Скорочення.

Скороченням називають такий неформалізований (творчий) метод виправлення, коли методом видалення окремих компонентів з повідомлення скорочують його обсяг. При цьому зовсім не обов'язково, щоби компоненти, які видаляють, містили помилки.

18. Редакторська підготовка складових авторського оригіналу.

Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.

Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.

Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).

Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.

Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.

4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:

· Підготовчий.

· Редакційний.

· Виробничий.

· Заключний.

Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.

Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.

Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.

Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.

Приклад навчальних видань:

НАВЧАЛЬНІ ВИДАННЯ

20.1.1. Специфіка типологічного ряду. Приступаючи до редагування навчальних видань, редакторові належить передусім розібратися в їх типології. Типологічний ряд кожного виду видань найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером інформації. Це дає змогу з'ясувати специфічні характеристики, які властиві тому чи іншому виданню найперше з точки зору методики редакторської підготовки.

У науці про видавничу справу та редагування існують різні підходи до формування типологічного ряду навчальних видань. Так, московські дослідники О. Гречіхін та Ю. Древс, узявши в основу функціональний аспект навчальних видань, поділяють їх на такі групи: програмні, теоретичні, популярні, методичні, інформаційні. Інші російські вчені (авторський колектив за редакцією С. Антонової) пропонують згрупувати навчальні видання за цільовим призначенням. За цією методикою сформовані чотири блоки: програмно-методичний, навчально-методичний, навчальний, допоміжний.

Ми ж, дотримуючись типології цього типу видань у новому українському стандарті та прагнучи зобразити типологію навчальних видань простішою і зрозумілішою для редактора-практика, спробуємо вибудувати її за місцем і поширеністю кожного з цих видів видань у редакційно-видавничій діяльності. Отож, навчальні видання поділяються на такі види:

• підручник;

• навчальний посібник;

• наочний посібник;

• курс лекцій;

• практикум;

• збірник вправ (або задач);

• хрестоматія;

• книга для читання.

Слід пам'ятати, що існують й інші види навчальних видань, які менш поширені у видавничій практиці:

• навчальна програма;

• методичні вказівки;

• методичні рекомендації.

Мала поширеність таких видань в оперативних планах діяльності видавництв пояснюється кількома причинами: мізерний обсяг (здебільшого брошури), обмежений наклад (від 50 до 300 примірників), службовий характер користування (необов'язковість вміщення вихідних відомостей), спрощеність художньо-технічного оформлення (шрифтове одноколірне вирішення). Як правило, така видавнича продукція твориться силами кафедр навчальних закладів, ними ж здебільшого й поширюється серед студентів та бібліотек й істотно не впливає на тематику, зміст і характер навчальних видань.

Специфіку навчальних видань легко помітити, якщо порівнювати їх зміст і структуру, скажімо, з науковими чи науково-популярними. Для перших характерні:

• послідовність і строга системність подачі матеріалу (від простого до складнішого);

• доступність викладу, зорієнтована на вікові особливості та освітній рівень читача;

• чітка й детальна структурованість усіх складових змістової частини;

• відповідність змісту та проблематики затвердженій програмі;

• відібраний і перевірений практикою фактичний матеріал;

• відсутність полеміки;

• наявність блоків для самостійних завдань, контрольних запитань і вправ;

• регламентоване державними стандартами художньо-технічне оформлення та високоякісне поліграфічне виконання.

Акценти, таким чином, робляться на навчальних, методичних і виховних аспектах пропонованої до друку праці.

Редактори видавництв найчастіше мають справу з найпоширенішими видами цього ряду, якими є підручник і навчальний посібник.

За новим українським Держстандартом, підручником прийнято називати навчальне видання із систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке. Натомість, навчальний посібник є своєрідним додатком до підручника. Призначення навчальних посібників — розширювати, доповнювати, поглиблювати знання, передбачені програмою нормативного курсу. Структура цього видання не така строга, як у підручнику. Оскільки часто навчальні посібники покликані висвітлювати актуальні проблеми, сучасні тенденції галузі чи маловивчені аспекти цілісного нормативного курсу, тут виправдані, до певної міри, і нау ковість, і полемічність викладу. Навчальні посібники, в результаті значного доопрацювання і переробки авторами, нерідко " переростають" згодом у підручники з нових нормативних курсів.

Зовнішньою ознакою підручника чи навчального посібника є наявність грифа Міністерства освіти і науки України (або іншого міністерства, в компетенції якого перебуває підготовка спеціалістів відповідного профілю — медичного, культурологічного тощо) про офіційне затвердження видання як підручника чи навчального посібника.

Редактору слід також пам'ятати, що існує спеціальний порядок надання навчальній літературі спеціальних грифів, а також вимоги до видавництв, які самостійно готують оригінал майбутнього видання та всі необхідні документи для подання на отримання грифа. У більшості видавництв, які спеціалізуються на виданні навчальної літератури, всю організаційну роботу, пов'язану з отриманням грифа на конкретне, видання, виконує його редактор.

Процедуру грифування та організацію роботи щодо експертизи підручників та навчальних посібників здійснюють структурні підрозділи відповідних міністерств. Туди видавництво має підготувати й подати такі документи:

• авторський або видавничий оригінал підручника (посібника), роздрукованого на папері;

• дві рецензії на оригінал авторитетних фахівців, які не працюють у навчальному закладі, де виконувалася ця робота.

Інформацію про зміст грифа розміщують на титульній сторінці після назви видання, а на звороті титулу зазначають номер і дату рішення відповідного міністерства. Подамо, для прикладу, текст про гриф на підручник " Історія видавничої справи", що вміщується:

а) на титулі

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів

вищих навчальних закладів,

які навчаються за спеціальностями

" Журналістика" і " Видавнича справа

та редагування"

б) на звороті титулу:

Затверджено Міністерством освіти і науки України (Лист № 14/18.2-2117від 13.11.2002р.)

20.1.2. Загальна методика роботи редактора. Навчитися розрізняти специфіку різних видів навчальних видань перед початком їх редагування вкрай необхідно. Адже структурно-змістові особливості, скажімо, підручника зовсім відмінні від хрестоматії чи практикуму. Водночас один і той же вид видання нерідко потребує зовсім інших редакторських прийомів під час редагування залежно від адресного призначення. З цієї причини не можна в однаковій мірі застосовувати одні й ті самі редакторські прийоми, скажімо, до підготовки підручника для першокласника, десятикласника і студента-старшокурсника.

Проте, незважаючи на специфіку різних типів навчальних видань, практика видавничої справи виробила загальну методику роботи редактора над підготовкою їх до друку. Способи застосування цієї методики під час роботи над оригіналом доцільно розглядати в такій послідовності:

а) структурування змістової частини;

б) забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту;

в) забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу.

Коротко розглянемо кожну з означених тез.

Ø Структурування змістової частини. Роботу редактора над структурою підручника чи навчального посібника можна розділити на два етапи: ознайомлення з авторським оригіналом з метою зіставлення його із навчальною програмою та чітке структурування майбутнього видання. Розглянемо ці етапи детальніше.

1. Загальне ознайомлення з оригіналом та зіставлення його із затвердженою навчальною програмою з цього предмета.

Зміст і побудова підручника мають відповідати змісту програми. У випаду, якщо не всі розділи чи теми з цієї програми належно представлені в поданому оригіналі, його варто повернути авторові на доопрацювання.

2. Відпрацювання такої структури видання, яка б відповідала типовій схемі для підручника.

Згідно із затвердженими у липні 2005 року Міністерством освіти і науки України " Методичними рекомендаціями щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів", обов'язковими складовими структури цих видів видань мають бути:

• зміст (перелік розділів);

• вступ (передмова);

• основний текст;

• питання, тести для самоконтролю;

• обов'язкові та додаткові задачі, приклади;

• довідково-інформаційні дані для розв'язування задач(таблиці, схеми тощо);

• матеріали для орієнтації в книзі (предметний, іменний покажчики).

Зміст. Заголовки змісту повинні точно відтворювати такі самі заголовки, що подані в тексті. Не вносяться до змісту лише заголовки, набрані впідбір тексту. Заголовки у змісті не можна редагувати, скорочувати чи подавати в абревіатурі, якщо це не зроблено в основному тексті.

На відміну від радянської практики видавничої справи, зміст у навчальному виданні доцільно розміщувати на Його початку, після звороту титульної сторінки видання. Це відразу орієнтує читача і в загальній проблематиці видання, і в пошуку потрібної теми. До речі, цей елемент у зарубіжних виданнях завжди вміщується на початку.

Вступ є обов'язковим для навчального видання. Тут зазначається його актуальність, місце курсу серед інших дисциплін; формулюються основні завдання, що ставляться перед тими, хто вивчатиме предмет; подаються поради щодо самостійного опрацювання підручника.

Основний текст. На цьому етапі робота з текстом полягає в чіткому і рівномірному поділу його структурних елементів згідно з обраною автором системою рубрикації. Скажімо, може бути така послідовність рубрикації: частина, розділ, параграф, " ліхтарик". Якщо головним структурним елементом даного підручника обрано розділ, то в цілому зміст його має бути певною сходинкою для школяра чи студента в оволодінні матеріалом усієї книги й охоплювати завершений об'єкт вивчення. Відпрацювавши за визначеною схемою перший розділ, редактор зобов'язаний витримати таке підпорядкування тексту (і в приблизно такій пропорції за обсягом) в усіх наступних розділах майбутнього видання.

У видавничій практиці існує класичний і сучасний варіанти оформлення тексту в межах певної структурної одиниці. Проілюструємо це на конкретному прикладі. Для розгляду візьмемо редакторське відпрацювання (класичний варіант) одного розділу підручника " Історія видавничої справи" (видавництво " Наша культура і наука". — К„ 2003.-496 с):

Тема 1. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)

§ 1. Попередники сучасних видань

Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання

Перлинний видавничий матеріал

Форми книг

§2. Ранні осередки рукописної книги

Ассирія

Єгипет

Китай

Індія

Палестина та Ізраїль

Греція і Рим

§ 3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі

Причини поширення рукописання

Становлення книгозбірень

Книга в долях Горація та Овідія

Вимоги до переписувачів книг

У випадку, коли б редактором був обраний сучасний варіант відпрацювання структури розділу, він мав би такий вигляд:

І. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)

1. Попередники сучасних видань

1.1. Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання

1.2. Первинний видавничий матеріал

1.3. Форми книг

2. Ранні осередки рукописної книги

2.1. Ассирія

2.2. Єгипет

2.3. Китай

2.4. Індія

2.5. Палестина та Ізраїль

2.6. Греція і Рим

3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі

3.1. Причини поширення рукописання

3.2. Становлення книгозбірень

3.3. Книга в долях Горація та Овідія

3.4. Вимоги до переписувачів книг

На запитання: який варіант кращий, однозначної відповіді бути не може. Обидва мають право на існування. Все залежить від побажання автора, смаків редактора, виробленої в кожному видавництві традиції подання тексту.

Тут ми не торкаємося технічного редагування цього фрагмента тексту. Взаємозв'язок і підпорядкованість заголовків у межах одного розділу можна зримо відтворити за допомогою застосування різних розмірів шрифтів, їх насиченості, а також курсиву, розрядки тощо.

Інформаційно-пошуковий текст. Йдеться про добре продуману систему покажчиків та додатків, наявність яких вказує на високий методичний рівень підготовки навчального видання.

Бажаними в підручнику є іменний, предметний, географічний покажчики, глосарій, список умовних скорочень. Ці структурні підрозділи видання створюються, як правило, після останньої верстки, оскільки вони остаточно " прив'язуються" до конкретних сторінок. Незалежно від того, хто виконує цю чорнову, але вкрай потрібну роботу — автор чи редактор — за достовірність покажчиків несе відповідальність редактор видання. Будь-які зміни в тексті підручника після завершення формування покажчиків (скорочення, доповнення, правки, що неминуче призводять до зміни пагінації сторінок) складають загрозу їх точності. Про це редактору необхідно пам'ятати на останніх стадіях роботи над оригіналом.

Ø Забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту. Працюючи над текстом, редактор повинен знати найважливіші завдання конкретного навчального видання:

по-перше, дати учневі (студентові) певну систему знань;

по-друге, допомогти йому легко засвоїти навчальну дисципліну;

по-третє, активізувати творчий потенціал;

по-четверте, сприяти формуванню особистісних начал.

Виконанню цих завдань має бути підпорядкований наскрізь відпрацьований належний навчально-методичний рівень тексту. Досягнути цього не можна, не спираючись на такі критерії, як системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність.

Тут, як і у випадку з підготовкою деяких інших видань, зокрема енциклопедичних чи довідкових, важливо відпрацювати в усіх розділах і параграфах єдиний стиль викладу тексту. Особливо це стосується введення в текст і використання термінів та понять, окреслення контрольних запитань і завдань, постановки проблем та розгортання міркувань довкола них, наявності сюжетного розвитку подій, формулювання висновків.

Так, подвоєну увагу мають викликати в редактора терміни і поняття, які вводить до оригіналу видання автор. Чи не несе в собі даний термін двозначності (а то й багатозначності), яка форма визначення терміна (скорочена чи повна) використана, чи доцільно в одному параграфі вводити таку кількість термінів? — ось запитання, які не просто має поставити перед собою автор, а й дати на них однозначну відповідь.

Визначенням переліку контрольних запитань і завдань має завершуватися кожна тема (розділ, частина) навчального видання. Функції цього структурного елементу видання досить вагомі й відповідальні. Пошук відповідей на поставлені запитання чи виконання завдань спонукають учня (студента) до уважного прочитання теми, виділення в ній головного, вироблення звички самоконтролю, формують навички самостійного мислення, пошуку й читання додаткової літератури.

Уважний аналіз випущених різними видавництвами навчальних видань цих своєрідних розділів, які нерідко називаються " Запитання і завдання для самоконтролю" і виділяються відмінними від основного тексту шрифтом та розташуванням на шпальті, дає підстави робити висновки про неоднакове ставлення авторів та редакторів до цього важливого елементу внутрішньої частини видання. Прикладом легковажності обох сторін можна вважати вибір після кожної теми однотипної форми запитань, яка передбачає всього лиш запам'ятовування прочитаного матеріалу: які, коли, скільки, хто? Натомість правильно роблять ті редактори, які розбавляють запитання й завдання складнішими формами, що спонукають того, хто вивчає дисципліну, застосовувати складніші мисленнєві та практичні дії, а відтак глибше й повніше розуміти проблему, залучати більшу кількість самостійно опрацьованих джерел. Йдеться про постановку запитань і завдань у форматах: чому, як, назвіть характерні тенденції, дайте порівняльну характеристику, аргументуйте тезу..., ваша думка з приводу... тощо.

Ø Забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу. Не вдаючись до детальної характеристики типологічного ряду ілюстративного матеріалу, варто лише наголосити, що в навчальних виданнях найбільш поширеними є такі види ілюстрацій: репродукції, малюнки, фотографії, карти, діаграми, схеми, таблиці, графіки.

Функції, які виконують ілюстрації в навчальному виданні, — найрізноманітніші. З-поміж найголовніших слід виділити наочну, доповнювальну, поглиблювальну, пояснювальну, виховну, естетичну.

Про кількість і характер ілюстрацій у майбутньому виданні треба вести мову ще на підготовчому етапі редакційно-видавничого процесу. Робота редактора на цьому етапі полягає в наступному.

1. Визначення критеріїв відбору ілюстративного матеріалу. Залежно від адресного призначення видання визначається концепція зображального ряду: в підручниках для початкових і частково для середніх класів будуть домінувати образні малюнки, зображення предметів, виконані в кольорі. У підручниках з літератури й історії доцільно використовувати портрети авторів творів та їх героїв, репродукції відомих художників. Підручникам для ВНЗ більше властивий комбінований підхід до подачі ілюстративного матеріалу. В них домінуватимуть схеми, таблиці, графіки.

2. Визначення місця розміщення ілюстрацій за текстом. Важливо, аби ілюстрації були максимально " прив'язані" до тексту. Ця вимога є абсолютною для шкільних підручників. Тут зображення І пояснювальне його слово чи фраза мають однозначно збігатися. Для підручників ВНЗ ця вимога є бажаною. Нерідко видавці, аби не мати мороки з різноформатним ілюстративним рядом за текстом, вміщують його окремими блоками (чи аркушами) всередині або наприкінці книги. Такий підхід може бути виправданим тоді, коли подані ілюстрації доповнюють суть викладеного матеріалу. У випадках же, коли фотографії конкретизують, поглиблюють розповідь, їхнє місце безперечно повинно бути саме на відповідних сторінках тексту.

Окремої уваги заслуговує редагування текстівок. Вони мають бути лаконічними, конкретними і точними. Кінець останнього речення текстівки, як І автономного від тексту заголовка чи підзаголовка, не виділяється крапкою.

19. Особливості редагування навчальної і довідкової літератури.

Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.

Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.

Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).

Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.

Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.

4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:

· Підготовчий.

· Редакційний.

· Виробничий.

· Заключний.

Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.

Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.

Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.

Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.

Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95

3.1 видання Документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, мі­стить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нор­мативних документів щодо їхньо­го видавничого оформлення і по­ліграфічного виконання Примітка 1. Під документом слід ро­зуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним лю­диною способом для передавання в часі та просторі. Примітка 2. Видання, що поряд з дру­кованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має су­провідну допоміжну інформацію (дис­кети тощо), зветься комбінованим

4.8 навчальне видання Видання систематизованих відо­мостей наукового або прикладно­го характеру, викладених у зруч­ній для вивчення і викладання формі

4.10 довідкове видання Видання коротких відомостей на­укового чи прикладного характе­ру, розміщених у порядку, зруч­ному для їх швидкого пошуку, не призначене для суцільного читан­ня

Особливості редагування навчальної літератури

НАВЧАЛЬНІ ВИДАННЯ

20.1.1. Специфіка типологічного ряду. Приступаючи до редагування навчальних видань, редакторові належить передусім розібратися в їх типології. Типологічний ряд кожного виду видань найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером інформації. Це дає змогу з'ясувати специфічні характеристики, які властиві тому чи іншому виданню найперше з точки зору методики редакторської підготовки.

У науці про видавничу справу та редагування існують різні підходи до формування типологічного ряду навчальних видань. Так, московські дослідники О. Гречіхін та Ю. Древс, узявши в основу функціональний аспект навчальних видань, поділяють їх на такі групи: програмні, теоретичні, популярні, методичні, інформаційні. Інші російські вчені (авторський колектив за редакцією С. Антонової) пропонують згрупувати навчальні видання за цільовим призначенням. За цією методикою сформовані чотири блоки: програмно-методичний, навчально-методичний, навчальний, допоміжний.

Ми ж, дотримуючись типології цього типу видань у новому українському стандарті та прагнучи зобразити типологію навчальних видань простішою і зрозумілішою для редактора-практика, спробуємо вибудувати її за місцем і поширеністю кожного з цих видів видань у редакційно-видавничій діяльності. Отож, навчальні видання поділяються на такі види:

• підручник;

• навчальний посібник;

• наочний посібник;

• курс лекцій;

• практикум;

• збірник вправ (або задач);

• хрестоматія;

• книга для читання.

Слід пам'ятати, що існують й інші види навчальних видань, які менш поширені у видавничій практиці:

• навчальна програма;

• методичні вказівки;

• методичні рекомендації.

Мала поширеність таких видань в оперативних планах діяльності видавництв пояснюється кількома причинами: мізерний обсяг (здебільшого брошури), обмежений наклад (від 50 до 300 примірників), службовий характер користування (необов'язковість вміщення вихідних відомостей), спрощеність художньо-технічного оформлення (шрифтове одноколірне вирішення). Як правило, така видавнича продукція твориться силами кафедр навчальних закладів, ними ж здебільшого й поширюється серед студентів та бібліотек й істотно не впливає на тематику, зміст і характер навчальних видань.

Специфіку навчальних видань легко помітити, якщо порівнювати їх зміст і структуру, скажімо, з науковими чи науково-популярними. Для перших характерні:

• послідовність і строга системність подачі матеріалу (від простого до складнішого);

• доступність викладу, зорієнтована на вікові особливості та освітній рівень читача;

• чітка й детальна структурованість усіх складових змістової частини;

• відповідність змісту та проблематики затвердженій програмі;

• відібраний і перевірений практикою фактичний матеріал;

• відсутність полеміки;

• наявність блоків для самостійних завдань, контрольних запитань і вправ;

• регламентоване державними стандартами художньо-технічне оформлення та високоякісне поліграфічне виконання.

Акценти, таким чином, робляться на навчальних, методичних і виховних аспектах пропонованої до друку праці.

Редактори видавництв найчастіше мають справу з найпоширенішими видами цього ряду, якими є підручник і навчальний посібник.

За новим українським Держстандартом, підручником прийнято називати навчальне видання із систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке. Натомість, навчальний посібник є своєрідним додатком до підручника. Призначення навчальних посібників — розширювати, доповнювати, поглиблювати знання, передбачені програмою нормативного курсу. Структура цього видання не така строга, як у підручнику. Оскільки часто навчальні посібники покликані висвітлювати актуальні проблеми, сучасні тенденції галузі чи маловивчені аспекти цілісного нормативного курсу, тут виправдані, до певної міри, і нау ковість, і полемічність викладу. Навчальні посібники, в результаті значного доопрацювання і переробки авторами, нерідко " переростають" згодом у підручники з нових нормативних курсів.

Зовнішньою ознакою підручника чи навчального посібника є наявність грифа Міністерства освіти і науки України (або іншого міністерства, в компетенції якого перебуває підготовка спеціалістів відповідного профілю — медичного, культурологічного тощо) про офіційне затвердження видання як підручника чи навчального посібника.

Редактору слід також пам'ятати, що існує спеціальний порядок надання навчальній літературі спеціальних грифів, а також вимоги до видавництв, які самостійно готують оригінал майбутнього видання та всі необхідні документи для подання на отримання грифа. У більшості видавництв, які спеціалізуються на виданні навчальної літератури, всю організаційну роботу, пов'язану з отриманням грифа на конкретне, видання, виконує його редактор.

Процедуру грифування та організацію роботи щодо експертизи підручників та навчальних посібників здійснюють структурні підрозділи відповідних міністерств. Туди видавництво має підготувати й подати такі документи:

• авторський або видавничий оригінал підручника (посібника), роздрукованого на папері;

• дві рецензії на оригінал авторитетних фахівців, які не працюють у навчальному закладі, де виконувалася ця робота.

Інформацію про зміст грифа розміщують на титульній сторінці після назви видання, а на звороті титулу зазначають номер і дату рішення відповідного міністерства. Подамо, для прикладу, текст про гриф на підручник " Історія видавничої справи", що вміщується:

а) на титулі

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів

вищих навчальних закладів,

які навчаються за спеціальностями

" Журналістика" і " Видавнича справа

та редагування"

б) на звороті титулу:

Затверджено Міністерством освіти і науки України (Лист № 14/18.2-2117від 13.11.2002р.)

20.1.2. Загальна методика роботи редактора. Навчитися розрізняти специфіку різних видів навчальних видань перед початком їх редагування вкрай необхідно. Адже структурно-змістові особливості, скажімо, підручника зовсім відмінні від хрестоматії чи практикуму. Водночас один і той же вид видання нерідко потребує зовсім інших редакторських прийомів під час редагування залежно від адресного призначення. З цієї причини не можна в однаковій мірі застосовувати одні й ті самі редакторські прийоми, скажімо, до підготовки підручника для першокласника, десятикласника і студента-старшокурсника.

Проте, незважаючи на специфіку різних типів навчальних видань, практика видавничої справи виробила загальну методику роботи редактора над підготовкою їх до друку. Способи застосування цієї методики під час роботи над оригіналом доцільно розглядати в такій послідовності:

а) структурування змістової частини;

б) забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту;

в) забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу.

Коротко розглянемо кожну з означених тез.

Ø Структурування змістової частини. Роботу редактора над структурою підручника чи навчального посібника можна розділити на два етапи: ознайомлення з авторським оригіналом з метою зіставлення його із навчальною програмою та чітке структурування майбутнього видання. Розглянемо ці етапи детальніше.

1. Загальне ознайомлення з оригіналом та зіставлення його із затвердженою навчальною програмою з цього предмета.

Зміст і побудова підручника мають відповідати змісту програми. У випаду, якщо не всі розділи чи теми з цієї програми належно представлені в поданому оригіналі, його варто повернути авторові на доопрацювання.

2. Відпрацювання такої структури видання, яка б відповідала типовій схемі для підручника.

Згідно із затвердженими у липні 2005 року Міністерством освіти і науки України " Методичними рекомендаціями щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів", обов'язковими складовими структури цих видів видань мають бути:

• зміст (перелік розділів);

• вступ (передмова);

• основний текст;

• питання, тести для самоконтролю;

• обов'язкові та додаткові задачі, приклади;

• довідково-інформаційні дані для розв'язування задач(таблиці, схеми тощо);

• матеріали для орієнтації в книзі (предметний, іменний покажчики).

Зміст. Заголовки змісту повинні точно відтворювати такі самі заголовки, що подані в тексті. Не вносяться до змісту лише заголовки, набрані впідбір тексту. Заголовки у змісті не можна редагувати, скорочувати чи подавати в абревіатурі, якщо це не зроблено в основному тексті.

На відміну від радянської практики видавничої справи, зміст у навчальному виданні доцільно розміщувати на Його початку, після звороту титульної сторінки видання. Це відразу орієнтує читача і в загальній проблематиці видання, і в пошуку потрібної теми. До речі, цей елемент у зарубіжних виданнях завжди вміщується на початку.

Вступ є обов'язковим для навчального видання. Тут зазначається його актуальність, місце курсу серед інших дисциплін; формулюються основні завдання, що ставляться перед тими, хто вивчатиме предмет; подаються поради щодо самостійного опрацювання підручника.

Основний текст. На цьому етапі робота з текстом полягає в чіткому і рівномірному поділу його структурних елементів згідно з обраною автором системою рубрикації. Скажімо, може бути така послідовність рубрикації: частина, розділ, параграф, " ліхтарик". Якщо головним структурним елементом даного підручника обрано розділ, то в цілому зміст його має бути певною сходинкою для школяра чи студента в оволодінні матеріалом усієї книги й охоплювати завершений об'єкт вивчення. Відпрацювавши за визначеною схемою перший розділ, редактор зобов'язаний витримати таке підпорядкування тексту (і в приблизно такій пропорції за обсягом) в усіх наступних розділах майбутнього видання.

У видавничій практиці існує класичний і сучасний варіанти оформлення тексту в межах певної структурної одиниці. Проілюструємо це на конкретному прикладі. Для розгляду візьмемо редакторське відпрацювання (класичний варіант) одного розділу підручника " Історія видавничої справи" (видавництво " Наша культура і наука". — К„ 2003.-496 с):

Тема 1. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)

§ 1. Попередники сучасних видань

Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання

Перлинний видавничий матеріал

Форми книг

§2. Ранні осередки рукописної книги

Ассирія

Єгипет

Китай

Індія

Палестина та Ізраїль

Греція і Рим

§ 3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі

Причини поширення рукописання

Становлення книгозбірень

Книга в долях Горація та Овідія

Вимоги до переписувачів книг

У випадку, коли б редактором був обраний сучасний варіант відпрацювання структури розділу, він мав би такий вигляд:

І. Історичні витоки видавничої справи в світі (від II тисячоліття до н. є.)

1. Попередники сучасних видань

1.1. Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання

1.2. Первинний видавничий матеріал

1.3. Форми книг

2. Ранні осередки рукописної книги

2.1. Ассирія

2.2. Єгипет

2.3. Китай

2.4. Індія

2.5. Палестина та Ізраїль

2.6. Греція і Рим

3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі

3.1. Причини поширення рукописання

3.2. Становлення книгозбірень

3.3. Книга в долях Горація та Овідія

3.4. Вимоги до переписувачів книг

На запитання: який варіант кращий, однозначної відповіді бути не може. Обидва мають право на існування. Все залежить від побажання автора, смаків редактора, виробленої в кожному видавництві традиції подання тексту.

Тут ми не торкаємося технічного редагування цього фрагмента тексту. Взаємозв'язок і підпорядкованість заголовків у межах одного розділу можна зримо відтворити за допомогою застосування різних розмірів шрифтів, їх насиченості, а також курсиву, розрядки тощо.

Інформаційно-пошуковий текст. Йдеться про добре продуману систему покажчиків та додатків, наявність яких вказує на високий методичний рівень підготовки навчального видання.

Бажаними в підручнику є іменний, предметний, географічний покажчики, глосарій, список умовних скорочень. Ці структурні підрозділи видання створюються, як правило, після останньої верстки, оскільки вони остаточно " прив'язуються" до конкретних сторінок. Незалежно від того, хто виконує цю чорнову, але вкрай потрібну роботу — автор чи редактор — за достовірність покажчиків несе відповідальність редактор видання. Будь-які зміни в тексті підручника після завершення формування покажчиків (скорочення, доповнення, правки, що неминуче призводять до зміни пагінації сторінок) складають загрозу їх точності. Про це редактору необхідно пам'ятати на останніх стадіях роботи над оригіналом.

Ø Забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту. Працюючи над текстом, редактор повинен знати найважливіші завдання конкретного навчального видання:

по-перше, дати учневі (студентові) певну систему знань;

по-друге, допомогти йому легко засвоїти навчальну дисципліну;

по-третє, активізувати творчий потенціал;

по-четверте, сприяти формуванню особистісних начал.

Виконанню цих завдань має бути підпорядкований наскрізь відпрацьований належний навчально-методичний рівень тексту. Досягнути цього не можна, не спираючись на такі критерії, як системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність.

Тут, як і у випадку з підготовкою деяких інших видань, зокрема енциклопедичних чи довідкових, важливо відпрацювати в усіх розділах і параграфах єдиний стиль викладу тексту. Особливо це стосується введення в текст і використання термінів та понять, окреслення контрольних запитань і завдань, постановки проблем та розгортання міркувань довкола них, наявності сюжетного розвитку подій, формулювання висновків.

Так, подвоєну увагу мають викликати в редактора терміни і поняття, які вводить до оригіналу видання автор. Чи не несе в собі даний термін двозначності (а то й багатозначності), яка форма визначення терміна (скорочена чи повна) використана, чи доцільно в одному параграфі вводити таку кількість термінів? — ось запитання, які не просто має поставити перед собою автор, а й дати на них однозначну відповідь.

Визначенням переліку контрольних запитань і завдань має завершуватися кожна тема (розділ, частина) навчального видання. Функції цього структурного елементу видання досить вагомі й відповідальні. Пошук відповідей на поставлені запитання чи виконання завдань спонукають учня (студента) до уважного прочитання теми, виділення в ній головного, вироблення звички самоконтролю, формують навички самостійного мислення, пошуку й читання додаткової літератури.

Уважний аналіз випущених різними видавництвами навчальних видань цих своєрідних розділів, які нерідко називаються " Запитання і завдання для самоконтролю" і виділяються відмінними від основного тексту шрифтом та розташуванням на шпальті, дає підстави робити висновки про неоднакове ставлення авторів та редакторів до цього важливого елементу внутрішньої частини видання. Прикладом легковажності обох сторін можна вважати вибір після кожної теми однотипної форми запитань, яка передбачає всього лиш запам'ятовування прочитаного матеріалу: які, коли, скільки, хто? Натомість правильно роблять ті редактори, які розбавляють запитання й завдання складнішими формами, що спонукають того, хто вивчає дисципліну, застосовувати складніші мисленнєві та практичні дії, а відтак глибше й повніше розуміти проблему, залучати більшу кількість самостійно опрацьованих джерел. Йдеться про постановку запитань і завдань у форматах: чому, як, назвіть характерні тенденції, дайте порівняльну характеристику, аргументуйте тезу..., ваша думка з приводу... тощо.

Ø Забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу. Не вдаючись до детальної характеристики типологічного ряду ілюстративного матеріалу, варто лише наголосити, що в навчальних виданнях найбільш поширеними є такі види ілюстрацій: репродукції, малюнки, фотографії, карти, діаграми, схеми, таблиці, графіки.

Функції, які виконують ілюстрації в навчальному виданні, — найрізноманітніші. З-поміж найголовніших слід виділити наочну, доповнювальну, поглиблювальну, пояснювальну, виховну, естетичну.

Про кількість і характер ілюстрацій у майбутньому виданні треба вести мову ще на підготовчому етапі редакційно-видавничого процесу. Робота редактора на цьому етапі полягає в наступному.

1. Визначення критеріїв відбору ілюстративного матеріалу. Залежно від адресного призначення видання визначається концепція зображального ряду: в підручниках для початкових і частково для середніх класів будуть домінувати образні малюнки, зображення предметів, виконані в кольорі. У підручниках з літератури й історії доцільно використовувати портрети авторів творів та їх героїв, репродукції відомих художників. Підручникам для ВНЗ більше властивий комбінований підхід до подачі ілюстративного матеріалу. В них домінуватимуть схеми, таблиці, графіки.

2. Визначення місця розміщення ілюстрацій за текстом. Важливо, аби ілюстрації були максимально " прив'язані" до тексту. Ця вимога є абсолютною для шкільних підручників. Тут зображення І пояснювальне його слово чи фраза мають однозначно збігатися. Для підручників ВНЗ ця вимога є бажаною. Нерідко видавці, аби не мати мороки з різноформатним ілюстративним рядом за текстом, вміщують його окремими блоками (чи аркушами) всередині або наприкінці книги. Такий підхід може бути виправданим тоді, коли подані ілюстрації доповнюють суть викладеного матеріалу. У випадках же, коли фотографії конкретизують, поглиблюють розповідь, їхнє місце безперечно повинно бути саме на відповідних сторінках тексту.

Окремої уваги заслуговує редагування текстівок. Вони мають бути лаконічними, конкретними і точними. Кінець останнього речення текстівки, як І автономного від тексту заголовка чи підзаголовка, не виділяється крапкою.

Особливості редагування навчальної літератури

При роботі над текстами навчальної та наукової літератури перед редактором постають не лише очевидні вади та огріхи комп'ютерного перекладу, до яких вже звикли і навчилися їх розпізнавати і виправляти (на кшталт дедукція – перехід від загального до приватного; залучення уваги; абзац – це дві чи більше пропозиції; згодні звуки; ув'язнені у дужки; у кінці пропозиції коштує крапка; букватурні джерела), а й своєрідні " підводні рифи", на перший погляд непомітні, але дуже суттєві помилки. Редактор повинен бути дуже уважним і повсякчас пам'ятати про них. Найпоширенішими є:

1. Неправильний переклад усталених лексем та мовних конструкцій наукового стилю.

У науковому стилі російської мови, наприклад, часто вживаються мовні звороти " представляет собой", " отсюда вытекает", які часто перекладаються і комп'ютером, і власне автором помилково: " уявляє собою", " представляє собою", " звідси витікає" тощо. Притаманні науковому стилю лексеми " следует", " протекание" трансформуються у " слідкує" та " протікання". Зрозуміло, що вислів " протікання хімічної реакції" є прикрою вадою тексту.

Поширеною помилкою є вживання слів у невластивому їм значенні: задачі дослідження замість завдання; неправильне використання слів рішення – вирішення – розв'язання, область – сфера – галузь – зона; вираз – вираження; вид – вигляд; середа – середовище; точка – крапка; рисунок – малюнок; зв'язок – сполука; загальний – спільний; єство – сутність; додавання – доповнення (наприклад, рішення задачі, рішення питання; область використання, область поширення, в області промисловості; алгебраїчне вираження; у виді рідини; повітряна середа; матеріальна крапка; зв'язок водню з киснем; спільний вигляд; єство проблеми; вносити додавання до тексту).

2. Неточності у використанні термінології.

На особливу увагу редактора заслуговує відстеження у наукових та навчальних тестах порядку і частоти вживання спеціальної термінології [3, 29].

Часто трапляються терміни, які важко знайти навіть у спеціальній довідковій літературі. Наприклад, термін “травление” у галузевому словнику був відсутній. У тексті він був помилково перекладений як травлення. Хоча правильним варіантом, найімовірніше, є травління. Відсутність українських варіантів термінів на кшталт “пустографка”, “ростиск” викликає необхідність створення авторської термінології. Тут важливо звертати увагу на правила створення, перекладу термінів та їх написання.

Редактор і коректор мають обов'язково відрізняти терміни і професіоналізми, насамперед вузькоспеціальні. Терміни перекладаються відповідно до літературної мови, закріпленої в академічних словниках, професіоналізми, якщо можна, замінюються термінами або передаються опосередковано [6, 17].

Ігнорування цих вимог призводить до появи в українськомовних текстах слів " многоколонний", " незжатий" (файл), " відточчія" та ін. Причини їх виникнення – невдале калькування внаслідок відсутності мовної культури. Наприклад, російське слово " отточие" (довгий рядок крапок) не може бути перекладене як " відточчія", адекватним варіантом перекладу буде, скоріше, словосполучення рядок крапок.

Іноді в текстах трапляються помилки, пов'язані з зовнішньою схожістю термінів: водная среда – водневе середовище замість водяне/водне середовище.

Труднощі виникають також з науковими поняттями, що склалися історично. Наприклад, начала термодинамики – це принципи, засади або щось інше, але аж ніяк не початки.

3. Помилки в абревіатурах та скороченнях.

Автор часто, вживаючи абревіатури та скорочення на кшталт " вуз", " районо", " зам.", " стр.", не усвідомлює їх іншомовності та необхідності перекладу.

Абревіатури типу ООО, ОАО, ЗАО, МЧС, ФРГ, ГОСТ, ГСТУ потребують розшифрування та перекладу кожного компонента. У текстах трапляються абревіатури вузької спеціалізації, до яких редактор повинен бути особливо уважним. Треба з'ясувати, наприклад, що таке МИС, ИАМС, щоб уникнути можливої помилки.

Комп'ютерний переклад додає своїх помилок: див замість см (сантиметри), ін. Леніна (пр. Леніна – проспект). У тексті з молекулярної фізики комп'ютер у формулах латинську літеру u скрізь замінив на та.

Якщо в тексті трапляється назва організації Міжнародна комісія з висвітлення (CIE), редактор мусить спочатку з'ясувати повну англійську назву, потім звернутися до кваліфікованого перекладача або довідкових джерел.

4. Помилки при перекладі власних імен.

Не завжди впадає у вічі редактора помилка в ініціалах. Але А. А. Петров (російський варіант) може бути Анатолієм Андрійовичем, Олександром Олексійовичем або Олексієм Аркадійовичем. Треба пам'ятати, що змінюються ініціали при перекладі імен Николай, Никита, Екатерина, Елена та інших, і звертатися до першоджерел або довідкової літератури.

Помилка може також трапитися при перекладі прізвищ. Наприклад, розбіжність у відмінюванні прізвищ у російській та українській мовах може призвести до " зміни статі людини". Перекладаючи словосполучення работы А. Н. Бойко, необхідно знати – це чоловік чи жінка (праці Бойка чи Бойко).

5. Неправильне вживання дієприкметників.

Для науковців, особливо технічного напряму, які здебільшого мають справу з російськомовними джерелами, характерним є часте використання дієкприкметників (навіть утворення власних за російською моделлю). У текстах трапляються " виконуєма робота", " розробляєма проблема", " результуюча функція", " інтегруючий показник", " спливаюча палітра", " використовуваний прилад", " відображуваний матеріал", " застосовуваний метод" та ін.

6. Помилки у цифрах, які виникли у результаті сканування.

Посиленої редакторської уваги потребує цифровий ряд. При скануванні він може зазнавати певних змін. Такі помилки є недопустимими у навчальних виданнях [5, 286]. Часто в текстах цифра 30 передається, як ЗО, 111 – як ІІІ, 6 – як б, 8 – як О та ін.

Навчальний посібник повинен мати належний навчально-методичний рівень тексту. Критеріями його є системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність [5, 311]. Поширеною помилкою багатьох авторів, та й редакторів, є нерозуміння того факту, що автор, який більше знає про предмет мовлення, ніж говорить, не завжди в змозі зрозуміти, що в його творі буде неповним або незв'язаним. Точніше, автор не завжди може у зовнішньому мовленні відтворити те, що є в його внутрішньому мовленні [7, 121].

Іноді у тестах, які доводиться редагувати, трапляються, можна сказати, " темні місця", які неможливо ні зрозуміти, ні відредагувати. Наводимо зразки:

1) якщо в чи таблиці виводузустрічається хоча б одне п'ятизначне (чи більш) число, то всі числа, починаючи з чотиризначних, повинні бути розьити на розряди вузькими нерозривними пробілами (по трьох цифри, вважаючи правовуч).

2) викличте палітру керівника командою Вікно – Показати палітру керівника і вивчите можливості оперативного управління точним розміщенням. розміром і поворотами графічних і текстових об'єктів (за допомогою меню Допомога, Допомога, вкладка Зміст, Палітри, виберіть палітра " Керівника в режимі " Об'єктів (за допомогою меню Допомога, Допомога, вкладка Зміст, Палітри, виберіть палітра " Керівника в режимі " Об'єкт, кнопка Відкрити, у вікні допомоги, що відкрилося, клацніть по невідомій кнопці, спливе" підказка).

Тільки тісна співпраця з автором дозволяє зробити текст зрозумілим, причому часто це передбачає переписування наново таких фрагментів.

Поширеною є думка, що у навчальному процесі у вищій школі практично з усіх дисциплін можуть використовуються наукові видання замість підручників і посібників, написання і видавнича практика яких є тривалим і складним процесом. У закордонній системі вищої освіти саме наукова книга найчастіше використовується замість навчальної, тому підручники пишуться лише для дуже стабільних, нормативних дисциплін вищої школи. " Західна модель" здобування вищої освіти передбачає самостійну роботу з численними науковими джерелами, внаслідок чого за час навчання студент опрацьовує значно більше саме наукових книжок і публікацій у періодичних чи продовжуваних виданнях, аніж підручників і посібників [8, 36].

Можна цілком погодитися з такою думкою, але слід зауважити, що вища освіта на периферії має певну специфіку, по-перше, обмежений доступ до наукової літератури порівняно з центральними вищими навчальними закладами, по-друге, традиційна звичка студентів працювати з підручником, вироблена школою, по-третє, суворі вимоги міністерства щодо обов'язкового написання навчальних посібників є факторами, що зумовлюють необхідність створення власної навчальної бази. Слід зазначити також, що наукова література, за рідкісним винятком, не має дидактичної функції, виклад матеріалу іноді занадто складний, зрозумілий тільки фахівцю належного рівня. Підручник необхідний як видання, що систематизує, узагальнює наукові набуття, адаптує їх до сприйняття, містить матеріал для закріплення і самоконтролю.

Отже, створення навчальних видань є необхідністю, і писатися, редагуватися та видаватися вони будуть переважно університетами. Це передбачає вироблення певної культури (авторської, редакторської, видавничої), кожен із учасників процесу підготовки навчального видання має відповідально ставитися до своєї праці.

Особливості редагування довідкової літератури

Редагування довідкової літератури — це багатоаспектний процес редакційного опрацювання довідкової літератури, метою якого є якісна та ґрунтовна підготовка видання до друку.

Робота над загальною концепцією довідкового видання

Підготовка довідкового видання - це процес, в якому важливе місце займає підготовчий період. Ключовий момент підготовчого періоду - розробка концепції майбутнього видання. Концепція довідкового видання являє собою цілий комплекс організаційних та творчих питань. До організаційних можна віднести:

· чітке з'ясування читацького призначення,

· передбачуваний попит на книговидавничому ринку;

· економічні можливості видавництва щодо забезпечення якості майбутнього видання;

· підбір авторського колективу та створення спеціальної редакторської групи^[1].

Серед творчих питань найважливішими є:

· складання словника;

· розробка методичних рекомендацій для авторів;

· з'ясування загальних принципів відбору і систематизації матеріалу^[1].

Концепція довідкового видання розробляється в першу чергу вченими-лексикографами, але саме редактор є тим фахівцем, який поєднує авторський задум з його практичним втіленням. Потрібно починати з підбору та систематизації матеріалу, від яких залежить визначення конкретних методів підготовки видання. Під час аналізу концепції майбутнього видання, редактор починає від найзагальніших характеристик (цільового призначення та аудиторії) до конкретних (розташування елементів статті один щодо одного, уніфікована система виділень, позначень, скорочень). Чітке визначення цільового та читацького призначення видання — центральне завдання у розробці концепції, виходячи з якого визначається характер читацьких запитів і принципи підбору матеріалу і його подачі, а саме: обґрунтовується структура видання. Структура довідкових видань підпорядковується єдиному принципу організації матеріалу. Як правило, він розчленовується на окремі ділянки тексту - статті, фрагменти. Кожна стаття є мінімальною структурною одиницею видання та описує той чи інший об'єкт (об'єкт опису). Всі довідкові статті незмінно взаємозв'язані один з одним, та являють собою комплекс, що відображає систему накопичених знань з різних питань. Комплекс статей є, своєю чергою, певною системою органічно пов'язаних між собою розділів і циклів.