К. як наука. Третім, найважливішим етапом розвитку К., визначають 1910–30-і рр., коли активно розроблялися його теор

Третім, найважливішим етапом розвитку К., визначають 1910–30-і рр., коли активно розроблялися його теор. концепції і відбувалася інтенсифікація емпірич. досліджень, зміцнювалися зв’язки з ін. науками і з практикою, виникали наук. центри і бібліолог. журнали. Найцікавішими були концепції К. рос., укр., польс. та чес. учених. Чес. книгознавець Л. Живний ототожнював К. та бібліологію і розробив класифікацію К., яка складалася з теор. дисципліни та практ. галузі. У Польщі у 1920–30-х рр. проблеми теорії К. досліджували Я. Мушковський, К. Пекарський, М. Руликовський, С. Уртель-Верчинський та ін. Піонером К. у Рос. імперії вважають М. Лісовського (Н. М. Лісовський і його бібліографічна діяльність. Збірник статей), який 1913 першим у країні прочитав курс К. (у С.-Петербур. ун-ті) і запропонував чітку і переконливу систему даної дисципліни, яка включала книговиробництво, книгорозповсюдження і книгоопис (бібліографію). За його теорією К. повинно займатися лише зовн. та кількіс. ознаками друк. творів, а їхнім змістом мають займатися ін. дисципліни. Усі наступні теор. книгознавчі розробки (не тільки в рос., але й в укр., польс., чес. наук. літ-рах) починалися з вироблення позиції до триєдиної концепції М. Лісовського. Автором ін. концепції був О. Лов’ягін (Бібліотечні очерки, Основи книгознавства), який розмістив К. як галузь «великої науки про спілкування людей» у рамках соціології чи культурології і поділяв на генетику (істор. частина), статику (типологія книжок, статистика, бібліографія, мист-во книг) і динаміку (колекціонування, б-ки, архіви, бібліол. психологія, книжк. економіка та політика). Представником систем. підходу у книгознав. дослідженнях і прибічником інтеграл. К. був у 1920-і рр. М. Куфаєв, який у своїх працях «Проблемы философии книги» (Петроград, 1922), «Книга в процессе общения» (Ленинград, 1927) та ін. намагався побудувати філософію книги (виявлення сутності, природи та ролі книги) і філософію К. або бібліологію, яку він називав також «методологією К.». Осн. проблематика останньої – розроблення спец. термінології, створення структури й складу науки про книгу, виявлення змісту, обсягу окремих книгознав. дисциплін і їхнього місця у системі заг. науки про книгу, а також вироблення методів дослідж. для кожної книгознав. дисципліни. М. Щелкунов виокремлював 4 частини К., пов’язані із фазами життя книги: вироб-во, реєстрація та класифікація, розповсюдження, споживання. О. Фомін у праці «Книговедение как наука. История и современное состояние» (Ленинград, 1931) чітко окреслив завдання цієї науки. Міжнар. значення мали праці рос. вченого М. Рубакіна, одного з фундаторів соціології книги та бібліопсихології.

Стрімке зростання та становлення укр. книгознав. наук. школи відбулося на поч. 1920-х рр. На сторінках часописів «Книгарь», «Бібліологічні вісті» та ін. публікувалися численні книгознавчі розвідки. Розквіт вітчизн. К. пов’язаний насамперед із діяльністю Книгознавства Українського наукового інституту (УНІК) у Києві (1922–36). Пріоритет. напрямами роботи ін-ту були дослідж. у галузі історії укр. книги (П. Балицький, С. Єфремов, С. Маслов, П. Попов), періодики (В. Ігнатієнко), мистецтва книги (М. Макаренко, Д. Щербаківський), теорії та практики укладання укр. бібліогр. репертуару (Ю. Меженко, Я. Стешенко). Крім того, наук. робота УНІК була зосереджена на вивченні комплексу «книга–читач», а книгознавчі дослідж. акцентувалися саме на читача (на відміну від книгознав. центрів Росії, де передусім вивчали теорію книги). Найвагомішими теор. розробками з цього питання є наук. праці Д. Балики, К. Довганя та В. Іванушкіна. 1925 організовано Укр. бібліогр. т-во в Одесі; 1928–29 при ВУАН діяло Укр. бібліолог. т-во (Київ), осн. напрямом діяльності якого було вивчення мист-ва вітчизн. книги. Книгознав. дослідженнями, насамперед стародруків, у той час займалися у Всенар. б-ці України (нині НБУВ) та ін. великих б-ках республіки. Книгознавчі студії відбувалися також за межами УСРР. Так, 1925 у Львові вийшла кн. І. Огієнка «Історія українського друкарства». Серед емігрант. осередків найпліднішими у галузі К. були Подєбради (Л. Биковський) та Прага (С. Сірополко). У Празі 1927–32 виходив укр. ж. «Книголюб». На поч. 1930-х рр. у СРСР здійснено спробу створення т. зв. марксист.-ленін. К., що означало його політизацію, намагання залучити до соц. буд-ва. Яскравими представниками цього напряму були П. Берков і Г. Владиславлєв, які наголошували, що предметом К. є вивчення книги як особливої форми ідеології. Були закриті книгознавчі ін-ти у Москві та Ленінграді, наук. та бібліофіл. т-ва, часописи тощо. Знищення укр. К. розпочалося 1931. З а звинуваченням в укр.-бурж. націоналізмі гострій критиці були піддані діяльність УНІК, його дир. Ю. Меженка, ж. «Бібліологічні вісті» та ін. У 1930-і рр. усі книгознавчі публікації були спрямовані на викриття «шкідливих» здобутків попередників, напр., т. 1 «Наукових записок» реорганізов. УНІК – «Проти буржуазних теорій у книгознавстві» (1933). Значну частину книгознавців було репресовано, зокрема А. Артюхову, П. Балицького, К. Довганя, Й. Залевського, В. Іванушкіна, М. Іванченка, М. Макаренка, Я. Стешенка та ін. Ті, що лишилися на волі, або відійшли від книгознав. досліджень (принаймні, не публікували своїх праць), або виїхали з України (Д. Балика, В. Іваницький, Ю. Меженко). Від серед. 1930-х рр. і майже до кін. 1950-х рр. в УРСР не з’явилося жодної вагомої праці з К. чи історії книги, а сам термін «К.» вийшов з актив. ужитку. Укр. К. певною мірою розвивалося у той час за межами УРСР. У Галичині 1937–39 (21 ч.) і 1942–43 (2 ч.) Ю. Пеленський видавав ж. «Українська книга». У м. Авґсбурґ (Німеччина) В. Міяковський 1948 намагався відновити укр книгознав. часопис, випустивши ж. «Українські бібліологічні вісті».