Кримінальний кодекс України. І У реалізації своєї видавничої програми початкуючому видавцеві слід бути особливо обачним, оскільки в окремих випадках українським законодавством передбачена

(Першодрук документа — ВВР. — 2001. — № 25-26)

І У реалізації своєї видавничої програми початкуючому видавцеві слід бути особливо обачним, оскільки в окремих випадках українським законодавством передбачена і кримі­нальна відповідальність. Що це за випадки? їх два:

• порушення авторського права і суміжних прав;

• виготовлення або розповсюдження творів, що про­пагують культ насильства і жорстокості.

Міра покарання у цих випадках жорсткіша, ніж та, що передбачена в попередньому кодексі. Так, незаконне від­творення, розповсюдження творів науки, літератури і мис­тецтва, комп'ютерних програм і баз даних або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав тягнуть за собою, відповідно до статті 176, різну міру покарання (за­лежно від розміру матеріальної чи моральної шкоди):

• штраф від 200 до 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян;

• виправні роботи на термін до двох років;

• позбавлення волі на термін до двох років.

За умови, що ті ж дії вчинені повторно, розмір штрафу збільшується до двох тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавленням волі до п'яти років. Ще суворіше покарання передбачено цим кодексом, коли подібні злочини вчинила службова особа з використанням службового становища.

Загрозливою є і стаття 300, за якою випадки виготов­лення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства та жорстокості, караються позбавленням волі до п'яти років з позбавленням права обіймати певні редак­торські посади чи займатися видавничою діяльністю.

· Наказ Про затвердження Порядку реалізації бюджетної програми «Випуск книжкової продукції за програмою «Українська книга» (2012)

· Наказ Про внесення змін до наказу Держкомтелерадіо України від 12.07.2010 N 185 " Про утворення науково-технічної ради з питань видавничої справи при Держкомтелерадіо" (2014)

· Конституція України

· (Першодрук документа — Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1996. — № ЗО)

·

· Конституція України визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи діяльності законодавчої і ви­конавчої гілок влади, виборчої системи, права та обов'язки громадян. Це є головний документ країни, основа творення всього її законодавства.

· Кілька статей цього документа мають безпосереднє відношення до видавничої діяльності. Це зокрема стаття 10, згідно з якою державною мовою в Україні є українська мова. У цьому контексті видавцеві потрібно знати офіційне тлумачення положень цієї статті, яке викладене в рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року і яке є обов'язковим для виконання на всій те­риторії держави.

· Наводимо витяг з цього рішення Конституційного Суду, яке отримало назву " Справа про застосування української мови":

·

· Статтею 34 Конституція України гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Таким чином, згідно з цією нормою, ко­жен громадянин України має право займатися видавничою діяльністю. Однак слід пам'ятати й про те, що здійснення цих прав може бути обмежене законом. Існує кілька чинни­ків для таких обмежень: з метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охорони здоров'я населення; для захисту репутації або прав інших людей; для запобігання розголо­шенню інформації, одержаної конфіденційно чи для під­тримки авторитету (неупередженості) правосуддя.

· Одержавши права продукувати й поширювати ство- рені кимсь тексти, видавець, однак, має пам'ятати й про свої обов'язки та відповідальність перед власниками таких текстів, про міру редакторського втручання, про виплату авторської винагороди. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної влас­ності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів. Таким чином, автор, як учасник редакційно-ви­давничого процесу, має право на результати своєї інте-| лектуальної, творчої діяльності й ніхто з працівників ви­давництва не може використовувати або поширювати їх без його згоди.

· Закон України 1 " Про видавничу справу"

· (Першодрук документа — ВВР. — 1997. — № 32)

· Цей документ має стати настільною книгою початку-_; ючого видавця та редактора, оскільки в ньому визначені загальні засади щодо організації та провадження видав­ничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин учасників триєдиної складової ви­давничо-поліграфічного комплексу: видавців, друкарів, розповсюджувачів.

· Закон складається із шести розділів. У першому (" За­гальні положення") подані визначення термінів, окреслено мету видавничої справи, державну політику у цій сфері. Окремими розділами виділено міжнародне співробітництво суб'єктів видавничої діяльності (розділ III) та припинення діяльності і відповідальність видавця (розділ IV). Принци­повими у четвертому розділі є два моменти:

· а) суб'єкт видавничої справи вважається таким, що при­пинив свою діяльність, з моменту виключення його з Державного реєстру;

· б) міра відповідальності видавця виписана законодав­ством у кількох площинах: адміністративній, цивіль­но-правовій та кримінальній.

· Особливу увагу початкуючому видавцеві слід зверну­ти на другий розділ Закону — " Організація і здійснення видавничої справи". Тут зокрема варто детально засвоїти права та обов'язки замовника, видавця, виготовлювача та розповсюджувача видавничої продукції, розібратися в су­б'єктах і об'єктах видавничої справи.

· Окремою статтею в цьому розділі Закону прописана вимога до видавця щодо необхідності зазначення в кожному примірнику видання вихідних відомостей, елементами яких є: відомості про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання; назва; надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані; випускні дані, класифікаційні індекси, міжна­родні стандартні номери, знак охорони авторського права. Крім того, Закон вимагає аби всі книжкові видання в Украї­ні, незалежно від мови основного тексту, мали обов'язкову анотацію та вихідні бібліографічні відомості державною мовою. Винятком можуть бути тільки видання іноземними мовами, призначені для розповсюдження за кордоном або серед іноземців.

· Важливими в цьому розділі є статті про державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції та про обов'язкові примірники видань. Оскільки порядок застосування цих статей уже регламен­тований окремими підзаконними нормативними актами, про це йтиметься нижче при розгляді таких актів.

· У контексті проголошених Україною намірів увійти до Європейського Союзу на правах рівноправного члена варто зазначити, що окремі положення українського Зако­ну " Про видавничу справу" не лише суперечать загальним міжнародним тенденціям у галузі видавничого законо­давства, а й мають у собі зайві елементи регламентації та контролю, властиві тоталітарному суспільству. Так, фахівці Центру розвитку видавничої справи при Інституті " Від­крите суспільство" (Будапешт, Угорщина), які система­тично проводять моніторинг змін чинного законодавства щодо видавничої справи у 19-ти країнах Східної Європи та Середньої Азії, звертають увагу на дві принципові вади українського Закону:

· 1. Запровадження Державного реєстру видавців, ви­готовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, згідно з яким " розповсюдження видавничої продукції здійс­нюється після внесення розповсюджувача до Державного реєстру", а поліграфічне підприємство " приймає замовлення на виготовлення видавничої продукції за умови наявності у замовника документа про внесення його до Державного реєстру як суб'єкта видавничої справи". Це, на думку за­рубіжних фахівців, є елементами контролю за діяльністю видавця.

· 2..Переобтяженість зайвою інформацією вихідних відо­мостей, зокрема у випускних даних. Практично в жодній країні Європейського Союзу, відповідно до практики су­часного маркетингу, не є обов'язковим зазначати наклад подання, номер замовлення, адресу поліграфічного під­приємства тощо.

· Незважаючи на ці та інші вади головного видавничого закону, видавець все ж має пам'ятати, що до прийняття від-повідних змін і уточнень (а це регулярно відбувається в на­шому законотворчому процесі за безпосередньої ініціативи та участі фахівців і практиків галузі) слід беззастережно дотримуватися всіх положень чинного Закону.

·

·

· Закон України " Про авторське право і суміжні права"

· (Першодрук документа — ВВР. — 1994. — № 13. Нова редакція Закону від 22.05.2003 р.)

·

· Нерідко досконалим вивченням цього Закону легко­важать і автори, і видавничі працівники. У результаті перші ризикують бути ошукані співавторами чи видавцями, а останні — наразитися на неприємності неминучих судових позовів власників авторських прав, їхніх спадкоємців чи інших суб'єктів авторського права.

· Важливо звернути увагу на принципові зміни й допов­нення, які сталися в Законі з прийняттям його у новій ре­дакції 2003 року. Необхідність розробки нової редакції цього Закону викликана змінами в житті країни, в міжнародній системі авторського права та суміжних прав. З-поміж уне­сених змін варто виділити такі:

· 1. Уведено до статті 1 " Визначення термінів" цілий ряд нових термінів, які мають відношення до видавни­чої справи. Зокрема: виключне право, інформація про управління правами, ім'я автора, запис, контрафакт-ний примірник твору, організація колективного управ­ління, псевдонім, розповсюдження об'єктів авторського права, службовий твір, суспільне надбання, технічні засоби захисту, цитата.

· 2. Уведена нова стаття (4) стосовно повноважень органів державної влади у сфері авторського права і суміж­них прав. Зроблено це з метою підвищення контролю з боку держави за реалізацією Закону, а також для координації дій держави у сфері інтелектуальної влас­ності.

· 3. Продовжено термін дії авторського права (стаття 28) — з 50 до 70 років після смерті автора, згідно з міжна­родними нормами.

· 4. Унесені нові поняття піратство, плагіат — як види порушень авторського права.

· 5. Більш широкими повноваженнями у здійсненні свого права наділена особа, що має авторське чи суміжні права; розширено перелік способів забезпечення по­зовів у справах про порушення авторського права видавцями та розповсюджувачами (стаття 52): може вимагати призупинення митних процедур (якщо є підо­зра щодо переміщення контрафактних примірників); брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів технологічних процесів і господарських опе­рацій, пов'язаних із виготовленням піратських при­мірників; вимагати, в т. ч. через суд, публікацій через ЗМІ даних про допущення порушення.

· 6. У новій редакції Закону чітко визначено норму За­кону про співавторство на інтерв'ю. Віднині особа, яка дала інтерв'ю, є співавтором, а опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою цієї особи. Відповідно, винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді не передбачається інше. Особливо уважним слід бути видавцеві під час укла­дання угод з авторами, а також у випадках вільного вико­ристання чи відтворення творів, хоча й із зазначенням імені автора. Про тонкощі таких справ також ідеться в окремих статтях Закону.

·

· Закон України " Про обов'язковий примірник документів"

· (Першодрук документа — ВВР. — 1999. — № 22-23. Зміни внесені законом від 17.01.2002 р. № 2953. — ВВР. — 2002. — № 17)

·

· Обов'язковий примірник документа — це примірник різних видів тиражованих видань, який передає його вироб­ник на безоплатній або платній основі юридичним особам, визначеним законодавством тієї чи іншої країни.

· Така своєрідна " зобов'язалівка" для видавця виникла В Європі ще від початку винаходу Йоганном Гутенбергом друкарського верстата й повсюдно стверджувалася вже у XIX столітті — із стрімким розвитком друкарської галузі. Доставляти перші примірники кожного друкованого ви­дання видавця змушувала спершу церковна, а згодом — світська влади. Мета була одна — не допустити появи в світ друків, які суперечили церковним канонам чи законам (або устоям), виробленим державою. Згодом ці функції перебра­ли на себе різноманітні цензурні відомства. Із розвитком демократичних інституцій у Європі та розширенням мережі публічних бібліотек призначення обов'язкового примірника дещо змінилося.

· Новітній український Закон про обов'язковий примір­ник документа, як і подібні закони в інших країнах світу, не передбачає нині цензурних функцій, а виконує такі три основні завдання:

· • визначення загальних принципів державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов'язковим примірником докумен­тів;

· • регулювання інформаційних відносин, пов'язаних із функціонуванням системи обов'язкового примірника документів;

· • встановлення обов'язків і прав виробників та одер­жувачів документів.

· Суть обов'язків видавця (поліграфіста), згідно з вимо­гами цього Закону, зводиться до того, що він за свій кошт повинен доставляти відповідним одержувачам безоплатні обов'язкові примірники щойно випущених у світ своїх ви­дань. До обов'язкових примірників видань належать:

· • усі текстові, нотні, картографічні та образотворчі ви­дання;

· • усі електронні видання;

· • усі нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

· • усі патентні документи.

· Перелік одержувачів обов'язкових примірників до­кументів і порядок доставки встановлюється окремими підзаконними актами. У нашому випадку — Постановою Кабінету Міністрів України. Від початку третього тисячо­ліття чинною для українських видавців є Постанова Ка­бінету Міністрів України № 608 від 10 травня 2002 року, із змінами, внесеними до попередніх постанов, — " Про порядок доставлення обов'язкових примірників доку­ментів". У " Переліку одержувачів обов'язкового безоплат­ного примірника видань України", що є додатком до цієї Постанови, названо 25 адресатів. З них 10 зазначено як такі, куди потрібно доставляти " усі видання всіма мова- ми, що вийшли в Україні, усі періодичні та продовжу­вані видання".

· Видавець має знати найменування таких одержува­чів: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет телебачення і радіо­мовлення України, Національна бібліотека ім. В. І. Вер-надського (два примірники), Національна парламентська бібліотека, Книжкова палата України, Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького.

· Усі інші адресати мають одержувати обов'язкові при­мірники за відповідними профілями. Скажімо, Державна наукова медична бібліотека — усі видання з питань меди­цини, охорони здоров'я та екології, Державна бібліотека для дітей — усі видання для дітей та юнацтва, в тому числі навчальні тощо.

· На практиці далеко не всі видавці строго дотримуються вимог законодавства щодо обов'язкових примірників ви- дань. Причини криються у матеріальній площині — для більшості малопотужних видавничих структур, які проду­кують малотиражні видання, така кількість обов'язкових примірників є фінансовим тягарем. З іншого боку, видавці мусять бути свідомі того, що хронічне недофінансування бібліотечної сфери не дає можливості окремим бібліотекам закупляти нові книги. Отож, сигнальні примірники — це чи не єдина гарантія того, що певна кількість конкретного видавничого продукту збережеться для історії і може бути доступною багатьом читачам.

· Цікаво, що в різних країнах Східної Європи та Азії максимальна кількість обов'язкових примірників різна. Найбільше їх в Узбекистані (29), Болгарії (20), Польщі (17), Росії (16). Найменше — у Грузії (1), Вірменії (2), Чехії (4). У більшості країн, як і в Україні, обов'язкові примірники надсилаються до одержувачів коштом видав-вицтв. Проте у Литві поштові витрати сплачує центральна бібліотека.

·

Постанова Кабінету Міністрів України від 28.09.98 р. № 1540 " Про державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції"

(Зміни внесені Постановою Кабінету Міністрів України від 16.06. 2003 р. № 905)

Відповідно до статей 12 і 14 Закону України " Про ви­давничу справу" Кабінет Міністрів України затвердив По­ложення про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції та установив реє­страційний збір за внесення суб'єкта видавничої діяльності до Держреєстру (сума збору складає 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян).

Дія цього Положення поширюється на суб'єкти видав­ничої справи незалежно від форм власності та організацій­но-правових форм, за винятком видавців та розповсюджу­вачів друкованих засобів масової інформації.

У цьому документі чітко окреслені критерії внесення суб'єктів видавничої справи до реєстру: видавці (якщо обсяг випуску видавничої продукції складає п'ять назв на рік); виготівники (якщо випуск продукції за рік складає суму понад 500 тисяч гривень); розповсюджувачі (якщо мають мережу книгорозповсюдження (магазини, кіоски, палатки, автомати, лотки тощо). Роботу цю здійснює Держкомтеле-радіо України та його відповідні підрозділи в областях.

Зазначений документ регламентує також порядок уне­сення суб'єктів видавничої справи до реєстру та причини відмови. Початкуючому видавцеві слід знати причини, за якими йому може бути відмовлено у внесенні до реєстру. Їх усього лише кілька:

• коли назва, програмні цілі, напрями діяльності супе­речать чинному законодавству України;

• коли заява про внесення до реєстру підписана чи по­дана особою, яка не має на це повноважень;

• коли суб'єкт видавничої діяльності з такою назвою уже внесений до Державного реєстру;

• коли заяву про внесення до Державного реєстру по­дано після набрання законної сили рішення суду щодо припинення діяльності цього суб'єкта видавни­чої діяльності.