Правове регулювання державного службовця

Державний службовець в широкому розумінні – працівник, який здійснює на професійній основі у будь-якій державній установі, закладі, організації суспільно корисну діяльність та одержує за таку працю заробітну плату.

Державний службовець у вузькому розумінні – особа, яка перебуває на службі у держави на посаді, віднесеній до державної служби в державному органі або його апараті.

Державний службовець повинен:

· сумлінно виконувати свої службові обов’язки

· шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників

· не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби

Громадяни України які вперше зараховуються на державну службу, приймають присягу, підписує її текст, запис про прийняття присяги заноситься в трудову книжку. Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

· визнані у встановленому порядку недієздатними;

· мають не зняту або не погашену судимість

· у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані близьким їм особам

· в інших випадках

49. Поняття посади і посадової особи. Класифікація посад.

Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату. Поняття «державна посада» є значно ширшим. Це пояснюється тим що в Україні передбачено три типи державних посад – політичних, адміністративних, патронатних. Політична не належить до посад державної служби. Посада Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, і міністрів є політичними посадами. Державні службовці що обіймають політичні посади, є найвищими посадовцями держави.

Політичні діячі – це посадові особи, які обрані безпосередньо народом або виборними органами, виробляють державну політику у визначеній сфері державної діяльності та забезпечують реалізацію. До політичних діячі відносяться: голова уряду, члени уряду, обрані на виборах керівники регіонів.

Державні службовці що обіймають адміністративні посади є керівниками регіональних, центральних, місцевих державних органів.

Державні службовці що обіймають патронатні посади, є допоміжним службовцями.

Посадові особи – це керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

Встановлено сім категорій посад державних службовців, яким відповідають 15 рангів, що присвоюються службовцям відповідно до займаної посади, рівня кваліфікації.

50. Проходження державної служби. Стадії проходження державної служби.

Проходження державної служби є одним з найважливіших елементів інституту державної служби. Метою проходження служби є виконання відповідних завдань та функцій держави. Це потребує наділення осіб, що проходять службу, спеціальним правовим статусом – статусом державного службовця. Статус державного службовця особа набуває не в момент прийняття на службу, а в момент складання присяги державного службовця України. Особи які раніше перебували на службі і мали статус державного службовця після чого звільнилися, та знов повертаються на службу, - приступають до виконання службових повноважень з моменту призначення на відповідну посаду. Втрачається статус державного службовця в день звільнення з державної служби. Під час проходження державної служби застосовуються певні процедури:

· добір кадрів

· прийняття на службу

· власне здійснення службової кар’єри

· реалізація інших прав службовця

· переведення на іншу посаду

· припинення служби

Проходження державної служби – діяльність державного службовця щодо виконання завдань та повноважень за посадами, що він обіймає, починаючи з моменту набуття ним статусу державного службовця і завершуючи його припиненням. Стадії проходження служби:

· вступ на службу

· атестація

· присвоєння чинів, звань, розрядів

· переведення на іншу посаду

· заохочення

· притягнення до відповідальності

· припинення служби

Основні стадії: 1) прийняття на службу; 2) просування по службі 3)припинення служби.

51. Соціальне забезпечення державних службовців.

Під соціальним забезпеченням державних службовців у широкому значенні слід розуміти систему державного забезпечення та обслуговування державних службовців. Соціальне забезпечення поширюється на всіх державних службовців (далі — службовців), які обіймають посади державної служби і на яких поширюється дія Закону України “Про державну службу”. Система соціального забезпечення державних службовців в Україні, зокрема, включає: державні пенсії; допомогу тим, хто перебуває на державній службі; допомогу жінкам вагітним та по догляду за дитиною; інші види виплат.

Законом запроваджено особливий вид державних пенсій — пенсія державного службовця. На одержання такої пенсії мають право особи, які досягли встановленого законодавством України пенсійного віку, за наявності загального трудового стажу для чоловіків — не менше 25 років, для жінок — не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби — не менше 10 років. Зазначеним особам призначаються пенсії в розмірі 80 відсотків їх посадового (чинного) окладу з урахуванням надбавок, передбачених Законом, без обмеження граничного розміру пенсії.

За кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 відсотків посадового (чинного) окладу з урахуванням надбавок, передбачених Законом, без обмеження граничного розміру пенсії.

Водночас службовець, звільнений зі служби у зв’язку із засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням його посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, позбавляється права на одержання пенсії державного службовця. В таких випадках пенсія службовцю призначається на загальних підставах.

Додатковим видом соціального забезпечення державних службовців є встановлена Законом грошова виплата. У разі виходу на пенсію за наявності стажу державної служби не менше 10 років службовцю виплачується за рахунок державного органу грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів.

У цілому державні службовці в Україні мають достатньо високий порівняно з іншими категоріями працівників рівень державного соціального забезпечення.

52. Відповідальність державних службовців.

Відповідальність державних службовців настає за порушення законності та службової дисципліни, невиконання або неналежне виконання ними посадових обов’язків. Вона полягає в застосуванні до державних службовців тих чи інших покарань, стягнень, передбачених законодавством, за винне здійснення ними правопорушень, тобто за провини та дії, що юридично визнані протиправними. Дисциплінарні стягнення можуть накладатися на державного службовця за невиконання або неналежне виконання покладених на нього обов’язків (посадова провина). Адміністративна відповідальність застосовується органами або посадовими особами, з якими порушник не пов’язаний відносинами підлеглості по роботі чи по службі (наприклад: суддями, державними інспекторами з охорони праці, інспекторами державної протипожежної служби, головними санітарними лікарями та ін.).

В окремих випадках порушення може містити водночас ознаки як дисциплінарної, так і адміністративної провини й спричинює два види відповідальності.

Чинним законодавством передбачено кримінальну відповідальність посадових осіб за зловживання посадовими повноваженнями, перевищення посадових повноважень, відмову в наданні інформації, присвоєння повноважень посадової особи, незаконну участь у підприємницькій діяльності, одержання хабара, дачу хабара, службову фальсифікацію і недбалість. Залежно від характеру цих суспільно небезпечних дій суд призначає різні міри кримінального покарання, у тому числі позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Для державних службовців має бути передбачено також матеріальну відповідальність. Вона виконує правовідновну функцію та настає за посадовий проступок, який завдав матеріальних збитків державній організації (державному органу). Матеріальна відповідальність передбачає відшкодування винним службовцем завданих ним збитків. До матеріальної відповідальності винні притягуються судом за позовом органу державної влади до державного службовця.

53.Патронатна служба та її особливості

Прийняття на патронатну службу здійснюється без проведення конкурсу. Разом з тим посади патронатної служби в установленому порядку віднесені до відповідних категорій посад державного службовця. У разі необхідності може встановлюватися випробовування під час прийняття на державну службу, проводитися стажування державних службовців з метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня та ділових якостей.

Державні службовці патронатної служби виконують дорадчі функції, які визначаються згідно із завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у діях підготовки пропозицій, прогнозів, порад, рекомендацій, а також необхідних матеріалів для керівництва, організації контактів із громадськістю та засобами масової інформації. Конкретний перелік обов’язків та прав працівників патронатної служби визначається у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються посадовою особою, при якій утворена служба. Характерною особливістю цього виду посад, є те, що зміна керівників чи складу державних органів тягне за собою припинення службовцями патронатної служби державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників. Патронатні службовці, обслуговують діяльність відповідного політичного діяча (посадовця), надають йому технічну, інформаційну допомогу, виступають радниками, експертами тощо. Це, однак, не дає змоги стверджувати, що вони, як всі інші державні службовці, виконують функції та реалізують повноваження відповідного органу. Відповідальність за свою діяльність такі особи несуть перед “патроном” – політичним діячем, а не перед державою. Сам політик визначає обсяг їх повноважень і відповідальності, функції. Тому доцільно, щоб відносини службовців патронатної служби, які вперше зараховані на службу в державні органи чи їх апарат, регулювалися трудовим законодавством, щоб вони виконували свої повноваження на основі трудової угоди.

54. Дипломатична служба та її специфіка.

Дипломатична служба України - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном. Дипломатичний працівник є державним службовцем, який виконує дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має відповідний дипломатичний ранг. Основними завданнями дипломатичної служби є:

· забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

· проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, наукових, інших зв'язків з іншими державами, міжнародними організаціями;

· захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

· сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;

· забезпечення дипломатичними засобами та методами захисту суверенітету, безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її політичних, торговельно-економічних та інших інтересів;

· координація діяльності інших органів виконавчої влади щодо забезпечення проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України;

· вивчення політичного та економічного становища у світі, зовнішньої та внутрішньої політики іноземних держав, діяльності міжнародних організацій;

· забезпечення органів державної влади України інформацією, необхідною для здійснення ефективної зовнішньої та внутрішньої політики;

· здійснення інших завдань відповідно до законодавства України.

55. Поняття та ознаки адміністративного примусу, класифікація його заходів

Поняття адміністративного примусу слід визначити як застосування відповідними суб'єктами до осіб, які не перебувають в їх підпорядкуванні, незалежно від волі і бажання останніх, передбачених адміністративно-правовими нормами заходів впливу морального, майнового, особистісного (фізичного) та іншого характеру з метою охорони відповідних суспільних відносин шляхом попередження і припинення правопорушень, а також покарання за їх вчинення.

Адміністративний примус характеризується такими особливостями:

· застосування адміністративного примусу завжди поєднується із широким використанням багатогранних виховних засобів

· адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державної діяльності;

· заходи адміністративного примусу застосовуються, як правило, органами виконавчої влади та їх посадовими особами без звернення до суду;

· застосовувати заходи адміністративного примусу правомочні не всі органи виконавчої влади і не всі їх посадові особи, а лише ті з них, кому таке право надано законодавчими актами (державні інспекції, воєнізовані правоохоронні формування — поліція, служба безпеки, прикордонні, внутрішні війська та ін.);

· адміністративно-примусові заходи можуть застосовуватися не тільки у зв'язку із вчиненням правопорушень, а й за їх відсутності, коли необхідно їх попередити або забезпечити публічний порядок і публічну безпеку під час різних надзвичайних ситуацій (стихійного лиха, епідемій, епізоотій, аварій, катастроф тощо);

· заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб;

· діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу здійснюється відповідно до адміністративно-процесуальних норм, які на цей час закріплюються переважно на рівні підзаконних актів, і від норм матеріального права в основному не відокремлені

· заходи адміністративного примусу дуже різноманітні, вони можуть мати характер морального, майнового, особистісного впливу, допускається застосування фізичної сили і вогнепальної зброї;

· заходи впливу застосовуються саме в примусовому порядку, тобто незалежно від волі й бажання суб'єкта, до якого застосовується, часто з можливістю використання для його реалізації інших примусових заходів;

Заходи адміністративного примусу поділяються на три види (групи):

1) адміністративно-запобіжні (превентивні) заходи;

2) заходи адміністративного припинення;

3) заходи адміністративної відповідальності.

56.Адміністративно-запобіжні (превентивні) заходи

Назва адміністративно-запобіжних (превентивних) заходів зумовлена їх профілактичною спрямованістю. Адміністративно-запобіжні (превентивні) заходи становлять комплекс заходів впливу морального, фізичного, організаційного та іншого характеру, які дають змогу виявляти і не допускати правопорушення, забезпечувати публічний порядок і безпеку за різних надзвичайних обставин. Основною метою застосування адміністративно-запобіжних (превентивних) заходів є їх спрямованість на: а) недопущення, відвернення правопорушень; б) забезпечення публічного порядку і безпеки у різних надзвичайних ситуаціях; в) попередження настання шкідливих наслідків у зазначених ситуаціях.

Серед превентивних поліцейських заходів визначив наступні (ст. 31 згаданого Закону):

1) перевірка документів особи (так, поліцейський має право вимагати в особи пред’явлення нею документів, у таких випадках: 1) якщо особа володіє зовнішніми ознаками, схожими на зовнішні ознаки особи, яка перебуває в розшуку, або безвісно зниклої особи; 2) якщо існує достатньо підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення; 3) якщо особа перебуває на території чи об’єкті зі спеціальним режимом або в місці здійснення спеціального поліцейського контролю; 4) якщо в особи є зброя, боєприпаси, наркотичні засоби та інші речі, обіг яких обмежений або заборонений, або для зберігання, використання чи перевезення яких потрібен дозвіл, якщо встановити такі права іншим чином неможливо; 5) якщо особа перебуває в місці вчинення правопорушення або дорожньо-транспортної пригоди, іншої надзвичайної події; 6) якщо зовнішні ознаки особи чи транспортного засобу або дії особи дають достатні підстави вважати, що особа причетна до вчинення правопорушення, транспортний засіб може бути знаряддям чи об’єктом вчинення правопорушення.)

2) опитування особи (Поліцейський може опитати особу, якщо існує достатньо підстав вважати, що вона володіє інформацією, необхідною для виконання поліцейських повноважень. Для опитування поліцейський може запросити особу до поліцейського приміщення. Надання особою інформації є добровільним. Особа може відмовитися від надання інформації. Проведення опитування неповнолітніх допускається тільки за участю батьків (одного з них), іншого законного представника або педагога.

2)

3) поверхнева перевірка і огляд (як превентивний поліцейський захід є здійсненням візуального огляду особи, проведенням по поверхні вбрання особи рукою, спеціальним приладом або засобом, візуальним оглядом речі або транспортного засобу)

4) зупинення транспортного засобу (1. якщо водій порушив Правила дорожнього руху; 2) якщо є очевидні ознаки, що свідчать про технічну несправність транспортного засобу; 3) якщо є інформація, що свідчить про причетність водія або пасажирів транспортного засобу до вчинення дорожньо-транспортної пригоди, кримінального чи адміністративного правопорушення, або якщо є інформація, що свідчить про те, що транспортний засіб чи вантаж можуть бути об’єктом чи знаряддям учинення дорожньо-транспортної пригоди, кримінального чи адміністративного правопорушення; 4) якщо транспортний засіб перебуває в розшуку; 5) якщо необхідно здійснити опитування водія чи пасажирів про обставини вчинення дорожньо-транспортної пригоди, кримінального чи адміністративного правопорушення, свідками якого вони є або могли бути; 6) якщо необхідно залучити водія транспортного засобу до надання допомоги іншим учасникам дорожнього руху або поліцейським або як свідка під час оформлення протоколів про адміністративні правопорушення чи матеріалів дорожньо-транспортних пригод; 7) якщо уповноважений орган державної влади прийняв рішення про обмеження чи заборону руху;

5) вимога залишити місце і обмеження доступу до визначеної території;

6) обмеження пересування особи, транспортного засобу або фактичного володіння річчю;

7) проникнення до житла чи іншого володіння особи;

8) перевірка дотримання вимог дозвільної системи органів внутрішніх справ;

9) застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису;

10) перевірка дотримання обмежень, установлених законом стосовно осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, та інших категорій осіб;

11) поліцейське піклування (Поліцейське піклування може здійснюватися щодо: 1) неповнолітньої особи віком до 16 років, яка залишилася без догляду; 2) особи, яка підозрюється у втечі з психіатричного закладу чи спеціалізованого лікувального закладу, де вона утримувалася на підставі судового рішення; 3) особи, яка має ознаки вираженого психічного розладу і створює реальну небезпеку оточуючим або собі; 4) особи, яка перебуває у публічному місці і внаслідок сп’яніння втратила здатність самостійно пересуватися чи створює реальну небезпеку оточуючим або собі. Поліцейське піклування має наслідком щодо: 1) осіб, зазначених у пункті 1 – передання батькам або усиновителям, опікунам, піклувальникам, органам опіки та піклування; 2) осіб, зазначених у пунктах 2, 3 – передання відповідному закладу; 3) осіб, зазначених у пункті 4 – передання у спеціальний лікувальний заклад чи до місця проживання.

11)

57.Заходи адміністративного припинення.

Заходи адміністративного припинення – це засноване на законі примусове припинення діянь, які мають ознаки адміністративного правопорушення, а в окремих випадках — і кримінально-правовий характер, спрямоване на недопущення шкідливих наслідків протиправної поведінки, забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення і притягнення винних до адміністративної, а у виняткових випадках — кримінальної, відповідальності.

Заходи адміністративного припинення застосовуються з метою: а) припинення порушень правових норм (адміністративних проступків, злочинів і об'єктивно протиправних діянь); б) запобігання вчиненню нових правопорушень; в) створення умов для подальшого притягнення винних до відповідальності; г) усунення шкідливих наслідків правопорушення; д) відновлення попереднього, правомірного стану. Заходи адміністративного припинення поділяються на дві групи (види) — заходи загального і спеціального призначення.

Заходи загального призначення:

1) Вимога припинити протиправну поведінку.

2) Привід особи

3) Взяття на облік і офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки

4) Доставлення порушника в поліцію

5) Адміністративне затримання (Адміністративне затримання, як правило, не може перевищувати трьох годин. В необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення адміністративне затримання може тривати до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються: дата і місце його складення; посада, прізвище, ім'я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви затримання. Протокол підписується посадовою особою, яка його склала, і затриманим.)

6) Особистий огляд і огляд речей

7) Вилучення речей і документів

8) Відсторонення водіїв від керування транспортними засобами та огляд їх на стан сп'яніння (ознаками алкогольного сп'яніння є: а) запах алкоголю з порожнини рота; б) порушення координації рухів; в) порушення мови; г) виражене тремтіння пальців рук; ґ) різка зміна забарвлення шкірного покриву обличчя; д) поведінка, що не відповідає обстановці. Ознаками наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, є: наявність однієї чи декількох ознак стану алкогольного сп’яніння (крім запаху алкоголю з порожнини рота); звужені чи дуже розширені зіниці, які не реагують на світло; сповільненість або навпаки підвищена жвавість чи рухливість ходи, мови; почервоніння обличчя або неприродна блідість.

58. Застосування заходів фізичного впливу

Працівники поліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам поліції, яка здійснюється із застосуванням сили щодо працівників поліції або інших осіб, якщо інші способи були застосовані та не забезпечили виконання покладених на поліцію обов'язків. Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.

59. Застосування спеціальних засобів

Працівники поліції мають право застосовувати наручники, гумові кийки, засоби зв'язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транспортні засоби, а також використовувати службових собак у таких випадках: 1) для захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю; 2) для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку; 3) для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх належності, або їх звільнення у разі захоплення; 4) для затримання і доставки в поліцію або інше службове приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і тримання осіб, затриманих і підданих арешту, взятих під варту, якщо зазначені вище особи чинять опір працівникам поліції або якщо є підстави вважати, що вони можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточуючим або собі; 5) для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльності населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей; 6) для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки по охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю; 7) для звільнення заложників.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням обстановки, що склалася, характеру правопорушення і особи правопорушника.

60. Застосування вогнепальної зброї

Працівники поліції як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках: 1) для захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здоров'ю, а також звільнення заложників; 2) для відбиття нападу на працівника поліції або членів його сім'ї, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека; 3) для відбиття нападу на охоронювані об'єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення; 4) для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти; 5) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров'ю працівника поліції; 6) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров'ю громадян або працівника поліції. Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи. Працівники поліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян або працівника поліції.

61. Адміністративна відповідальність та її законодавче регулювання.

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта правопорушення.

Принципами адміністративної відповідальності є:

· законність;

· незворотність відповідальності;

· відповідальність за вину;

· доцільність відповідальності;

· індивідуальна відповідальність;

· гласність відповідальності.

Законодавче регулювання адміністративної відповідальності здійснюється на підставі Конституції України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Митного кодексу України, Закону України «Про охоронну діяльність», Закону України «Про запобігання корупції», Закону України «Про Національну поліцію», а також інших законодавчих актів. Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) створювався в контексті прийнятих у 1980 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. Норми цих Основ цілком увійшли до КУпАП кожної союзної республіки. Вони діють і дотепер. Тому не випадково, що кодекси про адміністративні правопорушення країн СНД значною мірою подібні, а в деяких частинах — ідентичні. КУпАП, прийнятий 07.12.1984 р., був введений вдію 01.06.1985 р. і складався на той час із 330 статей в п'яти розділах.

62. Адміністративний проступок як підстава адміністративної відповідальності.

АДМІНІСТРАТИВНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ (ПРОСТУПКОМ) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Ознаки адміністративного правопорушення:

1. Об’єктивні: а) суспільна шкідливість – дія чи бездіяльність, що заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об’єктам адміністративно-правової охорони, які передбачені в ст. 9 КУпАП; б) протиправність – внутрішня властивість адміністративного проступку, що є виразником специфічних соціальних зв’язків і означає винне посягання (умисне чи необережне) на який-небудь об’єкт. Іншими словами, протиправність адміністративного правопорушення проявляється в тому, що це діяння (дія чи бездіяльність), заборонене адміністративним законодавством, це є недодержання тих чи інших правил поведінки, їх порушення. в) караність – означає, що адміністративним проступком визнається лише таке протиправне, винне діяння, за яке законом передбачено застосування адміністративних стягнень. 2. Суб’єктивні: а) винність – передбачає наявність в особи відповідного психічного ставлення до вчиненого діяння (може бути у формі умислу чи необережності); б) осудність – передбачає спроможність особою нести встановлену законом адміністративну відповідальність за протиправні вчинки. Склад адміністративного проступку: 1) об'єкт; 2) об'єктивна сторона; 3) суб'єкт; 4) суб'єктивна сторона проступку.

І. Об’єкт правопорушення – це основний елемент складу адміністративного проступку. Види об’єктів адміністративного правопорушення: 1) загальний – це вся сукупність суспільних відносин, які охороняє законодавство про адміністративні правопорушення; 2) родовий – це є група цих суспільних відносин, що характеризуються спільними ознаками 3) безпосередній – це конкретні відносини, яким завдано шкоди певним проступком і які охороняються відповідною адміністративно-правовою нормою. ІІ. Об'єктивна сторона проступку — це те, в чому проступок проявляється назовні, відповідна поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди об'єкту посягання. Обов’язковими ознаками об'єктивної сторони є: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) шкідливі наслідки проступку; 3) причинний зв'язок між діянням і суспільно шкідливими наслідками. Адміністративні проступки з матеріальним складом — це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає встановлення не тільки факту діяння, а й шкідливих наслідків. Адміністративні правопорушення з формальним складом — це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає встановлення тільки факту власне діяння. Триваюче правопорушення – пов'язане з довгостроковим і безперервним невиконанням обов'язків, що передбачені у нормах права (наприклад, проживання без реєстрації, порушення правил військового обліку, самовільна забудова тощо). Продовжуване правопорушення — це ряд ідентичних проступків, які вчиняються неодноразово, із загальною метою, формою вини, тими ж суб'єктами, засобами дії і в своїй сукупності становлять єдине правопорушення ІІІ. Суб'єктом адміністративного проступку є осудні фізичні особи, яким на момент вчинення адміністративного правопорушення виповнилося 16 років. Виділяють такі види суб’єктів адміністративного проступку: 1) загальний – повинен мати ознаки, притаманні кожній особі, що піддається адміністративному стягненню (фізична особа, осудність, вік – 16 років); 2) спеціальний – має ознаки, що вказують на особливості правового статусу суб'єкта і дають можливість диференціювати відповідальність 3) особливий – має ознаки, що характеризують суб'єкта, але до складу правопорушення не входять ІV. Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона проступку, психічний стан суб'єкта проступку, що характеризує його волю, яка виявляється в протиправній дії, його ставлення до дії, яку він вчинив. Ознаками суб'єктивної сторони проступку є вина, мотив і мета правопорушення. Умисел має місце в правопорушенні тоді, коли особа, що його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її суспільно шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер проступку, передбачає наслідки цього діяння і бажає, щоб ці наслідки наступили (наприклад, дрібне розкрадання). Непрямий умисел виявляється в тому випадку, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер свого діяння, передбачає негативні наслідки, але не бажає їх, хоча свідомо припускає їх появу.

Необережність — це така форма вини, за якої особа, яка вчинила правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. Протиправна легковажність (самовпевненість) являє собою такий вид необережної вини, за якого особа, яка вчинила проступок, передбачала настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, самовпевнено розраховувала на їх ненастання. Протиправна необачність (недбалість) — це вид необережної вини, за якої особа, що вчинила адміністративне правопорушення, не передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати.

63. Адміністративні стягнення: поняття, види, накладення.

АДМІНІСТРАТИВНЕ СТЯГНЕННЯ — це визначена в законі міра покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального або фізичного характеру, яка застосовується щодо суб'єкта адміністративного проступку за його протиправне діяння. Перелік адміністративних стягнень:

1) попередження; (Попередження є найбільш м’яким адміністративним стягненням)

2) штраф - це грошове стягнення, що накладається на громадян та посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених законодавством України. Розміри штрафів залежать від офіційно встановленого неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Неоподаткований мінімум доходів громадян становить 17 грн.

3) штрафні бали - штрафні бали є стягненням, що накладається на громадян за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, установлені КУпАП. Кожному громадянину, який має право керування транспортним засобом, щороку з початку року (з дня отримання права керування транспортним засобом) і до кінця року нараховується 150 балів.

4) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (полягає в примусовому вилученні за рішенням суду предмету, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення)

5) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення

6) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

7) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

8) громадські роботи (громадські роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. На строк від 20 до 60 годин і відбуваються не більш як 4 години на день. Неповнолітніми громадські роботи виконуються не більше 2 годин на день!

9) виправні роботи (застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням 20 % її заробітку в дохід держави)

10) адміністративний арешт (передбачає короткострокове, строком до 15 діб, позбавлення волі особи, яка вчинила адміністративний проступок, не застосовується: до вагітних жінок; жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років; осіб, які не досягли вісімнадцяти років; інвалідів першої та другої груп.

11) арешт з утриманням на гауптвахті

64. Обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність за адміністративні проступки.

Обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративні проступки:

· щире розкаяння винного;

· відвернення винним шкідливих наслідків проступку, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

· вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

· вчинення правопорушення неповнолітнім;

· вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Обставинами, що обтяжують відповідальність, визнаються:

· продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;

· повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню;

· вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;

· втягнення неповнолітнього у правопорушення;

· вчинення правопорушення групою осіб;

· вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних

обставин;

· вчинення правопорушення у стані сп'яніння. Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою.

·

65. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність

Обставини, що виключають адміністративну відповідальність. До них належать: 1) крайня необхідність; 2) необхідна оборона; 3) неосудність особи.

Крайня необхідність, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця безпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода. Необхідна оборона, тобто при захисті державного чи громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або

керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

66. Дисциплінарна відповідальність в адміністративному праві.

Під дисциплінарною відповідальністю відповідно до діючого законодавства України варто розуміти винне порушення трудової дисципліни й службових обов'язків. Такі порушення можуть бути виражені як у діях, так і в бездіяльності, допускатися як свідомо, так і по необережності. Деякі категорії державних службовців у зв'язку з виконанням своїх повноважень несуть відповідальність у дисциплінарному порядку й за провини, які ганьблять їх як державних службовців або дискредитують органи, у яких вони працюють (керівники, державні службовці - співробітники правоохоронних органів, військовослужбовці й ін.). Законодавством закріплені такі види дисциплінарної відповідальності державних службовців: 1) у порядку, установленому законами України; 2) у порядку, установленому Кодексом законів про працю України (далі - Кзот); 3) відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців[1]; 4) на підставі дисциплінарних уставів і спеціальних положень[2], що діють у ряді галузей керування й деяких сфер державної діяльності. Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарна провина, сутність якого складається в невиконанні або неналежному виконанні працівником покладених на нього трудових або службових обов'язків (ст. 24 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ, організацій.

67. Матеріальна відповідальність адміністративному праві.

Перший різновид матеріальної відповідальності за адміністративним правом передбачено ст. 40 КпАП. Згідно з цією статтею, якщо в результаті адміністративного правопорушення завдано шкоди громадянину, підприємству, установі чи організації, то адміністративна комісія, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення має право одночасно вирішити питання про відшкодування винним майнової шкоди, якщо її сума не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а суддя районного (міського) суду — незалежно від розміру шкоди. Винятком з цього правила є випадки, коли шкода заподіяна неповнолітнім, що досяг 16 років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. В такому випадку суддя має право покласти на неповнолітнього обов'язок щодо відшкодування заподіяної шкоди або зобов'язати своєю працею усунути її. Другим різновидом матеріальної відповідальності в адміністративному праві є випадки, коли особи, що проходять службу в державних органах, відшкодовують матеріальну шкоду, завдану ними цьому органу або в цілому державі.

68. Адміністративна відповідальність юридичних осіб за українським законодавством.

Цивільний кодекс України дає таке визначення юридичної особи: це організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнові та особисті права, нести зобов'язання тощо. З теорії управління відомо, що організація є відповідним чином оформленою соціальною системою, яка має свій орган (суб'єкт) управління — адміністрацію. Крім того, до суб'єктів управління слід віднести і збо­ри акціонерів або збори членів даної організації. Адже рішення не завжди приймається керівництвом організації. Часто керівництво ви­конує рішення зборів — найвищого суб'єкта управління організації. Тому, визначаючи суб'єктивну сторону адміністративного проступку за участю організації (юридичної особи), слід зважити на той факт, що ця вина не може розглядатися за аналогією з передбаченою в Цивільно­му кодексі: відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників, оскільки рішення може прийматися зборами акціонерів, а останні, як відомо, можуть не бути працівниками організації. Відтак адміністративну відповідальність юридичної особи не можна розглядати ані як відповідальність посадових осіб, ані як відпо­відальність колективу організації. Це — нове явище у сфері адміністра­тивно-правового регулювання, народжене соціально-економічними перетвореннями, і потребує подальшого аналізу. Отже, встановлення адміністративної відповідальності є одним з ефективних засобів забезпечення дотримання всіма учасниками пра­вовідносин приписів правових норм. З огляду на це практичне значен­ня законодавчого визнання підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян суб'єктами адміністративної відповідальності по­лягає в тому, що у ряді випадків при порушенні порядку і правил, вста­новлених законодавством, не має можливості встановити відпо­відальність безпосередньо посадових осіб. Наслідком безкарності пра­вопорушень стає зниження ефективності державного управління у певних сферах, заподіяння шкоди інтересам держави і суспільства.

69. Адміністративна деліктологія та адміністративна деліктність.

Адміністративна деліктологія є складовою частиною більш загальної науки деліктології, покликана вивчати три групи незлочинних правопорушень: по-перше, ті порушення, які допускають працівники апарату органів виконавчої влади у процесі виконання своїх обов’язків; по-друге, порушення громадян, що тягнуть за собою заходи адміністративної відповідальності; по-третє, це порушення, які допускають установи, організації, підприємства, що тягнуть за собою примусові адміністративні заходи. Адміністративна деліктологія – це сукупність знань про адміністративні делікти і деліктність як масове негативне явище, що містить в собі детермінанти протиправної поведінки делінквента, їхньої особистості з метою вироблення і використання адекватних заходів для протидії адміністративним правопорушенням. Предметом адміністративної деліктології є: делікатність як конкретне, так і загальне негативне явище, детермінанти протиправної поведінки порушників, особистість порушника і механізм протиправної його поведінки. Іншими словами предметом адміністративної деліктології є:

1) феноменологія адміністративної деліктності – це її характеристика, класифікація, внутрішні закономірності та тенденції;

2) етиологія – причини та умови, які сприяють її існуванню;

3) профілактика адміністративної деліктності як цілого, так і складових її частин.

70. Основні концепції адміністративного процесу.

Окреслюють три основні концепції адміністративного процесу: юрисдикційна, судова та управлінська. Юрисдикційна концепція. Згідно неї адміністративний процес розглядається, як: регламентована законом діяльність з вирішення суперечок між сторонами адміністративних правовідносин, що не знаходяться між собою у відносинах службового підпорядкування, а також діяльність по застосуванню заходів заходів адміністративного примусу.

Судова концепція. Її прибічники виходять з того, що будь-яка процесуальна діяльність є винятковою прерогативою органів судової влади.

Управлінська концепція. Отримала найбільше визнання у вітчизняній правовій теорії. Її прибічники наполягають на тому, що адміністративний процес не повинен і не може обмежуватись роллю організаційно-правового «регулятора» юридичних конфліктів. Її загальний сенс можна звести до наступного положення: адміністративний процес – це діяльність суб’єктів державно-владних повноважень з приводу реалізації ними законодавчо встановленого порядку застосування кореспондуючих матеріальних норм права.

71. Поняття адміністративного процесу, його ознаки, принципи, учасники.

В ШИРОКОМУ РОЗУМІННІ АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС – це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління судами. У ВУЗЬКОМУ РОЗУМІННІ – розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Адміністративний процес є видом юридичного процесу й має всі притаманні останньому ознаки:

· адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб'єкти.

· Впорядкованість адміністративного процесу обумовлено наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права

· Процес розгляду конкретної адміністративної справи немислимий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів,

· Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністративного процесу

· Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що мають спірний характер) неможливо уявити без встановлення певних фактичних даних і конкретних обставин.

· адміністративно-процесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах. Суб'єктами адміністративного процесу виступають державні органи (посадові особи), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, адміністрація державних підприємств, установ і організацій, об'єднання громадян, їх органи й посадові особи, власники, їх представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства. Поняття «суб'єкт процесу» ширше відносно поняття «учасник процесу». Учасники процесу — це громадяни, інші особи, колективи громадян і організацій у особі їх представників, які наділено правами й несуть певні обов'язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративної справи з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, яких вони представляють, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу. Поняття суб'єктів процесу включає до себе учасників процесу, а також осіб та органи, які діють з метою ведення процесу й здатні на державно-владних засадах приймати рішення у справі останніх.

Принципи:

· Принцип законності

· Принцип правової рівності

· Принцип охорони інтересів особи та держави

· Принцип офіційності

· Принцип об'єктивної істини

· Принцип гласності.

· Принцип здійснення процесу державною мовою й забезпечення права користуватися рідною мовою

· Принцип презумпції невинуватості та правомірності дій громадян.

· Принцип швидкості та економічності процесу

· Принцип самостійності в прийнятті рішення

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС становить собою врегульовану нормами адміністративно-процесуального права діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених на те суб'єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного матеріального права, а також матеріально-правових норм інших галузей права в ході розгляду індивідуально-конкретних справ.

72. Структура адміністративного процесу.

Структура, включає струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер. Іншими словами, структура адміністративного процесу складається із сукупності проваджень, під якими розуміють діяльність з вирішення певної, порівняно вузької групи однорідних справ. Виділяють наступні стадії адміністративно-процесуальної діяльності:

1. стадія аналізу ситуації (порушення адміністративної справи);

2. стадія прийняття рішення в справі;

3. стадія виконання прийнятого рішення (завершальна стадія)

Адміністративне провадження – це складова адміністративного процесу, яка об'єднує послідовно здійснювані уповноваженим суб'єктом (публічною адміністрацією) процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ. Будь-яке провадження в адміністративних справах складається з ряду окремих операцій. Ці логічні операції, що змінюють одна одну послідовно, прийнято називати стадіями адміністративного провадження. Кожна стадія має свої етапи, які наповнені діями. Етапи адміністративного провадження – це сукупність послідовних процесуальних дій, об'єднаних єдиною метою на певному відрізку конкретного адміністративного провадження. Дія адміністративного провадження – це найменший структурний елемент адміністративного процесу. Тривалий час домінуючою була і залишається класифікація на: 1 ) юрисдикційні провадження – це провадження, для яких притаманним є наявність наступних ознак: наявність спору; належне процесуальне оформлення; змагальність сторін у провадженні; обов'язкове прийняття рішення у вигляді юридичного акта; розмаїття органів, уповноважених розглядати адміністративні справи. До таких проваджень слід віднести:

· провадження у справах про адміністративні правопорушення;

· дисциплінарне провадження;

· провадження за скаргами осіб.

2) неюрисдикційні провадження – це провадження, для яких наявність ознак юрисдикційного характеру не притаманна. До неюрисдикційних проваджень слід віднести:

· провадження за заявами та пропозиціями громадян;

· провадження із застосування адміністративно-запобіжних заходів;

· провадження із застосування заходів адміністративного припинення;

· реєстраційне провадження;

· дозвільне провадження;

· установче провадження;

· провадження з реалізації контрольно-наглядових повноважень;

· виконавче провадження;

· атестаційне провадження;

· провадження з приватизації державного майна;

73. Адміністративні послуги. Адміністративні процедури.

АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСЛУГИ – це діяльність уповноважених законом органів публічної адміністрації (органів виконавчої влади та місцевого самоврядування), спрямована на забезпечення передбачених законом прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, які проявили ініціативу в їх реалізації. В загальному аспекті адміністративна послуга – це адміністративна процедура, яка здійснюється за заявою (ініціативою) фізичних та юридичних осіб. групи управлінських послуг за їх предметом:

· видача дозволів (на зайняття окремими видами підприємницької діяльності, на проведення мітингів, на розміщення реклами, акредитація вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, атестація підприємств, робочих місць, сертифікація товарів, робіт та послуг тощо);

· реєстрація з веденням реєстрів (реєстрація актів цивільного стану, суб'єктів підприємницької діяльності, транспортних засобів), в тому числі легалізація громадських об’єднань;

· легалізація актів (консульська легалізація), нострифікація (визнання дипломів, виданих в інших країнах), верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України);

· соціальні управлінські послуги (призначення субсидій, пенсій тощо).

За критерієм оплатності адміністративні послуги можна поділяти на платні й безоплатні для особи. Залежно від суб'єкта, який надає адміністративні послуги, їх можна поділити на державні адміністративні послуги і муніципальні адміністративні послуги. Важливими є, насамперед, ті класифікації, які мають практичне значення, тобто дають можливість давати рекомендації щодо покращення системи надання адміністративних послуг.

АДМІНІСТРАТИВНА ПРОЦЕДУРА становить встановлений адміністративно-процесуальними нормами порядок діяльності уповноважених суб'єктів щодо розгляду і вирішення індивідуально визначених адміністративних справ. Розмаїття адміністративних процедур передбачає можливість їх класифікації: а) за формою діяльності суб'єктів публічної адміністрації: процедура прийняття нормативного акту адміністрування; процедура прийняття індивідуального адміністративного акту; процедура укладення адміністративного договору; процедура вчинення організаційної дії адміністрації; процедура вчинення технічної дії адміністрації; б) за спрямованістю та суб'єктами: внутрішньо-адміністративні; зовнішні; в) залежно від суб'єкта, з ініціативи якого розпочинаються: заявні; втручальні; г) залежно від наявності спору: спірні (позовні); безспірні (непозовні).

74. Суть та значення адміністративного судочинства (адміністративної юстиції).

АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО – це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, тобто публічно-правових спорів, в яких хоча б однією стороною є суб'єкт публічної адміністрації. Такі спори виникають з приводу порушення органами державної влади прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. КАС України встановлено основні принципи адміністративного судочинства, тобто вихідні, кардинальні засади його здійснення:

· верховенство права;

· законність;

· рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

· змагальність сторін;

· диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

· гласність і відкритість адміністративного процесу;

· забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду крім випадків, установлених КАС;

· обов'язковість судових рішень.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на: спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Під суб'єктами владних повноважень слід розуміти органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові чи службові особи, інші суб'єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, втому числі на виконання делегованих повноважень.

75. Поняття, завдання та види провадження в справах про адміністративні правопорушення.

ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ – це діяльність учасників адміністративно-деліктних відносин щодо розгляду та вирішення адміністративних справ, зокрема, щодо застосування адміністративного стягнення за вчинення адміністративного правопорушення. Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Загальний аналіз законодавства України дає змогу виділити два види провадження в справах про адміністративні правопорушення: звичайне та спрощене. Звичайне провадження здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу, визначає зміст, запобіжні заходи та порядок їх застосування, права та обов'язки учасників провадження, порядок розгляду справ, факти, обставини, що є доказами. Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю.

Залежно від виду органів, які здійснюють адміністративне провадження, розрізняють три види провадження: адміністративне; судове; таке, що здійснюється громадськими організаціями. Провадження у справах про порушення митних правил здійснюється тільки уповноваженими посадовими особами Митної служби України та місцевими судами (суддями). У судовому порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється суддями одноособово. ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ – це комплекс взаємопов'язаних та взаємообумовлених процесуальних дій, спрямованих на своєчасне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян в дусі додержання законів, зміцнення законності, які здійснюються спеціально уповноваженим органом або посадовою особою державних органів з метою охорони прав та законних інтересів громадян, охорони власності, виконання завдань з охорони громадського порядку і громадської безпеки.

76. Принципи та учасники провадження в справах про адміністративні правопорушення.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на підставі єдиних принципів, серед яких можна назвати такі:

· забезпечення законності;

· право на захист;

· публічність;

· гласність;

· презумпція невинуватості;

· виявлення об’єктивної істини;

· широка участь громадськості;

· здійснення провадження національною мовою;

· безпосередність провадження;

· дотримання змагальності сторін;

· простота та швидкість (оперативність) провадження;

· дотримання права на захист законних інтересів громадян;

· рівність осіб перед законом, які беруть участь в провадженні.

До осіб, які беруть участь у провадженні, відносяться: особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; потерпілий; законні представники та представники; захисник; свідок; експерт; перекладач. Центральною фігурою при провадженні є особа, яка притягається до адміністративної відповідальності. Потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Законні представники та представники – батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники – представляють інтереси особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, чи потерпілого, які є неповнолітніми або через свої фізичні чи психічні вади не можуть самі здійснювати свої права. Захисником може бути особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Як свідок, у справі про адміністративне правопорушення, може бути викликана будь яка особа, про яку є дані, що їй відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню по даній справі. Експерт призначається органом (посадовою особою), у провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, у разі коли виникає потреба в спеціальних знаннях, у тому числі для визначення розміру майнової шкоди, заподіяної адміністративним правопорушенням, а також суми грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, які підлягатимуть конфіскації. Перекладач призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа.