Конституцією і законами України до системи органів виконавчої влади. Конституція України виділяє за критерієм організаційно-правового рівня наступні види органів виконавчої влади: 1)вищий орган у системі органів виконавчої влади — Кабінет Міністрів України; 2) центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ) — міністерства та інші органи; 3) місцеві органи виконавчої влади — обласні (Київська і Севастопольська міські), районні державні адміністрації. Базовою засадою структурної побудови системи органів виконавчої влади виступає ієрархічна організація системи органів, яка зумовлює необхідність існування так званої управлінської вертикалі. Ієрархічну вертикаль виконавчої влади утворюють органи вже згадуваних раніше трьох організаційно-правових рівнів. Кожний з цих рівнів представлений наступними органами: 1) рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади — Кабінетом Міністрів України (урядом); 2) рівень центральних органів виконавчої влади — міністерствами, державними комітетами, центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом; 3) рівень місцевих органів виконавчої влади — а) місцевими органами загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації; б) місцевими органами спеціальної (галузевої, функціональної, змішаної) компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні місцевим державним адміністраціям. Між органами цих рівнів взаємозв'язки будуються на засадах субординації, яка означає співпідпорядкованість між органами вищого і нижчого рівнів. Водночас основу відносин між органами одного організаційно-правового рівня становить принцип координації. Вона виявляється в узгодженні дій і рішень, взаємних консультаціях, обговореннях, проведенні спільних заходів і виданні спільних актів, укладанні адміністративних договорів (угод) тощо між зазначеними органами. Важливе значення для характеристики другого аспекта структури системи — взаємозв'язків між органами виконавчої влади — має визначення відповідних станів (режимів) управлінських відносин в системі цих органів. Найтиповішими варіантами подібних станів є підвідомчість, підпорядкованість, підконтрольність, підзвітність і відповідальність.

28.Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади

Кадрові повноваження: призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України; призначає половину складу Ради Національного банку України; призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; присвоює виші військові звання, виші дипломатичні ранги та інші виші спеціальні звання і класні чини; очолює Раду національної безпеки і оборони України; призначає третину складу Конституційного Суду України. Забезпечувальні повноваження: створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України для здійснення своїх повноважень, консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньоекономічною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав. Контрольні повноваження: скасовує акти Кабінету Міністрів України; скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією; призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції відповідно до ст. 156 Конституції, оголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Президент України є: Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; Головою Ради національної безпеки і оборони України. Для забезпечення належної діяльності Президента України створюється ціла мережа допоміжних органів, які сприяють реалізації покладених на Президента України повноважень, а саме: 1) спеціалізований орган, який займається забезпеченням реалізації президентських повноважень — Адміністрація Президента; 2) консультативно-дорадчі органи при Президентові України (Комітет з економічних реформ, Громадська гуманітарна рада); 3) інші допоміжні органи та установи, які забезпечують діяльність Президента України (Комісія при Президентові України з питань громадянства, Комісія при Президентові України з питань помилування, Національний інститут стратегічних досліджень).

29. Правове становище Кабінету Міністрів України

Чинне законодавство наділяє Кабінет Міністрів України трьома основними функціями адміністрування — спрямування, координації та контролю. Зокрема, Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, охорони довкілля, а також розробляє, затверджує і виконує інші державні цільові програми; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює адміністрування об'єктів державної власності відповідно до закону; здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України — колегіальний орган загальної компетенції. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається на посаду Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Інші члени Кабінету Міністрів України призначаються на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження. Для забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади створюється постійно діючий орган — Секретаріат Кабінету Міністрів України. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України. Відставку Кабінету Міністрів України приймає Президент України внаслідок: 1) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України; 2) прийняття Президентом України рішення про відставку Кабінету Міністрів України; 3) відставки Прем'єр-міністра України; 4) смерті Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраним Президентом України або перебуває у відставці, за дорученням Президента України продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж 60 днів.

30. Особливості адміністративно-правового статусу біженців

Біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання, за виключенням осіб засуджених в Україні за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Статус біженця не надається особі: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені для надання статусу біженця, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні; яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Статус біженця втрачається, якщо особа: 1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); 2) набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом; 3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 4) будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують; 5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; 6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Обов'язки особи, якій надано статус біженця в Україні: повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі; у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік у органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб; проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.

31. Адміністративно-правовий статус центральних органів виконавчої влади

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, центральні органи виконавчої влади (служби, агентства, інспекції) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Повноваження центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію України. Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Президентом України сферах (наприклад, Міністерство аграрної політики та продовольства України. Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України тощо), проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України. Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є: забезпечення нормативно-правового регулювання; визначення пріоритетних напрямів розвитку; інформування та надання роз'яснень щодо здійснення державної політики. Агентства, служби, інспекції — це центральні органи виконавчої влади, які утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики (надання адміністративних послуг, здійснення державного нагляду та контролю, управління об'єктами державної власності, внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів) та діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів. Служба — це центральний орган виконавчої влади, більшість функцій якого становлять функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам. Агентство — це центральний орган виконавчої влади, більшість функцій якого становлять функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління. Інспекція — це центральний орган виконавчої влади, більшість функцій якого становлять контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства. Центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом в Україні сьогодні є Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Орган зі спеціальним статусом очолює голова, який призначається та звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Питання діяльності органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у Кабінеті Міністрів представляє Прем'єр-міністр України.

32. Адміністративно-правовий статус місцевих органів виконавчої влади

Місцевими органами виконавчої влади є: а) обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; б) територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Домінуючі позиції серед них займають місцеві державні адміністрації.

Основні завдання місцевих державних адміністрацій: 1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; 2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку; 4) підготовка та виконання відповідних бюджетів; 5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; 6) взаємодія з органами місцевого самоврядування;

7) реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Територіальні органи підпорядковані відповідному міністерству, іншому центральному органу виконавчої влади, а територіальні органи нижчого рівня — також територіальним органам вищого рівня. Завданням територіальних органів є реалізація повноважень міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Територіальні органи відповідно до покладених на них завдань: надають адміністративні послуги; здійснюють державний нагляд (контроль); управляють об'єктами державної власності в межах, визначених законодавством; узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їх компетенції, готують та вносять в установленому порядку пропозиції щодо його вдосконалення; здійснюють інші повноваження, визначені законами України та покладені на міністерство, інший центральний орган виконавчої влади Президентом України. Територіальні органи з метою організації своєї діяльності: забезпечують здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх здійсненням; забезпечують ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів; організовують планово-фінансову роботу, здійснюють контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечують організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку; організовують розгляд звернень громадян з питань, що належать до їх компетенції, виявляють та усувають причини, що призводять до подання громадянами скарг; забезпечують доступ до публічної інформації, що перебуває у їх володінні;

Особливістю адміністративно-правового статусу місцевих органів виконавчої влади є: поєднання повноважень загальної та спеціальної компетенції (здійснюють структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, до відання яких віднесено здійснення питань функціонального та галузевого публічного адміністрування; поєднання принципів централізації та децентралізації у здійсненні публічного адміністрування).

33. Врахування вимог Європейської конвенції з прав людини

Це є міжнародна угода, завдяки якій держави – члени Ради Європи намагаються забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, окремі права людини та основні свободи. Конвенція та протоколи до неї гарантують: право на життя, свободу та особисту недоторканість; право на справедливий судовий розгляд під час здійснення цивільного та кримінального судочинства; право на вільні вибори; свободу думки, совісті і віросповідання; свободу вираження поглядів (зокрема, свободу засобів масової інформації); право власності. Конвенція та протоколи до неї забороняють: катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; смертну кару; дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції; вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є; колективне вислання іноземців. Держави, що є сторонами Конвенції, зобов'язані забезпечувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією – незалежно від статі, раси, національності, етнічного походження і т. п. – можливість користуватись правами і свободами, які захищає Європейська конвенція з прав людини. З огляду на це головним завданням вітчизняного адміністративного судочинства має бути захист прав і свобод громадян України від порушень з боку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, інших суб'єктів, які здійснюють владні функції відповідно до чинного законодавства.

34. Поняття об’єднання громадян

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

До спільних для всіх об'єднань громадян ознак слід віднести: добровільність об'єднання, що виражається у добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо організаційними методами, в особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення з об'єднання громадян; засоби внутрішньої самоорганізації, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція; відсутність у об'єднань громадян державно-владних повноважень, за винятком випадків, коли держава делегує їм окремі повноваження і закріплює їх законодавчо (наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення).

Специфічними ознаками, характерними для окремих об'єднань громадян, є: інститут членства в об'єднанні та відносини членства, пов'язані з цим інститутом; обов'язкова участь членів об'єднання громадян в його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків; наявність статуту об'єднання громадян. Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності. Обмеження діяльності об'єднань громадян може встановлюватись тільки Конституцією та законами України. Всі основні питання діяльності об'єднань громадян повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів об'єднання. Об'єднання громадян повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати. Заборона обмеження прав і свобод громадян у зв'язку з їх належністю або неналежністю до об'єднань громадян Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

35. Принципи утворення і діяльності громадських об'єднань

Закон України «Про громадські об’єднання» (далі - Закон) визначає правові та організаційні засади реалізації права на свободу об'єднання, гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення. Закон в корені змінив праві і організаційні підстави створення, діяльності, припинення громадських об’єднань. Всі діючі громадські організації зобов’язані в п’ятирічний строк привести свої статути і діяльність у відповідність до нового закону.Дещо змінилися принципи діяльності об’єднань громадян (зникли, наприклад, принципи рівності та рівноправ’я членів об’єднань). Стаття 3 Закону визначає принципи утворення і діяльності громадських об’єднань: добровільність, самоправство, вільний вибір території діяльності, рівність перед законом, відсутність майнового інтересу їх членів (учасників), прозорість, відкритість і публічність. Законом надається тлумачення основного змісту кожного з цих принципів, що загалом, на нашу думку, є позитивним, оскільки з приватним тлумаченням принципів нерідко виникали проблеми в правозастосовній практиці. Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об'єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об'єднання або припиненні членства (участі) в ньому. Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об'єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об'єднання, крім випадків, визначених законом. Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об'єднань самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом. Рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об'єднання. Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи). Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об'єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок громадського об'єднання забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об'єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.

36. Види об’єднання громадян

Обєднання громадян поділяються на політичні партії та громадські організації. Політичною партією визнається зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має за мету сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. На відміну від політичної партії громадською організацією є об'єднання громадян, створене для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів. Найбільш розгорнуту характеристику об'єднань громадян можна дати з допомогою їх класифікації за організаційно-правовими властивостями на:

· масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо);

· органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);

· органи громадського самоврядування (ради і колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети тощо).

Особливе місце серед об'єднань громадян займають професійні спілки. Відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійна спілка (профспілка) — це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Об'єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.

Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку. Рішення про заснування об'єднань громадян приймаються установчим з'їздом (конференцією) або загальними зборами. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку. Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України.

37. Адміністративно-правовий статус об’єднання громадян

Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян, а саме: сукупність прав та обов'язків, які реалізуються в адміністративних правовідносинах, що виникають між об'єднаннями громадян і державними органами, органами місцевого самоврядування. Передусім це стосується питань легалізації об'єднань громадян. Інакше кажучи, держава офіційно визнає об'єднання громадян і оформляє їх правове становище. Офіційне визнання об'єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Для реєстрації об'єднання громадян його засновники подають заяву про це, а також документи, перелік яких визначається законодавством. Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян охоплює також встановлення державою обмежень щодо створення та діяльності цих об'єднань. Так, не підлягають легалізації такі об'єднання громадян, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їх метою є: зміна насильницьким шляхом конституційного ладу та в будь-якій протизаконній формі порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки; незаконне захоплення державної влади; пропаганда війни, насильства, фашизму та неофашизму; розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі; посягання на права і свободи людини, здоров'я населення; створення незаконних воєнізованих формувань. Для реєстрації об'єднання громадян його засновники подають заяву. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додаються статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору, крім випадків, коли громадська організація звільняється від сплати реєстраційного збору відповідно до законів України. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію місцевої громадської організації розглядається у 3-денний строк з дня надходження документів. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово не пізніше наступного робочого дня з дня прийняття рішення. Заява про реєстрацію всеукраїнської та міжнародної громадської організації розглядається протягом одного місяця. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10-денний строк.

38.Особливості припинення громадських об’єднань

Згідно зі ст. 25 Закону України «Про громадські об’єднання» припинення діяльності громадського об’єднання здійснюється: за рішенням ГО, прийнятим вищим органом управління громадського об’єднання, шляхом саморозпуску або реорганізації шляхом приєднання до іншого ГО такого самого статусу; за рішенням суду про заборону (примусовий розпуск) ГО. Громадське об’єднання має право у будь-який час прийняти рішення про припинення своєї діяльності (саморозпуск). У даній статті розглянемо припинення ГО шляхом саморозпуску.Діяльність ГО без статусу юридичної особи вважається припиненою з дня отримання повідомлення про таке рішення від особи, уповноваженої представляти це об’єднання, уповноваженим органом з питань реєстрації (далі реєстраційна служба). На підставі зазначеного повідомлення спеціаліст реєстраційної служби (РС) із питань реєстрації вносить відомості про припинення діяльності ГО до Реєстру громадських об’єднань.Рішення про саморозпуск ГО приймають у порядку, встановленому статутом ГО. Вищий орган управління, який прийняв рішення про саморозпуск громадського об’єднання, створює ліквідаційну комісію або доручає керівному органу здійснювати повноваження ліквідаційної комісії для проведення припинення ГО як юридичної особи, а також приймає рішення щодо використання його коштів та майна після ліквідації відповідно до статусу.Громадське об’єднання подає (надсилає) рішення про свій саморозпуск до РС. До рішення додають: оригінали – свідоцтва про реєстрацію та статуту ГО (або його дубліката); реєстраційну картку на проведення держреєстрації припинення юридичної особи.РС протягом десяти робочих днів з дня отримання документів приймає рішення про визнання або відмову у визнанні рішення про саморозпуск ГО та вносить дані про зазначене рішення ГО до Реєстру громадських об’єднань та Єдиного державного реєстру (ЄДР).

39. Правове становище релігійних організацій

Сутність правового регулювання стосунків держави і релігійних організацій полягає в тому, що держава та її органи не користуються методами державно-правового контролю або примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, не втручаються у релігійну діяльність організацій віруючих, якщо вона не порушує законів держави та встановленого порядку, не надають релігійним організаціям матеріальної підтримки, не доручають їм виконання будь-яких державних функцій. Для одержання релігійною організацією права юридичної особи необхідна її державна реєстрація. Засновники релігійної організації — віруючі повнолітні громадяни у кількості не менше 10 осіб подають заяву про реєстрацію та статут релігійної організації до відповідного державного органу, який зобов'язаний у місячний термін прийняти рішення про реєстрацію. Суб'єктами відповідальності за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації, поряд з посадовими особами державних органів, можуть бути також особи, які займають відповідне становище в ієрархії релігійних організацій, та громадяни. Припинення діяльності релігійної організації можливе лише за рішенням її членів або за рішенням суду в разі порушення законодавства України. Здійснення громадянами гарантованої ст. 35 Конституції України свободи світогляду і віросповідання породжує суспільні відносини, значна частина яких має правовий характер. Так, закріплене у цій статті право громадян на відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, на релігійну діяльність зумовлює створення та діяльність різних релігійних організацій — релігійних товариств, управлінь, центрів, монастирів, релігійних братств, духовних навчальних закладів тощо, що являють собою стійкі організаційні утворення із специфічними цілями та конкретними способами їх досягнення.

40.Поняття форм державного управління.

Під формами державного управління слід розуміти відмінні за своїм характером та наслідками способи зовнішнього вираження діяльності органів виконавчої влади. Вирішальним є поділ їх на види залежно від настання тих чи інших правових наслідків. За цим критерієм виділяють: а) правові; б) неправові форми. До правови х належать форми, використання яких спричиняє виникнення конкретного юридичного результату. Зокрема, такі дії, як видання юридичних актів, застосування примусових заходів тощо, виступають як юридичні факти і можуть породжувати (змінювати, припиняти) адміністративно-правові відносини. До неправових належать форми, які безпосередньо юридичного значення не мають, тобто не спричиняють виникнення конкретного юридичного результату. В юридичній науці прийнято додатково виділяти структурні та процесуальні форми. Структурна форма передбачає здійснення дій, спрямованих на створення, вдосконалення організаційної структури органів державного управління, оскільки категорія «структура» відображає побудову та внутрішню форму системи. Наступною формою управління слід вважати процесуальну. Наявність зазначеної форми управління обумовлюється тим, що в управлінні чільне місце займає відповідний процес, який складається з певних стадій, що має циклічний характер, та кінцевим результатом якого є прийняття управлінського рішення. За змістом та ознаками норм, що застосовуються компетентними органами та посадовими особами, та безпосередньо за цілями правозастосовну діяльність поділяють на дві форми: регулятивну та правоохоронну. До основних правових форм управління слід віднести такі: 1) видання правових актів управління (нормативного й індивідуального характеру); 2) укладання адміністративних договорів (угод); 3) вчинення (здійснення) інших юридично значущих дій. Форми управління повинні бути: стабільними; не виходити за межі вимог законності; відповідати компетенції даного суб'єкта управління; відповідати змісту функцій управління, характеру вирішуваних питань; сприяти досягненню цілей управлінського впливу; враховувати особливості конкретного керованого об'єкта. Провідною формою управлінської діяльності є прийняття суб'єктами виконавчої влади рішень у вигляді правових актів управління. Вони є найвагомішим за обсягом різновидом юридичних актів. Органи виконавчої влади приймають навіть юрисдикційні акти (тобто з приводу застосування заходів адміністративної відповідальності).

41. Поняття і види актів управління. Вимоги, що ставляться до них.

Правовий акт управління — це офіційно оформлений результат волевиявлення органів виконавчої влади (та інших суб'єктів державного управління), здійснюваний в односторонньому порядку з дотриманням встановленої процедури і спрямований на виникнення певних юридичних наслідків. Характерними ознаками правового акту управління є: 1) підзаконність, яка означає, що акт управління видається на підставі та на виконання закону і відповідно до актів вищестоящих органів виконавчої влади; 2) обов'язковість (імперативність), яка означає, що акт зобов'язані виконувати всі фізичні та юридичні особи, яким він адресований; ігнорування правових актів управління, їх недотримання, перешкоджання реалізації тягне за собою застосування до винної особи заходів відповідальності; 3) правомочність, тобто акти управління видаються органами виконавчої влади відповідно до характеру та в межах наданої їм компетенції; 4) офіційність, що полягає у виданні акту від імені органу держави, повноваження якого саме на видання акту такого виду (форми) закріплене Конституцією та законами України; 5) односторонність, тобто акт є результатом юридично-владного волевиявлення відповідного суб'єкта, що його видав; 6) належна оформленість, яка означає, що акт управління є письмовим документом певного виду, підготовленим за правилами юридичної техніки та виданим з дотриманням нормативно встановлених процедур. Вимоги, що ставляться до актів управління. Вимоги до правових актів управління різнорідні за своєю суттю і тому потребують певної класифікації. Деякі учені вказують на необхідність розмежування таких вимог за їх змістом: 1) загальні вимоги законності, яким повинні відповідати всі акти управління незалежно від того, ким і коли вони видаються, з якого питання та які юридичні ознаки вони мають; 2)додаткові (або спеціальні) вимоги до деяких актів управління залежно від їхнього змісту та призначення; 3) вимоги організаційно-технічного характеру, що, як і загальні вимоги, ставляться до всіх актів управління. Основні вимоги, яким має відповідати кожен акт управління: а) відповідність акту положенням Конституції, чинним законам та іншим нормативно-правовим актам згідно з ієрархією цих актів у правовій системі; б) непорушність та необмежуваність актом встановлених та гарантованих чинним законодавством прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, громадських об'єднань, підприємницьких та комерційних організацій; в) використання при виданні акту лише тих назв і визначень, які передбачені чинним законодавством; г) суворе дотримання встановленого порядку підготовки, обговорення та прийняття актів управління. Акти управління, прийняті з порушенням вимог, вважаються дефектними. Дефектні акти поділяються на нікчемні та оспорюванні. Нікчемні акти – акти, юридична недійсність яких очевидна, недоліки яких скасувати не можна й які не породжують юридичних наслідків. Вони не дійсні з моменту прийняття, за їх невиконання не наступає юридична відповідальність (які містять вказівки щодо порушення законодавства, сприяють вчиненню злочинів тощо). Оспорюванні (заперечні) акти – акти з помилками, дефектність яких не є очевидною, й які можна скасувати, доопрацювати, привести у відповідність до вимог законодавства. Недоліки не позбавляють їх юридичної сили, але можуть бути оскаржені зацікавленими суб’єктами права. Після оскарження або опротестування акт може бути визнаний або правомірним, законним(після усунення недоліків), або нікчемним. За такої ситуації оспорюванні акти підлягають виконанню на відміну від нікчемних актів.

42. Порядок прийняття та чинність правових актів управління

Порядок прийняття правових актів управління охоплює наступні стадії: 1. Підготовка акту. 2. Прийняття рішення. 3. Доведення акту до відома виконавців та заінтересованих осіб. Це самостійна стадія в процесі прийняття акту. Вона може здійснюватися шляхом: персонального ознайомлення (усно, розісланням копій, повісток, розвішування списків, ознайомлення під розписку тощо); опублікування в засобах масової інформації, у спеціальних виданнях (збірниках, бюлетенях, газетах, журналах); окремі неофіційні засоби оприлюднення. Щодо чинності актів управління дослідники слушно пропонують виділяти чотири окремі юридичні стани: 1) припинення; 2) зупинення; 3) зміна; 4) скасування.

Дія акту може бути припинена з кількох підстав: 1) У зв'язку з додержанням вимоги виконати певні дії, яка містилася в акті, якщо його зміст зводився лише до виконання цієї вимоги. 2) У зв'язку із настанням певної юридичної події — наприклад, смерті фізичної особи. Окремі автори називають таку підставу «зникненням» адресата акту, розширюючи таким чином її зміст та включаючи до неї також ліквідацію юридичної особи. 3) Закінчення строку дії акта, який було видано на певний строк. 4) Якщо новим актом того самого або вищого органу анулюється або поглинається зміст попереднього акту. З цієї підстави припиняється дія акту (незалежно від того, чи зазначається про його припинення, чи ні), що встановлює відповідальність зате чи інше правопорушення, при виданні нового акту, що встановлює іншу відповідальність за це ж правопорушення. 5) У зв'язку із скасуванням (відміною) акту органом, що видав даний акт, або уповноваженим на те вищестоящим органом. 2. Зупинення дії акту — тимчасовий правовий захід, що застосовується шляхом прийняття відповідного рішення. Уповноважений орган, посадова особа може зупинити дію акту з мотивів законності або доцільності. В адміністративно-правовій літературі звертається увага на окремі особливості зупинення дії акту управління. Так, допускається зупинення всього акту або його частини, зупинення дії акту управління на всій території держави або окремій частині території, певному регіоні. Зупинення актів може бути пов'язане також з фактом подання скарги, принесення прокурором протесту тощо. 3. Зміна акту як засіб підвищення його якості використовується тоді, коли є потреба уточнити його приписи, надати їм іншу редакцію чи доопрацювати окремі частини. Зміна приписів акту, як правило, здійснюється тим самим органом, посадовою особою, які видали акт у первинному вигляді. 4. Скасування акту означає визнання нечинним акту повністю або окремих його приписів, положень. За загальним правилом, акти можуть бути скасовані тим, хто їх прийняв, або вищестоящим органом, посадовою особою.

43. Поняття методів державного управління

Методи державного управління – це способи здійснення владно-організуючого впливу керуючих суб'єктів на керовані об'єкти. Для методів управління характерні такі риси:

· вони органічно пов'язані з цільовим призначенням управлінської діяльності як особливого виду практичної реалізації завдань і функцій держави;

· виражають владно-організуючий (тобто управлінський) вплив органів виконавчої влади та інших суб'єктів державного управління на відповідні керовані об'єкти;

· здійснюються у взаємозв'язках між суб'єктами й об'єктами державного управління;

· використовуються суб'єктами державного управління як засоби реалізації закріпленої за ними компетенції і безпосередньо виражають повноваження державно-владного характеру;

· завжди мають своїм адресатом відповідні керовані об'єкти (індивідуальні або колективні);

· у методах управління у відповідному обсязі виявляється державний (публічний) інтерес;

· адміністративно-правова форма опосередкування методів і вияв їх у правових актах управління;

· вибір конкретних методів управління прямо залежить не тільки від особливостей організаційно-правового статусу суб'єктів виконавчої влади, а й насамперед від особливостей керованого об'єкта (наприклад, від форми власності, індивідуального або колективного характеру тощо).

44. Види методів державного управління

Традиційно управлінські методи поділяються на:

· наукові та ненаукові методи;

· демократичні й диктаторські;

· державні й суспільні (громадські);

· творчі й шаблонні;

· адміністративні й економічні;

· прямого й непрямого впливу;

· загальні й спеціальні.

Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.

1) Контроль і нагляд: Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність підконтрольного об’єкта. контроль можна визначити як сукупність дій суб’єкта управління по спостереженню за функціонуванням відповідного об’єкта контролю з метою: отримання об’єктивної та достовірної інформації про нього; застосування заходів щодо попередження правопорушень (з правом прямого втручання в оперативну діяльність об’єкта контролю); надання допомоги підконтрольній структурі у поновленні законності і дисципліни; встановлення причин і умов, що сприяють порушенню вимог правових норм; прийняття заходів щодо притягнення до правової відповідальності винних осіб. Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкт.

2) Метод прямого та непрямого(опосередкованого) впливу

3) Адміністративні й економічні методи:

4) Регулювання, керівництво, управління: Регулювання – визначення загальної політики й принципів її реалізації через різні напрямки державного фінансування, пільги тощо. Керівництво – практичне проведення в життя загальної політики й принципів у відповідній галузі управління, контроль й розробка напрямків діяльності підконтрольних об’єктів. Управління – прямий систематичний вплив суб’єкта управління на об’єкт повсякденного оперативного характеру.

5) Переконання й примус: Методи переконання й примусу використовуються в усіх сферах та на всіх рівнях управління, багато в чому визначаючи зміст та конкретний прояв інших методів. Наприклад, економічні та адміністративні методи державного управління засновані на методі переконання. Переконання – система методів правового й неправового характеру, яка здійснюється державними й недержавними органами, й виявляється у застосуванні виховних, заохочувальних, роз’яснювальних заходів з метою формування у громадян розуміння необхідності виконання приписів нормативних актів. Примус – додатковий метод державного управління, психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою змусити їх виконувати приписи правових норм. Державний примус проявляється у двох формах: судовій та адміністративній. Ґрунтується на авторитеті держави і силі закону, спрямований на вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни.

45.Адміністративні договори

Адміністративний договір — угода двох чи більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб'єктом виконавчої влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права й обов'язки сторін. Адміністративний договір забезпечує координацію роботи різних управлінських структур у випадках, коли суб'єкти управління певними сторонами своєї діяльності є юридично рівноправними й виникає потреба в координації їх діяльності. Суб'єктом адміністративного договору є державний орган, посадова особа або суб'єкт з делегованими повноваженнями. В адміністративному договорі державний орган виступає як суб'єкт, що здійснює виконавчу владу й має владні повноваження. Учасники адміністративного договору «перебувають не в однаковому стані», адже орган управління зберігає владні повноваження адміністративного характеру й разом з тим несе певні зобов'язання перед другою стороною (наприклад, договір патронату, контрактації тощо). Метою адміністративних договорів здебільшого є реалізація публічних інтересів (договори в сфері управління державною власністю, договори, що забезпечують державні потреби та податкові угоди тощо). Виділяються наступні види адміністративних договорів: установчі адміністративні договори; компетенційно-розмежувальні адміністративні договори; адміністративні договори про делегування повноважень; програмно-політичні адміністративні договори про дружбу й співробітництво; договори між державними та недержавними структурами; міжнародні договори. За предметним критерієм можна розрізняти: договори про компетенцію (розмежування або делегування повноважень і предметів відання); договори у сфері управління державною власністю; договори, що забезпечують державні потреби (іменовані в законодавстві «державними контрактами»); контракти з військовослужбовцями, студентами, агентами спеціальних служб; фінансові і податкові угоди; договори про взаємодію, співробітництво; різного роду концесії, інвестиційні угоди та ін.

46. Правова форма методів державного управління

Методи державного управління в процесі їх практичної реалізації потребують відповідної правової форми вираження, якою, за загальним правилом, виступають правові акти управління. найбільш прикметні прояви взаємозв'язку правових актів та методів управління:

· правові акти управління створюють правову основу для визначення і подальшого використання сукупності методів управлінського впливу;

· правові акти управління в загальній чи конкретній формі створюють організаційно-структурні засади діяльності суб'єктів управління, котрі практично застосовують методи управлінського впливу;

· правові акти управління безпосередньо виражають зміст відповідних методів управлінського впливу, спрямовуючи їх на досягнення необхідних юридичних наслідків;

· правові акти управління юридично оформлюють порядок (процедури) застосування методів управлінського впливу.

Взаємозв'язок «правовий акт управління — метод управління» засвідчує той факт, що й застосування методів, зокрема, економічного впливу за допомогою актів управління набуває правового характеру. Наприклад, відомо, що преміювання, ціна тощо набувають характеру реального інструменту управлінського впливу лише за умови їх юридичного оформлення (затвердження наказу, розпорядження і т.п.) правовими актами управління.

47.Поняття, види та принципи державної служби.

Державна служба являє собою професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ознаки:

· державна служба це професійна діяльність осіб;

· здійснюється на основі КУ і Законів України

· зміст державної служби полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави

· оплата праці державних службовців здійснюється з державних коштів

Основоположним принципом є конституційне положення про рівне право громадян на доступ до державної служби. Принципами державної служби є:

· служіння народу України;

· демократизм і законність

· гуманізм і соціальна справедливість

· пріоритет прав людини і громадянина

· професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі

· персональна відповідальність за виконання службових обов’язків

· дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування.

Види державної служби розмежовуються з різних підстав. Залежно від того в органах якої гілки влади вона здійснюється: 1)служба у законодавчому органі; 2)служба в органах виконавчої влади; 3)служба у судових органах. Державна служба також класифікується як цивільна і мілітаризована. Цивільна загальна служба – здійснення загальних, стандартних функцій, що характерні для всякого виду державної служби. Цивільна спеціальна служба – її реалізація встановлюється особливими правовими актами. Для мілітаризованої служби є характерними захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян, порядку управління, основних прав громадян.

Державна служба має такі завдання:

· охорона конституційного ладу України

· забезпечення ефективної роботи державних органів

· удосконалення умов державної служби

· забезпечення принципу гласності в діяльності державних службовців