Донбас порожняк не гоне ?

Погляньте бо люди, де були поля,

Навколо – самі терикони,

А де вона ваша, прекрасна земля,

Донбас порожняк не гоне?

Де води текли с запорізьких степів,

Із фабрик, по гирлах – драконах

Отрутою поють натхненних рабів,

Донбас порожняк не гоне?

Заводи – павуки плетуть пітьму –

Сивіють від жаху вже скроні,

Засіюють рясно хмари сурму,

Донбас порожняк не гоне?

В європах маєтки будують пани

Народу залишив прокльони,

Ворожої вотчини блудні сини,

Донбас порожняк не гоне?

Питаю, - Чому ваш занедбаний світ? -

- Живем, бо такі в нас закони.-

Я плачу, благаю, кричу, - Зупиніть

Донбас, «порожняк в загонє».

ПЕРЕДЧУТТЯ

Чому мені так моторошно стало,

У тлі почулося свербіння тисяч куль, -

Ховаючи обличчя під забралом,

На мене тисне з прірви візевул

Нема куди сховатись серед ночі –

Варфоломіївська прийшла на землю ніч –

На оранці диявол душі трощить,

Так, що на поміни про всіх не знайдеш свіч.

Гадаєш що ти є безкарною, жадоба,

Якщо помру, то зранку розквітну, -

Я син своїй землі, а не якась там здоба,

Мене не проковтнеш, не викриєш в пітьму.

Повстану я синами й прасинами,

А ти, гадюка, хутко боронись,

Бо я від тебе доти не відстану,

Доки спаплюжена ти знов знезійдеш ніц.

МАЙДАН

І все життя замислююсь, щоб жити,

І все життя торкаюсь небуття,

І бачу, як Шляхи, що я пройшов, вже діти

Проходять без надії, навмання.

Хто небайдужий, чесний, хто відвертий,

До того вже стежки на цвинтар заросли

А ми так далі ще відхрещуємось вперто

Від української прадавньої мети:

Ми орії були, орати бо навчились,

І те навчання світу донесли:

Сторіччями в походах, так судилось,

Ми проорали майже пів Землі.

Та віднайшли найкращі в світі землі:

Рось-мати, Земле-мати, Божеліс-

І ставлення і назви – невід`ємні –

В повазі і пошані рід наш ріс.

Нам стільки слави навіть не наснилось -

Про дивних росів множились слова,

Про те, як швидко в світі народилась

Нова держава, нація нова.

Не довго газдами ми по землі ходили:

На пагорбах святих був закланний Аскольд,

І саме вбивця, в посуті немилий

Очолив вже знедолений народ.

І почалося: кривди між князями,

А ми у закладі тих братогубних війн

Святили кров`ю рідний край віками

Під сяяння церков, під велелюбний дзвін.

І вже не треба було над зусилля,

Прибрати скарб розгублений, орді,

Бо в ті часи ми були вже невільні

І бідкались в передчутті Біди…

Та кожен раз зростало покоління

В якому кров текла володарів,

І Воїн приходив, і вірилось, що звільнять

Назавжди нас від рабських кайданів.

Ми мали зброю, мали розуміння,

Та час і вправа нам були до снаг:

Нам кольори плескали жовто-сині,