Етносоцiальнi процеси в УРСР у перiод загострення кризи радянської системи.

Період другої половини 60-х — початку 80-х років був часом суттєвих соціальних, етнічних, демографічних змін у суспільстві. На початок 60-х років вдалося подолати жахливі для України демографічні наслідки Другої світової війни, сталінських репресій та голодоморів. У 1960 р. загальна чисельність населення республіки становила 42, 4 млн. чол., з яких 22, 6 млн., або 53% були сільськими жителями. На початку 80-х років чи сельність населення республіки перевищила 50-мільйонну позначку.

Характерною рисою демографічних процесів були високі темпи росту чисельності мешканців міст. У 1964 р. міське населення у кількісному відношенні перевищило сільське, а на середину 80-х років воно становило вже більше 2/3 населення республіки.

Національний склад населення Української РСР зазнав суттєвих змін. Протягом 60—80-х років відбувалося скорочення чисельності титульного етносу — українців. Це було пов'язане зі зниженням народжуваності, постарінням українців, а особливо — високими масштабами в'їзду до України представників інших національностей.

За ЗО років - з 1959 по 1989 - частка українців у загальній кількості населення республіки скоротилась із 76, 7 до 72, 1%, в той час як відсоток росіян збільшився з 16 до 22%.

Русифікація стала державною стратегією, а головний напрям розвитку національних відносин полягав у підтягуванні етносів до мови і культури «великого російського народу».

Починаючи з XXIII з'їзду КП України і XXIII з'їзду КПРС (1966) на всіх високих партійних форумах завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави

Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їх масштаби явно поступалися обіцяним. Так, уперше за роки радянської влади у людей зник примарний страх голоду. Регулярно протягом усього року стали отримувати зарплату колгоспники. З 1964 р. колгоспники стали отримувати і пенсію у розмірі 12— ЗО крб. Відносно зросла купівельна спроможність населення. Але основні економічні показники, що мали гарантувати підвищення життєвого рівня населення, не виконувалися. З 1971 по 1985 р. грошова маса, яка перебувала в обігу, збільшилася в 3, 1 раза, тим часом як виробництво товарів народного споживання — всього лише вдвічі, що викликало довгі черги за цими.

Наскільки низьким був добробут у 70-80-х роках свідчить той факт, що за рівнем життя Україна на початку 80-х років перебувала серед держав, що посідали 50-60 місця у світі.

Складною залишалася житлова проблема, хоча для її розв'язання виділялися мільярди карбованців. У 1965—1980 рр. в Україні було побудовано 5, 6 млн. квартир, 25, 2 млн. чоловік одержали житло.

Що ж стосується українського села, то воно перебувало у незрівнянно гіршому становищі, ніж місто, хоча в середині 60-х років було завершено електрифікацію села, кожне двадцяте село було газифіковане. Медичне обслуговування населення хоча й поліпшилося, все ж і тут були численні проблеми. Наприкінці 80-х років в медичних закладах республіки працювало 180 тис. лікарів і понад 500 тис. медичних працівників середньої кваліфікації. Деформації в соціальній сфері посилювалися несправедливим характером розподілу суспільних благ. Отримуючи заробітну плату, яка в 2—3 рази перевищувала заробітну плату робітників та колгоспників, представники номенклатури могли придбати на них у 5—10 разів більше товарів. 70-80-х роках стала поширюватися практика закупівлі великих партій високоякісних промислових і продовольчих товарів, призначених виключно для вищого керівництва. «Вищі інстанції» мали закриті кращі санаторії, поліклініки та лікарні, що були у віданні четвертого управління Міністерства охорони здоров'я, будинки відпочинку, пансіонати, а також мисливські господарства. Для чиновників партійно-радянського апарату зводилося поліпшене житло. Керівництво Комуністичної партії, держави, котре постійно твердило про свої наміри побудувати справедливе безкласове суспільство, насправді створило з вигодою для себе суспільство витонченої соціальної нерівності.