Суспільно-політичне життя в Україні. Масові репресії в 30-ті роки. Західноукраїнські землі в 20-30-ті рр. ХХ ст.

У ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підпорядкувавши її своїй особистій диктатурі. ВКП(б) стала слухняним знаряддям утвердження сталінської тоталітарної* системи в СРСР. Тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х роках, був покликаний не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20-30 роках свідчать такі тенденції та процеси:

1) Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через усунення та поступове знищення Релігії, Віри та Церкви як однієї з фундаментальних основ суспільства та держави. Так, два великих центри православ’я – храм Хреста Спасителя у Москві і Свято-Успенський Собор у Києві – були знищені відповідно у 1936 р. і 1941 р. У 1930 р. внаслідок “організаційних заходів” припинила своє існування автокефальна православна церква.

2) Монополізація влади більшовицькою партією в країні. Влада безцеремонно усувала з політичної арени партії -конкуренти. Так, у 1925 р. змушена була піти з політичної арени остання партія - Українська комуністична партія (укапісти).

Конституція СРСР 1936 р. вперше законодавчо закріпила положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Відбулося зрощення правлячої партії з державним апаратом.

Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Держава тримала під контролем профспілки, комсомол, громадські організації. З боку партійно-державного апарату була також встановлена монополія над всією економікою країни. В СРСР утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства і відповідний тип управління. Командна економіка стала фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Невід’ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Створений в особі ЧК-ВЧК-ДПУ-ОДПУ, а з 1934 р. - НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) ліквідував опозицію та інакомислення в партії та країні, тримав під жорстким контролем весь хід суспільних процесів у державі. Починаючи з 1929 р., Україна зазнала три хвилі репресій:

а) у 1929-1931 рр. - розкуркулення, депортації; б) у 1932-1934 рр. - голод, репресії після вбивства С.М. Кірова; в) у 1936-1938 рр. - доба “Великого терору”. Одним із перших кроків до масового терору навесні 1928 р стала, так звана, “шахтинська справа”. Згідно з офіційними повідомленнями було “викрито” велику “шкідницьку” організацію, яка складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та білогвардійців. А влітку 1928 р. серед “шахтинців” опиняться й керівники промисловості України, які будуть звинувачені у створенні “Харківського центру” для керівництва “шкідництвом”.

Після цього розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури. Розпочалися “чистки” багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. Жертвами репресій стали найяскравіші постаті українського національного відродження – С. Єфремов, В. Чехівський, М. Слабченко, М. Хвильовий, Л. Курбас. Так, в Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків.

Вістря репресій були застосовані і проти армії. Їх жертвами стали і сама партія, і тоталітарна держава. У 1937 р. з 11 членів Політбюро ЦК загинули 10 осіб. Живим залишився тільки Г.І. Петровський. До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду.

Отже, головними наслідками суспільно-політичних процесів та масових репресій у 20-30-х роках в Україні стали: утвердження Радянської влади, зміцнення тоталітаризму, остаточне втягнення республіки в орбіту загальносоюзних процесів в області економіки, політики, культури.

Після українсько-польської війни у Східній Галичині й перемоги Польщі в цьому конфлікті більшість західних українців, колишніх підданих Австро-Угорської імперії, увійшли до складу Польської держави. Решта опинилися під владою Румунії (Північна Буковина і Західна Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). Українські землі обіймали 130 тис. кв. км. (тодішня територія України становила близько 450 тис. кв. км.). На цих землях проживало понад 10 млн. чоловік або майже 30% населення Польщі. До 1923 р. українські організації відмовлялися визнавати польське правління. Лише після рішення Антанти про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною вони почали брати участь у конституційних державних установах.

Промисловість українських регіонів у Польщі спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. Підприємства нафтодобувної, хімічної, деревопереробної та інших галузей належали іноземному або польському капіталу. Позиції українських підприємств були сильними тільки в кооперації. Тут були створені потужні кооперативні об’єднання – “Центросоюз”, “Маслосоюз”, “Центробанк”, “Народна торгівля”. Кооперація стала економічною базою національного руху в цьому регіоні.

Панівні кола Румунії не мали ні змоги, ні бажання економічно розвивати новоприєднані території. Навпаки, нерідко тут промислове устаткування вивозилося до центральних регіонів країни. Так, було вивезено устаткування Аккерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, основне обладнання Ізмаїльського та Ренійського портів. Що стосується промислового розвитку Закарпаття, то воно було найбільш відсталим.

Слід підкреслити, що масштабна еміграція західноукраїнських селян за океан тривала і в міжвоєнний період. Зокрема, в Канаду і США із Західної України виїхало близько 200 тис. чоловік. Десятки тисяч українців емігрували також із Закарпаття, Бесарабії, Буковини.

Необхідно мати на увазі, що Польща була конституційною державою і, незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можливості для організації суспільно-політичного, культурного і громадського життя. Важливе суспільне значення мала діяльність українських політичних партій. Найбільш впливовою серед них було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яке прагнуло до політичного компромісу у польсько-українських відносинах. На установчому з’їзді в липні 1925 р. головою УНДО було обрано Дмитра Левицького. Як правило, УНДО збирало найбільшу кількість українських мандатів у сеймі. Усього в сеймі нового складу в 1935 р. вони мали 10% мандатів.

Серед інших партій найбільш помітними були радикальна і соціалістична партія. Нелегально з червня 1923 р. діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). У 1938 р. за наказом Сталіна вона була розпущена.

Крайні українські політичні праворадикальні течії сформувались унаслідок невдач боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. Основними ідеологічними та організаційними проявами українського інтегрального або чинного, як його називав Дмитро Донцов, націоналізму в цей період було те, що Д. Донцов, Д. Андрієвський, М. Сціборський та інші теоретики праворадикальних течій (УВО-ОУН) мало замислювалися над тим, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Навпаки, надто багато сил вони витрачали на доведення істини – український народ має право на власну державу. Україна, на їхню думку, повинна стати етнократичною державою на чолі з верховним провідником. Представники цих течій не визнавали жодної іншої партії в суспільстві, приділяли особливу увагу розвитку української національної Церкви тощо.

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували січові стрільці як найбільш боєздатна частина армії УНР. У липні 1920 р. в Празі під головуванням незмінного командира січових стрільців Євгена Коновальця було ухвалене рішення про продовження боротьби в нових організаційних формах безпосередньо в Україні. Через місяць у Львові утворили перший осередок Військової організації – УВО (Українська військова організація), командиром якої став Є. Коновалець. На першому з’їзді в Празі у серпні 1920 р. були ухвалені ряд постанов, де говорилося, що завданням УВО є розбудова Української соборної самостійної держави.

Підпільна діяльність УВО полягала в саботажі, експропріації грошей або майна державних установ, політичних убивствах. Їх першим терористичним актом став невдалий замах на життя Ю. Пілсудського та Львівського воєводи К. Грабовського. У 1924 р. був учинений замах на президента Польщі С. Войцехівського.

28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні на першому конгресі представники УВО та радикально настроєних студентських груп і молоді утворили Організацію українських націоналістів (ОУН), обрали керівні органи. Провід ОУН очолив Є. Коновалець, його заступником став М. Сціборський, секретарем – В. Мартинець.

ОУН дотримувалась військових організаційних основ, суворої дисципліни й стала на шлях політичного терору проти представників польської влади. Водночас вона прагнула створити широкий революційний рух, спрямований на відродження української державності. ОУН мала значний вплив у багатьох господарських, освітніх, насамперед, молодіжних організаціях, влаштовувала масові політичні демонстрації, акції протесту, енергійно поширювала свої ідеї в масах. Залучення до ОУН молодих, енергійних, ідеалістично настроєних, здатних до самопожертви людей зробило її найбільш динамічною і впливовою політичною силою в Західній Україні 30-х років.

З роками між закордонним проводом націоналістів і молодими бойовиками в Західній Україні (С. Бандера, І. Климів, М. Лебідь, Я. Стецько, Р. Шухевич) склалися напружені стосунки і стрімко почала наростати відчуженість*. Доки на чолі ОУН стояв Є. Коновалець, це не дуже відчувалося на політиці та діях націоналістів. Але 23 травня 1938 р. в Роттердамі у результаті терористичного акту Є. Коновалець загинув*. Напередодні ІІ світової і Великої Вітчизняної воєн ОУН залишилася без керівництва і незабаром розкололася.

У такій складній і напруженій ситуації західноукраїнські землі були втягнуті у другу світову війну, яка принесла народу страшні нові втрати, призвела до неймовірного загострення старих і породжених воєнним протиборством нових суперечностей двох диктаторських режимів.

20-30-ті роки в історії України - важливий етап суспільних трансформацій, багатий політичними уроками, усвідомлення яких має велике значення для розбудови і зміцнення незалежності України.