Тема 6. КУЛЬТУРА ХІХ - ХХ СТ.

1. Світоглядні засади та головні напрями розвитку європейської культури ХІХ – початку ХХ ст.

2. Основні стилі та стильові напрями в європейській художній культурі ХІХ – початку ХХ ст.

3. Кризові явища у культурі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

4. Сучасна культура: художні феномени ХХ ст.

1. Світоглядні засади та головні напрями розвитку європейської культури ХІХ – початку ХХ ст. Культура ХІХ ст. формувалася під впливом двох важливих факторів – ідей Просвітництва та Французької буржуазної революції. В певній мірі, можна говорити про те, що ХІХ ст. “вийшло з черва революції” і несло на собі відбиток цієї революційності в усіх сферах суспільного буття.

Революційними були зрушення у розвитку філософської думки, яка протягом всього ХІХ ст. був спрямований на відкриття нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному і складному світі. Ідеї філософії Просвітництва щодо людини, її потенціалу у культурному вдосконаленні життя суспільства, висловлені Вольтером, Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Й. Гердером знайшли продовження у нових концепціях представників німецької класичної філософії – І. Канта, Г.Гегеля, Л.Фейєрбаха, романтичної школи – Ф. Шиллера, братів А. та Ф. Шлегелів, утопічного соціалізму – Д. Оуена, Ш. Фур’є, Cен-Сімона, філософії позитивізму (О. Конт), прагматизму (Ч. Пірс, У. Джеймс), марксистської філософії (К. Маркс, Ф. Енгельс). Насамперед, погляди мислителів відображали революційні зрушення у розвитку техніки та природничих наук: поява пароплавів, паровозів, електроструму, динаміту, рентгенівських випромінювань, відкриття в галузі фізики, хімії, біології, медицини, створення нових наукових напрямів, використання досягнень науки й техніки у промисловому виробництві та побуті, розширення потоку інформації та більша мобільність людей з різних регіонів у можливості спілкування – все це стало предметом переосмислення й відображення у філософських трактатах, літературних творах, витворах мистецтва, архітектури. Науково-технічні досягнення дали поштовх розвитку нових видів мистецтва – фотографії, дизайну, сценографії, а згодом й кінематографу.

Проте реальне суспільне життя у ХІХ ст. було далеким від радісного, гармонійного і морально чистого суспільства. Гасла Французької революції “свобода, рівність, братерство” вже у 30 – 40-і роки втратили свій сенс у вирі революційних подій. Й хоч революційні перетворення і наполеонівські війни збудили національні почуття у європейських народів, вони сприяли створенню нового європейського порядку, де провідну роль відігравали реакційні монархічні режими, а це, в свою чергу, призводило до погіршання становища людини праці і, відповідно, до соціальних конфліктів.

На ґрунті зростання соціальної напруги, розвитку технічного прогресу наприкінці ХІХ ст. відбулися суттєві зрушення в багатьох сферах суспільного життя. Криза духовних засад сприяла появі нового світогляду, який базувався на індивідуалізмі, аристократичному презирстві всього буденного, вимагав витончених форм. Філософію, всі форми культури опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресі розуму. Намагання людини зрозуміти суть своєї природи привело до втрати її попереднього світоглядного статусу як “вінця природи”, натомність з’являється розуміння людини як homo faber, який виробляє знаряддя праці. Здобутки технічного прогресу неправомірно розглядалися як прогрес усієї культури, що призвело до переоцінки матеріального фактора в житті суспільства. На відміну від інтелектуального, творчого, духовного осмислення життя характерними рисами буржуазної культури на зламі століть стають відмова від колективних цінностей та гуманізму, активність і підприємливість, індивідуалізм і раціоналізм, лібералізм і практицизм.

На початку ХХ ст. все більше актуалізується проблема людського існування та можливостей культури вивести людство з духовної прірви. Головною тенденцією у розвитку культури стає потреба у формуванні нових духовних орієнтирів, своєрідного бачення краси світу, ствердження естетично розвиненої особистості (російська філософія “срібного віку”, філософія життя Ф. Ніцше, А. Бергсона, психоаналіз З. Фрейда та інших).

2. Основні стилі та стильові напрями в європейській художній культурі ХІХ – початку ХХ ст. На початку ХІХ ст. в європейській художній культурі домінують два стилі – класицизм і романтизм.

Класицизм (від classicism – зразковий) у ХІХ ст. продовжив традиції мистецтва, пов’язані з Ренесансом та розвитком класицистичного мислення в мистецтві європейських країн, де склалися абсолютистські режими (Франція, Австрія, Росія, Німеччина, а також Англія). В значній мірі саме під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії та Греції виникає новий поштовх до зацікавленості класичними формами, а саме досягнення ідеальних пропорцій, відмова від випадкового, мінливого і тимчасового. Зокрема, простота форм, чітка симетрія, тектоніка простежується у спорудах Казанського собору (арх. А. Вороніхін), павільйону Трьох грацій і Храму дружби у Павловську, палаці К. Розумовського у Батурині (арх. Ч. Камерон); собору Св. Павла у Лондоні (арх. К. Рен), паризького Пантеону (арх. Ж. Суффло) та ін. Зразком пластичного мистецтва є портрет Мініну і Пожарському скульптора І. Мартоса в Москві.

Класицизм пов'язаний з двома напрямами у мистецтві ХІХ ст.: ампіром та академізмом. Ампір (від impire – імперія) виник у наполеонівській Франції і панував у мистецтві та архітектурі перші три десятиріччя ХІХ ст. В його основі – велич споруд Стародавнього Єгипту і Римської імперії. Архітектура ампіру уславлювала національну могутність та військові перемоги держави, владу імператора (Тріумфальні арки та колони у Парижі, Мюнхені, Москві, Петербурзі). Споруди ампіру прикрашалися орнаментами з мотивів єгипетських рельєфів, лавровими вінками, зображеннями фантастичних та хижих тварин, птахів, змій, а також списів, мечів, шоломів, наметів та інших військових атрибутів. В живопису – та ж сама тематика з превалюванням чорного, червоного, блакитного та жовтого кольорів. Яскравими прикладами ампіру в архітектурі можуть служити центральний корпус Національного університету Т.Г. Шевченка у Києві та архітектурні ансамблі Петербурга Карло Россі, Ісаакієвського собору (арх. О. Монферран), а в живопису – картини Ж.-Л. Давида “Клятва Гораціїв”, “Смерть Марата”, “Портрет мадам Рекам’є ”. Меблі, посуд, ужиткові речі, рельєфні зображення в стилі ампір прикрашали інтер’єри будинків та фасади будівель,

Академізм як художня течія виник наприкінці ХVІІІ ст. внаслідок створення у європейських країнах академій мистецтв, де молодих художників, скульпторів, архітекторів навчали мистецтву на традиціях античної класики. Академізм найбільш яскраво проявив себе у ХІХ ст., насичуючи смаки аристократично-буржуазних кіл суспільства. В основі сюжету – антична міфологія, в основі композиції – природний ідеал. Зразками академізму стали роботи венеціанського скульптора А. Канови (“Амур і Психея”, “Три грації ”), М. Антокольського (“Нестор–літописець”, “Голова Іоанна Хрестителя”), художників К. Брюллова (“Останній день Помпеї”), Г. Сімірадського (“Танок серед мечів”), німецького архітектора Лео фон Кленце (“Павільйон Слави” у Потсдамі).

Романтизм (від фр. romantisme від лат. romanum – римський) – ідейний і художній напрям у культурі першої половини ХІХ ст., який характеризувався відмовою від традиційно–класичного мислення, проявом особливих якостей та творчої індивідуальності митця. З одного боку, під романтизмом розуміють відмову від класичного канону побудови твору. З іншого, романтизм розглядають як мистецтво романських народів, переважно середньовічних.

Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком глибоких розчарувань у післяреволюційному облаштуванні суспільства на початку ХІХ ст. В ньому висловлювався протест проти раціональності, утилітарності, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, занурення у героїчне, недосяжне минуле. Цей стиль швидко охопив усі сфери духовного життя і всі види мистецтв. Герої романтизму були видатними й особливими, з яскравими й неординарними характерами, ліричними і самотніми, проте готовими до жертовності (Д.Байрон “Пригоди Чарльза-Гарольда”, М.Лермонтов ”Демон”). Європейські романтики занурювалися у витоки минулих подій, національної історії, традицій, народну мову (твори В.Скотта, А. Міцкевича, В.Гюго, І.Котляревського, М.Гоголя). Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів: журналістиці та літературній критиці (Е.По), народних казок (брати Я. і В. Грімм) і казок–фантазій (Е.Гофман).

У живопису романтизм відображав героїчні й драматичні реалії буття (Т.Жеріко “Портрет вершника”, “Пліт Медузи”, Е.Делакруа “Різанина на Хіосі”, “Свобода на барикадах”, Ф.Гойя “Розстріл повстанців”, “Колос над полем битви”, так звані “чорні портрети”). Романтизм оспівував людину, природу, їх взаємини (Ф.-Д.Каспер “Прогулянка до крейдових скель на острові Рюйген”). Музичне мистецтво представлено творчістю видатних композиторів Ф.Шопена, Ф.Ліста, Д.Верді, Л. Ван Бетховена та ін.

У 20 – 30-х рр. зароджується реалізм (від realisme – дійсний) – художній напрям, що відображав типові обставини реальності, в яких діють типові герої. Він зародився як метод зображення і викривання жахів війни і насилля, вад буржуазного суспільства, нездійснених мрій і втрачених ілюзій, жорстокої дійсності і суду над нею. Цей напрям сповідував необхідність правдивого зображення дійсності, тому він відрізнявся широкою палітрою проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи.

Провідне місце в літературі ХІХ ст. займає прозовий роман. В літературі провідниками реалізму були О. де Бальзак (“Людська комедія”), Стендаль (”Червоне і чорне”), Ч.Діккенс (”Пригоди Олівера Твіста”), Ф.Достоєвський (”Злочин та покарання”), Л.Толстой (”Війна і мир”, “Анна Кареніна”), П.Мирний (”Хіба ревуть воли як ясла повні”, ”Повія”) та інші. Поезія реалізму розкрита у творчості Т.Шевченка “Сон”, “Кавказ”, ”Єретик”.

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. Людина праці зображена в численних творах Т.Шевченка, у полотнах “Збиральниці колосків” Ж.-Ф.Міллє та “Паркетники” Г.Кайбота. У 1870 р. у Росії було створено “Товариство пересувних художніх виставок”. Своєю творчістю передвижники започаткували нову естетичну програму, основу якої становили психологізм, виразність засобів, реалістичне зображення подій вітчизняної історії, типові образи людей та природи. Художники–передвижники (І.Рєпін, М.Ге, В.Шишкін та інші) працювали в різних жанрах: портрет, пейзаж, побутовий живопис, історичні сюжети. Соціально–побутова та історична тематика переважала в творчості українських художників (К.Трутовський, Ф.Красицький, інші.).

3. Кризові явища у культурі кінця ХІХ – початку ХХ ст. У другій половині ХІХ ст. ідеї культурної еволюції та європоцентризму (Європа – зразок всього культурного світу) почали викликати сумнів, а згодом зазнали критики. Ставало очевидним, що технічний та науковий прогрес зовсім не веде до прогресу соціального, а буржуазне суспільство – не є ідеальним: раціоналізм заводить людину в пастку бездуховності.

Кризові явища у європейській культурі другої половини ХІХ ст. призвели до пошуку нових засобів вираження. Так реалістична тенденція в літературі та мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм (від лат. natura – природа) – напрям у європейській культурі, який спирався на відображення характеру людини в його соціальному та природному аспектах, фактологічне відтворення повсякденності. Фаталізм, песимізм, соціальна апатія притаманні творам митців натуралізму (Е.Золя “Жерміналь”, “Гроші”). Саме це й стало провісником декадансу – означення кризового стану духовної культури.

Першими ознаками творчої кризи проявилися у символізмі (від фр. symbolisme – знак) – художній течії, що сповідувала принцип “мистецтво задля мистецтва”, а також у імпресіонізмі (від фр. іmpression – враження) – напряму у мистецтві останньої третини ХІХ ст., представники якого надавали першочергового значення показу унікальності моменту, людини, звичайних речей, неповторній миттєвості дії засобами підбору фарб та розчину кольору. В полотнах К.Моне, П.Ренуара, Е.Дега запровадженановаторська для свого часу живописна система пленеру, їхні твори вирізняє відсутність чіткої побудови композиції, асиметрія, складні ракурси. Натуралістичність зображень інколи межує з “естетикою потворного”, що знайшла свій прояв у зображенні повій, сутенерів, п’яниць та ін.Виключенням можна вважати О.Родена – скульптора, чия творчість вирізняється чіткістю форм, стрункою композицією, рельєфністю поверхні твору й пройнята патріотичним пафосом (“Громадяни Калє”), глибиною природних почуттів (“Поцілунок”), відчуттям драматизму свого часу (“Мислитель”). У музиці імпресіонізм яскраво представлений творчістю французьких композиторів К.Дебюссі (симфонічний цикл “Море”) і М.Равеля (сюїта “Болеро”, балет “Дафніс і Хлоя”).

Кінець ХІХ ст. позначився глибокими науковими, релігійними шуканнями. На фоні грандіозних технічних успіхів, високих стандартів розвитку буржуазне суспільство почало захоплюватися містикою, ірраціоналістичними ідеями. Духовна криза сприяла появі в мистецтві, літературі, філософії мотивів утоми, дискомфорту, страху і невпевненості. Саме ці настрої відбив символізм – напрям, який пропагував існування поза реальним буттям іншої надчуттєвої дійсності, пізнати яку спроможні лише творчі особистості. Одним з головних завдань символізм бачив у пріоритеті духовного над матеріальним, спробі відмежуватися як від офіційної академічної культури, так і спрощеної культури “крамарів”, які зруйнували традиційну систему цінностей, тому головними його темами були проблеми смерті, кохання, євангелькі сюжети, події Середньовіччя. Він приваблював митців пошуками витончених засобів передавання складних почуттів. У французькій літературі символізм представлений творчістю П.Верлена, С.Малларме, А.Рембо. Ідея переосмислення долі людини на зламі століть представлена в поезіях А. Бєлого (“Петербург”), О.Блока (“Роза і хрест”), Лесі Українки (“Лісова пісня”), М.Коцюбинського (“Fata Mаrgana”).

У живопису символізм звертається до фантастичних, уявних істот, натяків, ліричних настроїв, алегоричних композицій (М.Врубель “Демон”, ”Царівна–Лебідь”, А.Бьоклін “Острів мертвих”, Ф.фон Штук ”Люцифер”, “Смерть”, “Гріх ”, В.Борисов–Муратов “Водоймище”, О.Редон “Життя святої Женевє’ви”); в архітектурі такий підхід вдало реалізував В.Городецький – будинок “з химерами” у Києві).

Останньою художньою течією на межі століть, яка виявила глибокий творчий занепад, була еклектика (від грец. eklektikos – змішувати). Еклектичний підхід інтенсивно використовувся при оздобленні приватних особняків, з притаманною тому часу “філософією достатку” та ілюзією внутрішньої розкоші, із застосуванням елементів різноманітних стилів (яскравий приклад – будівля Нацбанку України).

Пошуком шляхів виходу з декадансу став стиль модерн (від фр. moderne – сучасний), для якого характерне зближення різних видів мистецтва, поєднання традицій античності, середньовіччя, класицизму і романтизму, художніх концепцій Сходу і Заходу (яскравим прикладом цьому може служити собор “Саграда Фаміліа” та будівлі парку Гуель у Барселоні А.Гауді). Цей стиль охопив всі види мистецтв, в тому числі графіку, декоративно-прикладне і театрально-декоративне мистецтво; інтенсивно продукував нові творчі ідеї та сміливо використовував нові матеріали (скло, металеві сплави), дотримувався цілісності художнього образу. За свою елітарність і витонченість модерн називають “стилем мільйонерів”, а критики “лебединою пісню орнаментальному мистецтву”.

Стиль модерн розпочався з поєднання ремесла і мистецтва. Його особливістю стала так звана “вигнута лінія” (зображення стебел рослин, водоростей, морської хвилі, лебединої шиї, жіночих локонів), започаткована бельгійськими архітекторами та художниками В.Орта (інтер’єр садиб Тассель і Сольве у Брюсселі) і А. Ван де Велде (картина “Сукня дружини”, оздоблення посуду, книжок, театральні декорації), а також французькими художниками–декоратороми Е.Галлє (вази та прикраси у флоріальному стилі) і А.Мухою (картина “Перо”, театральні афіші до вистав з С.Бернар у Парижі).

Модерн панував на зламі століть майже у всіх країнах Європи і Сполучених Штатах Америки. Особливу роль він відіграв у зміні архітектурних образів міст: будівництво мостів, портів, вокзалів, будівель громадського призначення, висотних споруд, станцій метрополітену не обходилося без сміливої думки архітекторів, інженерів та використання нових систем будівництва, нових форм, конструкцій, матеріалів – металевих каркасів, підвісних систем, залізобетону, скляних конструкцій. Зокрема, вежа Г.Ейфеля і Олімпійський стадіон Т.Гарньє в Парижі, приміщення біржі в Амстердамі, Верхні торгівельні ряди в Москві, будівля Бессарабського ринку (арх. В.Гай) в Києві демонстрували надзвичайні можливості металевих конструкцій, сприяли посиленню раціональних підходів до функціонально-конструктивної основи будинків.

Модерн був останнім художнім стилем, який відображав предметне мистецтво. Проте він заклав відчуття впевненості, розкутості й перспективи подальшого розвитку мистецтва і всієї культури взагалі.