Ідеологічне підпілля

В таких умовах ми повинні повторити стару марксистську критику «уречевлення»: сьогодні наголошення деполітизованої «об’єктивної» економічної логіки на противагу «застарілим» формам ідеологічної пристрасті є домінантною ідеологічною формою, оскільки ідеологія завжди є самореференційною, тобто вона завжди визначає себе через дистанцію до Іншого, яка відкидає і викриває його як «ідеологічного». (11) Жак Рансьєр звернув увагу на «кепське здивування», яке очікує сучасних постмодерних ідеологів «кінця політики»: все виглядає так, ніби ми є свідками зразкового підтвердження думки Фройда, з «Цивілізації і її негараздів», як, після кожного утвердження Еросу, Танатос мстиво повертається і стверджує свої права. У ту ж саму мить, коли ми, відповідно до офіційної ідеології, нарешті залишаємо позаду «незрілі» політичні пристрасті (режим «політичного» - класової боротьби та інших «застарілих» поділяючих антагонізмів) і переходимо до «зрілого» пост-ідеологічного прагматичного універсуму раціонального управління і досягнутого консенсусу, до універсуму, звільненого від утопічних імпульсів, у якому розмірене управління суспільними справами поєднане з естетизованим гедонізмом (плюралізм «стилів життя»), у ту ж мить, вилучене політичне здійснює тріумфальне повернення у найархаїчнішій формі: як чиста, пряма расистська ненависть до Іншого, яка робить раціональну толерантну позицію цілком безсилою. (12) У цьому строгому сенсі сучасний «постмодерний» расизм є симптомом мультикультуралістського пізнього капіталізму, що виводить на поверхню внутрішню суперечність ліберально-демократичного ідеологічного проекту. Ліберальна «толерантність» зносить виключно фольклористичного Іншого, позбавленого власної субстанції – як, наприклад, численні зразки «етнічної кухні» у сучасному мегаполісі; однак будь-який реальний Інший миттєво відкидається за його «фундаменталізм», оскільки ядро Іншості полягає у регулюванні його jouissance: «реальний Інший» за визначенням «патріархальний», «насильницький», це в жодному випадку не Інший неземної мудрості і чарівних обрядів. Тут виникає навіть спокуса реактуалізувати старе маркузіанське поняття «репресивної толерантності», переосмислюючи його як толерантність до іншого у його асептичній, м’якій формі, яка вилучає вимір Реального з jouissance Іншого. (13)

Таке ж звертання до jouissance дозволяє нам пролити нове світло на жахи війни у Боснії, як вони були зображені у фільмі Еміра Кустуріци «Підпілля» (1995). Політичне значення цього фільму не полягає в першу чергу у його неприхованій тенденційності, у тому, як він приймає одну зі сторін у пост-югославському конфлікті – героїчні серби проти зрадливих, про-нацистських словенців і хорватів – а, радше, у самій його «деполітизованій» естетичній позиції. Іншими словами, наполягаючи у своїх розмовах з журналістами з Cahiers du ciné ma на тому, що «Підпілля» - це жодною мірою не політичний фільм, а межовий, трансоподібний суб’єктивний досвід, «відтерміноване самогубство», Кустуріца, таким чином, сам того не відаючи, виклав на стіл свої справжні політичні карти і визнав, що «Підпілля» інсценує «аполітичне» фантазматичне тло до пост-югославських етнічних чисток і військових злочинів. Яким чином? Стосовно Балкан домінує кліше, ніби їхнє населення охоплене владою фантазматичного вихору історичного міфу – Кустуріца особисто пропагує такий погляд: «У цьому регіоні війна є природним феноменом. Це щось схоже на природну катастрофу, як землетрус, який виникає час від часу. У своєму фільмі я намагався пояснити стан речей у цій хаотичній частині світу. Здається ніхто не в змозі локалізувати коріння цього жахливого конфлікту.» (14) Тут ми, поза сумнівом, маємо справу з взірцевим випадком «балканізму», що функціонує аналогічно до поняття «орієнталізм» Едварда Саїда: Балкани – це простір поза часом, на який Захід проектує свої фантазматичні змісти. Разом із картиною «Перед дощем» Мільхе Манчевські (який ледь не отримав Оскара як кращий зарубіжний фільм у 1995), «Підпілля» є, таким чином, взірцевим ідеологічним продуктом західного ліберального мультикультуралізму: ці фільми пропонують західному ліберальному поглядові саме те, що цей погляд прагне бачити у балканській війні – видовище позачасного, незбагненного, міфічного коловороту пристрастей на противагу занепадницькому і анемічному життю Заходу. (15)

Слабкість універсального мультикультуралістського погляду не полягає у його нездатності «вилити брудну воду не втративши дитину»: він глибоко помиляється, вважаючи, що коли ви позбуваєтесь брудної води націоналізму – «надмірний фанатизм» - ви повинні бути особливо обережними, щоб не втратити дитя «здорової» національної ідентичності, а тому нам доводиться прослідковувати роздільну лінію, яка відділяє належний рівень «здорового» націоналізму, що гарантує необхідний мінімум національної ідентичності, від «надмірного» націоналізму. Таке розрізнення, продиктоване здоровим глуздом, відтворює націоналістичне міркування, що має на меті позбутися «нечистого» надлишку. Виникає спокуса провести паралель з психоаналітичним лікуванням, чия мета полягає не в тому, щоб позбутися брудної води (симптомів, патологічного тіку), аби зберегти дитину (ядро здорового Его) неушкодженим, а, радше, у тому, щоб позбутись дитини (підвісити Его пацієнта), щоб звести пацієнта один на один з «брудною водою», з симптомами і фантазіями, які структурують його jouissance. Що стосується національної ідентичності, варто також намагатися викинути дитину (духовну чистоту національної ідентичності), щоб унаочнити фантазматичну опору, яка структурує jouissance національної Речі. І заслуга «Підпілля» полягає в тому, що сам того не відаючи фільм робить цю брудну воду видимою.