Логіка капіталу

І так, повертаючись до нещодавньої перемоги лейбористів, можна побачити, як вона не лише включала гегемонічне привласнення цілої серії мотивів, які раніше вважались характерними для консервативної позиції – сімейні цінності, закон і порядок, індивідуальна відповідальність; ідеологічна атака лейбористів також відокремила ці мотиви від непристойного фантазматичного підтексту, який підтримував їх у консервативному полі – у якому «жорстка позиція до злочинності» та «індивідуальна відповідальність» тонко закликали до брутального егоїзму, до зневаги до жертв та інших «основних інстинктів». Проблема, однак, в тому, що стратегія Нових лейбористів включала своє власне «повідомлення між рядками»: ми повністю приймаємо логіку Капіталу, ми не чіпатимемо його.

Сьогодні фінансова криза є постійним станом речей, посилання на яку легітимізує вимоги урізати соціальні видатки, видатки на охорону здоров’я, підтримку культури і наукових досліджень, коротко мовлячи, демонтаж держави загального достатку. Чи є, однак, така перманентна криза справді об’єктивною рисою нашого суспільно-економічного життя? Чи не є вона, в дійсності, одним із ефектів зміщення рівноваги у «класовій боротьбі» в сторону Капіталу, що призводить до зростання ролі нових технологій, а також безпосередньої інтернаціоналізації Капіталу і, пов’язаного з цим, зменшення ролі національної держави, яка все ще була здатна забезпечувати мінімальні вимоги і обмеження в експлуатації? Іншими словами, криза є «об’єктивний фактом» тільки якщо ми заздалегідь приймаємо як незаперечну передумову внутрішню логіку Капіталу – як сьогодні це зробила переважна більшість лівацьких і ліберальних партій. Ми, таким чином, стали свідками нетипового видовища, коли соціал-демократичні партії приходять до влади за допомогою прихованого послання до Капіталу «ми зробимо за все необхідне навіть ефективніше і безболісніше за консерваторів». Проблема, звісно, в тому, що в сьогоднішніх суспільно-політичних умовах, майже неможливо ефективно поставити під питання логіку Капіталу: навіть поміркована соціал-демократична спроба перерозподілу багатства поза межами, що вважаються прийнятними для Капіталу, «насправді» призводить до економічної кризи, інфляції, зниження прибутків і так далі. Однак варто завжди пам’ятати, що такий зв'язок між «причиною» (зростаючими соціальними видатками) і «результатом» (економічна криза) не є безпосереднім об’єктивним зв’язком: він завжди вже поміщений у ситуацію соціального антагонізму і боротьби. Той факт, що якщо ми не коримося логіці Капіталу, «справді настає» криза, жодною мірою не «доводить», що необхідність таких обмежень є об’єктивною необхідністю економічного життя. Його, радше, потрібно розглядати як доказ тієї привілейованої позиції, яку Капітал займає у економічному і політичному житті, як у ситуації, де сильніший партнер погрожує, що якщо ти зробиш Х, ти будеш покараний Y, і тоді, коли ти все таки робиш Х, насправді настає Y.

Іронія полягає в тому, що у східноєвропейських екс-комуністичних країнах «зреформовані» комуністи першими засвоїли цей урок. Чому багато з них повернулись до влади через вільні вибори? Саме їхнє повернення є остаточним доказом того, що вони дійсно увійшли в капіталістичну систему. Іншими слова, хто такі екс-комуністи сьогодні? Завдяки своїм привілейованим зв’язкам з новим класом капіталістів – переважно членами старої номенклатури, котрі «приватизували» компанія, що були в їхньому управлінні – вони перш за все є партією великого капіталу; більш того, щоб стерти сліди свого короткого, але, попри це, радше травматичного досвіду з політично активним громадянським суспільством, вони, як правило, палко проповідують відхід від ідеології та активного ангажування у громадянське суспільство у аполітичне споживацтво – саме ті риси, які характеризують сучасний капіталізм. Дисиденти, таким чином, зі здивуванням відкривають, що вони відіграли роль «зникаючих посередників» на шляху від соціалізму до капіталізму, де той самий клас продовжує панувати у новій личині. Тому було б помилково стверджувати, що повернення екс-комуністів до влади сигналізує про те, що люди розчарувалися в капіталізмі і прагнуть колишньої соціалістичної стабільності – навпаки, у своєрідному гегельянському «запереченні заперечення», лише з приходом до влади екс-комуністів соціалізм був дійсно підданий негації; іншими словами, те що політичні аналітики (помилково) сприймають за «розчарування капіталізмом» є насправді розчаруванням в етико-політичному ентузіазмі, для якого немає місця в «нормальному» капіталізмі. (7)

На трохи іншому рівні така ж логіка лежить в основі суспільного впливу кіберпростору: цей вплив походить не безпосередньо від самої технології, а ґрунтується на мережі суспільних відносин, тобто, домінантний спосіб, яким дигіталізація впливає на наше самосприйняття, опосередковується рамкою пізньокапіталістичної глобалізованої ринкової економіки. Біл Гейтс зазвичай вихваляє кіберпростір за його відкриття того, що він називає «капіталізмом без тертя» - цей вираз досконало передає суспільну фантазію, яка лежить в основі ідеології кібер-капіталізму, фантазію про ідеально прозорий, ефірний засіб обміну, у якому зникають останні сліди матеріальної інерції. Надважливим є те, що «тертя», якого ми позбуваємось у фантазії про «капіталізм без тертя», не лише відсилає до реальності матеріальних перепон, що підтримують будь-який процес обміну, але й, перш за все, до Реального травматичних соціальних антагонізмів, владних відносин і так далі, які надають простору суспільного обміну патологічного вигину. У своїх ранніх роботах (Grundrisse manuscripts) Маркс вказував на те, як саме матеріальне розташування промислового виробничого цеху дев’ятнадцятого століття безпосередньо матеріалізує капіталістичні відносини домінування – робітник як звичайний додаток, підпорядкований машині, що належить капіталісту; mutatis mutandis те ж саме стосується кіберпростору. У суспільних умовах пізнього капіталізму сама матеріальність кіберпростору автоматично породжує ілюзію абстрактного простору обміну «без тертя», у якому стирається специфічність суспільних позицій учасників.

Домінантною «спонтанною ідеологією кіберпростору» є так званий «кібер-революціонізм», який ґрунтується на уявленні про кіберпростір – світову мережу Інтернет – як про самоеволюціонуючий «природний» організм. (8) Надважливим тут є розмивання різниці між «культурою» і «природою»: протилежністю «натуралізації культури» (ринок, суспільство є живим організмом) є «культуризація природи» (саме життя бачиться як набір інформації, що продукує саме себе – «гени як меми»). (9) Таке нове поняття життя, таким чином, є нейтральним щодо розрізнення між природними і культурними або «штучними» процесами. Земля (як Гая) і глобальний ринок обоє видаються гігантськими саморегульованими живими системами, чия базова структура визначається в термінах процесів кодування і декодування, передачі інформації. Уявлення про світову мережу Інтернет як про живий організм часто виникає в контекстах, які можуть видатися визвольними – скажімо, проти державної цензури в Інтернеті. Однак, сама ця демонізація держави є абсолютно амбівалентною, оскільки її переважно використовує правий популістський дискурс і/або ринковий лібералізм: її основною ціллю є державне втручання, що намагається утримувати своєрідну мінімальну суспільну рівновагу і стабільність. Назва книги Майкла Ротшильда «Біономіка: неминучість капіталізму» є тут крайнє промовистою. (10) Тому, поки ідеологи кіберпростору мріють про наступний революційний крок, коли ми більше не будемо звичайними «картезіанськими» індивідами, що механічно взаємодіють між собою, коли кожна «особа» розірве свій матеріальний зв'язок з власним індивідуальним тілом і мислитиме себе частиною нової голістичної Свідомості, що живе і мислить через нього чи неї, при цьому у такій безпосередній «натуралізації» світової мережі чи ринку міститься набір владних відносин – політичних рішень, інституційних умов – яких «організми» на зразок Інтернету (або ринку чи капіталізму) потребують для свого процвітання.