Привид у машині

І, mutatis mutandis, те ж саме стосується сьогоднішнього капіталіста, який все ще тримається певного часткового культурного спадку, визначаючи його як таємне джерело свого успіху – японські керівники компаній беруть участь у чайних церемоніях або сповідують кодекс бушідо – або, у протилежному випадку, західних журналістів, які шукають специфічного секрету, що криється за японськими успіхами: саме це посилання на часткову культурну формулу є ширмою для універсальної анонімності Капіталу. Істинний жах не полягає у частковому змісті, прихованому під універсальністю глобального Капіталу, а, радше, у тому факті, що Капітал – це і є, насправді, анонімна глобальна машина, що сліпо слідує своїм курсом, що в дійсності немає жодного Таємного Агента, який би нею управляв. Жах – це не (певний живий) привид у (мертвій універсальній) машині, а (мертва універсальна) машина у самій серцевині (певного живого) привида.

Звідси потрібно зробити висновок, що проблематика мультикультуралізму – гібридного співіснування різноманітних культурних життєвих світів – яка набирає сьогодні такої нагальності, є формою видимості своєї протилежності, масивної присутності капіталізму як універсальної світової системи: вона свідчить про безпрецедентну гомогенізацію сучасного світу. Все виглядає так, немов, оскільки горизонт суспільної уяви більше не дозволяє нам допустити ідею можливої кончини капіталізму – оскільки, як можна це виразити, всі мовчки приймають те, що капіталізм триватиме – критична енергія знайшла заміщальний вихід у боротьбі за культурні відмінності, які залишають базову гомогентність капіталістичної світової системи неушкодженою. Таким чином ми беремо участь у клавіатурних війнах за права етнічних меншин, геїв або лесбійок, різноманітних стилів життя і так далі, в той час як капіталізм продовжує свій тріумфальний марш – і сьогоднішня критична теорія, у вигляді «культурних студій», робить неоціненну послугу необмеженому розвитку капіталізму, беручи активну участь в ідеологічних намаганнях зробити його масивну присутність невидимою: у типовій постмодерній «культурній критиці» саме згадування капіталізму як світової системи одразу тягне за собою звинувачення в «есенціалізмі», «фундаменталізмі» та інших злочинах.

Тут наявна структура симптому. Коли ми маємо справу з універсальним структуруючим принципом, ми завжди автоматично припускаємо, що – принаймні у принципі – можливо прикласти цей принцип до всіх його потенційних елементів, і що емпірична не-реалізація цього принципу є всього лиш випадковим збігом обставин. Симптом, однак, це елемент, який – хоча не-реалізація в ньому універсального принципу видається продиктованою випадковим збігом обставин – повинен залишатися винятком, тобто, місце припинення чинності (suspension) універсального принципу: якби універсальний принцип можна було прикласти і до цього місця, сама універсальна система розпалась би. Як добре відомо, у абзацах, присвячених громадянському суспільству у його «Філософії права» Гегель продемонстрував, що великий клас «черні» у сучасному громадянському суспільстві не є випадковим результатом невдачі суспільного врядування, невідповідних урядових заходів або економічного невезіння: внутрішня структурна динаміка громадянського суспільства за необхідністю породжує клас, відрізаний від переваг громадянського суспільства, клас позбавлений елементарних прав людини і, отже, звільнений від обов’язків щодо суспільства, елемент в межах громадянського суспільства, який заперечує його універсальний принцип, своєрідне «без-умство, що внутрішньо притаманне самому Розумові» - коротко мовлячи, його симптом.

Хіба ми не є свідками схожого феномену сьогодні, навіть більш виразного, у зростанні зневаженого класу відлучених, інколи на цілі покоління, від вигод і переваг заможного ліберально-демократичного суспільства? Сьогоднішні «винятки» - бездомні, гетоїзовані, постійно безробітні – є симптомом пізньокапіталістичної універсальної системи, зростаюче і перманентне нагадування про те, як працює іманентна логіка пізнього капіталізму: справжньою капіталістичною утопією є віра в те, що завдяки відповідним заходам (для прогресивних лібералів, завдяки підтримчим діям; для консерваторів, завдяки поверненню до покладання на самого себе і сімейних цінностей), цього «винятку» можна буде – принаймні, в довготерміновій перспективі і в принципі – позбутись. І хіба схожа утопія не є чинною у понятті «коаліція райдуги»: в уявленні, що у якийсь утопічний момент майбутнього, всі «прогресивні» напрямки боротьби – за права геїв і лесбійок, за права етнічних і релігійних меншин, екологічна боротьба, феміністичний рух і так далі – об’єднаються у спільній «послідовності еквівалентностей»? Знову ж таки, необхідність поразки тут структурна: справа не просто в тому, що, зважаючи на емпіричну складність ситуації, усі часткові «прогресивні» напрямки боротьби ніколи не будуть об’єднаними, що завжди виникатимуть «неправильні» послідовності еквівалентностей – скажімо, поєднання боротьби за етнічну ідентичність афроамериканців з патріархальною і гомофобською ідеологією – а, радше, в тому, що поява «неправильних» послідовностей закорінена у самому структурному принципі сучасної «прогресивної» політики, яка установлює «послідовності еквівалентностей»: сама сфера численних часткових напрямків боротьби з їхніми постійно рухливими зміщеннями і конденсаціями, підтримується «тлумленням» ключової ролі, яку відіграє економічна боротьба – лівацька політика «послідовності еквівалентностей» серед множини напрямків боротьби чітко співвідноситься з мовчазною відмовою від аналізу капіталізму як глобальної економічної системи і прийняттям капіталістичних економічних відносин як загальної рамки, що не підлягає сумніву. (24)

Фальшивий характер елітистського мультикультуралізму полягає, отже, у напрузі між змістом і формою, яка характеризувала вже перший великий ідеологічний проект толерантного універсалізму, а саме масонство: масонська доктрина (універсальне братерство усіх чоловіків, що спирається на світло Розуму) заходить в очевидний конфлікт з його формою вираження і організацією (таємне товариство, з власними ритуалами ініціації) – сама форма вираження і артикуляція масонства зраджує його позитивну доктрину. Ідентичним чином сучасна «політично коректна» ліберальна доктрина, яка сприймає себе як таку, що долає обмеження етнічної ідентичності («громадяни світу», не закорінені в специфічну етнічну спільноту), функціонує, у власному суспільстві, у вузькому елітистському колі вищого середнього класу і чітко протиставляє себе більшості звичайних людей, зневажаючи їх за те, що вони погрузли у етнічних та інших упередженнях, характерних для спільноти.