Історія міста Галича

Перша згадка про нього є у літописах (1113 р.), хоча археологи припускають, що місто виникло в середині Х ст. Колишній центр літописного Галича розташований за 6 км від сучасного міста в с. Крилос на однойменній горі. Найбільший розквіт Галича як міста й адміністративного центру припадає на період князювання Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.), згаданого в «Слові о полку Ігоревім». У 1241 р. місто було зруйноване монгольською навалою, після чого король Данило Галицький переніс столицю до м. Холм. Старе місто залишалося резиденцією єпископа, а згодом під горою у гирлі Дністра виросло нове місто. У 1367 р. Галич дістав магдебурзьке право. Цього ж року було збудовано дерев'яний замок, а в XVI ст. — кам'яний, руїни якого можна побачити і тепер. На місці старого Галича та його околиць нещодавно створено Національний заповідник «Давній Галич».

До найдавніших поселень району належать також Бовшів (1153 р.), Дитятин (1424 р.), Мединя (1441 р.).

“ДНЕСЬ, ГАЛИЧЕ, ЧЕСТЬ ТВОЯ”

Є в Україні міста, яким випала звичайна доля, але є й такі, слава яких пережила сторіччя. До них, безперечно, належить ГАЛИЧ. Власне він, поряд з Києвом, Черніговом, Новгородом, іншими столичними містами Київської Русі, впродовж кількох сторіч був зосередженням найвищих досягнень давніх русичів-українців. Особливо визначною була його роль в житті Південної Русі в епоху монголо-татарського поневолення, коли Галич, по суті, підхопив із рук розореної столиці – золотоглавого Києва – знамено давньоруської державності й протримав його до 40-х років ХІV сторіччя.
Виник ГАЛИЧ на мальовничих пагорбах Дністра, у межиріччі його правих приток – річок Лімниці та Лукви, на місці поселень первісних слов’янських племен. Про це свідчать археологічні пам’ятки – німі свідки перебування тут літописних уличів, тиверців, білих хорватів.
Пітьма сторіч покриває імена тих, хто закладав перші підвалини града – резиденції невідомих нам сьогодні вождів племінних об’єднань, насипав оборонні вали, які кільцем охоплюють прадавнє городище. І лише літописна Галичина могила, яка донедавна, немов загадковий німий сторож, охороняла спокій наших покійних предків, свідчила: жив на цих землях державний муж, ім’я якого було нерозривно пов’язане з історією міста.
ГАЛИЧ… Протягом багатьох сторіч ламають свої списи-пера маститі вчені, намагаючись пояснити таємницю походження назви міста. Та до спільної думки не приходять. Адже населених пунктів з назвою Галич є кілька, починаючи від міста районного центру в Костромській області Російської Федерації, і закінчуючи маленьким селом біля м. Підгайці Тернопільської області на Україні. Однак ці міста, містечка, села з назвою Галич з’явилися в різних місцевостях світу значно пізніше, ніж головне місто удільного князівства ХІІ сторіччя – Галич над Дністром.

Саме князівство повело свій родовід від знаменитого Любецького з’їзду князів 1097 року. Згідно з його рішенням, Галич і Галицька земля переходили в управління нащадкам князя Ростислава Володимировича, онука київського князя Ярослава Мудрого.
Здавалося, що невелемовний звід Київського літопису надійно обґрунтовував припущення окремих дослідників щодо виникнення міста у наприкінці ХІ сторіччя. Та, насправді, історія розпорядилася по-іншому. Відомий археолог Ярослав Пастернак стверджував: документальні згадки про Галич у західноєвропейських хроніках дають змогу перенести дату виникнення міста ще на двісті років назад. І твердження археолога не були голослівними. Адже, власне він у 30-х роках ХХ сторіччя у лісі “Діброва” біля галицького городища виявив поховання угорського вершника, що підтвердило запис угорського літописця про перебування угрів у Галичі 898 року. Ця дата і стала підставою для відзначення у 1998 році 1100-річчя міста.
Віддати шану стольному містові могутніх Галицьких князів прибули тисячі гостей з усієї України та зарубіжжя. І приїхали вони на давню галицьку землю, щоб ближче ознайомитися з історичним містом, пройти дорогами сторіч, оглянути місця, де починалась державність України, де і сьогодні витає дух незалежності, лицарської честі наших предків.
Та повернімося до минулого. Від 40-х років ХІІ сторіччя ГАЛИЧ – столиця Галицького князівства, історія якого сповнена героїчних і драматичних подій. У мініатюрі вона нагадує історію всієї Київської Русі-України. Де були нестримні бажання Галицьких князів до авторитаризму, сепаратизм удільних князів і бояр, їх нескінченна боротьба за Галич, народні рухи, піднесення і кризи.
Упродовж ХІІ – першої половини ХІІІ ст. на історичній арені виступали такі політичні діячі Галицької землі, як Володимир Володаревич і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Романович, прозваний Галицьким. Власне, вони в часи боярських чвар і розбрату, зазіхань неспокійних сусідів на багаті галицькі землі гідно тримали авторитет свого князівства.
Найвищого розквіту Галич і Галицька земля досягли завдяки двом видатним історичним постатям – Ярославові Осмомислові і Данилові Галицькому.

Ярославов Осмомисл	Данило Галицький

Ярослав Володимирович, прозваний за свій розум і мудру державну політику Осмомислом (той, що знає вісім мов) правив у Галичі з 1153 до 1187 року. Власне за його княжінні у місті та околицях було започатковано будівництво величних білокам’яних храмів та монастирів, які стали центром книжництва і духовності галичан. Архітектурні пам’ятки тієї доби свідчать про неповторний, яскраво виражений характер галицької архітектурної школи, який визначався самостійністю художньої думки. Сама техніка будівництва Галицьких кам’яних споруд та храмів дуже відрізнялася від будівельної техніки, скажімо, Придніпров’я. Основним будівельним матеріалом Галича був дуже якісний місцевий білий вапняк. Усі будівлі зводили на бутових фундаментах. Стіни, стовпи, арки, склепіння мурували з добре обтесаних і скурпульозно підігнаних блоків білого каменю. Підлоги будівель викладали візерунчастими поливними плитками. Вишуканою фантазією і майстерністю вирізнялися тонкі керамічні плитки, якими облицьовували стіни літописного Успенського собору. На них галицькі митці зображували грифонів, птахів, звірів, прикрашали вигадливим орнаментом.
Зодчі Галича своїм талантом дивували східну і західну Європу. Вони творили шедеври, обробляючи камінь і прикрашаючи ним Божі Храми. Власне вони створили оригінальну Галицьку архітектурну школу, поєднавши візантійський та романський стилі на основі місцевої будівельної традиції. Основна її риса – велика різноманітність архітектурних типів. Крім характерного для древньої Русі хрестовобанного типу, представленого у Галичі чотиристовпними храмами (Успенський собор, церкви св. Пантелеймона і Спаса) для Галича були характерні й невеликі однонефні та одноапсидні храми і ротонди, які були помісними храмами могутніх галицьких бояр, оборонні посади і замки яких творили зовнішнє оборонне кільце великого Галича.
А обороняти було що. Площа міста не обмежувалась лише невеликою укріпленою частиною, залишки якої досі збереглися у сучасному селі Крилосі. Боярські й монастирські садиби, ремісничі оселі, сторожові застави простягалися аж до Дністра, де була княжа пристань. Саме тут, на водній дорозі, яка пов’язувала Галич з країнами Чорноморського і Середземного басейнів і виник сучасний Галич.
Вигідне розташування, близькість до західних сусідів – Польщі та Угорщини, з одного боку, сприяло економічному та культурному розвиткові міста, а з іншого – нераз спричинялося до державно-політичних криз. Протягом багатьох років Галич був центром політичної нестабільності. А винуватцями цього були неспокійні галицькі бояри, які вели зі своїми князями тривалу боротьбу за політичну першість. Бояри то запрошували на галицький стіл давньоруських князів, зокрема, Мстислава Удатного і Данила Романовича, то організовували проти них змови і віддавали Галич до рук угорського короля Андрія ІІ і його сина Коломана. Тоді палали житлові квартали міста, білокам’яні церкви та монастирі ставали ареною кривавих боїв, самі галичани в міжусобицях убивали галичан.
Край боярській смуті поклав князь Данило. Його батько, волинський князь Роман Мстиславович, об’єднавши Галицьке та Волинське князівства, створив державу, яка отримала визнання та авторитет в усій Європі. Він так провадив внутрішню і зовнішню політику, що у Галицько-Волинському літописі його згадують як доблесного полководця, розумного політика і талановитого адміністратора. Його син Данило у важкій боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами зміцнив князівство, сприяв його економічному і культурному розквіту. В українській історіографії Данила Романовича вважають найвидатнішим галицьким правителем. Він домігся значного піднесення соціально-економічного і культурного рівня Галицько-Волинської держави. Розбивши 1232 року угрів, а 1237 року – німецьких рицарів, він утвердив себе як надійний оборонець галицької землі, володар, що в своїй політиці опирався на всі патріотично налаштовані верстви населення – бояр, міщан, ремісників, купців, селян. Особливе визнання Данило Галицький отримав восени 1253 року, коли його коронував Папа Римський Інокентій ІV.

У ГАЛИЧІ творилася культура європейського зразка. Саме від ГАЛИЧА пролягла дорога дочки князя Ярослава Осмомисла – Ярославни, тугу якої за князем Ігорем так майстерно описав автор “Слова о полку Ігоревім”. З ГАЛИЧА пішли дорогою у безсмертя книжник Тимофій, співець Митуса, умілець Авдій. Тут писали перші рядки Галицько-Волинського літопису, укладали державні документи, збірники законів, переписували книги. З книгозбірні галицьких князів до нашого часу дійшли Христинопільський Апостол, Галицьке та Добрилове Євангелія, визначні твори іконопису. Як свідчать численні археологічні знахідки, написи-графіті на стінах Успенського кафедрального собору та храму Святого Пантелеймона, у місті проживало дуже багато письменних і освічених людей.
Та славу ГАЛИЧА, як міста високої культури, творили не тільки книжники і славнозвісні зодчі, а й галицькі ремісники. Їхню високу майстерність засвідчують ювелірні, гончарні, ковальські, скляні вироби, а також високоякісні предмети озброєння.
Про виробництво художнього скла у ГАЛИЧІ свідчать розкопані археологами на Золотому Тоці та монастирищі Юріївському майстерні з виготовлення та оброблення скла. Ще у 1939-1941 роках Ярослав Пастернак віднайшов в урочищі Юріївському вісім майстерень галицьких умільців. Окрім бляхарської, ковальської, гончарної робітень археолог розкопав чимало ливарних формочок, бронзових матриць і шлаків, які засвідчили перебування у місті ювелірів високого ґатунку. Виготовлені з дорогоцінних металів колти, браслети, персні, жіночі прекраси засвідчують досконалу техніку їх виконання і підтверджують високий рівень підготовки галицьких майстрів-ювелірів. Ориґінальним у декорі галицьких виробів, як справедливо вважав доктор мистецтвознавства, автор монографії “Мистецтво стародавнього Галича” Михайло Фіголь (на жаль, сьогодні покійний), є їхнє колористичне і тональне вирішення. Ця особливість і відрізняє їх від виробів інших тогочасних центрів, підтверджує місцеве походження.
Арсенал продукції ремісників ГАЛИЧА настільки багатий і різноманітний, що можна лише подивуватися майстерності творців. І нема нічого дивного в тому, що на Русі так високо цінували галицьку зброю, а у Європі – замки, виготовлені в Галичі.

На жаль, до нас не дійшли імена майстрів, з чиїх рук вийшли чудові перегородчасті емалі, різьблення кам’яних храмів, орнаменти на гончарних виробах. Та кожний, хто милується ними у Музеї історії давнього ГАЛИЧА, переконується, що галицькі ремісники були щедрі талантом і багаті душею.
Княжий ГАЛИЧ багатів і розвивався. Втім його поступальний розвиток у 40-х роках ХІІІ сторіччя зупинила монголо-татарська навала. Віроломність орди, підступність галицьких бояр змусила Данила Галицького перенести свою столицю до Холма. Галич поступово втрачає своє значення у внутрішній та зовнішній політиці. Сюди вже не прибувають посли іноземних країн, звідси не відправляють дипломатичних місій до країн Європи.
Та не занепало життя на окроплених чужоземною і рідною кров’ю теренах. В історії міста настав новий період. З політичним занепадом стольного Києва місто уже не могло бути основним центром церковної митрополії. Спадкоємцем Київської Русі в той час стала могутня Галицько-Волинська держава. Тоді й виникла потреба мати у стольному ГАЛИЧІ окрему митрополію. Нащадки Данила Галицького домоглися у царгородського патріарха згоди на її заснування 1303 року. В історії ГАЛИЧА почався новий, церковний період, який тривав аж до 1391 року.
“Багато води сплило Дністром, – пише у книзі “Архітектурна спадщина давнього Галича” Юрій Лукомський, – як Галич вигравав на сонці золотими і срібними шоломами бань та верхів чисельних храмів, палаців і веж. Сумна доля спіткала величну столицю славних українських князів. Не має такого закутку, де б було пролито так багато сліз і крові, як тут, на берегах Дністра. Тому не дивно, що в цій мальовничій місцевості, яка дала назву всьому нашому краю – Галичині – не побачимо зараз перлин галицької архітектури. Всі вони, крім церкви святого Пантелеймона, стерті з лиця землі…”
Мовчать, сховані у землю залишки середньовічних храмів… Поховання невідомих князів чи бояр у кам’яних саркофагах, які відкрили археологи, не назвуть імен тих, хто тупив мечі об “шоломи латинськії“. Не чути нині тут співу дружинників і відправ ченців, не дзвенять молоти зброярів, долота каменетесів…
Прагнучи стерти з лиця землі сліди і пам’ять про колишній стольний град України, нові правителі краю після Кревської унії 1385 року вирішили перенести столицю могутньої Галицько-Волинської держави в інше місце, що й зробили наприкінці ХІV сторіччя. Нове місто постало на місці княжої пристані й великої торговиці на Дністрі. Новоутворений Галич 1374 року одержав Магдебурзьке право і став центром Галицької землі у складі Руського воєводства. Тоді ж почалося будівництво Галицького замку на місці княжого укріп-лення ХІІ-ХІІІ сторіч.
Та пам’ять про славу ГАЛИЧА не вмерла. Галицькі міщани у важких умовах іноземного панування зберегли свою прадавню культуру, традиції, вели постійну боротьбу за своє соціальне і національне визволення. 1490 року вдарили у ворота Галицького замку повсталі селяни під проводом Мухи. 1613 року міщани Галича і його передмість вітали запорозьких козаків, які йдучи походом по Галичині громили польську шляхту.
Галичани особливо активно долучались до визвольної боротьби українського народу (1648-1654) під проводом Богдана Хмельницького. На Прикарпатті знамено повстання першими підняли жителі с. Викторів, що поблизу ГАЛИЧА, Гнат Височан і його син Семен, якого соратники прозвали “Хмельницьким Галицької землі”.
Знищивши шляхетські укріплення 1649 року, козаки Семена Височана за підтримки міщан здобули ГАЛИЧ. Страшною була помста шляхти. Лише у Галичі було замучено майже п’ять тисяч повстанців. Здавалося, що ця розправа навіки уб’є бажання галичан до волі, відродження…
“Весна народів” – 1848 рік – своїм відлунням докотилася і до ГАЛИЧА. Протягом 1848-1850 років свідомі галичани піднімали у місті народну освіту, надсилали свої дописи до першої української газети „Зоря Галицька”. А в пам’ять про скасування панщини чи не в кожному селі на околиці Галича були збудовані хрести та каплички.
Визначні діячі Галичини славили давній Галич. Про княже місто, славну столицю Галицько-Волинської держави писали співавтори знаменитого альманаху “Русалка Дністровая” – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Про ГАЛИЧ писав і відомий письменник-просвітитель Антін Могильницький. Ще будучи студентом, 1875 року у ГАЛИЧІ побував Іван Франко. А професор Львівського університету Ізидор Шараневич спільно з о. Левом Лаврецьким розкопали кілька пам’яток княжого міста. На початку ХХ сторіччя в ГАЛИЧІ побував молодий тоді ще історик Іван Крип’якевич, який згодом написав одну з перших монографій про Галицько-Волинське князівство.
У другій половині ХІХ – упродовж ХХ сторіч долею княжого міста цікавилось чимало відомих археологів, краєзнавців, літераторів. Саме завдяки їхній праці постав перед нами у всій красі княжий град – стольне місто ГАЛИЧ.
У наш час пам’ять про давню велич ГАЛИЧА зберігають писемні пам’ятки, залишки потужних укріплень, архітектурні споруди, історичні назви урочищ, де колись стояли монастирі, княжі й боярські тереми, жили ремісники. Понад сторіччя проводять тут археологічні дослідження, але підземний архів ГАЛИЧА ще не вивчений.
Про це свідчать результати досліджень комплексної науково-дослідницької експедиції Національного заповідника “Давній Галич”, роботою якої керує генеральний директор-науковий керівник Олександр Береговський, а науковими консультантами є відомі вчені – член-кореспондент НАН України доктор історичних наук Володимир Баран та доктор мистецтвознавства Олександр Федорук.
Національний заповідник “Давній Галич”, десятиріччя створення якого будемо відзначати в листопаді цього року, став справжнім науковим центром, який займається виявленням, дослідженням, збереженням та популяризацією історії давнього ГАЛИЧА. Сьогодні під охороною держави на площі майже 80 квадратних кілометрів міститься цілий комплекс історичних, архітектурних та археологічних пам’яток, які дбайливо охороняють, реставрують та музеєфікують щоб зберегти їх для нащадків.
Поважні гості зі всього світу залюбки приїжджають у стольне місто ГАЛИЧ. Їх завжди хлібом та сіллю зустрічають галичани.