Політика русифікації України в 60-х – 80-х роках. Наслідки цього процесу для української нації.

У першій половині 60-х років пройшла ціла серія судових процесів над інакомислячими – у Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.

Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів. У серпні – вересні 1965 р. в Україні пройшла перша велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін. Ці дії влади викликали протести дисидентів. 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі «Україна» після прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів. І. Дзюба у 1965 р. підготував наукову працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку адресував вищому керівництву УРСР. У своїй книзі з позицій націонал-комунізму він піддав гострій критиці національну політику Комуністичної партії в Україні. У квітні 1967 р. В. Чорноволом була видана збірка матеріалів про арешти в Україні «Лихо з розуму». 22 травня 1967 р. відбулася акція протесту в Києві біля пам’ятника Т. Шевченку, де зібрався тисячний натовп. Міліція її розігнала, чотирьох арештували. Обурений натовп попрямував до будинку ЦК КПУ. О 3 годині ночі заарештованих звільнили.

У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація «Український національний фронт» (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами. У квітні 1968 р. на ім’я вищого керівництва СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного) надійшов лист за підписом 139 чоловік (члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори) з протестом проти арештів в Україні. У квітні 1968 р. з’явився «Лист творчої молоді Дніпропетровська» на ім’я вищого керівництва УРСР за підписом майже 300 чоловік, в якому містився протест проти русифікації, проти шельмування роману О. Гончара «Собор». В авторстві звинуватили І. Сокульського, якого засудили на 4, 5 роки позбавлення волі.

Набирає сили самвидав. У 1970 – 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу «Український вісник» під редакцією В. Чорновіла, С. Хмари.

У другій половині 60-х – на початку 70-х рр. продовжувалися арешти, судові процеси. Окрім таборів використовували і вміщення до психіатричних лікарень (П. Григоренко, А. Плющ, М. Плахотнюк, З. Красівський, В. Рубан, Й. Тереля та ін.).

У січні – травні 1972 р. в Україні пройшла друга велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано і засуджено було більше 100 чоловік (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Гель, М. Плющ, Н. Світлична та ін.).

Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва УРСР. П. Шелест у 1963 – 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста перевели до Москви, звинувачуючи в економічному місництві та потуранні націоналізмові. В. Щербицький (у 1972 - 1989 рр.) став першим секретарем ЦК КПУ. З 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.