Ознаки національного та міжнародного права в контексті їх співвідношення

Переважна більшість вчених сходяться на тому, що основними ознаками міжнародного права є:

1) усвідомлення державами й об’єднання їхніх зусиль у вирішенні таких

глобальних проблем сучасності, як загроза термоядерної катастрофи, загальної екологічної кризи, проблем економічного порядку в країнах, що розвиваються;

2) подолання класового підходу в міжнародному праві;

3) визнання політичних змін останніх років у світі, що носять «приголомшуючий» характер: зникнення глобального протистояння двох соціально-політичних систем (соціалістичної і капіталістичної), зникнення наддержав і поява тільки однієї наддержави — США, і модифікація міжнародно-правового регулювання зі сформованих реалій;

4) зростання інтеграції між народами і державами у всіх регіонах світу, створення загальних ринків і митних просторів (наприклад, Європейський Союз);

5) перехід від невизначеності в міжнародному праві до визначеності міжнародно-правових норм — відносини між державами закріплюються в міжнародних договорах, положення яких містять чітко визначені взаємні зобов’язання сторін (наприклад, гарантії США і Росії із роззброювання України);

6) взаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаємному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного права, друге — у створенні ефективного механізму відповідальності для держав-порушниць міжнародного права;

7) подолання конфронтації, зміна політики стосовно третіх країн — держави оцінюються як рівноправні суверенні суб’єкти міжнародної політики;

8) сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємовигідному співробітництву держав, розв'язанню глобальних проблем виживання людської цивілізації[12].

Щодо національного права, то воно має такі ознаки:

1) його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють загальний інтерес;

2) в ньому застосовується імперативний метод регулювання. Головним правовим інструментарієм таких галузей є позитивні зобов'язання та заборони. Основним типом правового регулювання виступає спеціальний дозвіл;

3) галузі національного права регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб'єктами;

4) його суб'єкти здійснюють волевиявлення одноособово;

5) має особливості суб’єктного складу (основним учасником публічно-правових відносин завжди виступає держава;

6) його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб’єктами;

7) відносини між суб’єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер. Використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальний відносин між юридично рівними особами[4].