Робота над структурною одиницею видання. Довідкове видання характеризується особливими способами подачі матеріалу

Довідкове видання характеризується особливими способами подачі матеріалу. Досить часто матеріал подається у вигляді довідкових статей, які можна назвати мінімальними структурними одиницями видання. Матеріал, який буде поданий в енциклопедії, повинен підбиратися цілеспрямовано, має забезпечувати комплексне висвітлення як окремого предмета, явище чи події, так і їх сукупності. Важливою якістю матеріалу є достовірність та науковість, відповідність сучасному рівню знань з певної області. Редактор має сумлінно стежити, щоб статті не дублювали одна одну. Щоб усунути повтори, якщо раптом вони виникнуть, варто використовувати систему внутрішньо текстових посилань і відсилань на певну статтю, де можна знайти необхідні відомості. Словарну статтю не можна розглядати як самостійну одиницю – вона є лише частиною сукупності усіх статей, про що редактор повинен пам’ятати. Зв’язки між статтями є запорукою того, що певне явище буде висвітлене максимально повно та ґрунтовно.

Редактор має слідкувати за тим – чи однорідно описуються схожі між собою явища. Статті про явища одного характеру мають бути приблизно однакові за структурою та об’ємом. Дуже важливо прослідкувати за зв’язками між заголовком статті (явищем, яке описується) та її наповненням.

Усі елементи статті потребують уваги редактора, окрім цього, його обов’язком є перегляд великої кількості статей на предмет уніфікованої структури. Для цієї мети, ще на етапі написання статей використовують типову статтю – еталон, зразок для полегшення подальшої роботи авторів та редакційної обробки матеріалів. Типових статей може бути кілька – для описів різних понять: країн, персоналій, наукових термінів тощо.

Необхідно також пам’ятати, що критеріями редакційного аналізу стають також інформаційна насиченість та ступінь розгорнення інформації.

Інформаційна насиченість енциклопедичної статті визначається кількістю використаних для опису об'єкта фактів, узятих в чистому вигляді, без оціночних положень, засобів зв'язку структурних компонентів статті, посилань, цитат (якщо вони не містять тих же самих фактів) і т.д. Це об'єктивний показник довідково-інформаційної цінності статті, її корисності для споживача, зорієнтованого на об'єктивні, перевірені, усталені відомості з даного питання.

Ступінь розгорнення інформації. Цей аспект логічно продовжує попередній: в статтях з рівним ступенем інформаційної насиченості можуть використовуватися різні засоби, лаконізуючи виклад або, навпаки, розширюючи його рамки. Однак компактність опису може призвести до втрати частини інформації, при цьому стаття може постраждати у таких аспектах, як доказовість, переконливість, доступність, виразність^[2].

Редакторська підготовка матеріалів

Після отримання статей від авторів, їх систематизації згідно із словником, а також після рецензування (потребу в цьому визначає редактор видання, керівник редакторської групи чи головний редактор) починається редакторське опрацювання. Варто окреслити лише найважливіші моменти, які постійно мають бути в полі зору редактора на цьому етапі.

· робота над фактологічним матеріалом (з’ясування ступеня новизни інформації, врахування нових джерел, що з’явилися друком у процесі підготовки матеріалу, перевірка дат, цифр, прізвищ та ініціалів);

· удосконалення змісту (популяризація викладу, вилучення повторів, малозрозумілих слів, уникнення зайвої деталізації;

· уніфікація тексту (принцип однотипності скорочень, дат за старим чи новим стилем, написання великих і малих літер, абревіатур, оформлення бібліографічного опису тощо);

· ретельна перевірка розробленої системи посилань, відсилань та покажчиків.

Остання позиція для довідкових видань має особливо принципове значення, оскільки допущена редактором через неуважність будь-яка неточність, двозначність або неповнота помітно знижує якість такого видання і згодом негативно може вплинути на репутацію видавництва в цілому.

Робота над ілюстраціями та художньо-технічним оформленням

Найважливішим напрямком в роботі редактора є робота над художньо-технічним оформленням та ілюстраціями видання. Ілюстрації в довідкових виданнях – одне із істотних прийомів збагачення їх інформативності. Вимога до ілюстрування – логічний та органічний зв’язок зі змістом. Сумлінно підібрана ілюстрація, яка має добре складений підпис, дозволяє суттєво спростити статтю чи відповідний текстовий фрагмент в систематичному виданні. Під час розробки плану ілюстрування варто враховувати характеристики конкретного видання, в тому числі предметні. Особливу роль відіграють ілюстрації в довідкових виданнях з мистецтва. Наприклад, популярні енциклопедії з мистецтва, де в основному переважають репродукції та інший ілюстративний матеріал, здатні встановлювати прямий контакт зі світом мистецтва, започатковують смакові переваги людини.

Важливе значення набувають коментарі до кожної ілюстрації, яка розкриває художні особливості творів. У довідниках, які присвячено лікарським рослинам, ілюстрування також займають показове місце. Зрозуміло, що опис певної рослини має бути доповненим високоінформативною та якісною ілюстрацією. В одному з подібних видань ілюстрацій ний матеріал до кожної статті складений з трьох основних видів ілюстрацій: кольорове фото рослини в тій фазі, коли відбувається збір сировини; малюнок, який відображає листя, корінь, стебло, квіти і т.д.; кольорове фото, яке показує, як саме виглядає сировина. Ілюстрації вдало доповнюють тексти статей і стають самостійним джерелом інформації, яким можна користуватись і поза зв’язком із статтями.

Редактор не повинен забувати, що при підготовці ілюстрацій можна обмежуватися оцінкою їх оригіналів. Також варто враховувати, яким буде якість виконання ілюстрацій при друці та чи виконають вони поставлене перед ними завдання певною мірою. Наприклад, якщо та ж само лікарська рослина вийде на знімку розмитою, змазаною й нечіткою, то ілюстрація не просто потрапить до інформативності, а й цілком можливо, що введе читача в оману.

21. Зародження і розвиток енциклопедичного книговидання у світі та в Україні.

Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.

Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.

Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).

Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.

Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.

4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:

· Підготовчий.

· Редакційний.

· Виробничий.

· Заключний.

Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.

Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.

Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.

Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.

Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95

3.1 видання Документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, мі­стить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нор­мативних документів щодо їхньо­го видавничого оформлення і по­ліграфічного виконання Примітка 1. Під документом слід ро­зуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним лю­диною способом для передавання в часі та просторі. Примітка 2. Видання, що поряд з дру­кованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має су­провідну допоміжну інформацію (дис­кети тощо), зветься комбінованим

4.8 навчальне видання Видання систематизованих відо­мостей наукового або прикладно­го характеру, викладених у зруч­ній для вивчення і викладання формі

4.10 довідкове видання Видання коротких відомостей на­укового чи прикладного характе­ру, розміщених у порядку, зруч­ному для їх швидкого пошуку, не призначене для суцільного читан­ня

12.28 енциклопедія Довідкове видання зведення ос­новних відомостей з однієї чи усіх галузей знання та практичної ді­яльності, викладених у коротких статтях, розташованих за абеткою їхніх назв або в систематичному порядкуПримітка. Розрізняють: універсальну (загальну), спеціалізовану (галузеву), реґіональну (універсальну або спеціалізовану) енциклопедії.

12.29 енциклопедичний словник Енциклопедія, статті якої викладені у стислій формі та розташовані за абеткою їхніх назв.

Світ:

Перші енциклопедії

Хоча сам термін «енциклопедія» увійшов у побут тільки в XVI столітті, енциклопедичні праці відомі з давніх часів. Термінологічні словники складалися вже в Давньому Єгипті в період Середнього царства (2 тисячоліття до н. е.). Збірки знань складалися і в Стародавньому Китаї (XII століття до н. е. — X століття до н. е.). Енциклопедії були популярні в християнському світі в період раннього Середньовіччя: на заході прикладом можуть служити твори Ісидора Севільського, на сході — візантійський словник «Суда». Найбільша праця Ісидора «Етимології» є енциклопедією тодішніх знань, взятих переважно з античності. У 20 розділах своєї книги Ісидор виклав відомості з граматики, риторики, математики, медицини, історії, права, космології, теології, агрономії, зоології та інших галузей знань. Книга користувалася надзвичайною популярністю в середні віки: до нашого часу збереглися понад тисячу її рукописних примірників. Крім того, Ісидор Севільський є автором численних праць з природознавства, граматики, теології, історії. Для історії церкви надзвичайно важлива його «Книга канонів», у котрій зібрані постанови соборів, що проходили в усьому християнському світі в античності і з початком Середньовіччя. Він написав дві хроніки, у яких коротко виклав історію від створення світу. Найціннішими з його історичних творів є «Історія готів, вандалів, і свевів».

Візантійський словник " Суда" являє щось середнє між звичайними в Візантії лексиконами, в яких наведено лише слова з похідними формами, і енциклопедіями у сучасному уявленні. Філологічний матеріал (граматика, лексика, історія та література) переважає у Суді. Філософія, природна історія і географія представлені слабше. Особливо цінні біографічні та історико-літературні статті, що частково компенсують численні прогалини в античній літературі і роблять словник незамінним посібником для історика та філолога. Питання про джерела, якими користувався автор, представляється досить складним. Словник складено лише частково на підставі самостійних досліджень. Частіше автор слідував звичайному тоді методу запозичень та компіляцій. Найбільше матеріалу Суда включила зі словників Гарпократіона і Гелладія, збірки схолій Сіммаха, історичної компіляції Костянтина Багрянородного (для ранніх епох) і хроніка Георгія Амартола (Монаха) (для пізніх).Біографічні та історико-літературні статті запозичені, головним чином, зі скороченої переробки «Ономатолога» Ісіхія Мілетського. Для граматичної частини, автор вдавався до самостійних досліджень в античній літературі, оскільки візантійські лексикографи обмежувались невеликим числом авторів, у той час як автор Суди прагнув представити у своїй праці всі віки і всі роди літератури. Водночас частково використані роботи Луція Юлія Вестіна. Словник містить деякі недоліки. Відсутність методу та історичної критики, а також часта плутанина імен та речей, ще збільшена пізнішими інтерполяціями, робить користування словником досить важким. Так, наприклад, відомий давньогрецький логограф Ферекід, званий і Леросським, і Афінським описується як дві особи окремо. Саме розташування статей значно ускладнює читання сучасному вченому, який звик до алфавітного порядку. У словнику Суда проведена звичайна на той час антистихічна система, заснована на вимові. Наприклад, після літери «ξ» поміщені статті на «ε ι», «η» та «ι», так як ε ι та η у грецькій мові вимовляються як звук «i».

У зрілий період Середньовіччя на заході Європи склалося кілька видів енциклопедичних праць: зерцала (лат. speculum), компендіуми (compedium), суми (summae), які служили в основному навчальними посібниками для студентів «нижчих» загальноосвітніх факультетів університетів. Прикладом може служити праця домініканського ченця Вінсента з Бовесередина XIII століття) «Bibliotheca Mundi» («Всесвітня бібліотека»), інакше «Велике зерцало» (лат. Speculum majus). Енциклопедія складається з 4 частин:

· Зерцало природне (Speculum naturale)

· Зерцало віронавчальне (Speculum doctrinale)

· Зерцало історичне (Speculum historiale)

· Зерцало моральне (Speculum morale)

Енциклопедія містила багато інформації з філософії, історії, природничих наук. У ній коментувалися уривки з античних авторів, богословські труди. В цілому «Велике зерцало» являє собою систематизацію знань того часу з різних питань. Написаналатиною, складається з 80 книг і 9885 глав. Це найзначніша енциклопедія Середньовіччя.

У першій частині розглядається широке коло природничих дисциплін — астрономія, алхімія, біологія тощо. у другій ідеться пробогословські питання; у третій розглядається історія людства від створення світу до 1254 року; в четвертій — піднімаються питання моральності та моралі.

Енциклопедія була перекладена на безліч мов і користувалася великим впливом та авторитетом протягом декількох століть.

Великий поштовх енциклопедична культура отримала в епоху Ренесансу в XIV-XVI століттях, в тому числі завдяки винаходу книгодрукування Йоганном Гутенбергом. У XVI-XVII століттях з'являється термін «енциклопедія» (а також «циклопедія») в його сучасному значенні.

Томас з Кантімпри «Про природу речей» (1230–1245)

«Liber Rerum Natura» (Про Природу речей) було написана фламандським католицьким священиком Томасом з Кантімпри (1201–1272) між 1230 та 1245 роками. У цій енциклопедії Томас підсумовує фізичні знання його часу. Він описує людей, тваринне царство, флору, каміння, Метали, астрономічні явища, явища погоди й казкові істоти, які населяють регіони невідомої природи. Він використовував ці міфічні істоти, щоб зробити моральні зауваження для напоумлення. Все це мало бути вступом до фізичного і духовного буття людини. Ця енциклопедія складалася з двадцяти книг на наступні теми:

· 1. Анатомія людського тіла

· 2. Серце

· 3. Жахливі чоловіки з Сходу

· 4. Тварини, (чотириногі)

· 5. Птахи

· 6. Морські монстри

· 7. Риби

· 8. Змії

· 9. черв'яки, (комахи)

· 10. Дерева

· 11. Ароматичні і лікарські дерева

· 12. Властивості ароматичних і лікувальних рослин

· 13. Влада і джерела (письменники)

· 14. Дорогоцінні камені

· 15. Сім Металів

· 16. Сім небесних сфер

· 17. Сфери в Землі і сім планет

· 18. Рух повітря, (погода і вітер)

· 19. Чотири елементи

· 20. Eclipse і рух небесних тіл.

Написану латинською мовою енциклопедію Томаса використовували як основу пізніші енциклопедії.

Енциклопедії XVII–XIX століття

Хоча сама ідея універсальної і загальнодоступною енциклопедії з'явилася ще до XVIII ст., Циклопедія або універсальний словник наук і мистецтв Е. Чемберса (1728), «Енциклопедія, або Тлумачний словник науки, мистецтва й ремесел» Дідро і д'Аламбера (початок випуску 1751), а також Енциклопедія Британіка, Енциклопедія Брокгауза та інші енциклопедії того часу були першими серед тих, що мали цілком сучасний вигляд, звичний для нас. Статті у цих виданнях були одночасно доступними за стилем викладу та глибокими за змістом, систематично розташованими в передбачуваному порядку. Однак, навіть у найбільш ранної з них, енциклопедії Чемберса 1728 року, був попередник, Лексикон Технікум Джона Гарріса (1704), який також за змістом та назвою був «Універсальним англійським словником мистецтв і наук, що тлумачить не тільки терміни мистецтв, а й самі мистецтва».

Вже в епоху французького Ренесансу енциклопедії прагнули описати не настільки кожен факт, відомий людству, як знання найнеобхіднішого, а необхідність оцінювалася за різними критеріями, в результаті чого енциклопедії значно відрізнялися за своїм обсягом. Серед них були, наприклад, енциклопедії про моральні норми. Великий вплив на європейський енциклопедизм мала популярна свого часу робота англійського лікаря і філософа Томаса Броуна Псевдодоксія епідеміка або Помилки і вульгаризми (1646), що витримала до 1672 року п'ять видань і була перекладена латиною, французькою, німецькою та голландською мовами. У передмові автор вже називав її енциклопедією і ставив перед собою мету розвіяти помилки та забобони своєї епохи. Ця праця була, однак, викладена ще не в алфавітному, а у традиційному ще дляСередньовіччя ієрархічному порядку і систематизував окремо мінерали, рослини, тварин, світ людини, небесні світила й космологічні уявлення.

Найпоширеніший у наш час алфавітний порядок, мабуть, вперше застосував Джон Гарріс в енциклопедії Лексикон Технікум. Сам Ньютонопублікував у другому томі Лексикону, що вийшов 1710 року, свою єдину статтю з хімії. Енциклопедія Гарріса була, в основному, присвячена науці, але в тому розумінні, яке існувало на початок XVIII ст., і який у наш час назвали б наукою і технологією. Утім, значна кількість статей стосувалося гуманітарних наук, образотворчого мистецтва, законодавства, комерції, музики та геральдики. Порівняно невеликий за обсягом, близько 1200 сторінок, Лексикон можна назвати швидше енциклопедичним словником, ніж енциклопедією в сучасному розумінні цього слова. Сам Гарріс вважав його словником; справді, це один з перших технічних словників всіх часів і народів.

Двотомна Циклопедія Чемберса крім алфавітного порядку ввела ще одне нововведення: внутрішні посилання з одних статей на інші. Її французьким перекладом надихалися автори найбільш відомої нині енциклопедії XVIII століття, що мала значний вплив на культурне і політичне життя Європи напередодні французької революції.

«Енциклопедія, або Тлумачний словник науки, мистецтва й ремесел» («Encyclopé die ou dictionnaire raisonné des sciences, des arts et des mé tiers») за редакції Дідро і д'Аламбера видавалася з 1751 по 1772 рік і вийшла у 28 томах, над ще 7 томами допоміжних матеріалів, опублікованих до 1780, працювали інші редактори. Історичне значення саме цієї енциклопедії зумовлене тим, що вона містила систематичний огляд ідей французького Просвітництва, викладений самими просвітителями, прозваних свого часу какуаками, на чолі з Дідро^[2][3][4].

Дідро виклав свої погляди на те, якою має бути енциклопедія, у статті з однойменною назвою. На його думку, досконала енциклопедія повинна бути чимось більшим, ніж сума її складових частин. «Навіть якщо б аналітичний словник наук і мистецтв був лише методичною комбінацією своїх окремих елементів, я все ж запитав би, хто відповідає за підбір цих елементів?»^[5] Дідро вважав, що енциклопедія повинна встановлювати зв'язки між поняттями. Розуміючи, що весь масив людських знань неможливо викласти в одній роботі, він все ж вважав, що в ній можна, принаймні, показати взаємозалежність між ними.

Французька Енциклопедія, у свою чергу, стала надихаючим прикладом для створення знаменитої«Британської енциклопедії» або Британіки. Її початок в Шотландії 1768–1771 рр. був скромним: у той час вона складалася з усього трьох томів і 2391 сторінок. Але коли до 1797 р. було завершено її третє видання, Британіка складалася вже з 18 томів, а серед її авторів були найавторитетніші вчені свого часу.

У Німеччині в 1732–1754 рр. була видана найоб'ємніша енциклопедія XVIII століття — «Великий повний універсальний лексикон всіх наук і мистецтв» («Grosses vollstandiges Universal-Lexikon aller Wissenschaften und Kunste», 68 томів, 750 тис. статей), випущена в ЛейпцигуІ. Г. Цедлером. У порівнянні з ним Енциклопедичний словник Ф. А. Брокгауза, також вперше виданий в Лейпцигу німецькою мовою у 1796–1808 рр., був зовсім невеликим, всього шість томів. Скорочення обсягу в порівнянні з попередніми енциклопедіями пояснювалося міркуваннями доступності для розуміння. Енциклопедія не ставила собі за мету замінити підручники, а лише популярно і без надмірних подробиць викласти результати досліджень і відкриттів того часу. Такий підхід, прямо протилежний стилю Британіки, був згодом перейнятий більшістю енциклопедій XIX століття як у Європі, так і в Сполучених Штатах.

У XIX столітті важливу роль зіграли німецький «Великий енциклопедичний словник Мейєра» (1839–1852, 46 томів, згодом ще 6 додаткових), французький Великий універсальний словник XIX століття (Grand dictionnaire universel du XIXe siè cle, 17 томів з додатками, видані в 1866–1890 рр.) та англійська «Пенні Циклопедія», випуски якої виходили щотижня і коштували всього пенні кожен. Таке видання користувалося попитом в епоху широкого поширення середньої освіти. Доступні за ціною енциклопедії широко видавалися і в XX столітті.

До кінця XIX століття власні національні енциклопедії з'явилися в Італії, Австрії, Польщі, Данії, Швеції, Португалії, Нідерландах, Чехії, а також в Австралії і США.

Енциклопедії XX століття

Найвідомішою енциклопедією XX століття стала «Британська енциклопедія», права на яку належать американським видавцям. У1985 році вийшло 16-е видання, що включає 32 томи.

Поряд з традиційними енциклопедіями з'являються енциклопедичні словники школяра.

У 90-х роках XX століття з розвитком мультимедійних технологій з'явилися електронні енциклопедії на компакт-дисках. Комп'ютерні технології істотно змінили характер доступу до енциклопедичних даних — пошук статей став практично миттєвим, з'явилася можливість вставляти в статті не тільки якісні фотографії, але і звукові фрагменти, відео, анімацію. Найбільш значущим стало видання в 1993 «Encarta» американською корпорацією Майкрософт, і у 1994 електронної версії «Британіки».

Вільна енциклопедія — Вікіпедія

З розвитком інтернет-технологій стала можливою поява Вікіпедії — енциклопедії, яка створюється та редагується усіма охочими. Незважаючи на вседоступність, в тому числі і для деструктивного впливу, за охопленням Вікіпедія (англійська версія містить понад 4 мільйони 184 тисяч статей на 14 березня 2013 року), як мінімум, не поступається всесвітньо відомим виданням. Як інтернет-довідник Вікіпедія є найбільшою (з 2007 року, до того часу найбільшою енциклопедією була Енциклопедія Юнле) і найпопулярнішою серед подібних ресурсів. За обсягом відомостей і тематикою Вікіпедія вважається найповнішою енциклопедією, яка коли-небудь створювалася за всю історію людства. Однією з переваг Вікіпедії є можливість представлення інформації рідною мовою.

Засновники Вікіпедії — Ларрі Сенгер і Джиммі Вейлз. Офіційне відкриття відбулося 15 січня 2001 року.

Україна:

Історія видання довідкової історичної літератури в Україні розпочинається у XVII столітті з виходу «Синопсиса» (1674 р.) — першого короткого систематичного викладу історичних подій в Україні та Росії з найдавніших часів до останньої чверті XVII століття. Додаток до книжки містив відомості за кілька століть про князів, воєвод, київських митрополитів. Автором «Синопсиса» був відомий український історик, культурний діяч І. Ґізель. Упродовж XVII–XIX століть «Синопсис» витримав кілька десятків видань.

Першим створювачем українського енциклопедичного словника у 1836 р. став Маркевич Микола Андрійович. Своєрідним енциклопедичним виданням з історії українського народу і в цілому з проблем українознавства була підготовлена після видання першого тому «Історії України» у1898 р. за ініціативою видатного українського історика М. Грушевського у двотомній праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

У 1927 році було засновано видавництво «Українська Радянська Енциклопедія» (УРЕ). Серед його фундаторів — Всеукраїнська академія наук (тепер НАН України) та Наркомат освіти республіки. Першим головним редактором став відомий державний діяч, академік ВУАНМ. О. Скрипник. Видавництво розпочало випуск перших томів Української Енциклопедії, однак за традиційним у ті часи звинуваченням в«українському буржуазному націоналізмі» та «шкідництві» діяльність УРЕ було припинено. В 1944—48 роках мала місце друга спроба відновити єдину енциклопедичну інституцію в Україні, проте лише 1957 знову постало енциклопедичне видавництво — Головна редакція Української радянської енциклопедії у складі АН УРСР. Її організатором та головним редактором (до 1983) був видатний діяч культури, академік АН УРСР М. П. Бажан. У 1989 році Головну редакцію УРЕ перетворено на видавництво «Українська радянська енциклопедія» з присвоєнням йому імені М. П. Бажана. Серед визначних учених, які входили до складу Головної редколегії УРЕ, були академікиВ. М. Корецький, Б. М. Бабій та інші. За роки своєї діяльності видавництво випустило сотні томів різних видань: першу в історії українського народу Українську Радянську Енциклопедію (УРЕ: 1-е вид. — т. 1-17, 1959-65; 2-е вид. — т. 1-12, 1977—85), Український Енциклопедичний Словник (1-е вид. — т. 1-3, 1964—67; 2-е вид. — т. 1-3, 1986—87); фундаментальну «Історію міст і сіл Української РСР» (т. 1-26, 1967-74), «Історію Академії наук Української РСР» (т. 1—2, 1976—77); багатотомні енциклопедії історії України, народного господарства, сільського господарства, кібернетики, мистецтва, літератури тощо; енциклопедичні словники — юридичний, політичний, філософський, економічний тощо.

У 1955–1984 роках у Нью-Йорку випущено унікальну багатотомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією В.Кубійовича. У десяти томах цього видання висвітлена історія України з найдавніших часів до 60-х років XX століття, широко представлена історична біографістика.

УСЕ — універсальний словник-енциклопедія містить близько 25000 статей, 3200 ілюстрацій, фото, карт, схем, таблиць: найновіші факти, історія та сучасність, наука і техніка, культура і спорт, географія і медицина, персоналії та реалії, Україна і світ. Підготовлено на основі міжнародного проекту EUROPEDIA, автор проекту шведський енциклопедист, засновник і президент Шведської Академії Вербовізуальної Інформації Свен Лідман. В Україні виходить регулярно від 2001.

У 2012 році вийшло унікальне енциклопедичне видання «Морська енциклопедія Одеси» про розвиток мореплавства, морського порту й пов'язаних галузей в Одесі^[6].

2 січня 2013 року Президент України Віктор Янукович доручив Кабінету Міністрів забезпечити підготовку і видання до 2020 року Великої української енциклопедії, для чого на базі видавництва «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана має бути створено Енциклопедичне видавництво імені М. П. Бажана^[7].

Нині найбільшим енциклопедичним проектом в Україні, який реалізується з постанням незалежності, є Енциклопедія сучасної України.

22. Редакційно-видавничий процес підготовки навчальної літератури.

Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.

Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.

Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).

Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.

Діяльність В. складається з творчого, організаційно-виробничого і комерційного працювання.

4 етапи в організаційно-видавничому процесі В.:

· Підготовчий.

· Редакційний.

· Виробничий.

· Заключний.

Підготовчий етап – складання тематичного плану; бізнес-план; подача авторського оригіналу до В. і прийняття його до видання.

Редакційний етап – від одержання редактором авторського оригіналу до сдачі видавничого оригіналу до виробничого відділу.

Виробничий етап – від сдачі видавничого оригіналу у видавництво до виходу видання у світ.

Заключний етап – розповсюдження і рекламування продукції.

Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95

3.1 видання Документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, мі­стить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нор­мативних документів щодо їхньо­го видавничого оформлення і по­ліграфічного виконання Примітка 1. Під документом слід ро­зуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним лю­диною способом для передавання в часі та просторі. Примітка 2. Видання, що поряд з дру­кованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має су­провідну допоміжну інформацію (дис­кети тощо), зветься комбінованим

4.8 навчальне видання Видання систематизованих відо­мостей наукового або прикладно­го характеру, викладених у зруч­ній для вивчення і викладання формі

Така сукупність дій досить складна в реальному втіленні різноманітних функціональних обов'язків працівників видавництва і досить тривала в часі. Тому для кращого розуміння і сприйняття початкуючим видавцем, редакційно-видавничий процес доцільно розділити на кілька етапів:

1. підготовчий;

2. редакційний;

3. виробничий;

4. маркетинговий.

Розглянемо кожен з цих етапів більш детально.

1) Підготовчий етап

Цей етап починається задовго до того, як редактор за допомогою електронного або механічного пера почне працювати з авторським оригіналом.Створений конкретним автором, такий оригінал ще потрібно знайти. Видавцеві також необхідно переконатися в тому, що саме цей оригінал відповідаєпрофілю видавництва, і якщо його втілити в книжкове видання, він знайде споживача і окупить понесені витрати.

Таким чином, пошук потрібного автора та оригіналу є чи не найважливішою справою на цьому етапі дій видавця або редактора.

Авторським оригіналом називається створена автором і представлена ​ ​ для редакційно-видавничої обробки творча чи наукова робота з усіма її необхідними компонентами (основний, допоміжний і додатковий тексти, а також оригінали ілюстрацій з необхідними до них підписами).

Видавничим оригіналом називається той же авторський оригінал після його обробки у видавництві аж до готовності виведення оригінал-макету на плівках з доданими оригіналами зовнішнього оформлення та видавничої специфікацією.

Як потрапляють авторські оригінали до видавництва?

Існує декілька найбільш поширених шляхів:

· «Самопливом»;

· через літературних агентів;

· через виставки, ярмарки та інші книговидавничі заходи;

· за індивідуальними замовленнями авторам.

«Самопливні» авторські оригінали у досвідчених видавців особливої ​ ​ довіри не викликають. Перш за все, тому, що дуже рідко у видавництва потрапляють справді вартісні твори. У недавні радянські часи таких рукописів було дуже багато, і робота з ними відбирала багато дорогоцінного часу, тому що за вимогами директивних органів, іздателелі вимушені були детально розглядати всі без винятку (надіслані поштою або передані власноруч) рукописи і готувати у встановлені терміни обгрунтовані відповіді. Найчастіше вони були негативними.

Зараз видавництва самі вирішують розглядати авторський оригінал чи ні. У зв'язку з цим, деякі автори йдуть на різні хитрощі: у видавництва не тільки звичайної, але й електронною поштою розсилаються повні (або скорочені) варіанти оригіналів або окремі їх розділи з інтригуючими анотаціями.

Шлях від автора до видавця нерідко пролягає через літературного агента. Останні роки в розвинених країнах Заходу вже стало правилом: відомий і поважає себе автор ніколи не буде виконувати сам всю «чорнову» роботу «пристрою» і видання власного твору. Вони працюють тільки лише через літературних агентів. На Заході виконання цих функцій вже поставлено на професійну основу - їх готують на відповідних факультетах університетів. Ряди літературних агентів поповнюють високопрофесійні фахівці видавничої справи та авторського права, які добре обізнані з літературно-науковим середовищем, тенденціями книжкового і мультимедійного ринків. Вони виступають своєрідними посередниками між видавцем і автором, хоча однозначно представляють інтереси останнього. Завданням літературних агентів є відбір з наявних пропозицій або пошук такого оригіналу, який можна вигідно запропонувати до видання і отримати свій відсоток від обумовленої суми авторської винагороди. На жаль, в країнах з нерозвиненим книговидавничого бізнесу, до яких належить і Україна, редактору рідко доводиться працювати з літературними агентами.

В даний час все більш результативним стає спосіб виходу на майбутнє видання через виставки, ярмарки та інші книговидавничі заходи. На міжнародних виставках-ярмарках вже з давніх пір успішно працюють своєрідні авторські майданчика. У Москві навіть виходить періодичне видання, яке має назву «Біржа авторських прав». Вміщені тут матеріали діляться на такі рубрики: «Каталог» (пропозиції видання книг за тематичним принципом), «Проекти серій», «Знайомство з автором», «Представляємо видавництва», «Ярмарку, семінари, тусовки». Матеріали «Біржі» стали поширюватися через Інтернет. В Україні щось подібне намагалася свого часу робити «Літературна Україна», періодично знайомлячи своїх читачів з ненадрукованими напрацюваннями письменників. Однак, до широкого кола видавців така інформація поки що не доходить.

Найвірогідніше з точки зору доцільності та ефективності виходу на реалізацію конкретного видавничого проекту виглядає четвертий із запропонованих шляхів отримання кондиційного авторського оригіналу - за індивідуальними замовленнями авторам. Відповідно до профілю видавництва і розробленої програмі, яка редактор сам шукає такого автора і запрошує його у видавництво. Очевидно, що видавець, який, перш за все з економічної сторони дуже зацікавлений у реалізації такого замовлення, піде на те, щоб укласти договір з автором ще до написання оригіналу, і виплатити йому певну суму авансу. В іншому випадку, автор просто проігнорує замовлення або після його виконання запропонує твір іншому видавцю на більш вигідних для себе умовах.

Наступною складовою підготовчого етапу редакційно-видавничого процесу є прийом авторського оригіналу.

У методичних матеріалах радянських часів, адресованих редакторам, наводився досить чималий перелік вимог, яких повинні були дотримуватись автори, подаючи оригінали у видавництва. Авторам видавалися навіть спеціальні інструкції, існував також окремий галузевийстандарт, яким встановлював нормативні вимоги до оригіналів.

З переходом видавничо-поліграфічної галузі на ринкові умови обидві сторони перестали дотримуватися більшості вимог. І все ж, незважаючи на " віртуозність" в технічному забезпеченні сучасних видавництв, ігнорування низки вимог, сформульованих попередниками, досить часто веде до негативних наслідків на різних етапах редакційно-видавничого процесу.

Правильно роблять у тих видавництвах, де поряд з електронною версією оригіналу вимагають його «тверду» копію, тобто роздруківку на папері.Перше знайомство з «плюсами» та «мінусами» оригіналу все ж таки краще з паперового варіанту. Що ж стосовно самої електронної версії, то редактору на етапі прийому оригіналу важливо з'ясувати, в якій програмі здійснювався набір, в чому виконані графічні матеріали, які шрифтивикористовувалися, чи будуть стикуватися надані автором файли з програмами, які використовуються у видавництві. Особливої ​ ​ уваги заслуговують електронні версії текстів, набраних за кордоном. Початківець видавець нерідко не відає, що переважна більшість текстів, скажімо, в Канаді чи США набирається на комп'ютерах з системою Macintosh, тоді як у Європі перевага віддається системі Windows. Звичайно ж, файли можна перегнати з однієї системи в іншу, але це повинні зробити професіонали.

У зв'язку з цим, редактор автору пред'являє такі обов'язкові вимоги:

· оригінал має бути підписаний автором із зазначенням дати подання його у видавництво;

· оригінал має бути комплектним і повністю закінченим.

Кілька зауважень щодо цих вимог.

Підпис і дата, зазначені рукою автора, можуть бути важливими під час визначення термінів підготовки оригіналу та інших умов договору.

Комплектність оригіналу передбачає наявність в ньому всіх його складових: змісту, анотації, бібліографічних посилань, передмови (післямови), покажчиків, додатків та інших елементів, залежно від вигляду і складності видання, а також ілюстративного матеріалу.

Повністю закінчена автором твір - гарантія того, що в процесі редакційної підготовки не виникнуть проблеми з дотриманням графіка проходження різних стадій підготовки оригінал-макету у видавництві та випуску готового видання на поліграфічному підприємстві.

Поспішність, обіцянку автора донести останні розділи «найближчим часом», або зробити необхідні вставки вже у верстці видання можуть дорого обійтися за часом самому видавництву і викликати претензії автора до видавництва.

Щоправда, бувають випадки, коли видавництво свідомо приймає «сирий» оригінал. Це коли тема дуже «гаряча», сенсаційна, а автор, володіючи фактами, не здатний надати йому прийнятною літературної форми. Або ж, коли замовник повністю фінансує витрати. Наприклад, це можуть бути термінові видання до яких-небудь пам'ятних або ювілейним подіям. У таких випадках видавництво терміново шукає «співавтора», яким, як правило, виступає досвідчений і надійний редактор.

Редактор на цьому етапі також готує первинні документи для закладу «Облікової картки видання».

До них відносяться:

· творча заявка від автора, написана на ім'я керівника видавництва;

· розгорнута анотація або план-проспект видання;

· інформація про самого автора, включаючи точні паспортні дані.

Ігнорувати на початку такими, на перший погляд, дрібницями не можна. Адже наявна в цих документах інформація необхідна для складання проекту угоди з автором, почала редакторської роботи з оригіналом.

2) Редакційний етап

Після узгодження всіх питань підготовчого етапу (пошук потрібного автора, прийом авторського оригіналу та збір первинних документів для оформлення облікової картки видання) починається новий етап редакційно-видавничого процесу, який називається редакційним.

Перед тим як поставити отриманий оригінал на конвеєр редакційної обробки, редактору в деяких випадках доведеться вирішити ще одне питання, пов'язане з рецензуванням.

У яких випадках рецензування майбутнього видання є обов'язковим? Тоді, коли готуються до друку:

· підручник або навчальний посібник з грифом міністерства освіти і науки;

· будь-який вид навчального видання з рекомендацією навчального закладу або наукової установи, якщо це видання здійснюється не на договірних засадах;

· довідкове, енциклопедичне видання;

· наукове, науково-популярне видання.

Питання спрощується, коли до видавництва надходить оригінал вже з рекомендаційним грифом. Це означає, що непросту процедуру рецензування взяв на себе автор або навчальний заклад, де він працює. Як правило, це буває з нормативними підручниками, авторами яких є відомі у своїй галузі фахівці. У більшості ж випадків «прибиванням» грифів займаються самі видавці. Для цього слід упевнитися, що запропонований до видання оригінал є у всіх відносинах якісним. Такої впевненості можуть додати (або розвіяти) рецензії фахівців.

Рецензією прийнято називати критичний документ, в якому розглядається і оцінюється опублікований твір (зовнішня рецензія, призначена для публікації в пресі) або оригінал майбутнього видання (внутрішня рецензія, виконана на замовлення видавництва або навчального закладу).

Надсилаючи оригінал на рецензування, видавництво підписує угоду з рецензентом, в якому чітко обумовлює терміни подачі рецензії та розмір винагороди за виконану роботу.

Редактор, приймаючи рецензію, повинен звернути увагу, наскільки правильно і повно вона оформлена. Як правило, цей жанр складається з трьох частин: загальної, посторінкового розгляду і виводу.

Вимогами змістовної частини рецензії є обов'язковий розгляд повноти твори за такими параметрами:

· місце рецензованої роботи серед вже опублікованих на цю тему;

· новизна роботи;

· актуальність теми;

· повнота охоплення матеріалу;

· відповідність відібраного ілюстративного матеріалу теми;

· доступність стилю викладу читацької аудиторії, якій буде призначено видання.

Якщо в рецензії вказані істотні зауваження до структури або змісту, їх доведеться усувати авторові до початку редагування. Зауваження та побажання, які істотно не впливають на структуру твору, можуть бути враховані в процесі редагування.

У видавничій практиці нерідко зустрічаються випадки, коли видавці ігнорують оцінки рецензентів, які переконливо і професійно обгрунтовують висновок «не рекомендується друкувати» і все ж таке видання випускають. При цьому переслідуються, перш за все, комерційні цілі, хоча грубо порушуються не лише норми видавничої етики, а й авторські права.

Так, наприклад, вчинила видавництво «Юрінком Інтер», яке в 1999 р. випустило «Українсько-англійський словник правничої термінології», незважаючи на те, що рецензія викладача кафедри англійської мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка О. Купрієвіч на запропонований для професійної оцінки оригінал словника носила різко негативний характер. Більш того, видавництво без вісті рецензентка поставило її прізвище на звороті неякісно підготовленого видання як наукового редактора. О. Купрієвіч подала позов про захист честі, гідності і ділової репутації та стягнення моральної шкоди. Незважаючи на судову тяганину з вини видавництва (справа дійшла аж до Верховного Суду України), позивачка виграла справу.

Отже, після рецензування починається безпосередньо редагування.

У зв'язку із суцільною комп'ютеризацією видавництв і перенесенням сюди з поліграфічних підприємств практично всіх процесів, пов'язаних з набором, версткою, макетуванням і виведенням готового оригінал-макету видання, придатного для поліграфічного відтворення, редакційна процес у видавництвах різного типу організований по-різному.

У переважній більшості малих видавництв, які лише стають на ноги і випускають в рік від одного до десяти назв, мало не всі функції підготовки до друку видання (набір, верстка, редагування, включаючи технічне та художнє, коректура) здійснює одна людина. У принципі, поєднання в одній людині кількох важливих функцій редакційно-видавничого процесу можливе. Однак це неминуче відіб'ється на якості підготовки видання.

Практика видавничої справи вже показала, що одна людина не може бути і редактором, і коректором одного і того ж видання. Яким би грамотним і досвідченим він не був, помилки в оригінал-макеті будуть неминучими. Пояснення просте: при повторному читанні одного і того ж тексту відбувається процес звикання до нього, тому видавничі й коректорські «чортики» вже не так помітні. Потрібна «свіжа голова».

В даний час, деякі вчені і практики, що поспішають зробити «революцію» у редагуванні (завдяки появі на столі редактора комп'ютера) поспішили оголосити коректуру зайвою ланкою редакційно-видавничого процесу, а сам цей процес спростити ще й за рахунок ліквідації коректурного обміну версток на папері.

До чого призводить така непрофесійна поспішність - в цьому легко переконатися, коли дивишся новинки деяких так званих нових комерційних видавництв. Верстку поки що не можна доводити до кондиції лише на екрані - без паперового її варіанту. Ця вимога особливо актуально, коли мовайде про серйозні, престижних виданнях.

Таким чином, не беручи до уваги «новаторства» малих видавництв, зосередимо увагу на одному з оптимальних варіантів порядку проходження оригіналу в редакції середнього або спеціалізованого видавництва.

Отже, порядок проходження оригіналу редакційного етапу

1. Перше читання (або детальний перегляд) оригіналу редактором на екрані комп'ютера або на папері. (Раніше обов'язковою умовою завершення першого читання було складання редакторського висновку та затвердження його головним редактором. Нині переважна більшість видавців це давнє вимога радянського видавничого процесу ігнорують).

2. Редагування тексту редактором на екрані комп'ютера у форматі А-4. (У ряді випадків, для прикладу, коли у виданні передбачений науковий редактор, таке редагування може здійснюватися на папері, з подальшим внесенням оператором виправлень редактора на екрані комп'ютера).

3. Робота з відредагованим текстом технічного та художнього редактора перед версткою (вибираються гарнітури та розміри шрифтів основного, допоміжного, службового текстів, заголовків, а також різноманітні виділення, відступу, спуски; вказуються місця для елементів художнього оформлення, колонтитулів, колонцифр і т.п.).

4. Верстка відредагованого тексту в конкретному форматі і відповідно до вказівок технічного та художнього редактора. (Здійснюється оператором або верстальником).

5. Читання першого верстки, звірка редакторських виправлень, внесених у форматі А4. Коректорські процеси зчитування та вичитування. (Ці два процеси важливо розрізняти. Зчитування - є зіставленням зверстаного після редагування варіанту видання з його оригіналом; вичитування передбачає усунення орфографічних, пунктуаційних і буквених помилок, правильна розстановка розділових знаків, дотримання принципів уніфікації та однакового стилю представлення тексту).

6. Висновок підписаний верстки на папір. Остання звірка попередніх виправлень.

7. Висновок оригінал-макету на плівки.

8. Виготовлення, редагування, звірка та виведення на плівки художнього оформлення зовнішньої та внутрішньої частин видання (здійснюється спільно редактором і художнім редактором або художником (дизайнером)).